Людина - соціальна істота

Вступ

Актуальність теми дослідження. Стосовно проблеми людини в соціології використовується значний поняттєвий апарат. Це зумовлено, передусім, складністю феномена людини. Найбільш узагальненим родовим є поняття «людина». Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб'єктом культурної еволюції. Зважаючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як природна, діяльна, предметна, свідома та суспільна істота. Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з позицій її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститутами, соціальною системою загалом тощо.

Поняття «індивід» характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформацію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктивного характеру.

Поняття «індивідуальність» є похідним від поняття «індивід» і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене.

Поняття «особистість» входить у науковий обіг для визначення в людині не даних від природи, а в набутих у співжитті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість – це соціальна характеристика людини через комплекс ознак, яких вона набуває в суспільстві внаслідок залучення її до системи суспільних відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта перетворюється на активного суб'єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо.

Отже, проблеми людини, її сутності, природи та призначення, її сучасного та майбутнього, її соціальної природи є одними з актуальних у соціологічному пізнанні. Цим і зумовлений вибір теми курсового дослідження «Людина, як соціальна істота»

Мета дослідження – проаналізувати сутність людини, її призначення з точки зору соціології, дослідити особливості розвитку механізму соціалізації людини, особистості в суспільстві.

Мета дослідження потребує вирішення таких завдань:

-          розглянути поняття «людина» з точки зору соціології;

-          визначити основні соціологічні підходи до визначення людини;

-          охарактеризувати структуру соціалізації особистості;

-          виявити специфіку умов та чинників механізму соціалізації людини, особистості в суспільстві.

Об'єктом дослідження є людина, як основна категорія у соціальному пізнанні.

Предмет дослідження – специфіка становлення соціальної людини, особливості соціалізації людини в суспільство.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження. Результати дослідження можуть бути використані студентами під час підготовки до занять з загальної соціології, соціології особистості, при написання наукових робіт різного виду тощо.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 30 найменувань.

1. Сутність та специфіка людини у соціологічному пізнанні

 

1.1 Бісоціальне буття людини – соціологічні виміри

Буття людини є найбільш загальною категорією філософської антропології, що відображає всі прояви людини, її індивідуальні та родові ознаки. Хоча буття людини тимчасове і перехідне, в ньому світ набуває свідомості, розвивається через розвиток людини. За своєю всезагальністю і методологією потенціалу буття людини надає змісту буттю світу. З переходом окремої людини в небуття, світ пізнається іншою людиною в бутті наступних поколінь. Саме в нескінченній зміні поколінь полягає зміст життя людини як представника роду [2, 53].

Оскільки буття людини є вищим ступенем буття світу, воно характеризується якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за багатьма показниками.

Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Якщо розглядати людину виключно як біологічний феномен, який існує для задоволення біологічних потреб (харчування, виділення, статевий потяг, дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам тваринного світу. Однак у процесі розвитку людина стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Відбувається соціалізація людини, тобто процес, завдяки якому вона засвоює «норми її групи таким чином, що через формування власного «Я», проявляється унікальність даного індивіда як особи» [10, 140]. Людина, яка, з одного боку, є носієм соціальних якостей, а з іншого – продуктом суспільного розвитку, суб’єктом праці, спілкування і пізнання, детермінованих конкретно-історичними умовами розвитку (особа) в цих відносинах проявляє своє соціальне буття.

Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального трансформується на вищий рівень розвитку. У соціальній діяльності людина не заперечує в собі біологічне, а змінює його, завдяки чому існує взаємозв’язок, взаємообумовленість і єдність біологічного та соціального.

З моменту виникнення зусилля людини були спрямовані на подолання власних тваринних інстинктів, проте цей акт виходив не від окремої людини, а від первісного соціуму (общини) і отримав свій вираз у вигляді табу. Саме соціальна складова людини зумовлює необхідність існування певних правил для нормального співжиття.

Однак єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наяності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності є не наявність біологічних ознак і не можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовний елемент, який є специфічною, властивою лише людині формою бутя [25, 37].

Система соціологічного знання має складну структуру, в якій можна виділити два рівні: теоретичний і прикладний. В центрі цих двох рівнів є система «людина – суспільство», соціологічні ролі та духовний світ особистості, її види діяльності, взаємозв’язки з іншими людьми.

В наш час абсолютна більшість учених (як українських, так і зарубіжних) розглядають людину в єдності її біологічних та соціологічних якостей. Людина є біологічна істота, що наділена здатністю мислити, виготовляти знаряддя праці і олюднювати навколишній світ. Кожна людина поєднує в собі загальне, особисте, одиночне. На відміну від тварини, людина є представником виду Homo Sapiens [25, 39]. Це в ній загальне. Вона належить до певної раси, національності, є чоловіком чи жінкою, тобто належить до певної статі. Це в ній особисте. На кінець, вона володіє індивідуальними якостями, які притаманні лише її одній. Це в ній одиничне. Отже, кожна людина своїми соціальними і біологічними якостями зв’язана із загальним, тобто суспільством.

Індивід – це конкретна людина з притаманними їй індивідуальними якостями. Особа (особистість) – це не сама по собі людина, а її соціальна характеристика і рівень її індивідуальності та суспільної свідомості, духовної потреби та інтереси, цінності орієнтації, ставлення до інших людей і т.ін. Це єдність соціального і індивідуального в людині, яка не народжується особистістю, а стає нею в процесі соціалізації, здобуваючи знання і соціальний досвід, використовуючи те, що створено іншими.

Біологічні особливості людини відображаються на її нервових процесах, темпераметрі, характері та інших людських властивостях, а також на процесах навчання та виховання.

Проте людське в людині здається не біологічними механізмами, а соціальним оточенням, всією людською культурою. Всі нормальні за народженням діти здатні до необмеженого духовного розвитку. На будь-якій біологічній основі можна сформувати соціально-позитивну особистість. Все залежить від характеру соціального оточення, від змісту освіти і виховання [29, 11].

1.2 Погляди на визначення соціального в людині в історії соціологічної думки

Людина є об'єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми людини в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.
Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю [29, 34].

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше – в сучасній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів [26, 97–98].

Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик соціального в людині намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує людину – її свідомість чи поведінка.
Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксистської теорії людини-особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.

Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) – соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія – марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.
Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно – та цілераціональної поведінки [26, 103].

Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Лебон у концепції «психології натовпу», У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, В. Парето) у соціальній дії та поведінці людиниі вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. У співвідношенні почуттів і розуму вони віддають пріоритет почуттям, які, на їх думку, є істинними рушійними силами історії.

Продовженням цих концепцій є соціологія фрейдизму. На думку Фрейда, початком і основою життя людини, в тому числі й соціальної, є інстинкти, потяги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів – сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних [22, 54].

Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя людини та її соціальної поведінки, трактуючи людину-особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.

Ще одна група соціологічних теорій людини розглядає співвідношення індивідуального та колективного, суспільного начал у людині. Концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб'єктів або духовних взаємозв'язках людини.

Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ людини визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність людини є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них.

Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) людини, соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків людини, з'ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини [22, 58].

1.3 Конкретизація сутності людини у понятті «особа», «особистість»

З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена [2, 41].

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості – не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур – груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість – це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів [26, 112].

Залежно від орієнтації вчених поняття «особистість» розкривається переважно у трьох основних аспектах: