Особливості взаємодії людини з суспільством. Її основні етапи

2.2 Особливості взаємодії людини з суспільством. Її основні етапи

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно-виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних [16, 36–38].

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

-          імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

-          ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

-          почуття сорому і провини – негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки [16, 42].

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість – об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга – як механізм зміни соціальної системи [18, 119].

На процес інтеграції людини в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер людини. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості людини, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування людини-особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку людини розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1.         Соціалізація дитини.

2.         Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3.         Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17–18 до 23–25 років).

4.         Соціалізація дорослих [18, 121].

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини – це перші 2–3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка – перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей – на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання – досягнення певного рівня фізичного і сексуального розвитку.

На кожному віковому етапі людині необхідно: досягти певного ступеня пізнання тілесного канону, властивого тій культурі, в якій вона живе; засвоїти елементи етикету, символіки, кінетичної мови (жести, поза, міміка, пантоміміка), пов'язані з тілом і статеворольовою поведінкою; розвинути і (або) реалізувати фізичні і сексуальні задатки; вести здоровий спосіб життя, адекватний статі і вікові (гігієна, режим, харчування, способи збереження здоров'я і оздоровлення організму, фізичного саморозвитку, керування своїм психофізичним станом); перебудовувати самоставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.

Все це має деякі об'єктивні і нормативні відмінності в тих або інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах, регіонах, вікових і соціальних групах і т. ін.).

Соціально-культурні завдання – пізнавальні, морально-етичні, ціннісно-смислові – специфічні для кожного вікового етапу в конкретному соціумі в певний період історії. Ці завдання об'єктивно визначаються суспільством у цілому, а також етнорегіональними особливостями і найближчим оточенням людини [18, 122].

Специфічні соціально-культурні завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від неї чекають: а) прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного ступеня сформованості цінностей; б) вирішення завдань, пов'язаних з участю в сімейному житті, виробничо-економічній діяльності і т. ін.

Завдання соціально-культурного ряду мають мов би два шари.

В першому – завдання, поставлені людині у вербалізованій формі інститутами суспільства і держави.

В другому – завдання, які сприймаються нею з соціальної практики, характерів, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою й більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, і той, і другий можуть не усвідомлюватися людиною або усвідомлюватися частково, а подеколи тією або іншою мірою спотворено.

Соціально-психологічні завдання – це становлення самоусвідомлення особистості, її самовизначення в актуальному житті і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості можна розглядати як досягнення нею в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної «я» – концепції, певного рівня самоповаги і міри самосприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого «я», які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком – тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі і т. ін.

Самовизначення особистості передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя [18, 123].

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціально цінними, соціально корисними, соціально прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними.

Самоствердження – досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або) процесом самореалізації.

Підкреслимо ще раз, вікові завдання – об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення.

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей. Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реалізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати цілі, шукати реальніші шляхи для їх досягнення, нарешті, самозмінюватися.

Вирішення завдань трьох названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку. Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною.

Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно «виринає», що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації.

В цілому треба зазначити, що тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації.

Людина не тільки об'єкт і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого – здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше – частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини [26, 113].

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому.

Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації – дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином всупереч своїм цільовим настановам.

Тоді як тоталітарне суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий наслідок, осіб, які ухиляються від запроваджуваних у ньому норм.

Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості.

Гострота описаного конфлікту пов'язана як з типом суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.

Отже, соціалізація людини-особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація – тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація – найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

Висновки

Проблематика людини є центральною у соціогуманітарних науках. У соціології антропологічні проблеми тісно пов'язані з соціальною практикою людини.

Людина – це вищий щабель розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Дослідники відзначають двоїсту природу людини, як бісоціальної істоти. Важливо також і те, що людина є не тільки продуктом (результатом впливу) певних суспільних відносин, але й творцем самих цих відносин. Індивід – окремий, відособлений член соціальної спільності: народу, класу, групи або всього суспільства. Індивідуальність – неповторне сполучення природних і соціальних властивостей індивіда.

«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості – не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Кожна людина є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, а й суб'єктом соціалізації, який засвоює соціальні норми і культурні цінності, виявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві.

Підґрунтям соціалізації, її сутнісним центром є ціннісні орієнтири. Завдяки своїй функції цінності утворюють ядро світогляду та визначають діяльність людини, її вчинки та способи взаємин з іншими людьми. Завдяки засвоєнню норм та цінностей, формуванню певного ставлення до них, особистість отримує можливість вибудувати власне уявлення про ієрархію буття і своє місце в ньому; визначити стратегію й тактику своєї поведінки в соціумі. Сутність соціалізації особистості саме й полягає в інтеріорізації тих цінностей, що є провідними в соціумі. В умовах трансформаційних процесів система цінностей має розмитий характер, тому соціалізація особистості ускладнюється. Особистість переживає психологічний дискомфорт і відчуження від такого соціуму, що не забезпечує їй чітких орієнтирів життя.

Структура механізму соціалізації містить у собі проекцію на Іншого (Інших), ідентичність з Іншими та закріплення ідентичності певними символами за умови інтроекції. Кожен зі структурних елементів соціалізації має певні функції, тому порушення будь-якої з них призводить до того, що процес соціалізації не досягає своєї мети. А від процесу соціалізації залежить характер суспільних відносин і, відповідно, самовідчуття особистості.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні. Отже, соціалізація людини-особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя.

 

Список використаної літератури

 

1.    Андрущенко В., Губерський В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. – К., 2002.

2.    Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. – Харьков: 1988.

3.    Бодалев А.А. Личность и общение. – М., 1992.

4.    Гідденс Е. Соціологія. Пер. з англ. – К., 1999.

5.    Грабовський С. І. ХХ століття та українська людина. Виклики і відповіді. – К.: Стилос, 2000.

6.    Дюркгейм. 3. Социология, ее предмет, метод, предназначение. – М., 1995.

7.    Злобіна Олена. Особистість як суб’єкт соціальних змін. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2004.

8.    Злобіна О., Тихонович В. Суспільна криза і життєві стратегії особистості / НАН України. Ін-т соціології. – К.: Стилос, 2001.

9.    Комаров В.С. Введение в социологию: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М., 1994.

10.  Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.: Политиздат, 1984.

11.  Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967.

12.  Людина і суспільство (матеріали з основ політології, соціології). – Ужгород: Карпати, 1994.

13.  Лукашевич М.П. Соціалізація: виховні механізми і технології: Навч.-метод. посіб. / Ін-т змісту і методів навчання. – К., 1998.

14.  Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. – К., 1999.

15.  Маковецький А.М. Соціологія. – Чернівці, 2000.

16.  Максимов С. Особистість і суспільство: Конспект лекції / Укр. юрид. акад. – Х., 1993.

17.  Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. – К.: Укр. Центр духовної культури, 2000.

18.  Парунова Ю.Д. Концепции социализации человека ХХ века // Культура народов Причерноморья. – 2005. – №61. – С. 119–123.

19.  Піча В.М. Предмет, структура, функції соціології. – Львів, 1994.

20.  Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посіб. – К., 1999.

21.  Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. – К., 2002.

22.  Радугин А.А., Радугин К.А. Соціологія: Курс лекций. – М., 1996.

23.  Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. – К.: Наук. думка, 1992.

24.  Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. – X., 1996.

25.  Сморж Л.О. Особа і суспільство (філософсько-психологічний аспект). – К., 2001.

26.  Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. – К., 2002. – С. 9–29.

27.  Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник / За заг. ред. В.М. Пічі. – К.; Львів, 2002.

28.  Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. – Львів: Кальварія, 1996. – Вип. 3.

29.  Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз): Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.

30.  Якуба О.О. Соціологія: Навч. посіб. для студ. – Х.: Константа, 1996.