Листопада 1917 р. більшовицьке керівництво міста влаштовує пишні похорони своїх, полеглих у жовтневих боях

9 листопада 1917 р. більшовицьке керівництво міста влаштовує пишні похорони своїх, полеглих у жовтневих боях.

Все ж закріпити свою владу у Вінниці на довший час більшовикам тоді не вдалося, оскільки після розгрому прибічників Тимчасового уряду у місті значно посилюється вплив українських національних партій. Зокрема, чимало їхніх представників в середині листопада 1917 р. було кооптовано до Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. До речі, за спогадами І.І. Силіна, учасника більшовицького повстання в жовтні 1917 p., навіть у відомому 15-му запасному полку становище не було вже таким однозначним. Одного разу він побував на мітингу в цій частині й дійшов висновку, що переважаючий вплив у ній мали українці, які агітували за самостійну Україну без москалів. Чимало солдатів та офіцерів цього полку носило на грудях жовто-блакитну стрічку[3].

Фактично, у Вінниці в 2-й половині листопада 1917 р. встановлюється нове двовладдя: Ради робітничих і солдатських депутатів та місцевого органу Центральної Ради — Губернської Української Ради. Остання була створена ще 5-6 травня 1917 р. у Вінниці на з'їзді понад 400 представників подільського українства, її головою було обрано відомого письменника та громадського діяча Д.В. Марковича, заступниками — лікаря М.А. Стаховського та кооператора В.С Мачушенка[4]. Однак лише на початку листопада Губернська Рада приступає до активної боротьби за владу: проводить українізацію військових частин та посилює свій вплив у повітах. Свідченням її зростаючого впливу на маси є такий наказ начальника вінницького військового гарнізону: «1. Оголосити, що 9 листопада о шостій годині вечора в приміщенні «Просвіти» відбудуться загальні збори Української Ради депутатів від війська Вінницького гарнізону. 2. Оголосити список солдатів, які закінчили Інструкторські курси і призначені Губернською Радою для відрядження в повіти губернії»[5].

Окрім цього, національним силам у Вінниці вдалося домогтися часткової демобілізації та українізації 15-го запасного полку, кулеметної команди та ескадри повітряних кораблів, а на початку грудня ввести у місто 6, 7 і 8 гайдамацькі полки[6]. Зазначені події відбувалися паралельно із українізацією штабів Південно Західного та Румунського фронтів, яка проводилася за активної участі національно свідомих елементів у штабах та регулярних частинах. Чи не найяскравішою постаттю серед них був колишній царський генерал П.П. Скоропадський, який ще у серпні-вересні 1917 р. українізував свій 34-й гвардійський корпус, поставивши його на службу Центральній Раді.

Таким чином, в кінці листопада — на початку грудня 1917 р. влада не лише у Вінниці, але й на більшій частині Поділля, належала українським національним силам, які розпочали активну державотворчу працю.

Надзвичайно важливе значення у подальшій долі українського народу в цей час мав III Універсал Центральної Ради, проголошений 7 (20) листопада 1917 р. За ним, на етнічних українських землях проголошувалася Українська Народна Республіка з широкими демократичними правами (щоправда, у федерації з Росією). Та все ж ця подія викликала значний резонанс у тогочасному суспільстві. Зокрема, у Вінниці 17 листопада 1917 р. в приміщенні міського театру відбулося урочисте засідання місцевої думи, присвячене обговоренню III Універсалу та ставленню до Центральної Ради. Представники майже усіх політичних партій, заявлених у думі, заявили про свою підтримку Універсалу. Лейтмотивом їх виступів послужили слова гласного від Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії X. А. Кіля: «Универсал Украинской Центральной Рады освободил не один украинский народ, он всему миру подтвердил, что идеал национального освобождения - не пустая мечта. Украинский народ, освободив себя, освободил и все живущие на Украине народы».

Лише дві політичні сили: партія народної свободи (кадети) та російські соціал-демократи (більшовики) виступили, хоча із застереженнями, проти Універсалу Центральної Ради. Перші із них в особі гласного П.М. Ренненкампфа нарікали на узурпацію Центральною Радою прав Установчих зборів, а також на знищення права власності на землю, яке, на їхню думку, вело до анархії та хаосу в сільському господарстві. Що ж до більшовиків (М.П. Тарногродський), то вони виходили із своєї ідеологеми про те, що Центральна Рада не є виразником «революційної демократії» і тому влада на місцях повинна належати Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів[7].

Все ж під час голосування перемогла резолюція, внесена заступником міського голови М.О. Литвицьким від партій українських соціалістів-революціонерів, українських соціал-демократів, Української народної свободи, гласних хуторян, єврейських національних демократів, об'єднаних єврейських соціалістів та трудовиків. У резолюції, за яку проголосувало 29 гласних, виступило проти 6 та утрималось 11, зазначалось (переклад з російської): «Визнати верховною владою Української Народної Республіки Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат, покликані оберігати на українській території права всіх народів, що її населяють, на підставах, проголошених Універсалом, і в своїй діяльності підкорятись всім розпорядженням цієї влади»[8]

Водночас із політичними питаннями міська влада у тих непростих умовах намагалася розв'язувати і складні соціально-економічні проблеми. Зокрема, на засіданні міської думи б листопада 1917 р. заслухано питання про створення біржі праці для безробітних мешканців та відпущено на її потреби до кінця поточного року 1000 крб. Тоді ж з метою поправити важке фінансове становище міської скарбниці була прийнята постанова про укладення позики під заклад міського театру в сумі до 300 тисяч крб. на умовах не більше 8 %, якщо не в Землеробському товаристві взаємного кредиту, то в міському банку.

Наступного дня дума заслухала та схвалила доповідь доктора Б.Я. Черняка про відкриття міської лікарні на б5 ліжок у приміщенні закритого Вознесенського лазарету. Не менш потрібне рішення прийняла міська дума і 8 грудня, ухваливши для поліпшення матеріального становища інвалідів організувати у Вінниці артіль газетярів-інвалідів. Того ж дня міська дума вирішила збільшити розмір утримання педагогічному персоналу чоловічої та жіночої гімназій. Окрім цього, 18 грудня 1917 р. дума прийняла обов'язкову постанову про забезпечення підмайстрів-перукарів та власників перукарень нормальним робочим днем та недільним відпочинком.

З метою боротьби з наростаючою злочинністю 19 грудня вирішено створити у Вінниці кримінально-розшуковий відділ з таким штатом: помічник начальника міліції, завідуючий кримінально-розшуковим відділенням, наглядач, діловод і шість агентів.

Успіхи української влади у галузі державного будівництва могли би бути більшими, якби не підривна діяльність місцевих більшовиків. Перейшовши у підпілля, вони вдаються до підготовки збройного повстання проти місцевих органів влади. Представники створеного ними військово-революційного штабу виїздять за допомогою в район Жмеринки, де стояли частини 2-го гвардійського корпусу. На цей час у корпусі вже попрацювали представники Київського комітету більшовицької партії А. Іванов, Є. Бош, Є. Едельштейн та Я. Гамарник. Отже, він був загітований у відповідному дусі.

На початку січня 1918 р. 2-й гвардійський корпус переходить у наступ у північно-східному напрямку. Увечері 9 січня Волинський полк, що входив до його складу, був уже у Вінниці. Після бою в районі залізничної станції урядові війська були змушені відступити в центр міста. Вночі бої знову відновилися. Завершилися вони перемогою більшовиків та відступом українських частин з міста. На ранок 10 січня у Вінницю входять нові більшовицькі сили — Кексгольмський та Литовський полки[9]. Наступного ж дня сюди прибувають члени Київського обласного комітету більшовицької партії Південно-Західного краю. В житті міста розпочинався новий етап.

17 січня на спільному засіданні Вінницької Ради та ревкому, яке відбулось у Білому залі міської управи під головуванням більшовика Андрія Іванова, було офіційно проголошено встановлення у Вінниці радянської влади, а також обрано новий склад виконавчого комітету Вінницької Ради робітничих І солдатських депутатів (голова Ради —Е. Едельштейн) [10]. Після цього вінницьке більшовицьке керівництво 23 січня повторило сценарій розгону Установчих зборів у Петрограді: розпустило міську думу та заарештувало членів міської управи (після крилатої фрази Едельштейна: «Миронов, введите славных литовцев»).

Того ж дня нова влада, що розмістилася в реквізованому будинку окружного суду, прийняла рішення вилучити всі цінності з банку, а також примусити мешканців міста здати золоті речі. Винні в невиконанні цього наказу підлягали суворому покаранню. Для зміцнення своїх позицій та боротьби з непокірними створювався загін т. зв. «червоної гвардії», а на підприємствах запроваджувався «робітничий» контроль. Ще раніше (19 січня) на заможне населення міста було накладено грошове стягнення в розмірі 75 тисяч крб.[11]

З метою інформування населення про мету і суть своєї політики більшовицьке керівництво Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів 21 січня 1918 р. вирішило видавати свій друкований орган. Ним стала газета «Набат», перший номер якої побачив світ 26 січня. Очолював газету редакційний комітет у складі О.П. Раскатова та Л.С. Слуцького (Ератова).

Загалом, нетривала більшовицька влада у Вінниці в січні-лютому 1918 р. ознаменувалася такими наслідками: «Захоплення частини будинку окружного суду, втручання в діяльність міського самоврядування, позбавлення волі членів міської управи, притягнення їх до суду самочинного революційного трибуналу, притягнення до цього ж суду Інших осіб, вилучення у населення зброї та розкрадання її, обкладення населення незаконним збором у сумі 75000 крб., звільнення з міської в'язниці 59 ув'язнених, розграбування казенного майна (зброя, снаряди, предмети обмундирування та ін.) та капіталів» (з доповіді прокурора Вінницького окружного суду в найбільш важливих справах).[12]

9 лютого 1918 р. в Бересті (Бресті) між урядом УНР та державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) було підписано мирний договір. За умовами цього договору Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язувалися в обмін на продовольство та сировину надати допомогу українському уряду в боротьбі з російськими та місцевими більшовиками. Таким чином, за участю німецьких та австро-угсрських військ територія України в лютому-березні 191^:8 р. була майже повністю очищена від більшовицької влади. Щодо Вінниці, то більшовицька верхівка (М. Тарногродський, В. Красноленський та голова міської ради Журавльов) разом із червоногвардійським загоном поспішно залишили місто ще

13 лютого (до приходу австро-угорських частин), евакуювавшись до Полтави[13]. Після їхнього відходу вже 15 лютого у Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала на своєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатників податку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльних шкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштів на підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднання до Комітету союзу міст Північної України[14].

Зрозуміло, що на заваді здійсненню багатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життя стояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха. Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, який складав 700 тисяч крб. У цих умовах дума 14 квітня 1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позику на поточні витрати в розмірі 1 млн. крб. а також про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500 тис. крб.

Додаткові труднощі для міської влади створювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, що Вінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східної австро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісар оповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метою очищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканність громадян УНР та недопущення щодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнило населення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та у незастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте на практиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко не безхмарними. До того ж вони погіршились введенням у дію закону про воєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з боку австро-угорського командування[15]. Особливе обурення серед вінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, в якому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокою і порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефонних дротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов'язкових доносів на осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває на землях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, а також елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорського командування стала резолюція міської думи від 13(26) березня 1918 р. зі скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії «союзників»[16].

Останні не дуже церемонилися з місцевою владою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства, сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженням австро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькій взуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всі запаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року про те, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринки кілька партій сала.

Подібна поведінка австрійців в Україні, на думку історика І. Нагаєвського, диктувалася примарою голодної катастрофи в Австро-Угорщині, а також значною присутністю польського персоналу в австрійській армії, який був здебільшого неприхильне настроєний до української справи.

Тим часом, 29 квітня 1918 р. в Україні сталася зміна влади. Для багатьох політичних сил в країні ставала все очевиднішою неспроможність уряду Центральної Ради забезпечити в державі належний лад та стабільність. Саме тому делегати хліборобського з'їзду, які зібралися того дня в Києві, прийняли рішення про розпуск Центральної Ради та проведення виборів гетьмана України. Близько 6500 делегатів з'їзду віддали свої голоси за нащадка українського аристократичного роду Скоропадського.

Після цього прихильники гетьмана майже без боротьби оволоділи усіма державними установами в столиці та на периферії. У Вінниці, наприклад, переворот виявився у тому, що начальник міської міліції Іван Мартиновський випустив оголошення, в якому зазначалося: «Повідомляю мешканців міста Вінниці в тім, що вся влада на Україні належить Гетьману всієї України Павлу Скоропадському, котрого визнано військовим командуванням германським та австро-угорським, і виявившого готовність у випадку необхідності підтримувати тут владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі, в повнім єднанні з українською адміністрацією»[17].

Прийшовши до влади, П. Скоропадський чи не найперше приступив до реформування місцевих владних органів. Замість посад губернських та повітових комісарів вводилися губернські та повітові старости, які були представниками центральної влади на місцях. Спочатку посаду губернського старости було запропоновано голові губернського продовольчого комітету О.А. Савостьянову, однак, через відмову останнього ця посада 19 травня 1918 р. дісталася голові Проскурівської повітової земської управи С.І. Кисельову (обіймав її незмінно аж до повалення гетьманського режиму)[18].

Подібна ситуація була і з обранням повітового старости: після відмови від посади представника партії конституційних демократів Павла Ренненкампфа Вінницький повіт лише 24 травня дістав свого старосту (ним став лікар А.Р. Левченко).

Ще раніше було сформовано Вінницьку міську управу, яка не функціонувала аж з 20 вересня 1917 р. Це сталося на засіданні міської думи 29 квітня 1918 p., де й було обрано керівництво управи. Очолив міську управу колишній директор Вінницького громадського банку А.Р. Фанстіль.

Вибори управи спричинили гострий протест українських соціал-демократів, яких підтримав і гласний В.В. Боржковський. У своїй заяві вони стверджували, що Вінницька міська дума «не признавала потрібним допустити в склад Городської Управи представника української нації». В свою чергу, голова думи І.Я. Слуцький заявив, що українські соціал-демократи персональне ставлення до їхнього кандидата прийняли за національне. Поступово цей інцидент було залагоджено.

30 травня міська управа працювала вже на повну силу. Цьому немалою мірою сприяв і розподіл обов'язків між її членами. Зокрема, питаннями народної освіти, бібліотек, оренди земель та лавок займався В. В. Боржковський; фінансами, податками, метричними єврейськими книгами, посімейними списками, пивними та рейнськими погребами — Я.М. Волошин; квартирно-військовими справами, міліцією, пожежною командою, театром - Л.А. Длуголенцький; працею, підприємствами, трамваєм, водогоном, ломбардом, друкарнею,ремонтами, видачею дозволів на будівництво, мостами, тротуарами — П.С. Казанасмас; благоустроєм міста в санітарному плані, обозом, бульварами, садами, притулками і бійнями — М. П. Омельченко[19].

Значних змін у цей час зазнає і система правоохоронних органів. Замість міської міліції у червні була створена Державна варта, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а не міському самоврядуванню. Очолив Державну варту у Вінниці С.А. Мончинський.

За новим законом для служби у Державній варті встановлювався віковий ценз — 23 роки. Варто також відзначити, що територія міста була розбита на 11 округів, до кожного з яких, окрім службовців Державної варти, прикріплювалося по 40 австрійських жандармів.

Новостворені правоохоронні органи одразу ж активно зайнялися боротьбою з різного роду бандитизмом. Цьому сприяв і наказ губернського старости від 1 червня 1918 р. про необхідність усім мешканцям Поділля негайно здати зброю. Усі попередні дозволи на зберігання та носіння зброї були чинними до 15 червня 1918 р. Виконуючи цей наказ, на початку червня 1918 р. міська варта спільно із австрійцями (4 роти солдат, 60 піших та 40 кінних жандармів) провела облаву в районі Замостя. В результаті цієї акції було затримано близько 60 злочинців, у яких вилучено значну кількість грошей та зброї.

З метою стабілізації внутрішнього становища у місті 14 травня було видано наказ, за яким без дозволу губернського старости заборонялося проведення будь-яких з'їздів та зборів. Згодом, 6 червня, без аналогічного дозволу були заборонені різні гуляння, вечірки, вистави, концерти, бали та інші велелюдні заходи. Досить часто порядок у місті забезпечувався спільними зусиллями міської влади та австро-угорського командування.

Більшовики не могли змиритися із втратою своїх позицій. На початку червня 1918 р. вони створили губревком, який координував та спрямовував роботу партизанських загонів (військовим керівником повстанського руху був І. Ткачук, учитель за професією).

Значною подією в житті українських більшовиків був І з'їзд їхньої партії (КП(б)У), який відбувся 5—12 липня 1918 р. в Москві. Вінницьку організацію на з'їзді представляв О.В. Снегов (Фалікзон).

Виконуючи настанови з'їзду, представники більшовицьких організацій Поділля в кінці липня 1918 р. зібралися підпільно у Жмеринці на свою першу губернську конференцію, де було створено Подільський губернський комітет їхньої партії. Лейтмотивом роботи конференції послужили заклики до посилення агітаційної та збройної боротьби проти гетьманського уряду та його австро-угорських і німецьких союзників. Слід сказати, що таким настроям об'єктивно сприяла поведінка гетьманських союзників, які великими партіями вивозили з України награбоване у селян зерно та промислову сировину. У відповідь підпільні більшовицькі осередки України організували загальний страйк залізничників (14 липня — 20 серпня 1918 p.), який зачепив і Вінницю.

Одночасно із страйком залізничників Всеукраїнський центральний військревком готував у серпні проти гетьмана та його союзників збройне повстання. Проте з середини серпня у Вінниці та інших містах Поділля відбулися масові арешти (О.В. Снєгова, керівника повстанських загонів у Вінниці Я.П. Тимощука та ін.). Незважаючи на арешти, вже у вересні 1918 р. більшовики знову посилюють свою активність, ведуть антиурядову агітацію та створюють підпільні загони.

Окрім більшовиків, на Поділлі у березні 1918 р. з'являється нова політична сила — російсько-монархічна організація «Общество Красной точки». Це товариство, яке опиралося на офіцерів російської армії, виступало як проти української держави, так і проти союзницьких військ. Центр цієї організації перебував у Вінниці, а філії — в Брацлаві, Журавлівці, Рахнах та Літині[20]. Виконавчий комітет товариства очолював Константінов, начальником карального загону був штабс-капітан М. Огнєв. Крім цих осіб, під прокламаціями товариства також досить часто підписувався член виконавчого комітету І. Советников[21].

Згадане товариство ставило собі за мету створення бойових загонів під керівництвом досвідчених офіцерів, які мали розбити та вигнати за межі Подільської губернії польські легіони, розстріляти усіх вожаків українського руху («зрадників Росії»), роззброїти євреїв та конфіскувати у них майно, роздати конфісковану у ворогів зброю та майно сільським комітетам для рівномірного розподілу серед населення.

Плани російських монархістів викликали різко негативне ставлення як влади УНР, так і гетьманської адміністрації. Наприклад, Подільський губернський комісар у повідомленні губернському коменданту від 30 квітня 1918 р. сповіщав: «Вважаючи цю організацію дуже шкідливою..., пропоную Повітовим Комісарам вжити всіх заходів до розкриття цієї організації і заарештування її членів»[22]

На жаль, гетьманська влада досить часто вдавалася і до репресій, щодо українських патріотів, особливо до колишніх членів Центральної Ради та представників таких національних партій, як есери та соціал-демократи. Показовою у цьому плані є доля голови правління Подільського Союзбанку П.П. Відибіди, арештованого у Вінниці в ніч з 22 на 23 червня 1918 р. Державною вартою. У проханні керівництва Подільського Союзбанку на ім'я міністра внутрішніх справ Української Держави від 25 червня зазначалось, що «Відибіда давно вже працює в Союзі, що об'єднує більш ста кредитових кооперативів Поділля, робить мільйонні обороти та постачає населенню Поділля сільськогосподарські машини, знаряддя, та різні товари. В свій час Союз поставив для армії мільйони пудів хліба та різних продуктів. В часи більшовицької руїни, коли жодна влада не в силі була встановити на місцях порядок, захистити державне майно від грабування, наш Союз на чолі з добродієм Відибідою взяв в свої руки охорону державного військового майна, зібрав і зберіг його на мільйони і зараз передає представникам державної влади. Збирання, охорона та передача військового майна провадились виключно членом правління Відибідою. Взагалі, вся діяльність нашого Союзу провадилась під керівництвом і при самій близькій участі Відибіди, який завжди стояв на чолі кооперативного життя на Поділлі. Арешт Відибіди поставив наш Союз в дуже прикре становище і товариства, які він об'єднує, і загрожує великими втратами кредитовій кооперації Поділля»[23].

Окрім Відибіди, тоді ж у Вінниці були заарештовані колишні члени Вінницької Ради П.Т. Бунт, Д.Н. Кошмак, С.С. Мельниченко та М.К. Козоріс (останній, як галичанин, був переданий австрійцям). Все ж масштаб та характер репресій при гетьманському режимі не йшли у жодне порівняння з більшовицькими репресіями. До того ж заарештовані за наполяганням громадськості невдовзі були звільнені із в'язниці (зокрема, Відибіда — 30 червня, а Кошмак, Мельниченко та Бунт — 5 липня).

Досить плідною у цей період була робота органів міського самоврядування. Так, міська дума з метою усунення дефіциту свого бюджету 19 травня 1918 р. ухвалює рішення про взяття безпроцентної позики в розмірі 200 тис. крб. у Брацлавського повітового земства[24].

Іншою постановою, від 27 червня 1918 р., дума на підставі закону від 25 січня 1918 р. встановила у торговельно-промислових закладах 8-годинний робочий день, а також святковий відпочинок для їхніх працівників.

У цей же час у місті значно пожвавлюється кооперативний рух. Ще у 1915 р. виник і успішно діяв Подільський союз кредитних і ощадно-позичкових товариств (з 1918 р. - Подільський Союзбанк). У 1918 р. він об'єднував 146 кредитних та ощадно-позичкових товариств Подільської губернії з круговою відповідальністю до 40 млн. крб. Виплата річних за внесками складала від 4 до 6 %. Головою Ради Союзбанку був відомий громадський діяч Й.Ю. Лозінський, почесним головою Ради - письменник Д.В. Маркович, головою правління - П.П. Відибіда.

Крім цього, у Вінниці у липні 1918 р. було засновано також «Вінницьке кредитне і торговельно-промислове на паях товариство». Головним Ініціатором створення цього товариства був бухгалтер міського банку К.С. Титоренко.

У серпні з ініціативи голови єврейської громади міста утворився 2-й союз пекарів, який об'єднав понад 40 членів. Від цієї події виграло насамперед міське населення, оскільки значно збільшилась кількість пунктів відпуску хліба за картками.

На фоні розвитку та заохочення приватної ініціативи міських мешканців влада вживала усіх можливих заходів для боротьби зі спекуляцією продуктами харчування та предметами першої необхідності. З цією метою у Вінниці 18 липня 1918 р. була створена Тимчасова комісія для боротьби зі спекуляцією під головуванням вінницького повітового старости П.М. Гусакова.

Одним з головних завдань, яке стояло перед тогочасною міською владою, була також проблема охорони здоров'я. Особливої актуальності вона набирала у зв'язку із поширенням епідемії тифу. Тому дума на своєму засіданні 3 червня 1918 р. прийняла постанову про відкриття у Вінниці інфекційного відділення при міській лікарні на З0 ліжок.

На той час у місті необхідно було відкривати нову лікарню, оскільки Пироговську лікарню реквізував для своїх потреб 514-й угорський корпус. Саме з цієї причини дума і прийняла 11 липня 1918 р. постанову про відкриття у Вінниці лікарні на 110 ліжок в приміщенні колишньої Вознесенської лікарні (відкрита з 1 серпня 1918 p.). Передбачено також, що стаціонарна допомога, амбулаторні поради і, по можливості, медикаменти та перев'язки будуть безплатними. Крім цього, було запропоновано, щоб під час відкриття лікарні дати одній з хірургічних палат назву «палата імені доктора Л.І. Малиновського». Старшим лікарем міської лікарні обрано доктора К. Р. Новінського.

Згодом, 9 серпня 1918 р. дума вирішує відкрити амбулаторну приймальню на Малих Хуторах.

Ще одним важливим рішенням міського самоврядування в галузі медицини була постанова думи від 8 жовтня 1918 р. про встановлення нічних лікарських чергувань. Передбачалося влаштувати пункт для таких чергувань на Замості.

У період гетьманату міське самоврядування чимало уваги приділяло і проблемам культурно-освітнього розвитку населення. Наприклад, міська дума на засіданні 14 вересня 1918 р. ухвалила рішення про створення шкільних рад, які керували б навчально-виховним процесом у нижчих школах. До складу такої ради входило 5 гласних від думи та 7 представників від спілки учителів. Функції ради зводились до розробки різних проектів з народної освіти, загального контролю над підвідомчими міському самоуправлінню навчальними закладами, затвердження програм, визначення тривалості навчального року, розпорядку і тривалості навчального дня, визначення, переміщення і звільнення учителів та завідувачів навчальних закладів, розгляду скарг на дії педагогів та шкільної адміністрації тощо[25].

Важливе місце у системі тогочасної освіти займали також народні університети, метою яких було дати «найпотрібніші знання більш широким колам і за вдвоє коротший термін». Вперше такий університет було відкрито 5 жовтня 1917 р. у Києві. Наступного року вони діяли вже у Вінниці, Полтаві, Сумах та Чернігові, а в 1919 р. — в Кам'янці-Подільському. До цих університетів приймалися бажаючі без вступних іспитів. Щоправда, студентом міг стати лише той, хто мав освіту не меншу початкової та віком старший 15 років. До того ж навчання було платним (50 крб. на місяць)[26].

Не меншого значення тогочасне керівництво народної освіти надавало і збереженню культурно-історичної спадщини нашого народу. Загалом, у 1918 р. Міністерство народної освіти асигнувало на збирання та охорону археологічних пам'яток 3 млн. крб. За його ініціативою питання охорони пам'яток історії та культури розглядалося і на засіданні Вінницької міської думи 14 травня 1918 р. Тоді ж, після доповіді голови Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток Ващенка (згадане Товариство мало в своєму розпорядженні різних архівних документів на 100 тис. крб..), а також грунтовних дебатів, дума постановила виділити для облаштування майбутнього музею приміщення в Мурах[27]. Важливу роль у створенні музею відіграли члени вищезгаданого Товариства охорони культурно-історичних пам'яток Поділля Г.В. Брілінґ, В.Ф. Коренєв, Ю.С. Александрович, О.А. Бодунген, О.С. Андреев, С.І. Слободянюк-Подолян та ін.

Щоправда, постанова думи від 14 травня 1918 р. була скасована Кам'янець-подільським окружним судом 20 жовтня того ж року. У свою чергу, це рішення суду було оскаржене Вінницькою міською управою у Державному Сенаті. Згодом до справи втрутилась Директорія УНР, яка у своєму листі на адресу міського голови від 18 грудня 1918 р. зазначала: «Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей момент багато культурно-історичних пам'яток гине та вивозиться за границю». Тому Директорія наполягала, щоб «у найближчому засіданні думи в першу чергу поновити ранішу постанову думи про передачу Мурів зазначеному Товариству під музей, додержавши всі формальності з боку закону», а виписку з протоколу думи негайно надіслати до Міністерства внутрішніх справ[28]. Слідом за цим 23 січня 1919 р. Вінницька дума приймає нову постанову про музей. За нею Подільському товариству охорони культурно-історичних пам'яток для організації музею повністю передавалося приміщення в Мурах, за винятком Казанської церкви та квартири священика. Негайній передачі підлягали всі вільні кімнати верхнього поверху, а решта - не пізніше 1 травня 1919 р. Нижній поверх передавався Товариству в міру нагромадження історичного матеріалу та розвитку музею.

Все ж наступні події привели до того, що музей було відкрито лише у травні 1919 р. на приватній квартирі художника В.Ф. Коренева.

Окрім музейної справи, започатковувалась і архівна. Ініціатором її творення на Поділлі виступило командування II Подільського корпусу. Зокрема, згідно з наказом командира корпусу від 14 липня 1918 р. при штабі його помічника було сформовано окремий відділ для збору і сортування військово-історичного майна. 26 липня тимчасовий штат військово-історичного відділу приступив до виконання своїх обов'язків, а у жовтні був затверджений командиром корпусу Петром Ярошевичем. Головою військово-історичного відділу 31 липня 1918 р. було призначено сотника Володимира Копилова, діловодом – Володимира Карловського, урядовцем - Марію Вікул. З 19 вересня відділ перебував у готелі «Пасаж» на Миколаївському проспекті.

Основним періодичним виданням цього періоду у Вінниці була щоденна російськомовна газета «Слово Подолии», яка почала виходити з 15 травня 1918 р. Редактором її був О.П. Баранов. З номера 89-го тимчасовим редактором призначено П.М. Ренненкампфа, а із 107-го - Г.М. Мантулу. Цього року вийшло також два номери гумористично-сатиричного журналу «Красный Смех». В його першому номері було вміщено 7 шаржів роботи художника Г. Розенблата. В другому (останньому номері журналу, який побачив світ у серпні 1918 р„ читачі зустріли на його сторінках віршований памфлет Ю.В. Радбіля «Засідання Міської Думи», а також шаржі, літературні пародії тощо.

17 жовтня 1918 р. мешканці Вінниці в приміщенні Польського дому могли зустрітися із відомим польським художником професором К. Кржижановським, який того ж дня читав лекцію на тему «Творчість Матейка». У Вінниці професор Кржижановський перебував не просто як гість: йому була доручена реставрація картин у католицькій церкві. У себе на батьківщині гість був відомий не лише як художник, твори якого виставлялись за кордоном, але й як драматург (його п'єса «Перелом» ставилась на багатьох європейських театральних сценах)[29].

Надзвичайно важливий вплив у цей час для зростання національної самосвідомості українців, підвищення їх освітнього та культурного рівня мала діяльність товариства «Просвіта» (у Вінниці воно виникло навесні 1917 p.). Очолював його І.Ю. Озерянський. У 1918 р. це товариство вже розгорнуло свою активну діяльність. Містилося воно в приміщенні Народного дому, мало свою бібліотеку, кінотеатр та утримувало їдальню для учнів української гімназії. Осередок «Просвіти» створили також лікарі і співробітники Вінницької психіатричної лікарні[30].

З вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти», через два місяці відкрилася просвітянська читальня. З ініціативи «Просвіти» в місті було створено Союз українок і Спілку вчителів.

У ці важкі для культури часи в місті діяло декілька видавництв: при шкільному відділі Подільського губернського земства, потім відділі народної освіти Подільської губернської народної управи, кооперативне видавництво «Наука», Подільська філія Всеукраїнського державного видавництва. Найбільше здобутків серед них мало видавництво Подільського товариства «Просвіта».

У місті виходили навчальні підручники й посібники (К. Стеценко. Українська пісня в народній школі; С. Русова. Коротка історія українського письменства; С Русова. Початковий підручник французької мови та ін.), науково-популярна література, наукові праці (С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник: У 2-х т.), художні твори Т. Шевченка (двічі), І. Франка (тричі), Л. Мартовича, М. Старицького, С. Васильченка, зарубіжних письменників в українських перекладах — Г.Х. Андерсена, П. Бомарше, А. Чехова, Г. Сенкевича.

На початку липня 1918 р. «Просвіта» спільно з Подільським товариством охорони культурно-історичних пам'яток організувала для слухачів учительських курсів виставку українського народного мистецтва та кустарних промислів. І такі культурні заходи були непоодинокими. Наприклад, газета «Слово Подолии» за 26 липня вмістила повідомлення про те, що вчителі народних училищ Вінницького, Літинського та Летичівського повітів, які побували на місячних курсах українознавства, дали два концерти української пісні: один 21 липня в Народному домі, а другий 23 липня в Білому залі. У хорі нараховувалося 60 чоловік, диригував ним киянин Б. Левитський. Під час концертів лунали українські народні пісні, а також твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця. Окрім аматорів хорового співу, в концерті в Білому залі взяла також участь артистка Львівського оперного театру Любеч, яка своїм співом зачарувала слухачів.

Прибуток від концерту пішов на підтримку хворих учителів та допомогу учням — дітям учителів, які її найбільше потребували[31].

Багатим і різноманітним на події в період гетьманату було також театральне і музичне життя міста. З числа багатьох місцевих та заїжджих театральних колективів, які у цей період працювали у Вінниці, варто відзначити насамперед українську трупу Павла Прохоровича, яка поставила на вінницькій сцені п'єси «Нещасне кохання» Манька, «Безталанна» Карпенка-Карого, «Чайка» Фокіна (за мотивами однойменної п'єси А.П. Чехова), «Глитай або ж павук» Кропивницького, «Лісова квітка» Яновської. З великим успіхом у цих п'єсах виступали актори Ганна Олексієнко, Кушнарьова, Мельник, Левицький та інші[32].

Варто відзначити також вдалий виступ 4 серпня 1918 р. в саду польського товариства «Спуйня» відомої співачки Саріуш-Вількошевської за участю скрипаля Бельфора. За відгуками критиків, ця співачка, «володарка прекрасного і сильного голосу (сопрано) з дуже доброю школою», перейняла «всі особливості правильної італійської школи». Того ж дня на сцені міського театру польське товариство-любителів драматичного мистецтва поставило п'єсу М. Балуцького «Радники пана радника», сатиричну комедію, в якій автор висміював тогочасне суспільно-політичне життя.

Не пройшов непоміченим серед сучасників і виступ З серпня в театрі «Уранія» в літньому саду Королівської угорської фронтової трупи під керівництвом Детідера Івані. Публіці особливо сподобався водевіль «Двоє друзів», чардаш у виконанні Ані Елекі. У перерві між виступами грав струнний оркестр 309 гонведського піхотного полку. Окрім того, варто відзначити гастролі з 9 серпня артистів київського театру Кручиніна. їхній виступ у Вінниці розпочався в Літньому театрі із показу комедії Сабурова «Нічна жінка». Одночасно з ними виступали артисти театру «Інтермедія». У концертному відділенні виступив відомий виконавець циганських романсів В.Д. Шумський.

Великим успіхом у слухачів користувався і концерт 2 серпня в міському театрі відомого баса Цесевича, який виконував твори найрізноманітнішого жанру: баладу Мефістофеля з опери «Фауст», романс Чайковского «Осінь», рахманіновський «Христос Воскрес», російську народну пісню «Калістратушка» та твір українською мовою «Гетьмани». Разом із Цесевичем виступала також оперна співачка Савченко, яка виконала романси Чайковського і Гріга, а також арію з «Ромео та Джульєтти» і «Підсніжник» Мусоргського.

30 серпня 1918 р. в Білому залі міської думи відбувся вечір російського романсу за участю відомої петроградської співачки, головної організаторки загальнодоступних концертів знаменитого оркестру графа А.Д. Шереметьева М. Тобук-Черкас (Кривецької).

З 12 по 20 жовтня 1918 р. у Вінниці гастролювала Американська єврейська трупа, яка на сцені міського театру поставила оперету «М-ль Гопля», п'єси «Ханче в Америці», «Брехунець (Джекеле Блоффер)», «Пупсик», «Єврейський король Лір», «Дер Американер» та інші.

Все ж вінницьких слухачів приваблювали насамперед кращі твори у виконанні місцевих митців. Так, вечір української пісні, який проводив місцевий хор під керівництвом Я. Бартка 14 жовтня 1918 р. у Білому залі думи, зібрав повний зал публіки На концерті хор виконав твори «Сійтеся, квіти» К. Стеценка, «Коломийка», «Козаченьку, куди йдеш?» М. Лисенка та цілий ряд інших[33].

У період гетьманату у Вінниці існував також свій кінематограф. Щоправда, на цей час у місті залишились лише три великі кінотеатри: «Експрес», «Патеграф» та «Ампір». Певне пожвавлення у життя місцевих любителів кіно вніс театральний діяч В. Й. Снарський. 13 жовтня 1918 р. він відкрив у Вінниці власну кіностудію (того ж дня у ній розпочалися вступні екзамени). Для читання лекцій у студії В. Снарський мав намір запросити таких відомих майстрів екрану, як В. Холодна, М. Горячева, В. Максимов, В. Полонський та О. Руніч.[34] Кіностудія В. Снарського розпочала зйомки міста та його околиць. Відзнята стрічка демонструвалася у нашому місті з 17 жовтня 1918 р.

На початку листопада 1918 р. певна економічна стабілізація та культурне піднесення в країні змінюються загостренням внутрішньополітичної обстановки. У цей час значно посилюється повстанський рух (досить часто інспірований більшовиками) проти австро-угорських та німецьких військ. В останніх під впливом звісток про революцію в Німеччині відбуваються сильні заворушення (зокрема, це стосується Жмеринки, де 7 листопада повстали частини 7-ї угорської дивізії). А вже з 11 листопада, після укладення Німеччиною перемир'я з державами Антанти, розпочинається виведення окупаційних військ з України. Ця подія значно пришвидшила падіння гетьманського режиму, яким були невдоволені і більшовики, і представники українських національних партій.

Особливо поширилося невдоволення політикою гетьмана після підписання ним 14 листопада 1918 р. Федеративної грамоти, яка передбачала утворення федерації України з небільшовицькою Російською державою. Центром усіх опозиційних антигетьманських сил стає Український Національний Союз, який з 18 вересня 1918 р. очолював В. К. Винниченко. Філія цього Союзу існувала з жовтня 1918 р. й у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-револоціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка, Просвіта, повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка, Подільський союз кредитних товариств і Подільський союз споживчих товариств[35]. Президію Вінницької філії УНС очолював О.Ц. Базилевич, її членами також були Ю.О. Щириця , В.С. Мачушенко, П.П. Відибіда та П.Ц. Журавель.

13 листопада на своєму таємному зібранні в Києві лідери УНС створили Директорію — колективний орган, який мав керувати повстанням проти гетьмана (очолив її відомий письменник та громадський діяч В.К. Винниченко). На заклик Директорії антигетьманське повстання розпочалося 15 листопада 1918 p., a через місяць (14 грудня 1918 р.) гетьман П. Скоропадський добровільно зрікся влади і вирушив на вигнання до Німеччини.

Розділ ІІ. Перебування Директорії у Вінниці

 У Вінниці, на відміну від ряду інших міст, перехід влади від гетьманської до республіканської адміністрації був безкровним. Зокрема, вранці 19 листопада 1918 р. міський голова А.Р. Фанстіль отримав повідомлення від представників Вінницької філії Українського Національного Союзу про те, що вона, вітаючи утворену Директорію УНР, перебирає від її імені всю владу на Поділлі у свої руки аж до призначення нею відповідної адміністрації. Першим пунктом свого наказу Вінницька філія УНС повідомляла, що адміністративну владу в губерніях та повітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а де їх немає — голови демократичних народних (земських) управ або їхні заступники. В наступних пунктах наказу йшлося про відновлення розпущених гетьманським урядом земських та міських установ, а також про заборону грабунків мирного населення і військових складів та недопущення єврейських погромів[36].

Безперечно, що до такого розвитку подій спричинилася позиція командира II Подільського корпусу генерала Петра Ярошевича, який 20 листопада 1918 р. оголосив про свій перехід на бік Директорії. 25 листопада він же телеграфував, що «вся влада в Подільській губернії перейшла до рук Директорії».

Відповідно до нових політичних змін губернський староста С. Кисельов передав свій пост губернському комісару. В кінці листопада на цій посаді згадується Богуславський, а з грудня — Г.К. Степура. Вінницьким повітовим комісаром стає колишній член Центральної Ради І.П. Рижій, якого 4 грудня 1918 р. замінив судовий слідчий Є.П. Теравський. У Вінниці відновлюють свою роботу органи міського самоврядування.

Таким чином, Вінниця з околицями стала першим краєм в Україні, звільненим від гетьманців. Ось чому саме сюди в кінці листопада 1918 р. перебирається Директорія для подальшої боротьби за Київ. Поруч із Директорією, як свідчить В, Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність»[37]. По суті, це був тимчасовий уряд України, який діяв в умовах воєнного стану. До речі, одним з керівників цього органу був лектор Вінницького учительського інституту Ю.О. Щириця, який з 7 по 30 грудня 1918 р. завідував у ньому відділом освіти.

Офіційним органом Директорії була газета «Вістник Української Народньої Республіки», яка виходила у Вінниці з 17 грудня 1918 р. її першим редактором був завідуючий інформаційним бюро при Директорії УНР Гризодуб. Спочатку газета друкувалась у Вінниці, а згодом, з червня 1919 р., в Кам'янці-Подільському.

Ще одним важливим офіційним виданням цього періоду була щоденна газета «Республіканські вісті», орган Вінницької філії УНС. Перший номер цієї газети побачив світ 29 листопада 1918 р.

Антигетьманський переворот викликав до життя і появу такої газети, як «Свободное слово» (грудень 1918 p.). Цю газету випускав видавничий кооператив «Логос».

На першому етапі своєї діяльності Директорія постановою від 9 грудня 1918 р. поновила ряд законів Центральної Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу, 8-годинний робочий день, профспілки. Водночас вона скасувала закони Гетьманату в тих пунктах, які, на думку Директорії, були «направлені проти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства».

Важливою подією у житті міста цього періоду була Державна нарада УНР (12-14 грудня 1918 р.) за участю Директорії, представників політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Національного Союзу [38]. На нараді обговорювалися важливі питання державного та соціально-економічного будівництва, пов'язані зі встановленням в Україні нової форми правління.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і Директорія 19 грудня того ж року офіційно переїздить з Вінниці до Києва Однак напередодні зайняття останнього більшовицькими військами (5 лютого 1919 р.) Директорія знову повертається до Вінниці. Сталося це 2 лютого 1919 р.[39]

Таким чином, Вінниця на деякий час стає столицею України у повному розумінні цього слова. Більшість міністерств у ній, а також керівництво Директорії, розташувалися в найошатнішій та найкомфортнішій будівлі того часу — модерновому готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія — на вулиці Б. Хмельницького, 12 (нині — вулиця Козицького).

Окрім «Савою», міністерства також розміщувалися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Палас», «Континенталь», «Гранд Отель», в Учительському інституті, приміщенні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, римо-католицькому костьолі, комерційній школі та в приватних помешканнях[40].

Робочий день у міністерствах тривав з 9 години ранку до 3 опівдні, проте досить часто засідання кабінету міністрів проходили від 18 до 24, а то і до половини першої ночі.

До речі, серед тогочасних урядовців було немало і вихідців з нашого краю. Скажімо, заступником міністра фінансів було призначено П. П. Відибіду, уродженця села Стрільчинці нинішнього Немирівського району (згодом, в еміграції, він очолював УАПЦ в екзилі). Ще один мешканець Вінниці, галичанин Володимир Лотоцький, займав посаду керуючого справами Директорії.

За час з 2 лютого по 6 березня 1919 р. Директорія прийняла низку законів та постанов. Серед них низку загальнодержавного значення: про Статут «Всеукраїнського Союзу Земств (Народних Рад)»; тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР; закон про тимчасові правила польового контролю, постанова про заснування при Директорії УНР фонду для видавання грошових допомог та інші[41].

Окрім вищеназваних загальнодержавних законів, цілий ряд їх видавався по різних міністерствах. Скажімо, по міністерству військових справ було прийнято: закони про мобілізацію старшин та урядовців-учителів; про достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 p., що мають освіту, про утворення посади Наказного Отамана Народної Республіканської армії (призначено О. Грекова. — К. 3.) та про обсяг прав і обов'язків Головного Отамана, Наказного Отамана та військового міністра, про штати тимчасової школи для підготовки старшин при 2-му Подільському корпусі та про асигнування коштів на її утримання; про мобілізацію всіх народних учителів[42].

Важливі документи були прийняті у Вінниці і міністерством юстиції: закони про вибори та призначення мирових суддів; про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР.