Державне регулювання ринкової економіки – досвід розвинутих країн

2.3 Державне регулювання ринкової економіки – досвід розвинутих країн

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих країн підтвердила доцільність та необхідність добиватися у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання у господарську діяльність, так і економічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинно бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів. Ці висновки дістали відображення і були закріплені у Господарському кодексі України, ст. 5 якого «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання" встановлює, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. [2] До загальних принципів господарювання кодекс (ст. 6) відносить свободу підприємницької діяльності, але в межах, встановлених чином. Державне регулювання економічних процесів необхідне, але обмежується забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави. Відповідно до Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності має бути спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах, у порядку та способом, встановлених Конституцією і законами України (ст. 1 Закону від 11 вересня 2003 р.) [ 1].

Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є «білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку кооперування дрібних підприємств; японська система економічного регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання, розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за типом централізованого державного впливу на економіку [ 11].

Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Найважливішими є економічні та адміністративні методи. Тобто, фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки відносить державне планування. У іншому науковому джерелі планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій держави.

Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій тощо.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту; торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтованими.

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції посередника між суб’єктами економічних відносин, як здійснюють заощадження та інвестиції експортерами та імпортерами [17].