Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети

3.2 Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети

Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва.

Необхідність участі України в багатьох міжнародних організаціях, викликана транзитним характером її економіки, зумовлює необхідність інтеграції нашої країни у світовий економічний простір на паритетних умовах, як засіб захисту від загроз і викликів глобалізаційних процесів. Аналізуючи різке погіршення відносин з Росією останнім часом і відносну невирішеність питань європейської інтеграції, важливо чітко впорядкувати вигоди і пріоритети інтеграції, спираючись на ґрунтовне порівняння реальних, а не дозованих офіційними джерелами оцінок ефективності різних векторів інтеграції.

На жаль, в Україні (як нам, всім добре відомо) цим питанням надають радикального характеру штибу «бути чи не бути». Для кожної сторони політичного спектру ці питання звучать по-різному, але керуються вони при прийнятті рішень перспективою отримання економічних дивідендів та певними особистими уподобаннями. Стає зрозумілим, що для отримання справжніх результатів має проводитись об'єктивний аналіз економічної необхідності участі України в різних економічних організаціях і системах, вступ до яких позиціонують як можливе розв'язання, не тільки зовнішньоекономічних, але й внутрішньо-економічних проблем.

Проаналізуємо економічні наслідки регіональної співпраці нашої країни, а отже, необхідність участі в міжнародних економічних організаціях. Найбільшими партнерами України є країни СНД та ЄС. Зокрема, починаючи з 2001 р., експорт товарів України в країни ЄС перевищував експорт в країни СНД (за винятком 2005 р.). У торгівлі товарами з країнами СНД і частково з країнами ЄС Україна має від'ємне торговельне сальдо. У торгівлі послугами, зокрема завдяки транспортним транзитним послугам, Україна має велике позитивне сальдо торговельного балансу в торгівлі як з країнами СНД, так і ЄС.

Крім того, підкреслимо, що оборот товарів та послуг як із країнами ЄС, так і країнами СНД постійно зростає. Можна припустити, що тенденції регіональних торговельних відносин між Україною та її основними торгівельними партнерами СНД і ЄС – розвиваються подібно. Це можна обґрунтувати (що особливо важливо за наявності регіональних міжнародних економічних організацій, в яких бере участь Україна) відсутністю якихось значних преференцій чи угоди про вільну торгівлю в рамках СНД чи ЄС. Торгівельні угоди в рамках СНД не набули чинності, угода про ЄЕП залишається нерозвиненою, а торгівельна співпраця з країнами ЄС обмежена наданням лише окремих преференцій в торгівлі з Україною. У зв'язку з цим, для активізації регіонального торгівельного співробітництва між Україною і країнами СНД, а також між Україною і країнами ЄС необхідно просуватися у напрямі укладення відповідних угод про вільну торгівлю без обмежень за товарними групами чи видами послуг.

Захист національних економічних інтересів, у тому числі торгівельних, - ключова проблема будь-якої країни для становлення розвитку її економіки, входження у світове господарство, активної участі у міжнародному поділі праці. У цих умовах важливим завданням для української комерційної дипломатії та торгівельної політики є забезпечення законодавчих, фінансових, політичних та організаційних умов для швидкого просування вітчизняної продукції на зовнішні ринки, конкуренція на яких посилюється з кожним роком. В умовах перманентної політичної кризи ці економічні проблеми не вирішуються, а експорт скоро стане виключно сировинним. Зауважимо, що приблизно 60% ВВП України формується у сфері зовнішньої торгівлі. Тобто залежність України від зовнішніх ринків є значно вищою, ніж багатьох інших країн.

Не слід забувати, що особливістю національних торгівельних інтересів України є те, що впродовж всього періоду незалежності України вони змінювалися залежно від домінування певного вектора зовнішньоекономічної політики. Теперішні торгівельні інтереси нашої країни, очевидно, різняться від тих, які були визнанні основними ще 10-15 років тому.

Виходячи з цього, цікаво проаналізувати динаміку участі України в міжнародних економічних відносинах. Для забезпечення власної зовнішньоекономічної діяльності кожна розвинута держава сприяє інтеграції господарства своєї країни у світове господарство. Для цього залучаються існуючі або створюються нові канали доступу до стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. Наприклад, для господарства України такими стратегічними ресурсами є нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, світова науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля щодо формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких може виявитися конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб забезпечити зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави вступають у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і економічних міжнародних відносин. Двосторонні відносини активізуються через підписання різноманітних міждержавних угод, а багатосторонні – через участь у роботі міжнародних організацій .

Досліджуючи сучасні реалії пошуку Україною нових шляхів співробітництва і оцінки їхньої можливої ефективності, слід розуміти, що держава, яка вступає до міжнародних організацій, свідомо обмежує свій суверенітет, передаючи певні повноваження міжнародній організації, тобто втрачає право вживати заходів, що є компетенцією міжнародної організації (згадаємо недавню боротьбу за вступ до СОТ). Ступінь втрати цього суверенітету і визначає відповідний тип організації: чим більше суверенітету втрачає держава-член, тим більше міжнародна організація набуває наднаціонального характеру (ситуація з ЄЕП ). Міжнародна організація може перетворитися навіть на федеративну державу через передачу їй повноважень її членів. Основними засобами, що обмежують державний суверенітет держав-членів міжнародних організацій, можуть бути, наприклад, прийняття рішення по певних питаннях, обов'язкове для держави-члена, незалежно від її думки, або вжиття примусових заходів (санкцій) до держав-членів, або вимога надання інформації з питань внутрішнього життя.

Однак це не робить необхідним поступове скочування до ізоляціонізму. Очевидним стає інше: реальні, прагматичні вигоди від вступу до будь-якої економічної організації повинні все-таки бути вищими за політичні пасьянси. Проте вступ до тої чи іншої економічної організації чітко має співпадати з напрямком політичної кон'юнктури в даний політичний момент.

Ті міжнародні організації, які найбільше впливають на зовнішню та внутрішню політику України, є не просто формальними утвореннями чи союзами держав, а являють собою різні полюси сучасного багатополярного світу. У наукових термінах ці організації можуть бути названі міжнародними системами. Відомий французький науковець Р. Арон називає міжнародною системою «сукупність, складену з окремих політичних утворень (держав), які підтримують між собою регулярні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у велику загальну війну. Ті політичні утворення, що їх беруть до уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути членами якоїсь міжнародної системи». Термін «система» може, на думку Р. Арона, застосовуватися тут у тому значенні, якого він набуває у виразі «система партій». Адже цим терміном також визначається сукупність колективних діячів, що перебувають між собою у відносинах суперництва. При цьому міжнародні організації та міждержавні альянси можуть носити характер гомогенних або гетерогенних систем. Р. Арон називає гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики. Гетерогенними, натомість, є системи, в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності.

Отже, сучасний етап міжнародного політичного процесу, у який втягнута Україна, передбачає протиставлення між двома блоками або міжнародними системами – європейською (або євроатлантичною) й євразійською (утворення на чолі з Росією на зразок СНД). При цьому Європейський Союз та Північноатлантичний альянс відповідає характеристикам гомогенної міжнародної системи – адже держави, що їх утворюють, характеризуються демократичними принципами політичного управління, сповіданням близьких цінностей та приналежністю до Європейської спільноти або Західної цивілізації. СНД краще підпадає під характеристику гетерогенної системи – до нього належать країни з різними історичними, культурними й релігійними традиціями, котрі знаходяться на різних етапах політичного й економічного розвитку – їх утримує разом певна залежність від міцного центру, яким виступає Російська Федерація.

Завдяки геополітичному положенню наша держава опинилась між цими двома потужними міжнародними системами, що обумовило не лише її історичну долю, а зовнішню і внутрішню політику після набуття суверенітету. Протягом перших десяти-дванадцяти років існування незалежної України у її зовнішньому курсі панувала так звана багатовекторність, поєднана зі статусом позаблокової держави, закріпленим у Конституції. Проте, як показує історична практика, позаблоковість та політика сталого нейтралітету є скоріше результатом специфічного географічного (острівного, ізольованого материкового або гірського) становища, ніж власного вибору держави. Враховуючи особливості розташування нашої країни, відсутність вкорінених конституційних традицій та зовнішньополітичну поляризацію регіону, що проявилися в результаті російсько-грузинського конфлікту, довготривала перспектива позаблоковості України та її реального нейтралітету видається сумнівною.

Отже, для входження України в будь-яку з окреслених вище міжнародних систем потрібні вагомі внутрішні ідеологічні детермінанти. На мою думку, до них належать: по-перше, ідеологічні настанови головних політичних акторів, що здатні проявити політичну волю та ухвалити відповідне політичне рішення, та, по-друге, ідеологічні орієнтації громадян, які мають легітимізувати відповідний зовнішній курс чи то шляхом плебісциту, чи то шляхом постійної суспільної підтримки.

Зовнішні обставини глобального політичного процесу диктують Україні необхідність більш чіткого визначення перспектив участі у міжнародних організаціях, серед яких Північноатлантичний альянс, що має ознаки гомогенної міжнародної системи, та СНД, який відзначається гетерогенністю поєднаною з наявністю потужного центру в особі Росії. Отже, перспектива членства у НАТО вимагає від України гармонізації внутрішніх ідеологічних розколів та підвищення стандартів політичного управління до рівня західних демократій. Перспектива політичного зближення з Російською Федерацію допускає внутрішню ідеологічну та ціннісну гетерогенність українського суспільства, проте зумовила б зростання політичної й економічної залежності, нівелювання певних досягнень у сфері демократичного управління. Внутрішні ідеологічні детермінанти не дозволяють говорити про суспільну визначеність чи політичну готовність більш активної участі у будь-якій з окреслених міжнародних систем. Політичні партії, що формують законодавчу та виконавчу гілки влади, не мають ідеологічного консенсусу щодо зовнішнього курсу, а розподіл мандатів з-поміж фракцій практично унеможливлює прийняття кардинального політичного рішення у цій сфері.

Другим аспектом ідеологічних детермінант приєднання до певної міжнародної системи є ідеологічні орієнтації громадян. Соціологічні дослідження громадської думки демонструють кореляцію між партійним та суспільним розколом у цьому питанні. Громадяни України здебільшого не відчувають своєї приналежності до Європейської спільноти, проте ідентифікація з СНД характерна лише для половини суспільства. І якщо приєднання до ЄС підтримує більше половини населення, то у відношенні до такої міжнародної системи безпеки, як НАТО, орієнтації громадян мають кардинально протилежний характер. Останнє дозволяє говорити про те, що з огляду на окреслені внутрішні ідеологічні детермінанти, Україна не готова приєднатися до жодної з цих міжнародних систем.

У підсумку можна прийти до певних тез, які заслуговують стати пріоритетними в цьому питанні. Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва. Варто не сумніватися, що потреба в співробітництві між новими членами ЄС і країнами колишнього Радянського Союзу не може повноцінно здійснюватись без безпосередньої участі України як координатора і партнера. Основне наше завдання не створювати перешкод цьому процесу своєю непродуманою політикою як зовнішньою, так і внутрішньою. [7].