Політекономія

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Черкаський державний бізнес-коледж

кафедра економіки, комерції та аудиту

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмета: "Політична економія"

варіант 3

Виконав: студент

заочного відділення

Перевірив викладач

Богун О.М.

Черкаси – 2006

План:

1. Суспільний спосіб виробництва

2. Закони розвитку товарного виробництва

3. Конкуренція та її закони

4. Оборот капіталу підприємства

5. Задача

6. Список літератури

1. Суспільний спосіб виробництва

Суспільний спосіб виробництва є своєрідним ядром економічної системи,

Суспільний спосіб виробництва – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв'язків між ними (тобто усіх видів внутрішніх взаємодій); по-третє, сталих і суттєвих зв'язків, що є законами його розвитку; по-четверте, із комплексу зовнішніх взаємодій і впливу суспільного способу виробництва на інші елементи системи та всю сукупність надбудовчих відносин.

Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується

• як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів;

• як структура суспільного способу виробництва;

• як зовнішня організація даного способу виробництва.

Сутність суспільного способу виробництва розкривається через економічні закони, передусім, закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.

Рівень розвитку сучасних продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, досягненим ступенем прогресу основних рис людини-працівника і людини-власника, технічною озброєністю (а за сучасних умов і рівнем розвитку інформаційних технологій), ступенем оволодіння силами природи (зокрема, ядерною, термоядерною енергією), рівнем розвитку наукомістких галузей, впровадженням найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем розповсюдженості нових конструкційних матеріалів, поширенням принципово нових технологій (мембранних, плазмових та ін.). Узагальнюючим показником сучасного рівня розвитку продуктивних сил є стан розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, і витіснення ним технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній та ручній праці.

Під характером розвитку продуктивних сил слід розуміти спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили, їхні окремі елементи. Так, невеликі за розмірами прості засоби праці можуть застосовуватися людьми розрізнено, індивідуально. Потім виникають такі знаряддя праці, які можуть бути використані лише групою людей за взаємної підтримки одне одного; надалі продуктивні сили у своєму розвитку досягають такого рівня, коли їх використання можливе лише при взаємодії сотень і навіть тисяч робочих рук. І, нарешті, продуктивні сили все більше набувають інтернаціонального характеру, що зумовлено процесом їхньої інтернаціоналізації. Так, розширюються межі сукупного працівника спочатку в масштабі окремих національних країн, а згодом – окремих регіонів світового господарства. Продуктивні сили внаслідок цього набувають суспільного характеру.

Коли йдеться про відповідність відносин економічної власності структурі продуктивних сил, то слід у межах останніх виділяти різні види взаємодій (а, отже, відносин і зв'язків між елементами продуктивних сил). До таких видів належить взаємодія між речовими і особистісними факторами виробництва, між різними елементами засобів праці, між

працівниками багатьох підрозділів трудового колективу і всередині окремих підрозділів (бригад, цехів) та ін. Узагальненою характеристикою структури продуктивних сил є взаємодія між людиною і природою у процесі праці. Водночас з боку суспільної форми визначальна роль у структурі суспільного способу виробництва належить соціально-економічному способу поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва.

Якщо йдеться про такий елемент змісту продуктивних сил, як комплекс складових елементів, то з урахуванням основної продуктивної сили (людини) відносини економічної власності мають відповідати потребам, інтересам і цілям людини-працівника і людини-власника.

Відповідно до вищезазначеного суспільний спосіб виробництва можні визначити як суперечливу єдність відносин економічної власності і продуктивних сил та соціально-економічну форму поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в основному, синонімічним із категорією "економічний устрій держави".

Коли в межах продуктивних сил найзагальнішою характеристикою їхньої структури називалась взаємодія між людиною і природою, то така взаємодія означає, водночас, привласнення предметів природи через процес праці. Суспільною формою відносин економічної власності у цій сфері с відносини між людьми і, передусім, між власниками засобів виробництва і працівниками з приводу привласнення результатів праці, насамперед, необхідного і додаткового продукту. Тому при з'ясуванні сутності закону відповідності відносин економічної власності рівню, характеру і структурі продуктивних сил, а також закону єдності праці і власності, важливо зіставляти процес привласнення під час взаємодії людини з природою, а, отже, і потреби та інтереси людини-працівника та відносини між людьми з приводу привласнення результатів праці. Визначальною стороною привласнення для з'ясування типу суспільного способу виробництва є суспільна сторона, в якій відображається соціально-економічний характер поєднання працівників із засобами виробництва, інтереси та потреби людини-власника, а, отже, тип власності на засоби виробництва і робочу силу.

У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний способи виробництва, при чому кожний наступний суспільний спосіб виробництва був складнішим за попередній.