Теорії суспільного вибору та неокласичний напрям в економіці

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Реферат з

«Історії економічних учень»

на тему

«Неокласичний напрям в економічній нобеології. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена»

Рівне – 2008

Зміст

Вступ

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенена

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору

2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

2.3 Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В умовах прилучення України до надбання сучасного цивілізованого процесу, розбудови соціально-орієнтованої ринкової моделі вітчизняної економіки, орієнтації на духовно-інформаційний вектор глобальної еволюції людства суттєво зростає роль фундаментальної економічної освіти. Історія економічних учень – безцінне джерело знань та досвіду, нагромаджених людством на шляху соціального прогресу.

Історія економічних учень вивчає історичні процеси виникнення, розвитку та зміни системи економічних поглядів. Зокрема в даному рефераті викладений розвиток неокласичного напряму в економічній нобеології, а також теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

Неокласичний напрям – це один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності. Сформувався 90-х рр. ХІХ ст. на основі синтезу класичної ринкової ліберальної доктрини, маржиналізму та мікроекономічної теорії. З 30-х рр. ХХ ст. доповнився теорією економічного неолібералізму, неокласичними макроекономічними дослідженнями, ідеями виваженого державного регулювання ринків.

Теорія суспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.). Оновні праці – «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок і держава». В основі суспільного вибору покладено припущення , що принцип раціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.

Отже, розглянемо більш детально неокласичний напрям в економічній нобеології і теорію суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

Сучасні економічні процеси початку ХІХ ст. – монополізація економіки, транс націоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо – кардинально позначились на розвитку економічної теорії. Вона спричинила нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Нові історичні обставини та зрушення 20-30-хх років, в першу чергу «Велика депресія», поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип – принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.

У русі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінзон, монополістичної конкуренції Е. Чемберлена та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефективними, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.

Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теорії факторів виробництва Сея, Кларка та концепції виробничої функції Ч. Кобба та П. Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та Свена, яка була новою версією теорії виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напряму досліджували, яким має бути співвідношення факторів за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, є само регульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбувалися в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, наприклад фактор науково-технічного прогресу, інформацію.

Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас) доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об’єктивно зумовленими. Економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії в новій в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропонування».

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптовані очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід – знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, - й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. «Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформував цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором «нової класичної школи економікс», яка в 70-х рр. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивіському підході до аналізу економічних явищ.

Американські економісти Т. Сарджент та Н Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї «раціональних очікувань» довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом до використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набували чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базою для визначення напрямів стабілізації економіки. Представники «економіки пропонування» доводять, що саме пропонування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначається ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, як в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шляхи до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним джерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв'язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як «крива Лаффера», зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників переходить оптимальну межу.

Неокласичний синтез – течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40-50-х рр. цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав П. Семюлсон. Це течія намагається «примирити» всі економічні вчення, що послали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

«Неокласичний синтез» започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції. Межі державного втручання визначаються загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу