Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

Найпростiшi моделi вибору за умов представницької демократiї передбачають Наявнiсть хоча б двох партiй, що конкурують за голоси виборцiв. Щоб отримати перемогу на виборах, партiї мають анонсувати надання такого обсягу суспiльних благ, який був би бажаним для бiльшостi членiв суспiльства.

Першочергове значення для теорiї суспiльного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом (“Економічна теорія демократії”, 1957): партiї формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьому випадку, якщо:

а) усiх виборців цікавить одне й те ж запитання;

б) альтернативні підходи до рiшення цього питання можуть бути представлені у вигляді лiнiї політичного спектра (тобто ранжированi за принципом наприклад, вищий чи нижчий рiвень витрат);

в) уподобання виборців розподiленi симетрично;

г) переможцем стає партiя, яка отримала бiльшiсть голосів, — то оптимальною стратегією партій є орiєнтацiя на так званого “медіанного виборця”. Теорема про “медіанного виборця” свідчить, що за симетричного розподiлу уподобань стосовно конкретного суспільного блага, максимiзацiя голосiв виборцiв досягається при орiєнтацiї на кiлькiсть суспільного блага, яка буде кращою з погляду “медіанного виборця”.

Представницька демократія, як вважають представники теорiї суспiльного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспiльного подiлу працi. Обранi депутати спецiалiзуються на прийнятті рiшень iз визначених питань. Законодавчі збори організовують i спрямовують дiяльнiсть виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом iз цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не бiльшостi населення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливати на депутата пов’язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилати листи, телефонувати тощо. Зовсім iншi мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питання для них — це зміни умов виробництва. Тому такi групи особливо зацiкавленi у пiдтриманнi постійного зв’язку з представниками влади. Вони використовують всi методи впливу (засоби масової iнформацiї, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всi цi способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом.

Можна виділити три групи, якi зацiкавленi у лобiзмi: а) групи виборцiв iз особливими інтересами; б) депутати, що зацiкавленi у фiнансовiй підтримці зазначеної вище групи виборців з метою перемоги на наступних виборах; в) професiйнi бюрократи.

Такi групи з лишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюється ними буде прийнято. Вигоди вiд прийняття закону будуть реалiзованi всередині групи, а витрата розподіляються на все суспільство в цілому. Отже, сконцентрований iнтерес не багатьох перемагає розпорошені інтереси бiльшостi, а тому вiдносний вплив груп з особливими iнтересами значно більший за частку їхніх голосів. Вплив концентрованих iнтересiв пояснює велику кiлькiсть парадоксів економічної політики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, нiж розпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацiкавленi у активнiй пiдтримцi з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборної кампанії та політичної дiяльностi. Ще більшою мірою зацiкавленi у лобiзмi професiйнi бюрократи, вiд дiяльностi яких залежить не тільки прийняття, а й втілення в життя політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої дiяльностi має бути чiтко визначеною.

До наведених висновкiв приводить також аналiз системи логролiнгу — практика взаємної пiдтримки депутатів шляхом «торгівлі голосами». Депутат «купує» пiдтримку вирiшення питань своїх виборцiв, вiддаючи взамiн свій голос на захист проектiв своїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами» негативним явищем. Iнодi за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне спiввiдношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, що уряд за допомогою логролiнгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерiдко приносячи загальнонацiональнi інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.

Прикладом класичної форми логролiнгу є “боченка з салом” — закон, який мiстить у собі набiр невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цiлий пакет рiзноманiтних, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у прийняттi яких зацiкавленi рiзнi групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все новi й новi пропозиції («сало»), доки не буде досягнуто впевненостi у тому, що закон отримає схвалення бiльшостi депутатів. Але така практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливi рiшення — обмеження громадянських прав, свободи совiстi, друку, зборів тощо — можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих iнтересiв.

Прибічники теорії суспiлъного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерiвнiсть i можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливiшi з цих причин такі:

1. Порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, що неправильнi з суспільного погляду.

2. Нерiвнiсть в отриманні iнформацiї, оскільки краще iнформованi люди з високими доходами та добре органiзованi лобiстськi групи. Вони максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту. Нерiвнiсть в отриманнi iнформацiї пов’язана i з феноменом раціонального ігнорування, який наявний у системi представницької демократії. Якщо уряд приймає рішення, яке принесе вигоду суспільству в цілому, хоча окремі групи населення можуть програти (наприклад, вiдмiна субсидій будь-якому сектору економіки), але кожен окремий виборець отримає малу вигоду вiд того, оскiльки загальна корисність розподілиться серед усього населення. За таких обставин виборцi поводять себе апатично, байдуже, що й отримало назву раціонального ігнорування, оскільки бiльшостi населення немає сенсу збирати та оцінювати iнформацiю про даний проект, нести витрати задля майже невідчутної вигоди. Але ущемлена меншiстъ, яка постраждає вiд вiдмiни субсидій, організується у групи тиску.

3. Недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), якi, переслідуючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кiлькiсть голосiв на наступних виборах i приймають політично популярні рішення, але економічно неефективні, оскільки вибори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пiзнiше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програшi. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законiв.

У 70 – 80-тi роки ХХ ст. цi iдеї було розвинуто у концепції політичного ділового циклу (В. Нордгауз, Д. Макре), у якій докладно розглядалися можливості державного антициклiчного регулювання i передбачалися: а) передумови впливу економічного становища всередині країни на популярність правлячої партії. Головним показником стану кон’юнктури були темпи iнфляцiї та норма безробіття. Чим нижчі їх темпи, тим за інших незмінних обставин бiльше голосiв буде вiддано на наступних виборах за правлячу партію; б) обернена залежнiсть мiж рiвнями iнфляцiї та безробіття: чим менше безробiття, тим швидше зростають цiни; в) як основний мотив господарської дiяльностi правлячої партії — забезпечення собi переобрання. Досягненню цієї мети i пiдпорядковано регулювання кон’юнктури.

Механiзм полiтичного циклу полягає в тому, що: 1) прагнучи гарантувати перемогу для своєї партiї на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношення iнфляцiї та безробіття. Одразу ж пiсля приходу до влади адмiнiстрацiя докладає зусиль до зниження перш за все темпiв зростання цiн шляхом штучного провокування кризових явищ; 2) на кiнець виборчого перiоду завдання перетворюється на протилежне – робиться все можливе, щоб «розігріти» економіку, підняти рівень зайнятості. Тим самим робиться черговий поштовх для зростання цiн. Розрахунок робиться на iнерцiйнiсть їх руху. На момент виборiв рівень зайнятості зростає, а iнфляцiя ще не встигає набрати повної сили. Отже, така політика має сприяти залученню додаткових голосiв i успiху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щоб стабiлiзувати економічне зростання, починає виступати проциклiчним фактором в економiцi, що провокує коливання.

Отже, державне регулювання в ринковій економiцi має свою логiчну межу, оскільки держава виявляється ще одним фактором циклічного розвитку, для коригування якого вона й передбачалася з самого початку.

Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію органiзацiї полiтичного ринку для досягнення згоди у суспiльствi. У межах політичного обміну виділялось два рiвнi суспільного вибору:

1. Перший рівень – розробка правил та процедур прийняття політичних рiшень, наприклад, правил, що регламентують способи фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування. Це можуть бути рiзноманiтнi правила: принцип одностайності, квалiфiкованої бiльшостi, правило простої бiльшостi тощо. Це дасть змогу знаходити узгодженi рiшення. Сукупнiсть запропонованих правил Дж. Б’юкенен назван конституцiєю полiтичної економiї.