Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору

Одним із найяскравіших напрямків, що пов’язаний з використанням методології неокласичної економічної теорії для вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору, яка зародилася у 60-тi роки ХХ ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу i на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики.

Нині чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:

• для характеристики поведінки людини в полiтичнiй сфері використовуються ті ж гіпотези, що в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;

• процес виявлення уподобань iндивiдiв найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у полiтичнiй сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;

• під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни.

Можна виокремити два напрямки попередників теорії суспільного вибору, якi розробили iдеї, що лежать в основi теорії суспільного вибору.

1. Вперше цi iдеї були сформульовані ще наприкiнцi ХIХ ст. представниками iталiйської школи державних фінансiв М. Панталеонi, У. Маццола, А. де Вiттi де Марко та iн., якi першими використали граничний аналіз та теорію ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту та пропозиції на ринку суспільних благ.

2. Подальшого свого розвитку цей пiдхiд набув у працях представників шведської школи в економiчнiй науці – К. Вiкселя та Е. Лiвдаля, якi першочергову увагу приділяли політичним процесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики.

Ці підходи тривалий час залишалися практично невідомими для дослiдникiв, що працювали у традиціях неокласичного напрямку. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискусії 30 - 40-х роках ХХ ст. з проблем ринкового соцiалiзму та економіки добробуту (А. Бергсон, II. Семюелсон). Разом з тим у 40 – 50-х роках уявлення про раціональний характер поведінки індивідів у полiтичнiй сфері почали активно проникати у наукові дискусії завдяки виданим у цей період працям Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блека та інших. Витоки теорї суспільного вибору можна знайти саме у працях математиків ХVII - ХIХ ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж.А.Н. Кондорсе, Т.С. Лапласа, Ч. Доджсона, дослідження яких розпочав у 1948 р. шотландський економіст Д. Блек (1908 р.н.).

Однак як самостійний напрямок економічної науки теорiя суспільного вибору сформувалася лише у 50 - 60-ті роки ХХ ст. Широкий резонанс у 60-ті роки викликала книга американського економіста К. Ерроу «Соціальний вибiр та iндивiдуальнi цiнностi» (1951), у якій проводилася аналогія мiж державою та особою. К. Ерроу та Д. Блек спробували застосувати методи економічного аналізу до політичних процесів. У подальшому цей напрямок розвивався у тiсному зв’язку з неокласичнимв та iнституцiональними моделями.

Об’єднання двох зазначених вище наукових напрямкiв (iталiйської школи державних фінансiв та шведської школи) i стало основою для розробки комплексу iдей, якi на сьогодні стали вiдомi як теорія суспiльного вибору. Основну роль у цьому вiдiграли представники так званої вірджинської школи в економiчній теорії, засновником i визнаним лiдером якої є американський ековомiст Джеймс МакДжiл Б’юкенен, нагороджений у 1986 роцi Нобелiвською премiєю з економіки «за дослiдження договiрних та конституційних основ теорiї прийняття економічних та політичних рішень».

Джеймс Мак Джiл Б’юкенен (р.н. 1919) народився у м. Мьорфрiсборо (штат Теннесi, США) у сiм’ї фермера. Закінчивши з відзнакою місцевий педагогічний коледж за спецiалiзацією “математика, англійська література та суспiльнi науки”, Джеймс вступив на економічний факультет університету Теннесi. У 1941 р., отримавши ступінь магістра в унiверситетi був признаний на військову службу, служив на Тихоокеанському флоті. Після війни продовжив навчання в Чиказькому університеті, де під впливом праць ф. Найта та К. Вiкселя виявив особливий інтерес до розробки теорії суспільного вибору та конституційної економіки у 1948 р. Дж Б’юкенен у Чиказькому унiверситетi здобув ступінь доктора з економіки за роботу з теорії i практики державних фiнансiв, займав посаду професора університету Теннессі. Згодом став деканом економічного факультету університету штату Флорида, потім Вірджинського університету, де у 1955 - 1958 рр. був професором економічної теорії та директором Центру досліджень у галузі політичної економіки ім. Т. Джефферсона. Викладав також у Каліфорнійському університеті та Вірджинському політехнічному інституті. У центрі досліджень дж. Б’юкенен познайомився з відомим політологом Г. Таллоком. У 1962 р. вони спільно видали монографію “Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії”. У працi в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі «максимiзацiї корисності» до дослідження політичного вибору та пiдхід до політики як до процесу товарного обмiну. У 1963 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок створюють Комітет з прийняття неринкових рішень, який стає попередником відомого на сьогодні Центру дослiджень громадського вибору. Їм вдалося створити цей Центр для застосування економічних методiв i способiв мислення до аналізу політичних процесів у 1983 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок перейшли до університету Джорджа Мейсона, куди перемiстився їхнiй Центр.

У другiй великій працi “Межi свободи. Від анархії, до Левiафана” (1975), яка мала значний суспальний резонанс, розглядаються проблеми демократичного вибору. У монографiї “Дослідження конституційної демократії” (1989) досліджуються питання природи та виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним та суспільним секторами економіки.

Дослідження державних фiнансiв – ще одна сфера наукових iнтересiв Дж. Б’юкенена, якій і присвячені праці “Політична спадщина лорда Кейнса” (1977), «Влада податків: теоретичне обґрунтування фінансової конституції» (1980. у спiвавторствi з Х.Д. Бренненом). У цих роботах також підкреслюється значення рiзноманiтних неекономічних iнститутiв, що зростає у процесі прийняття суспільних рішень. Поряд з цим Дж. Б’юкенен написав ще цілий ряд праць, з фінансових питань: “Громадські фінанси та демократичний процес” (1966), «Попит та пропозиція суспільних благ» (1968), “Свобода в конституційних договорах: перспективи для політико-економiстів” (1977), “Влада податку” (1988), та «Причина правил» (1985) – обидві у співавторстві з Дж. Бренненом, “Свобода ринок та держава: політична економія у 80-х роках” (1986), “Політична економія держави загального добробуту” (1988) та iншi. Однією з основних його праць є “Теорія суспільного вибору” (1972).

Дж. Б’юкенен – член Американської академії мистецтва та науки, член італійської Національної академії Лiндсей, почесний доктор Цюріхського, Гессенського, Лісабонського, Лондонського, Бухарестського та інших унiверситетiв, почесний член Американської економічної асоцiацiї.

Дж. Б’юкенен – прихильник вільного ринкового господарства й обмеження функціонування монополізованого ринку. Однак у цих питаннях він не займає категоричних позицій. Дж. Б’юкенен вважає що контроль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках. Разом з тим вiн виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо це продиктовано інтересами підтримки вільного підприємництва.

Теорію суспільного вибору інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Її представники, критикуючи кейнсiанцiв, поставили пiд сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи макроекономічного аналізу, вони зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.

Дж. Б’юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору (табл. 1).

Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає рiзнi способи i методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. “Раціональні політики” підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи iндивідуалiзму, поширивши їх на всi види дiяльностi, у тому числi на державну службу.

Трактування політики як процесу обміну вперше має місце у дисертації шведського економіста К. Вiкселя “Дослідження з теорії фiнансiв” (1896).

Таблиця 1. Передумови теорії суспільного вибору за Дж. Б’юкененом

Основну вiдмiнність мiж економічними та політичними ринками вiн вбачав в умовах виявлення інтересів людей. Цю ідею і було покладено в основу робiт Дж. Б’юкенена. Трактуючи полiтику як процес обмiну, дж. Б’юкенен писав: “Полiтика — складна система обміну мiж iндивiдумами, у якiй останні намагаються колективно досягнути своїх власних цiлей, оскiльки не можуть реалiзувата їх шляхом звичайного ринкового обмiну. Тут немає інших iнтересiв, крiм iндивiдуальних. На ринку люди мiняють яблука на апельсини, а в полiтицi — погоджуються платити податки в обмiн на блага, необхiднi всім i кожному — вiд місцевої пожежної охорони до суду”. Відносини громадян з державою розглядалися згідно з принципом “послуга за послугу”. Саме ці ідеї, набувши подальшого розвитку в роботі Дж. Б’юкенена “Межі свободи...” (1975), i лягли в основу теорії суспільного вибору. Завдяки численним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спецiалiстiв у галузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нiсканен, М. Олсон, Г. Таллок, Р. Толлiсон та iн., за період з початку I960-х років i до сьогодення було досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і “дочiрних” теорій, які опираються на цi iдеї. Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогiєю з товарним. Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рiшень; за доступ до розподілу ресурсів; за місця на iєрархiчнiй драбині.

Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави; депутати — ухвалювати закони; чиновники стежити за їх виконанням.

Виборці та політики розглядаються як iндивiди, що обмінюються голосами та передвиборними обіцянками.

Основними сферами аналізу цієї теорії є: сам виборний процес; дiяльнiсть депутатів; теорія бюрократів; політика державного регулювання.

Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Неоiнституцiоналiсти доводять, що у суспiльствi (виборчому органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе називав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це протиріччя, що виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу бiльшостi не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства стосовно економічних благ.

Але насправді процедура голосування помилкова, i досить часто не дозволяє дійти узгодженого висновку. Парадокс голосування не тільки дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, що не вiдповiдають інтересам бiльшостi, але i наочно показує, чому результати голосування піддаються маніпулюванню. Тому при затвердженні регламенту необхідно уникати впливу кон’юнктурних факторів, які заважали б прийняттю справедливих та ефективних законопроектів. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді та стабiльнi конституцiйнi принципи та закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так i представницької демократії.