Група - класово-однорідні відносини, які можна назвати класово-гомогенними: феодальні, капіталістичні, соціалістичні

1 група - класово-однорідні відносини, які можна назвати класово-гомогенними: феодальні, капіталістичні, соціалістичні.

2 група - міжнародні відносини, неоднорідні в класовому відношенні - гетерогенні (перехідні). Тут можна виділити типи: феодально-капіталістичний, капіталістично-соціалістичний і тип міжнародних відносин з антиімперіалістичною орієнтацією.

Широке визнання одержала типологія, міжнародних відносин по характерних типах міжнародних дій. Відповідно до цього критерію виділяють чотири основні моделі домінування у світі, і міжнародні відносини будуються на цих моделях:

ü   Класичний багатополюсний світ;

ü   Двополюсний (біполярний) світ - світ з домінуванням двох держав або систем держав;

ü   Однополюсний світ;

ü   Наддержавний світ (безполюсний).

Тип міждержавних відносин у таких світах може розрізнятися:

а) війна,

б) холодна війна,

в) мирне існування,

г) неприєднання,

д) співробітництво.

У широкому змісті всі міжнародні відносини можна підрозділити на два основних типи:

-           відношення суперництва;

-           відношення співробітництва.

Вивчаючи процеси міжнародного співробітництва, політична наука реально показала можливість припинення перегонів озброєнь і встановлення міцного миру на планеті.

Міжнародне співробітництво це також і загальна для всіх потреба в вирішенні глобальних проблем, що загострюються: забруднення навколишнього середовища, руйнування озонової оболонки Землі, виснаження природних ресурсів, міжнародного тероризму й ін. У сучасних умовах окремі держави просто не в змозі поодинці вирішувати такого роду проблеми [22, С. 139-140].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що міжнародні відносини як сукупність інтеграційних зв'язків між державами, міждержавними організаціями, партіями, приватними особами різних держав є те середовище, де реалізуються принципи зовнішньої й міжнародної політики.

Але без вивчення поглядів та ідей різних напрямків та шкіл у історії міжнародних відносин неможливо повністю осягнути сучасний розвиток міжнародного співробітництва. Тому в наступному підрозділі мова піде про виникнення неореалістичного напрямку у міжнародних відносинах, його особливостях та принципах.

1.2 Школа неореалізму в теорії міжнародних відносин

 

Серед наукових концепцій, що існують в області міжнародних відносин (лібералізм, глобалізм, геополітика, постпозитивізм, конструктивізм), усе більше впливовим в Америці й усе більш популярним на пострадянському просторі стає неореалізм. Виходячи із цієї концепції, домінуючим впливом на міжнародну політику відрізняється не внутрішня політика держави й не суб'єктивна поведінка конкретних особистостей, а об'єктивна міжнародна обстановка, система міжнародних відносин у цілому. З погляду неореалізму, "структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами".

Неореалізм сформувався наприкінці 1970-х р. як оновлена версія реалізму, який після цього сталі йменувати «класичним». Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний за змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.

Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт [18, C. 183].

Представники неореалізму вживають спроби більш детального аналізу природи насилля. Дослідники звертають увагу на розходження між поняттями «влада», «сила», «міць», «вплив», «авторитет», які в класичній традиції найчастіше використовувалися як взаємозамінні. У фокусі уваги неореалізму не стільки джерела сили окремої держави, скільки розподіл сили в міжнародній системі.

Неореалізм має важливі методологічні відмінності. У протилежність індуктивізму класичного реалізму багато версій неореалізму носять переважно дедуктивний характер. Прагнучи достигнути перевіряємояті висновків, неореалісти схильні будувати міркування у вигляді аналізу апріорних гіпотез, а також широко використовують кількісні методи. Активно застосовуються різні методи моделювання. Хоча моделі дають лише часткове знання, спрощуючи картину світу, їхню корисність вбачають у тому, що вони допомагають висувати неочевидні гіпотези, які потім перевіряються на емпіричному матеріалі. Формальні моделі особливо популярні в дослідженнях з політичної й військової стратегії. Опираючись на розходження в методології й тлумаченні ряду положень, можна говорити про декілька тенденцій у розвитку неореалізму.

Введення в оборот терміна «неореалізм» приписують Ричарду Ешлі, який говорив, про відродження популярності реалістичної традиції наприкінці 1970-х рр. Оскільки найбільший резонанс у науковій суспільності одержали роботи Кеннета Уолца, саме його теорію спочатку називали неореалізмом. Сам автор віддавав перевагу терміну «структурний реалізм», але згодом погодився з «неореалізмом». Однак паралельно розвивалися й інші концепції відновлення, які мали важливі методологічні й змістовні відмінності. Надалі їх теж сталі називати неореалістичними.

Існує кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони опираються на основи, що не дозволяють одержати достатньо ясну й повну картину, яка описує стан і розвиток всієї парадигми. Як наслідок, одну частину неореалістів можна віднести відразу до декількох напрямків, інші ж не вписуються в жодний з них. Наприклад, в основу класифікації Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку, що пов'язана із частковим поверненням до традицій «класичного» реалізму. На противагу структурній теорії Уолца, що відокремлює теорію міжнародної політики від теорії зовнішньої політики держави, ряд авторів підкреслює важливість їх об’єднання в єдине ціле. Адже структурна теорія сама по собі не дає відповіді, як конкретна держава поведеться в тій або інший ситуації, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. За Роузом, неореалісти, незгодні з поділом політичної теорії на частині, тим самим у певній мері повертаються до традиції класичного реалізму. Вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. Але, з іншого боку, вони стверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державну ієрархію [22, C. 302]

Термін "неореалізм" відображає прагнення частини вчених до збереження переваг класичної традиції, з одного боку, й одночасно до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Я вже було сказано, виникнення школи неореалізму пов'язують з публікацією у 1979 p. книги американського науковця, К. Уолца. Настоюючи на тому, що теорія міжнародних відносин повинна ґрунтуватися на цілісності світу та розумінні існування глобальної системи, елементами якої є держави, К. Уолц зробив крок до зближення з транснаціоналістами. При цьому системний характер міжнародних відносин зумовлений, на його думку, властивостями структури міжнародної системи. Структурні ж властивості міжнародної системи є результатом взаємодії між великими державами. Великі держави також визначають зміст, форми і направленість своїх взаємовідносин з малими та середніми країнами. Така точка зору К. Уолца навіть дала привід називати неореалізм "структурним реалізмом" або просто "структуралізмом" [31, C. 91-92].

У цілому неореалистами зізнається й анархічний характер міжнародних відносин. Однак тут спостерігаються істотні зміни. Бузан говорить про формування в сучасному світі «зрілої анархії», що піддається регулюванню. Роль регулятора грають західні демократичні держави. К. Уолц порівнював міжнародні відносини з ринком, де держави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересу, конкурують із одними й співробітничають із іншими. Він сформулював 3 основних принципи структури міжнародних відносин. Відповідно до першого, держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання. Другий принцип полягає у визначенні учасників міжнародних відносин, якими залишаються тільки держави. Нарешті, третій принцип полягає в тому, що всі держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціалом [8, C.25-32]. Відповідно до теорії балансу погроз Уолца, держави на Середньому Сході формують союзи насамперед для того, щоб протистояти погрозам своїх сусідів, а не у відповідь на зміну глобального балансу сил [15, С.52].

Основні положення неореалізму-структуралізму стосовно регіональних систем розвинув датський дослідник Б. Бузан. Регіональні системи він розглядає як проміжні між глобальною міжнародною і державною системами. Найважливішого особливістю регіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Сусідні держави настільки сильно зв'язані в питаннях безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Водночас ці держави піддаються маніпулюванню і впливу з боку великих держав.

На основі цієї методології датський учений М. Мозафарі здійснив аналіз структурних змін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії проти Кувейту, а потім розгрому Іраку фактично американськими військами. Він зробив висновок про переваги структуралізму в порівнянні з іншими теоретичними напрямами в міжнародних відносинах. Разом з тим М. Мозафарі показав і слабкі сторони неореалізму, серед яких положення про вічність і незмінність таких характеристик міжнародної системи, як її "природний стан", баланс сил, статичність тощо [18, C. 61-62].

Можна констатувати, що недоліки неореалізму, як й інших теоретичних напрямів, далеко не завжди можна виправдати. Ці концептуальні побудови часто нездатні відобразити радикальні зміни на світовій арені. Така невдоволеність станом і можливостями науки про міжнародні відносини привела до виникнення соціології міжнародних відносин, як самостійної дисципліни й теоретичного наукового напряму.

Таким чином, неореалізм зберіг багато положень класичного реалізму, насамперед розгляд держави як ключовий елемент побудови міжнародних відносин. Держави стали розглядатися неореалістами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тих структур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій.

Розділ 2. Концепція неореалізму у структурі міжнародних відносин 2.1 Класифікація неореалістичних концепцій

 

Неореалізм - одна з найбільш впливових парадигм теорії міжнародних відносин у США. Після періоду захоплення ліберальними концепціями на пострадянському просторі також спостерігається помітний ріст інтересу до з

У політологічній літературі під неореалізмом у вузькому змісті слова зазвичай розуміють теорію Кеннета Уолца[15, C. 42], а в більше широкому - всьому його різновиді. У статті розглядається один з можливих варіантів класифікації неореалізму, що дозволяє врахувати й своєрідність поєднуваних цим терміном концепцій, і ті початки, які формують із них єдину парадигму.

У наш час відомо кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони не дають можливості одержати досить ясну й повну картину. Як наслідок, одну частину представників неореалізму можна віднести відразу до декількох напрямків цієї теорії, інші ж не вписуються в жодне з них. Крім того, самі неореалісти іноді або міняють свій науковий світогляд (приміром, С. Краснер і С. Хоффман у своїх ранніх добутках були ближче до реалістичної традиції, але потім еволюціонували убік лібералізму), або запозичають концепції з інших парадигм - лібералізму, глобалізму, геополітики, постпозитивізму, конструктивізму. Для деяких критиків це послужило підставою для тверджень, що сучасний неореалізм деградує, а його окремі різновиди або примкнули до інших теорій, або носять еклектичний характер.

У вітчизняній політологічній літературі проблема класифікації неореалізму дотепер зачіпалася мало. Найчастіше ця парадигма або розглядається в руслі розвитку реалістичної традиції в цілому, або стверджується, що основною фігурою є К. Уолц, а інші неореалісти лише розвивають його концепцію з деякими нюансами [38, C. 26-28]. Тим часом своєрідність теоретичних концепцій дозволяє говорити про декілька великих напрямків в розвитку цього наукового напрямку, а також про безліч приватних теорій.

Американські дослідники пропонують кілька варіантів класифікації. В основу концепції Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку неореалізму. Автор справедливо вказує, що багато робіт поєднує прагнення перебороти відірваність структурної теорії Уолца від теорії зовнішньої політики. Перша покликана описувати політику лише в одному з аспектів: як системні сили впливають на держави й тим самим відтворюють певні стійкі відносини й взаємодії між ними. Структурна теорія пояснює умови виникнення глобальної війни й співробітництва між державами, тенденції формування альянсів, але не говорить про те, як конкретна держава поведеться в тій або іншій обстановці, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. Значна частина реальних міжнародних процесів передається в поле зору теорії зовнішньої політики, що, з обліком внутріньо- і зовнішньополітичних факторів, повинна відповісти на ці питання.

За Роузом, неореалісти, які не згодні з таким поділом теорії на частині, у певній мірі повертаються до традиції класичного реалізму. З одного боку, вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. З іншого боку, вони затверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державу лише побічно. Завдання теорії - показати, як трансформується системний вплив на рівні атрибутів держави: на прийнятті політичних рішень, на вмінні державного апарата мобілізувати наявні ресурси. Тому й звуження основної функції держави в міжнародній політиці до проблеми безпеки виглядає невиправданим.

Спроби поєднати структурну теорію й теорію зовнішньої політики одержали назву «неокласичний реалізм». До неокласичного напрямку Роуз відносить роботи А. Фрідберга, М. Леффлера, Ф. Закарія, У. Уолфорта, Р. Швелера, Т. Кристенсена [15, C. 42]. Погоджуючись із оцінкою Роуза характерних рис в еволюції неореалізму, все-таки слід зазначити, що його концепція досить спірна. Наприклад, він відносить до першої хвилі «неокласиків» таких різних авторів як Р. Гилпин, П. Кеннеді й М. Мендельбаум. Хоча Роуз не одинокий у своїй думці [15, C. 42], більш виправдана точка зору, відповідно до якої поки ще не вдалося переконливо показати відмінні риси неокласичного реалізму [15, C. 43].

Інший спосіб класифікації пропонує М. Спиртас. Він вважає, що потрібно аналізувати реалізм у цілому, а не тільки неореалізм. Тоді парадигму можна розділити відповідно до того, який з рівнів аналізу вважати найбільш продуктивним для пояснення міжнародної політики - системний або елементний. Яскравим представником першого є К. Уолц, другого - Г. Моргентау. Крім цих двох основних напрямків неореалізм формує деякі гібридні форми [15, C. 43]. Подібний критерій не може вважатися достатнім, оскільки він також не дозволяє виділити різноманіття концептуальних і методологічних підходів, що існують у рамках неореалізму.

Можна розглядати свого роду двоступінчасту ієрархію даної парадигми. До верхнього рівня варто віднести основні теорії: структурний реалізм, теорію гегемоністської стабільності, теорію циклів, історико-системний і нелінійний аналіз політики. Вони являють собою досить самостійні напрямки в еволюції політичної теорії неореалізму. У той же час їх поєднують такі положення як системне уявлення про міжнародну політику, визнання держави головним актором, конфліктність міжнародної системи, принцип балансу сил. Правда, поняття «система» й «структура» мають свою специфіку в різних авторів. Щодо цього методологічною основою для структурного реалізму багато в чому послужив французький структуралізм, для теорії циклів і гегемоністської стабільності це структурно-функціональні принципи, для нелінійного аналізу політики - теорія загальних систем і спеціальні математичні дисципліни.

Нижній щабель у пропонованій ієрархії утворюють теорії, які носять більш приватний характер. Більшість із них розвивають окремі положення згаданих основних напрямків неореалізму й не претендують на повне охоплення міжнародної політики.

2.2 Структурний реалізм Кеннета Уолца

Головний постулат структурного реалізму К. Уолца полягає в тому, що міжнародна політика держави залежить від змін структурних властивостей міжнародної системи. Структурні властивості мають довгостроковий, універсальний й у певній мері передбачуваний характер. Аналіз на цьому рівні припускає абстрагування від параметрів, що визначають внутрішню політику держави, політичний лад, а ще більше - від властивостей конкретних особистостей. Структура створюється реальною різнонаправленою політикою держав і виступає як набір відносин, або «обмежуючих умов», які працюють як своєрідні механізми добору. Вони не піддаються безпосередньому спостереженню, але можуть бути виведені за допомогою дедуктивних суджень.

Структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Стан міжнародної системи залежить від розподілу сили усередині її, що й накладає обмеження на політику окремої держави. Найбільш стабільною вважається біполярна структура, коли держави-лідери, що володіють приблизно рівною силою, змушені проводити політику взаємного стримування.

Структурна теорія орієнтована на розуміння того, що відтворюється в міжнародній політиці при різних умовах. Специфіка подій є предметом уже іншої науки - теорії зовнішньої політики держави. Лише разом вони здатні дати повне знання.

Структура вважається стабільною в часі, якщо мати на увазі її істотні властивості. У міжнародній системі постійно відбуваються зміни, але ні вони, ні навіть глобальні процеси не є системними факторами, а викликають лише перерозподіл сили. У якийсь момент часу зміни здатні привести до трансформації всієї структури (її основних властивостей). Але цей механізм переходу кількості в якість не розглядається теорією Уолца, а структура береться як позаісторична даність.

Крім структуралізму, науковий світогляд Уолтса сформувався багато в чому під впливом Еммануїла Канта й сучасної критичної філософії. Уолтс поставив перед собою завдання побудови наукової теорії, уникнувши як властивого класичному реалізму індуктивізму, так і заперечення об'єктивності, наприклад, в особі постмодернізму. Як пише Уолтс, на відміну від редукционістського, системний аналіз повинен вирішувати два дослідницькі завдання: «по-перше, простежувати очікуваний розвиток міжнародних систем, наприклад, вказавши на ймовірний час їхнього життя й здатність до мирного існування; по-друге, показувати, як структура ... впливає на взаємодію одиниць й як вони, у свою чергу, впливають на структуру». Пояснювальна сила теорії полягає в тому, щоб «сказати, чому коло очікуваних подій попадає під певні обмеження; чому трапляються повторення в поведінці [акторів]; чому повторюються події, включаючи й ті, які можуть не подобатися деяким акторам» [15, C. 44].

Пророкування системної теорії повинні носити загальний характер: що приводить до війни як повторюваному явищу. За задумом Уолтса, послідовна реалізація принципу системного аналізу дозволяє вивчати міжнародну політику з урахуванням її багатоплановості, відокремлювати причини від наслідків, а серед причин виділяти приватні й загальні. Для цього варто звернути увагу на зв'язок трьох рівнів: людина, держава й міжнародна система в цілому. Якщо перші два рівні описують сили, що діють у політиці, то без третього неможливо оцінити їхню важливість і пророчити результат. Теорії потрібно враховувати взаємодію причин, які проявляються на різних рівнях.

У теорії Уолтса вихідними поняттями є структура й система міжнародної політики. «Система — це набір взаємодіючих одиниць. На одному рівні система складається зі структури, що є компонентом системного рівня й уможливлює вивчати, за рахунок чого одиниці утворюють якийсь набір, відмінний від простої сукупності. На іншому рівні система складається із взаємодіючих одиниць» [15, C. 43].

У політичних науках термін «структура» досить розповсюджений й неоднозначний. Один зі змістів полягає в тому, що структура є таким «пристроєм, який компенсує,» , який забезпечує вирівнювання, регулярність результату, незважаючи на варіації вихідних умов. Вони створюються природою або людиною для конкретних, вузьких завдань: партії, парламенти, уряди. Їх Уолтс називає «агентами», або «установами» (agent, agency).

Структури, про які мова йде в теорії міжнародної політики Уолтса, іншого роду. Це «набір обмежуючих умов», як, наприклад, вільний економічний ринок або міжнародно-політичні структури, що працюють у вигляді механізмів добору, які не піддаються безпосередньому спостереженню. «Міжнародна структура виникає із взаємодії держав, що одночасно стримує їх від певних дій і стимулює до інших». «Щоб визначити структуру, потрібно відволіктися від того, як взаємодіють одиниці [тобто держави] і сконцентруватися на їхньому відношенні один до одного (як вони організовані, упорядковані). Взаємодія ... відбувається на рівні одиниць. [Але] відносини, у яких одиниці перебувають один з одним ... не належать одиницям. Упорядкованість (arrangement) одиниць належить всій системі» [15, C. 44].

У найзагальнішому вигляді Уолтс визначає поняття політичної структури через абстрактне поняття, незвідне до матеріальних характеристик. Воно описується через вказівку на принцип організації (впорядкування), диференціацію елементарних одиниць за функціями і відносні можливості (силу) елементів, які міняються при виконанні функцій.

Якщо виходити із цих трьох ознак, то структура міжнародної політики характеризується, по-перше, відсутністю вищого керівного органа, тобто анархічністю. У цьому випадку це поняття не суперечить упорядкованості. Уолтс прибігає до аналогії з мікроекономікою Адама Сміта, який описує вільну ринкову конкуренцію. Упорядкованість спонтанно формується із взаємодій незалежних фірм, кожна з яких сподівається тільки на себе, захищає свій інтерес, але при цьому не здатна поодинці контролювати ринок. Ситуація на ринку складається незалежно від намірів окремих учасників: усе прагне збільшити прибуток, але в результаті середня прибутковість падає; кожний прагне працювати менше й одержувати за це більше, а результат прагне до зворотного.

Відповідно до теорії Уолтса, подібним чином утворюється міжнародна структура, де як елементарні одиниці виступають суверенні держави. Вона створюється реальною різнонаправленою політикою держав і не має заздалегідь ніякої «внутрішньої ідеї» свого розвитку. Уолтс вважає, що анархія не є чимось негативним для міжнародної системи, а навіть має ряд переваг перед ієрархією. Насамперед, це найдешевший спосіб організації: немає керуючої бюрократії й спеціальної інфраструктури. Анархія більше безпечна, тому що не створює підстав для унітарного володіння важелями глобального керування.

В умовах відсутності загальних законів і справедливості ієрархія постійно ставила б світ на грань «громадянської» війни. У жодної держави немає прав на владу більше, ніж в інших. Реальний закон міжнародної політики — сила, а не законодавча норма. Нарешті, це найбільш гнучкий спосіб організації співтовариства, що дозволяє державам у міру необхідності створювати супранациональні органи управління й координації.

По-друге, головною функцією держави як елемента міжнародної системи є захист свого суверенітету. Підвищення активності субнаціональних і супранаціональних акторов не заважає державі залишатися головним суб'єктом політики. Важливо помітити, що для Уолтса поняття суверенітету не припускає повної свободи в діях, тобто «суверенітет» й «залежність» не протилежні. Суверенітет означає, що держава «визначить сама, як вона буде вирішувати внутрішні й зовнішні проблеми, включаючи й те, чи буде вона шукати допомоги в інших [держав] і через прийняття зобов'язань обмежувати свою волю. Держави самі формулюють свою стратегію, свій курс і все інше, на що спрямовано їхню діяльність» [15, C. 44].

Всі інші функції держави вторинні, тому що без збереження суверенітету вони неможливі. На рівні міркувань про міжнародну структуру держава береться в абстракції від її властивостей, таких як ідеологія, традиції, інтереси, форма правління, політичний лад. Міжнародна політика держави вважається незалежною від внутрішньополітичних факторів.

Виходить, що найголовніше — захист суверенітету. Дане положення теж є свідомим спрощенням Уолтса для побудови теорії, а не відбиттям реальної мотивації держав, що на практиці не така однозначна.

Третя ознака міжнародної структури — нерівний розподіл сили між державами. Мова йде не про силу окремих держав, а про розподіл, що є властивістю структури. Якщо анархія й захист суверенітету дотепер залишаються незмінними атрибутами міжнародної системи, то розподіл сили міняється. Тому лише з його допомогою теорія повинна показувати, як держави діють на міжнародній арені й чому відбуваються зміни міжнародної системи в цілому. Із цього слідує висновок Уолтса, що розподіл сили найбільшою мірою забезпечує пояснювальні можливості теорії міжнародної політики.

Отже, властивості структури, вивчення яких стає ключем до аналізу міжнародної політики, полягають у наступному: анархічність структури; виконання кожною державою функції захисту свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Будь-яка міжнародна система може розглядатися як залежна від двох змінних: числа великих держав і розподілу сили.

Структурна теорія Кеннета Уолтса дотепер продовжує дуже впливати на розвиток різних напрямків теорії міжнародних відносин, служачи одним концептуальною основою дослідження, іншим — відправною точкою розвитку нових ідей і предметом спорів [13, C. 22-23].

Критики відзначають кілька слабких пунктів структурного реалізму. Протиставлення ієрархії й анархії як принципів організації міжнародної структури невиправдано спрощує реальну картину. Ні те, ні інше не може існувати в чистому вигляді. Створюючи анархічну структуру, держави, проте, часом розділяють близькі політичні традиції, норми, цінності, та й саме їхнє існування опирається на легітимне визнання іншими державами.

Вважається перебільшенням положення Уолтса про тотожність держав з погляду виконуваної функції (захист суверенітету). Критики вказують на середні століття, які передували модерну, і на такі видимі риси епохи постмодерна, коли поняття суверенітету в одному випадку ще не сформовано, в іншому вже зникає. Виходить, що суверенітет явище тимчасове, а не істотна ознака міжнародної системи, як постулує Уолтс.

Залишилося недостатньо розробленим питання про те, як відбувається зворотний вплив держави на міжнародну структуру. Багато дослідників вважають, що в результаті вплив структури на державу перебільшений. Зокрема, непереконлива теза Уолтса про те, що якщо держава проводить політику всупереч структурним тенденціям, вона неминучо програє, і навпаки.

Структурний реалізм показує, як міжнародна система виникає із взаємодій держав, які мають свої особливості й переслідують свої цілі, але не говорить, як дана держава буде поводитися в умовах анархії хоча б у самому типовому випадку. Ще один недолік вбачають у тому, що структура Уолтса не залишає місця деяким факторам. Не зовсім ясно, куди відносити (до рівня елементів або системи) розвиток технологій; ступінь взаємозалежності держав і розвиненості міжнародних інститутів; сформовані умови міжнародного співробітництва; націоналізм, що може, як з'єднувати, так і роз'єднувати народи. Тим часом ці умови значно впливають на зовнішню політику окремих держав, умови їхньої взаємодії, а також на перерозподіл сили.

Теорія Уолтса антиісторична, тому що вона не пояснює причин виникнення сучасної міжнародної структури й природи держави, а як наслідок - можливої трансформації самої структури, функцій і властивостей держави. Теорія спрямована лише на вивчення повторюваних, регулярних процесів й явищ, навмисно відволікаючись від проблеми нагромадження змін як несуттєвих [13, C.45].

Викликає заперечення положення про державу як унітарного актора, досить незалежного від внутрішньополітичних факторів, на приклад, від характеру політичних інститутів або впливу окремих сегментів суспільства. Але ж така помітна подія, як закінчення холодної війни, не знаходить структурних пояснень. Більшість дослідників зв'язують колапс Радянського Союзу із провалом реформ Горбачова, що не мав обґрунтованої концепції, тобто завдяки внутрішньополітичним факторам.

Багато дослідників вважають, що структурний реалізм залишається незавершеним, тому що говорить в основному про міжнародну політику в цілому, але не про зовнішню політику окремої держави. На їхню думку, тільки з'єднання цих двох аспектів однієї проблеми в рамках єдиної теорії дасть адекватне знання про міжнародну політику. Не всі згодні з тим, що раціональну природу міжнародної політики можна виявити за допомогою теорії. Державні лідери не обов'язково керуються схемами неореалізму або іншої парадигми, а їхні дії далеко не завжди раціональні й логічні.

Деякі вчені схильні бачити в теорії Уолца специфічно американську рефлексію політичної думки на умови холодної війни. Основна помилка Уолца бачиться їм у тому, що теорія побудована виходячи з конкретних історичних умов протистояння двох супердержав, але, використовуючи структуралістський підхід, вона одночасно претендує бути універсальною.