Теорія довгих циклів

2.3 Теорія довгих циклів

У рамках неореалізму теорія довгих циклів почала розвиватися з кінця 1970-х рр. Вона представлена в роботах Джорджа Моделскі, Вільяма Томпсона, Керена Реслера, Джека Леві, Патрика Моргана, Джошуа Голдстейна. З неореалізмом Кеннета Уолтса теорію циклів зближає системний аналіз міжнародної політики, опора на універсальні закони (циклічність), залучення концепції балансу сил.

Держава вважається головним суб'єктом політики, при цьому визначальна роль приділяється найбільш могутній з них — світовому лідерові. Теорія опирається на положення про конфліктність міжнародної системи, породжуваної суперечливими інтересами, що робить неминучими війни.

На противагу антиісторизму структурного реалізму Уолтса, теорія циклів розвертає міжнародну політику в часі. На відміну від парадигми глобалізму теорія циклів віддає пріоритет політичним, а не економічним факторам глобального розвитку. Родоначальником теорії циклів у рамках неореалізму вважається Джордж Моделскі, який очолив велику групу дослідників з Університету імені Дж. Вашингтона. Замість міжнародної системи Моделскі воліє говорити про світову систему (world system). Її найважливішим компонентом є глобальний політичний пристрій (global polity). Вона визначається як підсистема світової системи у вигляді «спеціалізованої [у сфері політики] мережі керування для організації й регулювання глобальних проблем, у яку входять всі великі держави, але в її центрі перебувають відносини держави-лідера і її суперника».

Крім цього, у світовій системі співіснують глобальна економіка (міжнародна торгівля, транснаціональні корпорації), глобальні забезпечуючи системи (засоби масової інформації, система освіти і науки), глобальні співтовариства (організації еліти для вирішення світових проблем). Всі підсистеми працюють у декількох вимірах, які створюють ієрархію: глобальному, регіональному, національному й локальному.

Зміст розподілу полягає в тому, що вплив глобальних проблем відбувається «зверху вниз». Таке уявлення про світову систему багато в чому опирається на ідеї Телкота Парсонса. В основі теорії лежить положення про циклічність світової політики. Це означає, що через регулярні проміжки часу сила концентрується в руках держави-лідера, але потім відбувається її обов’язковий перерозподіл [13, С. 37].

Кожен цикл триває приблизно сто — сто двадцять років, проходячи чотири фази розвитку, кожна приблизно по тридцятьох років. Він завершується війною за першість між великими державами (global war). Ситуація «історичного вибору», що випадає на долю держави-лідера, дозріває об'єктивно. На якійсь період від неї у вирішальній мірі залежать відносини в міжнародній системі. Цикли показують істотні моменти політики, виступаючи механізмом історії, що виводить на її сцену нового лідера.

Теорія циклів спрямована на вивчення політики в декількох аспектах, які до того ж можуть бути обмірювані кількісними показниками й описані кореляційними залежностями.

Поляризація - концентрація сили навколо держави-лідера, що відбувається протягом кожного довгого циклу в глобальній політичній системі.

Час - довжина циклу, протягом якого система здатна відтворювати себе, зберігаючи цілісність. Часовий фактор дозволяє розгорнути послідовність подій, що змінили глобальну політичну систему.

Коаліції - політичні союзи, які створюються протягом виділених циклів. Вони показують подібність внутрішньої структури, відносну стійкість і передбачуваність змін у часі.

Глобальний конфлікт - зіткнення інтересів, чревате найбільш масштабними й руйнівними війнами. Він може закінчитися заключенням прийнятної угоди. Вирішення конфлікту стабілізує систему усередині чергового циклу.

Відповідно до теорії, лідерами завжди були великі морські держави, тому сила держави зводиться до поняття морської сили (враховується тоннаж, кількість кораблів й ін.). Оскільки теорія покликана показувати, на якому етапі розвитку перебуває міжнародна система, вона дає можливість побачити в довгих циклах не тільки процес, але й визрівання системних проблем найближчого майбутнього. Фаза найбільшої стабільності міжнародної системи пов'язана з піком політичної й економічної могутності чергового гегемона.

У підсумку теорія циклів не переборола антиісторизм. Аналіз звівся, власне кажучи, до екстраполяції в майбутнє чисельних показників розвитку держав. Сама ідея довгих циклів не є універсальною, адже відомо всього п'ять циклів в історії людства. Теорія не змогла дати відповіді, за яким законом від циклу до циклу міняється напрямок інноваційної активності, що створює базу для економічного «прориву» до гегемонії. Без цього прогноз не має змісту. Застаріле уявлення про морську силу як найважливішу складову сили держави. Не випадково прогнози прихильників теорії циклів не вгадали ривка в економічному розвитку Китаю в 1990-і роки. Вважалося також, що СРСР, всупереч негативним тенденціям в економіці, збереже досить значні позиції й швидше за все залишиться головним опонентом США до 2000 р.

У результаті ідейної кризи до середини 1990-х років теорія циклів була перетворена в новий напрямок - еволюційну теорію. До нього примкнули практично всі колишні адепти теорії циклів: У. Томпсон, Дж. Моделскі, К. Реслер, Д. Рапкин, В. Фалджер, С. Патрик, Х. Спрут, П. Хенсел, К. Мерфі, Б. Поллінз, Дж. Харт, Дж. Стерлинг-Фолкер й ін. [13, С. 39-41].

Еволюційна теорія, не відкидаючи циклічності, робить особливий акцент на облік різного роду змін. Вона запозичує досягнення сучасної антропології й біології у вивченні еволюції живих систем. Розвиток світової системи інтерпретується як безперервний процес. Постійна еволюція вважається нормою, а існування світової системи вподібнюється потоку. Ця теорія опирається на постулати про те, що розвиток людини відбувається як взаємодія її біологічної природи й культури; людина має багато спільного з іншими представниками тваринного світу (приматами) в організації суспільних форм життя. Цикли здобувають трохи інше трактування: передбачається зв'язок між тривалістю історичного циклу (100 років) і зміною трьох суспільних поколінь (30 років) [13, С. 41].

«Еволюціоністи» відмовляються від фіксованої ієрархії суб'єктів політики і їхні атрибути. Передбачається більше вільний вибір одиниць аналізу, куди крім держав можуть входити фірми, міжнародні організації, ідеології, окремі особистості. В аналіз включаються глобальні процеси, яким власне кажучи надається статус самостійних факторів політики. У цій світоглядній гнучкості прихильники еволюційної теорії бачать для себе можливість встати «вище» міжпарадигмальних спорів.

2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина

 

У теорії гегемоністської стабільності Р. Гілпин [Gilpin 1981; Gilpin 1987; концепція гегемонізму розвивалася також у роботах: Organski 1968; Kindleberger 1973; Krasner 1976; Mckeown 1983; Stein 1984; Mansfield 1992] висунув альтернативу й одночасне доповнення теорії Уолца, вказавши на статичність поняття структури. Концепція Гілпина є варіантом теорії довгих циклів з елементами структурного реалізму й історизму. У ній також підкреслюється, що міжнародна система існує в безперервному розвитку. В основі вчення лежать узагальнення економічних досліджень про тенденції розвитку великих імперій й інтерпретація на їхній основі природи змін у світовій політиці.

Центральне місце в теорії займає концепція економічного лідерства однієї держави, що визначає розвиток міжнародної системи. Гілпин відзначає, що державний інтерес лідера не може бути статичним. До кінця XX ст. став особливо важливим контроль над міжнародним подолом праці. Він превалює над політичним домінуванням або розширенням території. Теза про вплив міжнародної структури на державу зводиться до часткового контролю гегемона. Тобто Гілпин вважає структурою міжнародних відносин той вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

В історії людства виділяється три види таких структур. Перша з них, гегемоністська, фактично переважає в історії, тому що всі відомі системи мали тенденцію розвиватися убік гегемонії однієї держави. Друга форма, біполярна, відповідає періоду «холодної війни», вона була менш стабільною й недовговічною. Третя, багатополярна структура існувала за законом балансу сил, але теж відносно недовго. Аналогічно теорії циклів у Гілпина найбільш мирний стан міжнародної системи доводиться на фазу найбільш стійкого панування чергового гегемона. Панування забезпечується насамперед економічною міццю. Зліт і неминуче падіння чергового гегемона або імперії є функцією нагромадження й наступного вичерпання економічних надлишків.

Серед найважливіших постулатів Гілпина, які характерні для неореалізму в цілому, можна відзначити наступні:

·          суверенні держави як головні суб'єкти в міжнародній політиці, конфліктність відносин держав через розходження інтересів;

·          розподіл сили як істотна характеристика міжнародної системи;

·          вплив системних обмежень на поведінку держав [13, C. 43].

Теорія Гілпина відрізняється декількома особливими ідеями. Інтереси держави не зводяться до однієї мети (або їхньої ієрархії), будь то безпека або нарощування сили. Це якийсь рівнодіючий вектор, який відбиває сукупність декількох інтересів та диктує відповідну політичну стратегію. Інтерес не може бути статичним, тому що в історії зовнішні пріоритети держав мінялися.

До кінця XX ст. найважливішим інтересом держави варто вважати контроль над міжнародним поділом праці. Він превалює над прагненням до політичного домінування або розширення території. За Гілпином, замість статичного розуміння розподілу сили як відносин потрібно опиратися на поняття «динаміки силових взаємодій у часі». Значна увага приділяється впливу внутрішньополітичних факторів на політику держави. У методології Гілпину ближче структурно-функціональна точка зору на природу міжнародної системи, хоча сам він і посилається на структурні принципи Уолтса. Він не вводить яких-небудь критеріїв про приналежності елементів до структури.

Поняття про міжнародну систему, за визнанням Гілпина, у цілому інтуїтивне й зводиться до наступного:

·          Елементами є держави різного типу (міста-держави, імперії, національні держави, а також їхні властивості, політичні процеси й структури.

·          У системі відбуваються регулярні дипломатичні, військові, економічні, культурні взаємодії, які можуть мінятися від рідких контактів до тісного співробітництва й взаємозалежності держав. При цьому визначальними є фінансово-економічні відносини й міжнародний поділ праці.

·          Для анархічної системи характерно певний пристрій, у якому присутні різні регулюючі механізми, від неформальних правил до формальних інститутів.

За Гілпином, теза структурного реалізму про анархічність міжнародної системи не цілком коректна. Всі держави відчувають певний вплив з боку системи, обумовлений розподілом сили. Але не система взагалі, а саме держава-лідер нав'язує свою волю іншим, реалізуючи власні національні інтереси. У зв'язку з особливим розумінням анархічності Гілпин вважає структурою міжнародних відносин певний вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

Розглядаючи еволюцію міжнародної системи у світі концепції гегемонії, Гілпин виділяє два головні етапи її розвитку. На імперському, котрий існував до Вестфальскої системи національних держав (1648 р.), економічний розвиток держави-лідера залежав від торгівлі й землеробства. Останнє було засновано на експлуатації праці рабів або селян і примітивних знарядь праці. Економічний приріст йшов переважно за рахунок екстенсивних методів розвитку. Технологічний й економічний прогрес відбувався досить повільно, а тому імперії існували століттями. В управлінні панували командні методи. Будь-яка імперія жила доти, поки могла забезпечити зміст армії й виробництво новітньої зброї. Але темпи росту військових витрат перевищували нагромадження економічних надлишків, що ставило часову межу існуванню древніх імперій [13, C. 44].

Новий етап розвитку, властиво гегемонізм, відрізняється трьома ознаками:

·          національна держава стала головним суб'єктом міжнародної політики;

·          економічний приріст став забезпечуватися головним чином за рахунок впровадження науково-технічних досягнень;

·          з'явився світовий економічний ринок.

Ринкові економічні відносини прийшли на зміну командним, а на рівні держави й міжнародної системи сформувалися плюралістичні політичні структури. Підвищилися темпи економічного розвитку, а місце територіальної експансії поступово зайняли важелі управління світовою економікою й політичний вплив. Скоротився час панування гегемонів у порівнянні з «імперським» періодом. Новому етапу відповідало два типи міжнародних структур: балансу сил і гегемонії (Великобританії до Першої світової війни й США після закінчення Другої світової).

Якщо стабільність міжнародної системи за Уолтсом залежить від приблизно рівного розподілу сил, то в Гілпина вона доводиться на фазу найбільш стійкого панування гегемона. Стабільність не може тривати вічно в силу циклічності розвитку. Зліт і падіння чергового гегемона (імперії) «багато в чому є функцією нагромадження й потім вичерпання економічних надлишків». Циклічність Гілпин описує логістичною S-подібною кривою, що відбиває динаміку нерівномірного зростання показників економічної, військової й технологічної сили. На першому етапі сила й влада гегемона ростуть. У вищій точці розвитку приплив ресурсів, одержуваний у результаті експансії, приводить до найбільшого посилення його сили й влади. Але далі гегемон зіштовхується із протидією інших держав, що повертають міжнародну систему в силову рівновагу. На останньому етапі циклу лідер поступово занепадає.

Стримування безперервного поступального росту могутності гегемона визначається декількома факторами. Насамперед, існують природні межі експансії держави (географія, клімат, комунікації), які впливають на витрати. Із часом держави-конкуренти намагаються відновити баланс сил і розширити зони свого впливу. У кожну історичну епоху між умовами економічного процвітання й політичної інтеграції, з одного боку, і розмірами імперії, з іншої, існує оптимальна залежність. Виходячи за ці межі, держава-гегемон не має досить ресурсів і не може забезпечити ефективний контроль.

Теорія Гілпина не носить яскраво вираженого прикладного характеру, як теорія циклів. По його власному визнанню, вона не претендує на наукову строгість і значимість загальної теорії, подібно неореалізму Уолца, а лише пропонує інші рамки для міркувань про згадані питання [13, C. 44].

2.5 Історико-системний напрямок та інші концепції неореалізму

 

Поява історико-системного аналізу політики [Kennedy 1987; Schraeder 1995; Gaddis 2001; Pelz 2001; Liska 1998] пов'язана з тим, що неореалізм залучив до себе увагу істориків, які вивчають міжнародну політику, дипломатичну й військову історію. З неореалізмом їх зближає визнання таких положень, як анархічність міжнародної системи, вирішальна роль провідних держав, конфліктність міжнародної системи й закон балансу сил.

Незважаючи на трохи інше трактування цих понять, більшість вчених-істориків вважає, що, принаймні, для періоду 1648-1945 р. реалістичний напрямок залишається найбільш адекватним із всіх існуючих теорій міжнародних відносин. Увагу до неореалізму в останнє десятиліття підігріли суперечки про те, наскільки переконливі аргументи цієї парадигми при поясненні такого масштабного явища, як закінчення «холодної війни». Тим більше, що його представники намагаються інтерпретувати й навіть пророчити розвиток міжнародних відносин у постбіполярному світі.

Оскільки історична наука також не дає однієї відповіді, виникло запитання: якою мірою тут може бути корисний неореалізм, що претендує на загальну теорію політики? Саме в такого роду теорії зацікавлені історики, схильні шукати в історії пояснення, а не тільки відбиття минулих епох.

Інтерес до неореалізму порозумівається прагненням істориків працювати з довгостроковими процесами й загальними концепціями: роль гегемонії в історії; тенденції розвитку міжнародної системи в умовах анархії; значення ядерних озброєнь у сучасній політиці; зв'язок між війною як загальним і конкретним явищем. Великою популярністю серед істориків користуються теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів й еволюційний підхід, який формується на його основі. У свою чергу, структурний реалізм зазнає ґрунтовної критики за антиісторизм і дедуктивність. які, з одного боку, досить критично ставляться до претензій неореалізму на знання універсальних законів і значимість загальної теорії, а з іншого боку - цілком співзвучні йому по багатьом положенням.

Таким чином, історико-системний напрямок, яскравим представником якого є П. Кеннеді, розвивається на стику історії й теорії міжнародних відносин. Книга історика Пола Кеннеді «Розквіт і занепад великих держав» являє собою яскравий приклад міждисциплінарного дослідження, що з'єднує концепцію циклічного розвитку міжнародної системи з історичним аналізом. Книгу Кеннеді не можна беззастережно відносити до неореалізму, про що попереджає й сам автор, але той факт, що історики відгукнулися про неї в основному критично, а неореалісти схильні вважати Кеннеді своїм колегою по цеху й навіть власником власної теорії, говорить сам за себе. Явних формулювань його теорія не одержала, але неореалісти бачать її в наступному вигляді:

·          Значні зміни міжнародної системи пов'язані з розвитком економіки й технологій. У свою чергу, вони приводять до змін у соціальних структурах, політичних системах, військовій силі й ієрархії відносин у міжнародній системі.

·          Темпи змін у регіонах і державах нерівномірні. На це впливають коливання в кількості й швидкості впровадження винаходів і технологій, особливості клімату й географії, війни.

·          Військова міць держави визначається інфраструктурою виробництва, технологіями й фінансовою системою. Нерівномірність економічного розвитку зменшує військову силу й погіршує стратегічні позиції держави. Війни між великими державами пов'язані з їхнім піднесенням і наступним занепадом. Виграє той, хто здатний мобілізувати на військові потреби більше матеріальних ресурсів. У результаті війн встановлюється новий поділ світу.

·          Держава стає великою державою в особливих історичних обставинах, які дозволяють опанувати незвичайно великими силовими й економічними ресурсами. Із зникненням цих умов відбувається повернення до «нормального» розміру території й ієрархії відносин. Причому занепад може бути прискорений, якщо держава буде намагатися виконувати зобов'язання, які перевершують її можливості [10, C. 233].

Позиціям істориків-«партикуляристів», які особливо підкреслюють неповторність й індивідуальність у кожному епізоді розвитку історії, Кеннеді протиставив узагальнену картину міжнародних відносин як історію політики балансу сил між великими державами. Він стверджує, що «міжнародна система піддається постійним змінам, але не тільки тим, що викликаються щоденними діями державних діячів і припливами й відливами політичних або військових подій, але також і тим, що походять від більш глибоких трансформацій у основах світової сили, які не відразу проявляються на поверхні».

Кеннеді робить умовиводи на основі історичних узагальнень. В основі його концепції лежить переконання, що існує причинний зв'язок між положенням, яке держава займає в міжнародній політиці, і загальним балансом економічного розвитку. Слідом за прихильниками гегемонізму й теорії довгих циклів Кеннеді пов'язує великі зміни міжнародної системи, включаючи глобальні війни, з економічними факторами. В основі процвітання - впровадження корисних інновацій в економіку й військову справу.

Аналогічно Гілпину Кеннеді виділяє доіндустріальний й індустріальний періоди розвитку міжнародної системи (піднесення Британії з 1815 р.). Черговий переділ світу завжди відповідав перерозподілу сили в системі.

Слід зазначити, що представники історико-системного підходу не схильні жорстко прив’язуватися до тієї або іншої парадигми теорії міжнародних відносин. Подібні роботи можуть виявитися близькі не тільки неореалізму, але також лібералізму. Частина дослідників іде по шляху синтезу різних концепцій і методів, намагаючись залишитися «вище» суперечок між різними парадигмами.

Синтез методів історії й неореалізму покликаний зберігати специфіку історичних узагальнень. Це проявляється в тому, що виведені тенденції носять обмежений у часі й просторі характер, не претендуючи на універсальність. Причинні зв'язки трактуються істориками менш категорично, як умови, які носять ймовірнісний характер. Границі між причинами й наслідками, залежними й незалежними змінними, не можуть бути задані жорстко в силу закону загального зв'язку речей і безперервного розвитку. Історики схильні бачити в політиці процес, у якому узагальнення невіддільні від комплексу подій; вони не є ізольованими ланцюжками причинно-наслідкових зв'язків. Саме це дозволяє враховувати, яким чином сам перебіг часу впливає на події. Перевага віддається ретроспективним висновкам, а не прогнозам. Модель минулого будується як реконструкція, а не аналог. Саме пояснення для історика означає головним чином простежування того, як процеси й події міняються в часі й просторі.

Концепція аналізу політики як нелінійної системи з'явилася в результаті взаємного інтересу вчених-природників і гуманітаріїв. Значною мірою вона являє собою «технократичну» точку зору через прямий перенос у сферу вивчення політики понять, далеких гуманітарній науці [17, C. 227]. Нелінійний аналіз має особливу спрямованість: показати на імітаційній моделі, коли й при яких обставинах міжнародна система перебуває на грані хаосу, чреватого потрясіннями або глобальною війною. Для побудови моделі, що представляє собою максимально повний аналог дійсності, використовується складний математичний апарат (теорія складних систем, теорія хаосу, теорія клітинних автоматів й ін.) і суперкомп'ютери.

В основі наукового світогляду авторів даного напрямку лежить наступний постулат: увесь навколишній світ перебуває в стані не завжди передбачуваних змін. Це означає, що міжнародна система при тих самих вихідних умовах може приходити в рівновагу різними шляхами. Тільки випадок визначає, який з подібних сценаріїв буде реалізований. Той факт, що тільки одна з багатьох можливостей стане дійсністю, надає системі (і її моделі) історичний вимір. Це свого роду «пам'ять» про минуле, яка впливає на подальшу еволюцію системи.

У нелінійному уявленні про світ, зв'язок явищ не обов'язково пропорційний й однозначний; причини й наслідки не завжди можна виразити явно й пророчити; система як ціле не зводиться до суми частин й їхніх функцій. Нелінійність означає, що події не можна пророчити із заданою вірогідністю, але в той же час у певних межах потік подій має властивість самоорганізації. При цьому межі передбачуваності рухливі. Останнє робить неадекватним планування й керування у звичайному (лінійному) розумінні.

Найбільш ефективна стратегія поведінки в подібній системі - управляти на основі знань про межі її стійкості. Міжнародна система періодично переходить зі стану відносної стабільності в хаос. Але якщо Уолц використовує поняття «хаос» як принцип впорядкування системи, то тут мова йде про характер взаємодій. Однак природа структури Уолца, що обмежує поведінку держав і спонтанно виникає з їх різнонаправлених дій, близька до розуміння поведінки держави в термінології лінійного аналізу.

Модель міжнародної системи імітує процеси руху різних ресурсів, які переміщаються в результаті взаємодій між суб'єктами політики. Елементи, у число яких входить не тільки держава, і взаємодії між ними утворюють так звані мережі, які з'являються й зникають, забезпечуючи адаптацію системи до мінливих умов.

Особливу актуальність цьому напрямку додали нездатність політичної науки пояснити несподівані й драматичні зміни в Східній Європі й СРСР, а також помітне наростання хаосу в міжнародних відносинах, що виявилися в перерозподілі сфер впливу й виникненні безлічі нових джерел конфліктів.

Малі війни більше не стримуються супердержавами. Тому, якщо нелінійний аналіз буде освоєний гуманітарними науками, очікується істотний прогрес у їхньому якісному розвитку. Цей напрямок також активно використовується для розробки нової стратегії й тактики воєнних дій в умовах швидкоплинності сучасної війни, паралельного розгортання операцій, відмови від твердої ієрархії управління боєм. Правда, при всій привабливості методу, сам по собі він не вирішує концептуальних проблем політичної науки, тому що багато в чому є технологією. У недавньому минулому такий же бум спостерігався у зв'язку із широким залученням методів теорії ігор і біхевіоризму.

Існує близький різновид системного аналізу міжнародної політики, що опирається на поняття теорії складних систем і концептуально тяжіє до неолібералізму. Він виник на початку 1990-х років як ще одна спроба охопити системним аналізом динамічні зміни, що ускладнилися та пов'язані із закінченням «холодної війни». Цей напрямок позначають терміном complexity analysis, і його відмінність від неореалістичного варіанта складається лише в тому, що міжнародна система вважається впорядкованою тим або іншим способом. З одного боку, держава є ієрархічною структурою стосовно свого суспільства, а зовнішня й внутрішня політика взаємозалежні. З іншого боку, хаос міжнародної політики почасти впорядкований через міжнародні норми, транснаціональні інститути або картельні угоди [13, 52].

Численні теорії приватного характеру утворюють нижній щабель у парадигмі неореалізму. Вони не претендують на закінчену картину міжнародної політики. Деякі з авторів можуть бути віднесені до досить умовної «лінії Уолца» [Mandelbaum 1988; Snyder 1997; Walt 1987; Posen 1984; Mearsheimer 2001; Krasner 1978; Krasner 1985; Ikenberry, Lake, Mastaduno (eds.) 1988; Betts (ed.) 1994]. Справа в тому, що, з одного боку, вони відштовхуються від положень структурного реалізму, а з іншого, не завжди досить послідовні в дотриманні його канонів. Ймовірно, стосовно приватних теорій як відмітну ознаку краще використати проблемний критерій.

У зв'язку з особливостями трактування концепції балансу сил виділяють «наступальний» (offensive) реалізм (інші його назви - «агресивний» або «песимістичний»). Його прихильники наголошують на прагненні держав максимально нарощувати силу для забезпечення безпеки з урахуванням складного балансу, думаючи, що тільки активна політика в цьому напрямку дає гарантію виживання.

Альтернативою вважається «оборонний» (defensive) реалізм (інші назви - «оптимістичний» або «посткласичний»). Відповідно до цього напрямку, міжнародна система може створювати умови не тільки для конфлікту, але й для співробітництва, тому держава повинна піклуватися про досягнення оптимальної сили [13, C. 52].

Інший варіант, що представляє собою гібрид структурного реалізму й наступальної-оборонної логіки, одержав назву «умовний» (contingency) реалізм. Відповідно до цієї концепції, суперництво й співробітництво - це два взаємно додаткових способи виживання держави. Розуміння балансу сил лише як суперництва представляється однобічним. Крім того, не тільки розподіл сили, але й наміри держав, які проявляються у військовій політиці, значно впливають на їхню стратегію [13, C. 53].

Залежно від того, чи вважається баланс сил як і раніше серцевиною теорії міжнародної політики чи ні, неореалістів умовно ділять на прихильників «вузького» (specific) реалізму (до них відносять найбільш послідовних прихильників Уолца й класичних реалістів, починаючи з Моргентау) і «широкого» (generalist) реалізму. Представники останнього вважають, що баланс сил перестав бути визначальним законом теорії міжнародної політики, тому не тільки розподіл сил, але й інші фактори мають значення. Наприклад, держави для захисту спільних інтересів активно створюють супранаціональні інститути, які також впливають на політику. Отже, балансування не обов'язково є найбільш регулярною або кращою політикою [13, C. 53]. «Широкі» реалісти досить близькі до позицій неоліберальних інституціоналістів.

Виділяють також прихильників балансу сил і балансу інтересів. Тут розходження засноване на тому, що вважається головним фактором міжнародної політики. Перші підкреслюють важливість виду полярності як показника розподілу сили й зневажають впливом малих держав. Другі звертаються до характеру й спрямованості зовнішніх погроз державі й прояву агресивних намірів політичних опонентів, а також до мотивів поведінки малих держав. Демонстрація великими державами неагресивності політичного курсу створює умови для співробітництва.

Прихильники відносного росту значимості економічних інтересів держави й включення економічного й технологічного аспекту в сферу безпеки в якості головних, які витісняють властиво військову складову, називають свою концепцію «меркантилістичного» (merchantile) реалізму [13, C. 54].

Під впливом конструктивізму деякі дослідники говорять про «реалізм ідентичності» (identity realism), пов'язуючи утворення анархічної міжнародної системи як змагального середовища з тим, що кожна держава має свою власну ідентичність. Міжнародна система розглядається крізь призму соціології й психології поведінки малої групи. Поняття ідентичності в остаточному підсумку витісняє «національні інтереси» й «безпека», що представляється досить спірним моментом. Природа конфліктності вбачається прихильниками цього напрямку в тому, наскільки інтенсивно відбувається процес зміни ідентичності держав. При цьому міра для швидкості зміни ідентичності не пропонується. Автори концепції опираються на непрямі показники, одержувані на основі аналізу політичної термінології й мови. Наприклад, у відношенні сучасного Китаю це ступінь витиснення марксистської термінології націоналістською; мовні прояви нетерпимості до маргінальних груп. Держави із близькою ідентичністю співіснують більш мирно, навіть якщо сила між ними розподілена нерівномірно. Таким чином, розподіл сили разом з ідентичністю визначають характер міжнародної системи [13, C. 55].

Еволюція неореалізму пов'язана також зі зростаючим інтересом до країн «третього світу», який диктується тим, що країни, які розвиваються, здатні швидко перейти в стан нестабільності й повного хаосу. У політичних теоріях малим країнам традиційно приділялася мінімальна увага. Сьогодні висувається ідея створення «молодшого» (subaltern) реалізму [13, C. 55], який повинен у рамках структурного реалізму врахувати специфіку держав, які розвиваються, їхню роль у міжнародній політиці. У цьому випадку багато фундаментальних понять вимагають уточнення, тому що часом перетворюються в парадокси. З погляду малих держав, анархія міжнародної структури обертається ієрархією, яка регулюється великими державами; ієрархія зовнішнього світу найчастіше виступає регулятором внутрішньої політики; принцип раціонального вибору, заснований на стереотипах західного світу, виявляється неспроможним; держави не мають ознак, на які опирається неореалізм (розвинені ефективні інститути влади, визнані границі, монополія на насильство). Категорія сили не має настільки великого значення, тому що ці держави занадто слабкі в порівнянні із країнами Заходу. Зміни в їхній політиці більше залежать від ідей, ніж від розподілу сили.

Дихотомія «війна й мир» для ідеології країн «третього світу» не так актуальна, оскільки вони увесь час перебувають у стані боротьби зі своїм оточенням і з великими державами.

Ще один варіант теорії, так званий «периферійний» реалізм, пропонує інший спосіб адаптації структурного реалізму до проблематики «третього світу». Основна проблема теорії Уолца бачиться в недоробці рівня аналізу, що відповідає державі. У цьому зв'язку пропонується розрізняти великі держави, які самі живуть в умовах анархії, але встановлюють ієрархію для інших, і периферійні держави. Серед них, у свою чергу, перебувають більшість покірних держав й «заколотники», які прагнуть жити за правилами анархії, подібно великим державам. Через недостачу ресурсів «заколотники» змушені жертвувати інтересами своїх громадян.

Системно-структурний аналіз не дозволяє пояснити поведінку периферійних держав, тому що на них впливають більшою мірою не загальні, а специфічні умови. Нова ідея полягає в тому, щоб доповнити структурний реалізм аналізом зовнішніх і внутрішніх факторів,які впливають на політику конкретної держави. Визначальна роль приділяється рівню держави, а не структурі. У главу кута зовнішньої політики ставляться інтереси національної економіки, тому що без цього політичну владу очікує крах.

Таким чином, не просто влада, а влада плюс внутрішній добробут стають основним мотивом міжнародної політики периферійної держави. Загалом, це відповідає ідеї Уолца про поєднання системного аналізу міжнародної політики з теорією зовнішньої політики держави, але пріоритети перевернені. Крім того, Уолц не вважав за можливе поєднувати ці дві теорії в одну.

До відмітних рис «периферійного» реалізму варто віднести інше тлумачення анархії. Прихильники цього напрямку пропонують розглядати анархію як плід реальних обставин, знімаючи, до речі, досить незручну для неореалізму проблему сполучення протиріччя інтересів і можливості співробітництва. У міжнародних відносинах анархія існує поряд з ієрархією, причому порядку в реальному світі більше, ніж анархії. Відповідно до цій «переверненій» логіці відкидається й теза про відносну незалежність зовнішньополітичної сфери. Можна помітити, що й «периферійний», і «молодший» реалізм ідуть по шляху подолання антиісторизму структурного реалізму Уолца. Але в цілому, ані вони, ані інші різновиди неореалізму не дають ясної відповіді на питання, що лежить у основі міжнародної політики країн «третього світу», крім вказівок на хаос і непередбачуваність.

Отже, незважаючи на розмаїтість підходів, що демонструють представники загальних і приватних теорій, неореалістів поєднують положення, які утворюють стрижень даної парадигми, а саме:

·          системне уявлення про міжнародну політику;

·          визнання держави найважливішим актором;

·          анархічний характер і конфліктність міжнародної системи;

·          концепція балансу сил.

Своєрідність основних напрямків неореалізму (теорії циклів, теорії гегемоністської стабільності, історико-системного аналізу, нелінійного аналізу політики) полягає в тому, що вони по-своєму прагнуть перебороти антиісторизм Уолца, відірваність внутрішньополітичних факторів від зовнішньополітичних, а також пропонують інше трактування умов міжнародної стабільності. У роботах представників цих напрямків приділяється більше уваги зв'язку між політикою й економічним розвитком у міжнародному й національному масштабах, що свідчить про певну еволюцію убік парадигми глобалізму. У дусі неолібералізма політика співробітництва всі частіше трактується не як виключення із правил, а як частина дихотомії «співробітництво - забезпечення безпеки». Описуючи еволюцію неореалізму, можна відзначити тенденцію до синтезу, що простежується як по шляху розвитку міждисциплінарної методології, так і по шляху адаптації концепцій інших парадигм. Приватні теорії демонструють аналогічні тенденції.

2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму

У всій сукупності глобальних процесів, що чинять вплив на сучасну світову політику, саме глобалізація безпеки (Globalization of Security ) розглядається в теорії міжнародних відносин як сполучена найбільш тісно з ризиками, пов'язаними з викликами міжнародного тероризму й радикального фундаменталізму.

Неореалізм відрізняє державно-центричний підхід і пріоритетність тези про поляризацію впливу наддержав у системі міжнародних відносин, а саме ідеї про біполярності, однополярності, багатополярності й інших комбінацій полярності пристрою світової системи.

Предметом досліджень, проведених у рамках теорій неореалізму, є проблеми розподілу економічного впливу в системі міжнародних відносин як, детермінуючого фактора, глобальної політичної структури, що визначає у свою чергу, і структуру безпеки.

Основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрацюють і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони вирішують хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних міжнародних відносин чинить глобальний рівень системи міжнародних відносин, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.

Для розуміння міжнародного конфлікту важливе формулювання трьох основних принципів структури міжнародних відносин за К. Уолцем:

·          Держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання - вони можуть мати безліч розходжень у цілях. Основою для досягнення є виживання.

·          Учасники міжнародних відносин — тільки держави, недержавні учасники тільки тоді будуть відігравати вирішальну роль у системі міжнародних відносин, коли зможуть наздогнати й перегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Держави підпадають під вплив і примус системи міжнародних відносин, але вони наділені правом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.

·          Держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що може привести, і приводить, до зміни структури міжнародних відносин [14, C. 28-29].

Логіка неореалістичних теорій безпеки заснована на такому розумінні структури міжнародної безпеки, за яким допускається правомірність ідеї про зміну в умовах глобалізації в період після закінчення холодної війни структури співвідношення влади на глобальному рівні. У рамках логіки теорій неореалізму, відповідно, обґрунтовується положення про кінець біполярності, а метою проведених досліджень є ідентифікація природи, суті змін, які відбуваються, для виявлення їхнього впливу на рівень безпеки світоустрою.

Для неореалізму залишається незаперечною пріоритетність глобального рівня політичного аналізу. Спектр досліджуваних змін обмежується рамками даного рівня, що знаходить висвітлення в настільки ж обмеженій сукупності концептуального інструментарію даних теорій, лімітованого вибором між концепціями однополярності (Unipolarity) або багатополярності (Multipolarity).

Для неореалізму характерна операціоналізація концепції безпеки в межах двох рівнів - системному і державному, але таким чином, що системний рівень є визначальним для всіх розроблювальних у рамках даного теоретичного напрямку дефініцій.

Неореалістичний фокус на проблемі переходу від біполярного до однополярного світу й дослідженні відповідних ефектів зміни співвідношення сил у світовій політиці характерний для досліджень Кеннета Уолца ( Walt K . N .), Стивена Уолта ( Walt S . M .), Берта Тансена ( Hansen B.) і ряду інших прихильників цього підходу. Цілком очевидно, що неореалістичні концептуальні акценти відрізняються статичністю й характерні як для робіт кінця 70-х років XX століття, так і досліджень початку XXI століття [14, C. 30].

Ризики безпеки, пов'язані з викликами міжнародного тероризму, трактуються з позицій неореалістичного підходу як наслідок однополярності світового порядку. Неореалістичні теорії безпеки містять принципове положення про США як головної мети міжнародного тероризму, з одного боку, і особливої відповідальності даної наддержави в реалізації відповідних дій, спрямованих проти поширення міжнародного тероризму, з іншої сторони.

Відповідно до даного положення терористичні акції інтерпретуються як один з наслідків однополярності сучасного світу. Таким наслідком є насамперед фрустрація (катастрофа надій) у країнах, що становлять периферію глобального світу, яка виникає у зв'язку з посиленням влади, присутності й впливу США на світовій арені й порушенням балансу сил. Відповідні контртеррористичні дії трактуються як приклад реального функціонування однополярної структури світоустрою, яка реалізує себе, зокрема, у формі очолюваної США антитерористичної коаліції.

Вихідними посилками неореалістичних досліджень безпеки початка XXI століття є ідеї:

- про відродження у зв'язку з погрозою міжнародного тероризму союзницьких відносин великих світових держав і зниженні напруженості у взаєминах США, з одного боку, і Росії, Китаю й інших країн, з іншої;

- про перспективу зниження впливу з боку світового співтовариства до проблеми прав людини;

- про посилення тенденції до підвищення рівня легитимізації дій, спрямованих проти міжнародного тероризму;

- про посилення ролі держави й національної політики по зміцненню національних границь і територій, а також заходів по забезпеченню національної безпеки, розширенні сфери компетенції держави в здійсненні контролю за різними видами діяльності;

- про можливі моделі поведінки США як єдиної наддержави, що визначає вектори світової політики в рамках власної стратегії керування ризиками безпеки [14, C. 32].

Три ключові проблеми є пріоритетними для сучасних неореалістичних досліджень безпеки міжнародних відносин і ризиків, пов'язаних з міжнародним тероризмом:

- проблема поширення зброї масового знищення (Weapons of Mass Distruction = WMDs ) і погрози його застосування транснаціональними терористичними організаціями;

- проблема зростання ризиків застосування збройних сил і військових методів рішення проблеми забезпечення безпеки від будь-якого виду погроз, включаючи погрозу міжнародного тероризму;

- проблема конфлікту цивілізацій, лінії якого визначаються основними паттернами диференціації культур, насамперед, розходженнями західної й ісламської цивілізацій.

Висновки

 

Неореалізм, як напрямок у теорії міжнародних відносин, сформувався наприкінці 1970-х р., як обновлена версія реалізму, який після цього почали називати «класичним». Виникнення школи неореалізму в міжнародних відносинах пов'язують із публікацією книжки К. Уолца «Теорія міжнародної політики», перше видання якої побачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тези політичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин, раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як її основного мотиву, прагнення володіння силою), її автор у той час піддає своїх попередників критиці за провал спроб створенні теорії міжнародної політики, як автономної дисципліни.

Відповідно до ідей неореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від якихось зусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій між великими державами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан» міжнародних відносин.

Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт.

Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний по змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.

Неореалізм як парадигма теорії міжнародних відносин — явище неоднорідне. Головні напрямки неореалізму, крім концептуальних особливостей, відрізняються специфікою в розумінні системності політики. Структурний реалізм опирається на структуралізм; теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів (і еволюційна теорія, що згодом почала розвивається з неї), історико-системний напрямок використовують елементи структурно-функціонального підходу; нелінійний аналіз політики має в основі теорію складних систем, теорію динамічного хаосу й інші, позначувані поняттям нелінійності.

У рамках неореалізму розвиваються також приватні теорії, що не претендують на досить повне охоплення міжнародної політики. Вони можуть бути класифіковані за проблемним принципом, тому що спрямовані на вивчення окремих теоретичних аспектів. Між основними напрямками неореалізму існують помітні розходження. Яскравим прикладом служать розбіжності в трактуванні умов стабільності міжнародної системи: якщо для структурного реалізму вона втілена в біполярній конфігурації, то для теорії гегемоністської стабільності - у стійкому пануванні однієї супердержави.

Проте, можна говорити про єдину науково-світоглядну платформу неореалізму: системний підхід у методології, анархічність міжнародної системи, суверенна держава як головний її елемент і діючий суб'єкт, концепція балансу сил як ядро міжнародної політики.

Список використаної літератури:

 

1.         Антюхина-Московченко В.И. Основы теории международных отношений / В.И.Антюхина-Московченко, А.А.Злобин, М.А.Хрусталев. - М., 1988.

2.         Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.

3.         Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.

4.         Богатуров А.Д. Очерки теории и политического анализа международных отношений / А.Д.Богатуров, Н.А.Косолапов, М.А.Хрусталев. - М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002.

5.         Боришполец К.П. Методы политических исследований / К.П.Боришполец. - М.: Аспект Пресс, 2005.

6.         Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. — М., 2002.

7.         Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2003.

8.         Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій. Навч. посібник/ В. Маддіссон, Л.Ларченко, В.Степко, Л. Діденко. - К.: Либідь, 1996.- 176 с.

9.         Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Львів, 1995.

10.      Кеннеди П. Вступая в двадцать первый век / Пер. с англ. — М., 1997.

11.      Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1999.

12.      Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ. — М., 2002.

13.      Конышев В. Н. Неореализм в современной политической мысли США. - СПб: Изд-во БАН, 2001

14.      Конышев В.Н. Неореализм о природе войны: эволюция политической теории. — Спб.: Наука, 2004.

15.      Конышев В.Н. О неореализме Кеннета Уолтса // «Полис», № 2, 2004.

16.      Лебедева М.М. Мировая политика: Учебник / М.М.Лебедева. - М.: Аспект Пресс, 2006.

17.      Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997.

18.      Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.

19.      Макарычев А.С. Современная западная политическая мысль: «постпозитивистская революция» / А.С.Макарычев, А.А.Сергунин. - Н.Новгород, 1999.

20.      . Международные отношения: социологические подходы / Под ред. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарика, 1998. - С.266-306.

21.      Мировая политика и международные отношения в 1990-е годы: Взгляды американских и французских исследователей / Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова. - М., 2001.

22.      Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Под ред. А.А.Кокошина и А.Д.Богатурова. - М.:КомКнига, 2005.

23.      Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения / Э.А.Поздняков. - М.: Наука, 1976.

24.      Политическая наука: новые направления / Под ред. Р.Гудина, Х.-Д.Клингеманна / Науч. ред. русск. издания Е.Б.Шестопал. - М.: Вече, 1999.

25.      Рябов С.П. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. – 1995. – № 1.

26.      Сафронова О.В. Теория международных отношений: Уч. пос. / О.В.Сафронова. - Н.Новгород, 2001.

27.      Системный подход: анализ и прогнозирование международных отношений. - М., 1991.

28.      Современные международные отношения и мировая политика / Под ред. А.В.Торкунова. - М.: Просвещение, 2004. - С. 66-89.

29.      Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.

30.      Теория международных отношений: В 2-х т. - Н.Новгород, 2004.

31.      Теория международных отношений на рубеже столетий / Под. ред. К. Буса, С. Смита. — М., 2002.

32.      Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и комм. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.

33.      Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. — К.: Академ-Пресс, 2005.

34.      Хрусталев М.А. Теория политики и политический анализ /М.А.Хрусталев. - М., 1991.

35.      Цыганков П.А. Социология международных отношений / П.А.Цыганков, А.П.Цыганков. - М.: Аспект Пресс, 2006.

36.      Цыганков П.А. Теория международных отношений / П.А.Цыганков. - М.: Гардарики, 2002

37.      Цыганков П.А., Фельдман Д.М. Мировая политика: проблемы теории и практики. — М., 1995.

38.      Шепелєв М.А. Теорія міжнародних відносин:підручник. – К.:"Вища школа", 2004.– 622с.

39.      Шлезингер А. 1992. Циклы американской истории. — М., 1992.