Коляда Н. Микола Іванович Пирогов і недільні школи // Рідна школа. -2002.-№11.-С 75-77

7.   Коляда Н. Микола Іванович Пирогов і недільні школи // Рідна школа. -2002.-№11.-С 75-77.

Національна академія наук України Інститут історії України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.01 - Історія України

 

ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА В УКРАЇНІ (XIX - початок XX ст.)

Степаненко Ганна Володимирівна

Київ – 2002

Анотації

Степаненко Г.В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (XIX - початок XX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. -Інститут історії України НАН України, Київ, 2002.

У дисертації досліджується освітня діяльність православного духовенства в Україні в XIX - на поч. XX ст. , подається загальна характеристика церковних початкових шкіл для народу та спеціальних духовних навчальних закладів (училищ і семінарій), пропонується періодизація їх діяльності та надається оцінка їх ролі в справі освіти населення. Розглянуто також взаємодію духовного відомства та світських установ, зокрема земств, в організації народної освіти; місце шкіл грамоти та недільних шкіл в освітній діяльності духовенства; проаналізовано прагнення духовенства підвищити рівень своїх освітніх установ, підпорядковуючись вимогам часу; основні проблеми розвитку церковних шкіл та духовних навчальних закладів; історію жіночих духовних училищ; участь представників духовних семінарій в українському культурницькому русі, а також наводяться факти, які свідчать про певні прояви національної свідомості в середовищі рядового парафіяльного духовенства, що мали місце всупереч русифікаторській політиці офіційної православної церкви.

Ключові слова: православне духовенство, початкова народна освіта, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, недільні школи, система духовної освіти, духовні семінарії, духовні чоловічі і жіночі училища.

Степаненко А.В. Деятельность православного духовенства в Украине в области образования (XIX - нач. XX в.).

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2002.

В диссертации исследуется деятельность православного духовенства в Украине в области образования в XIX - в начале XX в., рассматривается профессиональное духовное образование (духовные семинарии, мужские и женские духовные училища), а также участие духовенства во всеобщем начальном народном образовании. Осуществлена попытка периодизации развития системы специального духовного образования, где выделены 2 основных этапа: первый - от начала создания системы духовного образования в 1808-1814 гг., которая сложилась из 3-х ступеней (духовные училища, семинарии, академии) и характеризовалась установлением единой учебной программы, одинаковым внутренним укладом и централизованным управлением. до

З кінця XV1TI ст. російський самодержавний уряд посилив увагу до духовних навчальних закладів, що було викликане низкою причин, головна з яких пов'язана з потребою держави і православної церкви в освічених за "єдиним зразком" священнослужителях. Крім того, успіхи світської освіти підштовхнули і церковників до усвідомлення необхідності вдосконалення навчального процесу у духовних школах.

За реформою 1808-1814 pp. в Російській імперії склалась триступенева система духовної освіти (нижчу сходинку посіли духовні училища, середню - духовні семінарії, а вищу - духовні академії), появі якої передувало введення спеціального освітнього цензу для отримання будь-якої духовної посади; до 1860-х pp. отримання освіти в духовних училищах було обов'язковим для дітей духовенства.

Вище керівництво духовними школами здійснював Св.Синод, при якому з цією метою з 1808 р. діяв спеціальний орган - Комісія духовних училищ, яка у 1839 р. була перетворена на Духовно-навчальне управління, а з 1867 р. - на Навчальний комітет. Всі духовні навчальні заклади імперії поділялись на окремі навчальні округи з духовними академіями на чолі. До Київського навчального округу входили духовні школи всіх українських єпархій.

У згаданому розділі проаналізовано також і матеріальний стан духовних навчальних закладів. До свічних прибутків, за рахунок яких вони утримувались ще з XVIII ст., у 1808 р. додались кошти з державної казни (4.247.540 крб. щорічно), що надавались кожному навчальному закладу згідно загального штатного розкладу. Утримання духовної школи за рахунок держави ще раз свідчить про безпосередню зацікавленість уряду в організації духовної освіти, зміст якої відтоді повністю контролювався самодержавством. Якщо духовні семінарії перебували на утриманні держави протягом всього досліджуваного періоду, то основний тягар матеріального забезпечення чоловічих і жіночих духовних училищ був покладений на парафіяльне духовенство. Незважаючи на те, що штатні оклади неодноразово підвищувались, вони не забезпечували матеріальних потреб учителів. Лише на початку XX ст. заробітна платня викладачів духовних навчальних закладів стала більш-менш задовільною.

У XIX - на початку XX ст. духовна освіта кілька разів зазнавала організаційних перетворень. Важливих змін діяльності духовних шкіл завдали реформи 1860-х pp., зокрема "Положення про нижчі духовні училища" 1857 р. та Статут духовних семінарій 1867 р. їх найважливішим наслідком, було відокремлення загальної освіти від суто богословської; зроблено великий крок на шляху руйнації замкненості духовного стану, відкриття дітям духовенства можливості отримати вищу світську освіту і, навпаки, учням, що походили із світських родин отримати духовний сан. Крім того, духовним навчальним закладам була надана широка місцева автономія та виборча система керівництва.

У 1883-1884 pp., в період загальних контрреформ в багатьох сферах суспільного життя, духовна освіта теж зазнала незначних перетворень; їх основний зміст зводився до скасування деяких рис лібералізму і демократизму, що встигли з'явитись на ниві прогресивних нововведень 60-х pp.

Спільною рисою всіх реформ духовної освіти було, по-перше, те, що їх характер завжди залежав від соціально-політичної" ситуації в країні та від конкретних завдань, що їх на тому чи іншому історичному етапі царський уряд ставив перед духовенством. По-друге, головні недоліки духовних шкіл -бюрократизм, формалізм, недосконалість навчального процесу та брак коштів - залишались їх характерними ознаками протягом всього досліджуваного періоду.

На початку XX ст. у церковному середовищі відчувся потяг до широкого реформування церковного життя, що спричинило підготовку змін у царині духовної освіти. Важливим позитивним моментом було те, що, готуючи останню реформу духовної школи, Св. Синод зацікавився думкою викладачів, та учнів духовних семінарій і училищ щодо характеру і змісту майбутніх нововведень. Проте цій реформі не судилося відбутись протягом досліджуваного періоду.

Спеціальні параграфи присвячені кожному з типів духовних навчальних закладів: чоловічим і жіночим духовним училищам і семінаріям.

Метою створення нижчих чоловічих духовних училищ було надання початкової освіти майбутнім семінаристам та виховання церковнослужителів (дияконів, псаломщиків, паламарів). До училищ вступали хлопчики переважно з духовних родин, значно рідше і за інших умов - світські діти. Частина учнів навчалася на казенний чи на напівказенний кошт, хоча їх матеріальне утримання було вельми незадовільним. Протягом досліджуваного періоду простежується тенденція поступового збільшення кількості казенних учнів, і таким чином до кінця XIX ст. майже всі діти навчались в духовних училищах за рахунок єпархій.

Навчання в училищах тривало 6 років (по 2 роки в кожному відділенні). За програмою вивчалися граматика, арифметика, катехізис, географія, історія, класичні мови, церковний статут і церковний спів. У 1906 р. духовні училища було перетворено на шестикласні загальноосвітні заклади.

На українських землях, що входили протягом досліджуваного періоду до складу Російської імперії, діяло 9 православних духовних семінарій. В кожній семінарії навчалось щорічно приблизно 200-300 чол.; найбільшою за кількістю учнів була Київська духовна семінарія. В першій половині XIX ст. семінарії були своєрідними освітніми центрами відповідних регіонів, надаючи освіту як дітям, що походили із родин духовенства, так і світським. Проте основною метою духовних семінарій залишалась підготовка кадрів парафіяльного духовенства, викладачів для початкових церковних шкіл та нижчих духовних училищ. Цим завданням був підпорядкований семінарський навчальний курс. Значна частина випускників духовних семінарій продовжувала навчання в духовних академіях і ВНЗ імперії.

Хоча духовні семінарії офіційно були "великоруськими" навчальними закладами, їх учнями ставали переважно вихідці з українських сіл, де, як відомо, зберігались українські культурні традиції. Ця обставина цілком природно спричинила неабияке зацікавлення певної частини семінаристів та їх викладачів українською культурою. Якщо це захоплення у XIX ст. не мало політичного підґрунтя, то на початку XX ст. у деяких семінаріях, особливо в Подільській та Катеринославській, помічається посилення радикалізму просвітницьких вимог українців.

До кінця першої половини XIX ст. на українських землях практично не існувало навчальних закладів для дочок духовенства за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. В цей час у середовищі духовенства визріло бажання надавати можливість своїм дочкам через здобуття елементарної освіти посісти належне їм за правом походження місце у суспільстві. В 1910 р. жіночих духовних училищ в українських єпархіях було вже 15. Дисертанткою підраховано, що у кожному з них щорічно навчалося близько 200 дівчат. У 1868 р. було затверджено загальний Статут для подібних училищ і вони офіційно почали називатися єпархіальними жіночими училищами. Крім єпархіальних існували також жіночі училища духовного відомства. їх єдиною відмінністю було перебування під безпосереднім наглядом Св. Синода (Київське, Подільське і Волинське) і утримання на державний кошт (Подільське і Волинське), в той час як єпархіальні училища існували за рахунок єпархій і мали місцеве підпорядкування.

Мета жіночих духовних училищ полягала у вихованні дружин майбутніх парафіяльних священиків. В училищах навчали елементарній грамоті, рукоділлю, домоводству. Приблизно з 1870- х pp. основним завданням жіночих духовних училищ стала підготовка вчительок для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилась навчальна програма: до навчального курсу введено педагогіку, російську історію, географію, а з 1913р. - сільське господарство.

Викладачами духовних шкіл усіх типів працювали переважно особи із духовенства, що мали вищу богословську освіту. Матеріальне утримання викладачів духовних шкіл було значно гіршим, ніж викладачів світських нижчих і середніх навчальних закладів. З початку існування жіночих духовних училищ, духовенство тривалий час працювало в них на вчительських посадах задарма. Основним завданням учителів духовних шкіл, окрім власне викладання предмету, було моральне-релігійне виховання учнів, яке проводилось за рекомендаціями вищого церковного керівництва (спеціальні "Виховні журнали").

З 1870-х pp. з ініціативи архієреїв та шкільних корпорацій при духовних навчальних закладах почали відкриватись братства. Вони займались видавничою, благодійницькою та культурно-просвітницькою діяльністю і відігравали помітну роль у культурному житті як своїх шкіл, так і цілих єпархій.

Єпархіальні архієреї та рядове парафіяльне духовенство протягом досліджуваного періоду ретельно опікувалось своїми навчальними закладами. Якщо головними проблемами дореформеної духовної школи були велика кількість навчальних предметів при невеликій кількості викладачів, тіснота приміщень, застарілі методи навчання, брак підручників, великі за кількістю учнів класи, низьке матеріальне забезпечення викладачів та казенних учнів, то протягом другої половини XIX ст. православне духовенство зуміло зарадити цим проблемам.

У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до низки наступних обґрунтованих теоретичних положень:

1. В історії початкової народної освіти в Україні, де велику роль відігравало православне духовенство, можна виділити 3 основних періоди: перший - від появи елементарних парафіяльних шкіл на поч. ХТХ ст. до реформ 60-х pp., другий -від другої половини 60-х pp. до 1884 р. і третій - від 1884 р. до1917 р.; а в історії становлення та діяльності духовних навчальних закладів у зазначений період простежується 2 етапи: перший - від початку утворення системи духовної освіти у 1808-1814 pp. до її докорінного реформування у 1867 p., другий - з1867 р. до 1917 р.;

2.          До реформ 60-х pp. церковні початкові школи були майже єдиними навчальними закладами, де всі верстви населення, особливо мало заможнього сільського, мали змогу отримати елементарну освіту;

3.          В першій половині XIX ст. духовні училища і семінарії були практично єдиними навчальними закладами відповідного рівня в Україні. В них здобували освіту діти різних станів суспільства, а випускники ставали не тільки церковно- і священнослужителями, а й працювали у світських державних установах, були викладачами інших навчальних закладів тощо;

4.          Культурно-освітня діяльність православного духовенства в Україні не обмежувалась загальновідомими в науковій літературі церковнопарафіяльними школами, воно засновувало також недільні школи, т.з. «школи грамоти», бібліотеки, періодичні видання, здійснювало позабогослужбові бесіди тощо;

5.          У пореформений період земства, широко розгорнувши освітню діяльність, почали непримиренно і навіть вороже ставитись до церковних початкових народних шкіл, звинувативши їх, частково справедливо, в нездатності вести справу народної освіти на раціональних засадах. Духовенство, із свого боку, весь час прагнуло співпраці з земствами і не припинило свою діяльність на освітянських теренах, а, навпаки, почало вдосконалювати свої школи, підпорядковуючись вимогам часу. В результаті на поч. XX ст. церковнопарафіяльні школи, поруч із земськими, посіли чільне місце у системі початкової народної освіти, а в деяких місцевостях (наприклад, на Правобережжі) відігравали у ній провідну роль;

6.          Імперський уряд і Св. Синод були зацікавлені в організації народної освіти, адже саме через початкові народні школи насаджувалась не лише суспільно-політична мораль, а й релігійна свідомість. В той же час діяльність духовного керівництва у царині початкової народної освіти сприяла підвищенню грамотності населення; виховувала дитину, спираючись перш за все, на одвічні християнські цінності, що, безперечно, мало велике позитивне значення. А серед пересічного духовенства маємо безліч прикладів справжніх подвижників освітянської справи;

7.          Православне духовенство опікувалося освітою жінок, які походили із родин священиків, шляхом заснування жіночих духовних училищ, які з другої половини XIX ст. існували в кожній українській єпархії. Поява таких училищ в середині 40-х pp. XIX ст. була прогресивним явищем, а їх діяльність надавала змогу багатьом дівчатам духовного і світського походження отримувати освіту, що підвищувало інтелектуальний і моральний рівень всього духовенства, адже відомо, що освічена жінка відповідно впливає на всіх членів родини. Крім того, освіта дала можливість багатьом жінкам працювати в подальшому на освітянській ниві, виконуючи обов'язки вчительок початкових народних шкіл;

8.          Поява в суспільстві в післяреформений період ліберально-демократичних ідей, прогрес наукових знань виявили низький рівень навчання у духовно-освітніх закладах. Це примусило духовенство до вжиття відповідних заходів, зокрема введення до навчального курсу духовних семінарій і училищ певної кількості світських дисциплін, застосування більш досконалих педагогічних методів навчання і виховання. Проте ці заходи через надмірну регламентацію церковного життя мали непослідовний і поверховий характер, що врешті-решт спричинило занепад духовної школи і потребу її докорінного реформування, яка стала особливо помітною на тлі підготовки перетворень в усіх аспектах церковного життя, що мало місце на початку XX ст. Нагальність таких змін стала з особливим піднесенням обговорюватись духовенством після революційних подій 1905-1907 pp., проте до кінця досліджуваного періоду їх так і не довелось здійснити;

9.          Політика самодержавного уряду і Св.Синоду в галузі освіти спрямовувалась на насадження російської мови і культури, що призводило до денаціоналізації молодого покоління. Однак всупереч антиукраїнській мовній політиці духовенство у своїй освітній діяльності не втрачало національного коріння, хоч і змушене було коритись офіційній забороні вживати українську мову. Небайдужість частини українського православного духовенства до проблем збереження національної культури помітна в семінарському середовищі, учні і викладачі якого зберігали і певною мірою відстоювали українські національні традиції.

Певний фактичний матеріал та цікаві статистичні дані¹. Після проголошення незалежної Української держави та розпаду СРСР змінилися не лише умови розвитку, а й пріоритети дослідницької роботи в галузі історії культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні².

Крім того, в сучасній українській історіографії дедалі частіше висвітлюються проблеми історії початкової освіти в Україні в цілому, та в її окремих регіонах, хоча основна увага при цьому зосереджується переважно на участі земств та інтелігенції у розвитку народної освіти³. Спеціального дослідження, в якому б розглядалася історія діяльності православного духовенства у цій галузі, немає.

 

Основні положення дисертації висвітлені у таких публікаціях автора:

1.         До питання про культурно-просвітянську діяльність катеринославського православного духовенства / Вісник Дніпропетровського університету. - Вип. 6. -2000.-С.53-57.

2.         Культурно-просвітянська діяльність православного духовенства Наддніпрянської України (друга половина XIX - початок XX ст.)// Український історичний збірник- 2000. - К., 2000. - С138-148.

3.         Культурно-освітня діяльність православного духовенства Поділля (XIX - початок XX ст.)/Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Випуск II. - К., Інститут історії України НАН України, 2001. - С.214-227.

4.         Школы грамоты и православное духовенство Надднепрянской Украины в XIX - в нач. XX ст.// Наукове пізнання: методологія та типологія. -Вип. 6 (спеціальний). - Одеса: Південно-український педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, 2001. - С156-159.

5.         Освітня діяльність православного духовенства Поділля (XIX - початок XX ст.)./ Матеріали XIX Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2000.-С167-172.

6.         Політика уряду і Св. Синоду та офіційні документи щодо участі українського православного духовенства у справі народної освіти (XIX - поч. XX ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХІ-Ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 p.). -Кн. І. - Львів, 2001. - С.396-405.

7.         Національно-культурницька діяльність вихованців православних духовних семінарій в Україні (друга половина XIX ст. - початок XX ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХП-Ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 p.). -Кн. І. - Львів, 2002. - С.404-411.