Особливості побудови підручника для початкової школи

1.2 Особливості побудови підручника для початкової школи

Аналіз історичних аспектів теорії підручника немислимий без розкриття сутності основного поняття — „підручник”. Аналіз спеціальної літератури [2; 6; 25; 30; 32; 37; 45; 72 та ін.] дає змогу простежити положення про двоєдину сутність підручника, що виступає концептуальною основою теорії шкільного підручника. Виходячи з цього, підручник повинен відображати завдання, зміст навчання (як виразник змісту освіти), а також методи, прийоми, організаційні форми навчання (як засіб забезпечення його засвоєння). Безперечно, що таке трактування сутності підручника є результатом розуміння його місця й ролі в навчальному процесі у різні історичні періоди розвитку школи.

Системне обґрунтування проблем розробки, впровадження і методично адекватного використання шкільного підручника здійснюється у синтетичній галузі знань, що охоплюється терміном «теорія шкільного підручника».

На думку ДД.Зуєва, теорія підручника - це «система глибокого наукового обґрунтування головних його параметрів, яка покликана вивчати закономірності створення навчальної літератури, допомагати її розвитку» [30, 47] Виділяючи сферу застосування теорії підручника, автор підкреслює, що об'єктом її дослідження виступає не лише змістова сторона предмета, а й закономірності конструювання матеріальної основи підручника — власне книги. Завдання теорії підручника вчені вбачають у тому, щоб, «будучи прогностичною, вона надала підручнику випереджаючого шкільну дійсність характеру» [64,79]. Проте на сучасному етапі, як переконує Я.П. Кодлюк, можна стверджувати про відсутність цілісних досліджень історії розвитку теорії підручника і самих підручників.

Спроба створити цілісну дидактичну теорію підручника належить В.П. Безпалькові [3]. Він розглядає підручник як засіб, за допомогою якого моделюються основні властивості педагогічної системи, а потім, відповідно до моделі, організовується навчальний процес.

 Найважливішими аспектами теорії шкільного підручника вчені вважають дидактичні, психологічні, гігієнічні й книгознавчі вимоги до його створення; принципи і критерії відбору наукових знань; вимоги до структури підручника, ілюстративного матеріалу, апаратів орієнтування й організації засвоєння знань; комп'ютерну його підтримку; реалізацію освітнього, розвивального і виховного потенціалу підручника [6; 16; 23; 32; 38; 39; 40; 59; 60; 75; 81].

 Проблема розробки й використання підручників та інших навчальних книг пройшла довгий історичний шлях. В античному світі підручники були рукописними і призначалися для еліти суспільства. Коли з'явився друк, підручники стали доступнішими. Першим друкованим підручником у нашій країні була азбука Івана Федорова, видана у Львові

1574 р. У 1596 р. вийшла граматика Лаврентія Зизанія. Граматика Мелетія Смотрицького (1619) була шкільним підручником понад 130 років.

З половини ХІХ ст. з'явилися перші підручники арифметики. Так, у 1703 р. вийшов підручник Л. Магницького «Арифметика, сиречь наука числительная», який до середини XIX ст. слугував основним підручником для школярів. Яскравий слід в історії створення підручників для початкової школи лишили підручники Я.А. Коменського «Відчинені двері мов» і К.Д. Ушинського „Рідне слово” та „Дитячий світ».

Основоположником теорії навчальної книги вважають чеського педагога Я.А. Коменського. Він сформулював ряд важливих положень щодо підготовки, оформлення та використання підручника. Чимало вимог до підручника, розроблених педагогом, є актуальними і в наш час. Особливу увагу вчений акцентував на вимозі будувати підручники у формі діалогу.

Серед організаційних моментів використання книги у навчальному процесі він виділяв такі:

·          доречно пропонувати учням лише ту навчальну літературу, яка призначена для занять у даному класі, оскільки «чим менше сторонні книги будуть відволікати увагу, тим більше будуть захоплювати спеціально призначені» [45, 127];

·          важливо, щоб книги, які потрібні для конкретного класу, були в наявності у необхідній кількості;

·          книги мають бути одного і того ж видання, «щоб у них збігалися не лише сторінки і рядки» [45, 128], а й усе інше.

Ян Амос Коменський створив перший ілюстрований підручник для найменших учнів «Видимий світ у малюнках» (1658), у якому практично втілив принцип наочного навчання.

Найвидатнішим теоретиком навчальної книги другої половини ХІХ століття вважають відомого педагога, автора підручників для початкової школи К.Д. Ушинського. Підручник він розглядав уже як засіб для самостійної роботи учнів, що було значним кроком уперед у розумінні значення навчальної книги в організації процесу навчання, і пред'являв до нього відповідні вимоги: матеріал підручника — це вступ до «серйозної науки”, тому має бути таким, щоб після його опрацювання в дитини виникло бажання більше знати; важливо «начинити» книгу питаннями, які спонукають маленького читача «бесідувати» з нею, та ін. Неабиякого значення відомий педагог надавав відбору навчального матеріалу в підручники, способу пред'явлення знань і застерігав від перевантаження книжок другорядним матеріалом.

К.Д. Ушинський теоретично обґрунтував загальний спосіб викладу навчального матеріалу в підручниках: спостереження за відповідними предметами чи явищами, що скеровується запитаннями, на які учні повинні відповісти; ознайомлення з правилами, визначеннями; виконання вправ на закріплення одержаних знань [79, 217-219]. Таким чином, функцію керівництва пізнавальною діяльністю школярів має виконувати сам підручник.

Теоретичні положення, розроблені К.Д. Ушинським, лягли в основу складених ним книг «Дитячий світ» (1861) та «Рідне слово» (1864). У цих книгах знайшли практичне відображення ідеї зв'язку навчання з життям, поєднання завдань матеріальної і формальної освіти, виховуючого навчання, врахування психологічних особливостей учнів та ін. «Рідне слово» і «Дитячий світ» — це джерело початкових знань школярів про природу, людину і працю.

Визначною подією у розвитку народної освіти другої половини XIX століття став «Букварь южнорусский» Т.Г. Шевченка — перший підручник з навчання грамоти у школах України, написаний літературною мовою [69, 89]. Структура, зміст і методичний апарат книги старанно продумані; застосовуються принципи народності, доступності й цікавості; матеріал відрізняється жанровою різноманітністю; у підручнику реалізовано передові на той час ідеї не лише щодо навчання грамоти, а й щодо вивчення математики.

Видатний педагог і громадський діяч Т.Г. Лубенець протягом своєї педагогічної діяльності видав десятки підручників і методичних посібників, у яких відобразив власне бачення ролі книги в навчально-виховному процесі. У поясненні для вчителів, написаному для «Граматки», він зазначив: «Спостереження підтверджують, що розвиток у дітей інтересу, уваги і пам'яті — цих основних психічних функцій, без яких навчання неможливе, перебуває у повній природній залежності від рідної мови дітей» [40, 16]. Основою розвитку зазначених новоутворень автор вважає вдало підібраний навчальний матеріал — яскравий, емоційний, захоплюючий, який забезпечує не лише загальноосвітній, а й виховний, гуманізуючий вплив на дитину.

Відродження української нації, педагогічної думки, школи, яке розпочалося у кінці XIX - на початку XX століття, торкнулося і проблеми видання підручників для початкової школи. Чинні підручники, написані російською мовою, були незрозумілими для учнів, не викликали у них цікавості, відбивали інтерес до навчання. Тому, зважаючи на мізерну кількість україномовної літератури, чимало прогресивних представників педагогічної думки взялося за її створення.

Лише впродовж 1906-1907 років було надруковано сім українських букварів та граматок. Так, наприклад, у цей період (1906) виходить у світ «Український буквар по підручнику Потебні» С.Ф. Русової, який перевидавався тричі; у Києві була видана «Українська граматка до науки читання й писання» Б.Д. Грінченка (1907); С.Ф. Черкасенко підготував свою «Граматку» (Полтава, 1907) тощо.

Одним із кращих підручників для початкового навчання в той час вважалася «Граматка...» Б.Д. Грінченка, яка була складена з урахуванням тодішніх вимог методики навчання, написана доступно, цікаво, містила тексти, що відповідали дитячому сприйманню. Автор писав, що поставив собі за мету давати матеріал цілком зрозумілий дітям, йдучи від легшого до важчого, і цікавий за змістом. Вдало підібрані матеріали не лише вчили учнів читати, а й виступали важливим виховним засобом: формували любов до різної землі, моральні цінності.

У зверненні «До вчителя» даються поради щодо методики роботи з книгою, а також вміщені пояснення, які стосуються правильного читання суто українських літер. Якщо врахувати той факт, що іноді навчали дітей читати їхні батьки, які не мали спеціальної підготовки, то такі поради були для них особливо цінними.

Другою після букваря книгою для читання в початковій школі є читанка. У 1905-1914 роках були підготовлені такі підручники з читання: О.Г. Білоусенко (псевдонім О.Г. Лотоцького) «Вінок: читанка» (1905), Б.Д. Грінченко «Рідне слово: українська читанка» (1912) та ін. Усі вони були написані рідною мовою, багаті за змістом (включали матеріал про історію України, життя, побут, звичаї свого народу); містили твори класиків української поезії і прози, різноманітні зразки народної творчості.

Можна стверджувати, що характерними рисами підручників для початкової школи зазначеного періоду були: національна спрямованість, жанрова різноманітність, відповідність потребам та інтересам дітей даного віку, багатше методичне забезпечення.

У 20-х роках XX століття усвідомлення непридатності існуючих підручників призвело до заперечення деякими педагогами підручників узагалі. Почався пошук навчальних книг нового типу. «Робочі книги», «розсипні підручники», підручники-журнали мали, на думку вчених, повніше задовольняти потреби навчально-виховного процесу.

Значного поширення ідея дестабілізації підручника набула у другій половині 20-х років. Основним джерелом здобуття знань у той час вважалося оточуюче життя. Особлива увага акцентувалася на вивченні місцевого матеріалу. Тому педагоги прагнули створити в кожному регіоні свій підручник, незважаючи на те, що його якість та поліграфічне оформлення часто були низькими [30, 67].

В період відродження національної школи в Україні одним із головних завдань було створення навчальної літератури відповідного змісту. Саме у цей час було видано низку підручників з історії для початкової школи (авт. М.С. Грушевський, І.П. Крип'якевич та ін.), з рідної мови.

Заслуговують на увагу підручники Я. Чепіги для початкової школи: читанка для першого року навчання «Веселка» (1921-1925); «Веселка» — друга та третя читанки після букваря (1924, 1925); задачники для початкового навчання, рік другий і третій (1924-1925). які мали декілька перевидань. Читанки автор будував із залученням творів українських письменників та народної творчості; зміст задач був наближений до життя дитини, базувався на місцевому матеріалі.

Заслуговують на увагу праці видатного українського лінгвіста, педагога Івана Огієнка, присвячені проблемам створення підручників, особливо для початкової школи. Головною вимогою до навчальної книги з рідної мови, на думку вченого, є написання її українською літературною мовою, а нехтування нею «сильно пошкодить нашій культурі» [49, 46].

Переломним моментом в історії радянської школи стали 30-ті роки XX століття, зокрема постанова ЦК ВКП (б) «Про підручники для початкової і середньої школи» (1933), яка підкреслила роль навчальної книги в оволодінні учнями знаннями. Основною ідеєю постанови був перехід на стабільні підручники.

Починаючи із середини 30-х років, відбувається процес удосконалення підручників як основного засобу навчання. Навчальний матеріал у них розглядається як нормативний, обов'язковий для запам'ятовування, а основними функціями книги виділяють функції самоосвіти та контролю.

Вперше об'єктом наукового дослідження підручник став у 50-х роках. У цей час з'явилися монографічні роботи, у яких розкривалися психологічні та педагогічні вимоги до підручників (Н.О. Менчинська, Є.Й. Перовський).

У 50-і роки підручник розглядався в основному як джерело інформації для вчителя, як засіб для повторення і закріплення знань, отриманих учнями на уроці, а також як посібник для домашньої навчальної роботи.

Удосконалення вже сприйнятих школярами знань — ось у чому, на думку Є.И. Перовського, полягає його головна функція. У зв'язку з таким розумінням ролі підручника у навчальному процесі па перше місце були висунуті функції закріплення і контролю, що значною мірою зумовлювало зміст книги (він включав тоді переважно репродуктивні запитання).

Проблема підвищення теоретичного рівня навчального матеріалу, посилення його інформативності особливо гостро постала в кінці 60-х - у 70-х роках минулого століття [42, 50-54].

Із середини 80-х років у зв'язку із проведенням експерименту з навчання дітей 6-річного віку і паралельним існуванням три- і чотирирічної школи в Україні починається створення нових оригінальних підручників з математики, української мови, ознайомлення з навколишнім, природознавства, образотворчого мистецтва, російської мови. Поряд з новими підручниками в серії «Бібліотека вчителя початкових класів» випускалися поурочні розробки з кожного предмета, дидактичні матеріали. Це було першою спробою створити в Україні навчальні комплекси.

До здобуття Україною незалежності в початковій школі не було альтернативних навчальних планів, програм, а, отже, і альтернативних підручників. Лише з 1992/93 навчального року вчителі в нашій країні дістали можливість вибирати підручники (букварі, читанки, посібники з математики, художньої праці).

За останніх роки українськими та російськими науковцями здійснено ряд теоретичних досліджень, наукових розвідок з проблеми функцій, змісту, структури, оформлення, якості та умов використання підручника. Зокрема, загальнопедагогічна теорія шкільного підручника розроблена Д.Д. Зуєвим [30]; теоретичні засади і дидактичні принципи побудови ефективного підручника - І.Я. Лернером, М.М. Скаткіним, В.В. Краєвським [34]; дидактична теорія інформаційно-пізнавального типу підручника – В.П. Безпальком [3]; дидактична концепція підручника у єдності з теорією навчального предмета - І.К. Журавльовим [23]; теоретична концепція розробки шкільного підручника - І.Д. Звєрєвим [40]; теорія конструювання підручника для класів з поглибленим вивченням предметів - Л.Я. Зоріною [26]; психодидактична концепція розуміння учнями навчальних текстів - Г.Г. Гранік, С.М. Бондаренко, Н.В. Чепелєвою [14-15]; концепція структурно-фуикщонального наповнення підручника - І.П. Товпінець [75]; модель комп'ютерного підручника як нового дидактичного засобу - І.П. Підласим, О.М. Моргун, А.І. Підласим [77]; дидактична концепція підручника з природничих дисциплін - Н.М. Буринською [6]; модель системи підручників з природничого циклу - Р.В. Ільченко [40]; теоретична модель інтегрування змісту сучасних підручників з читання - Н.М. Кузьменко [49] та багато інших моделей і схем.

Узагальнення напрацьованого у зазначеному аспекті та власне бачення проблеми дозволили Я.П. Кодлюк виділити такі компоненти теорії шкільного підручника: функції підручника; його структура; види підручників; вимоги до них; аналіз і оцінювання навчальної книги; перспективи розвитку теорії шкільного підручника та самих підручників [40].

Наукові дослідження проблем удосконалення підручників безперервно здійснювалися не лише дидактами, а й психологами. Тут щонайперше треба назвати роботи Г.С. Костюка [46], Н.А. Менчинської, Г.О. Балла, М.В. Рижика, В.В. Андрієвської [45], А.В. Фурмана [80-81], в яких сформульовані психологічні принципи і вимоги до підручника, запропонована оригінальна психологічна концепція відбору навчального матеріалу. Я.П. Кодлюк [40] здійснила історико-педагогічний аналіз процесу підручникотворення та теорії шкільного підручника як концептуальної основи творення навчальної книги і розробила теоретичні основи побудови підручника для школи першого ступеня.

Однак, незважаючи на великий масив досліджень у царині теорії і практики створення й використання підручника нового покоління, все ж є підстави констатувати незадовільне наукове розв'язання цієї проблеми.

Обґрунтуємо психологічні основи побудови навчальної книги для початкової школи. Виходячи з того, що шкільний підручник покликаний обслуговувати цілісний процес оволодіння знаннями, він має будуватися з урахуванням основних етапів навчання - засвоєння навчального матеріалу та його застосування на практиці.

Зауважимо, що знання закономірностей засвоєння навчального матеріалу - обов'язкова умова створення якісного підручника, а також ефективного використання його на уроці.

На основі досліджень, присвячених означеній проблемі, сформульовано важливі теоретичні положення, які стосуються побудови навчальної книги:

1.         Процес засвоєння матеріалу підручника починається з деякого досягнутого раніше рівня знань (так званих опорних

2.         знань), який виступає фундаментом для набуття нових відомостей (на початковому етапі навчання, а потім у процесі засвоєння кожної теми).

3.         Засвоєння знань і психічний розвиток школяра - це єдиний процес: психічний розвиток є моментом і наслідком засвоєння, а сам процес засвоєння лише за певних умов забезпечує можливості психічного розвитку.

4.         Якщо рівень підготовки школярів невисокий, матеріал, що пропонується для вивчення, може викликати у них певні труднощі, а засвоєна раніше інформація виступає як одинична щодо виучуваного, тобто новий навчальний матеріал слугує узагальнюючою основою набутих раніше знань, - доцільним є індуктивний спосіб подачі нового матеріалу. Якщо ж опорні знання учнів мають узагальнюючий характер, є родовими щодо виучуваного, то пропонується дедуктивний спосіб.

Індуктивний шлях подачі навчального матеріалу тривалий час вважався універсальним, особливо в межах школи першого ступеня. І лише В. В. Давидов, враховуючи результати досліджень вікових особливостей школярів, обґрунтував необхідність перебудови навчальних предметів на основі узагальнень, характерних для теоретичного мислення. Доведено, що зазначений спосіб можна успішно застосувати вже на перших етапах навчання.

У процесі засвоєння вчені виділяють такі етапи:

·          сприймання нового матеріалу;

·          його усвідомлення й осмислення (розуміння);

·          закріплення.

Сприймання трактується як відображення у свідомості людини предметів і явищ навколишньої дійсності, що діють у даний момент на органи чуття. Воно може відбуватися у двох формах: у формі безпосереднього сприймання предметів і явищ навколишньої дійсності та наочності як джерела інформації; у формі знань про дані предмети (через усне й писемне мовлення).

На різних вікових етапах процес сприймання має свої особливості, зумовлені психологією школяра, його життєвим досвідом.

Г.О. Люблінська виділяє особливості сприймання молодших школярів: невміння диференціювати головні й другорядні ознаки; злитість і нерозчленованість дитячого сприймання; несформованість тієї аналітико-синтетичної діяльності, яка забезпечує даний процес. Звідси випливає необхідність спеціально навчати учнів дивитися, розглядати, слухати і розуміти те, що вони сприймають.

Проаналізувавши надбання психологів і дидактів у зазначеному аспекті, визначимо ті найважливіші положення, які слід враховувати, організовуючи сприймання навчального матеріалу учнями початкових класів:

·          забезпечувати установку на сприймання, шляхом постановки запитань активізувати мислительну діяльність учнів;

·          виявляти опорні знання дітей, сформовані уміння та навички;

·          важливо відображати у свідомості дитини найістотніші ознаки предметів і явищ, що вивчаються;

·          враховувати інтереси та потреби молодших школярів;

·          збільшувати питому вагу роботи учнів з підручником,

·          залучати їх до самостійного здобуття знань.

У процесі сприймання в учнів формуються найпростіші уявлення про предмети і явища навколишнього світу. Для того, щоб зрозуміти навчальний матеріал у всіх зв'язках і залежностях, його потрібно усвідомити й осмислити. З огляду на глибину відображення цих зв'язків і залежностей як у самих об'єктах, так і між ними, В.О. Онищук у процесі розуміння виділяє два етапи:

·     усвідомлення учнями фактів, подій, ознак тощо;

·     осмислення внутрішніх зв'язків і відношень.

Усвідомлення - нижчий етап процесу розуміння, що полягає у первинній перебудові та впорядкуванні на елементарному рівні одержаної інформації у зв'язку із досвідом та наявними знаннями учня; це поділ цілого на частини, розчленування змісту виучуваного явища з метою глибшого розуміння його структурних компонентів. Тому використання завдань на аналіз предметів і явищ, на виділення істотних ознак і властивостей; зв'язок виучуваного матеріалу з чуттєвим досвідом учнів та раніше засвоєними знаннями, нагромадження уявлень, фактів, лексики як бази для формування нових понять необхідні умови усвідомлення пропонованої інформації.

Осмислення як вищий етап розуміння передбачає розкриття об'єктивних зв'язків між елементами цілого, а також між окремими об'єктами; цей процес пов'язаний з виконанням мислительних операцій, ефективним засобом формування яких є завдання на порівняння, узагальнення, класифікацію, встановлення причинно-наслідкових зв'язків.

Розуміння матеріалу відбувається в міру нагромадження учнями відомостей про предмети і явища навколишнього середовища, а також зв'язків між ними. Результативною стороною цього процесу є утворення понять.

До критеріїв розуміння навчального матеріалу учнями входять:

·     уміння виділяти суттєві ознаки понять, встановлювати їх

·     взаємозв'язки і взаємовідношення;

·     ступінь самостійності у встановленні зв'язків і залежностей між ознаками поняття та самими поняттями;

·     уміння конкретизувати поняття, тобто виділяти множину об'єктів, яка задається суттєвими ознаками (поняттями).

Наведені положення мають важливе значення для розробки системи навчальних завдань і вправ, спрямованої на з'ясування ступеня розуміння школярами предметного змісту, а також для організації навчального матеріалу з метою забезпечення цього розуміння.

Однак існує твердження, що розуміння ще не є знання. Знанням воно стає тоді, коли пройде стадію запам'ятовування, тобто закріплення. Тому доречним є ознайомлення школярів з конкретними способами запам'ятовування: поділ тексту на частини; виділення головного; складання плану прочитаного; відповіді на запитання, що наводяться в кінці тексту чи теми; використання наочних посібників; переказ прочитаного; зіставлення засвоєного зі змістом підручника; застосування алгоритмів, пам'яток, опорних схем, таблиць тощо.

Необхідною умовою міцного засвоєння знань є періодичне повторення навчального матеріалу; спочатку проміжки між повторенням мають бути коротшими, а пізніше їх треба збільшувати.

 Деякі вчені (Ю.К. Бабанський, О.Є. Дмитрієв, К.М. Кабанова-Меллєр, Н.Ф. Тализіна та ін.) розглядають навичку як один із рівнів оволодіння навчальними діями, що формується на основі уміння. Г.О. Люблінська стверджує, що це дії різної природи і уміння ніколи не може перейти в навичку. В.О. Онищук та інші вчені трактують навичку як компонент уміння (тобто вважають її первинною щодо уміння). Вихідним для нашого дослідження є розуміння «умінь» і «навичок» як понять, що відображають різні рівні сформованості відповідних дій: уміння формуються на основі знань, а навички - на основі умінь; навички є базою для вироблення складніших умінь.

Основним засобом розвитку даних новоутворень виступає дидактичне обґрунтована система навчальних завдань і вправ, складена з урахуванням змістового, мотиваційного та процесуального компонентів навчання, які повинні наводитися у підручнику в певній послідовності.

Першими завданнями на застосування набутих знань на практиці є пробні вправи. Вони викопуються під безпосереднім керівництвом учителя; учні вголос коментують свої дії. Розрізняють такі прийоми виконання пробних вправ учнем:

·                 спочатку учень пояснює, як потрібно виконувати вправу,

·                 а потім викопує її;

·                 одночасно пояснює спосіб виконання і виконує завдання;

·                 виконання вправи передує поясненню дії.

Пробні вправи поглиблюють розуміння навчального матеріалу, забезпечують його збагачення і формування на цій основі відповідних умінь.

Призначення тренувальних вправ вчені вбачають у закріпленні, повторенні теоретичного матеріалу, удосконаленні первинне набутого уміння і формуванні навички. Серед зазначеного виду завдань виділяють вправи за зразком, за інструкцією, за завданням.

Вправи за зразком - це завдання з повною орієнтувальною основою дії: учні знають, як виконувати його і які результати повинні отримати.

Орієнтування на зразок має велике значення у молодшому шкільному віці, причому з декількох причин: по-перше, загальновідома психологічна особливість учнів початкових класів - здатність до наслідування, а значить до виконання дій за зразком; по-друге, відсутність соціального досвіду, основний шлях набуття якого на початкових етапах - копіювання, наслідування; по-третє, ефективний спосіб оволодівання відповідними уміннями і навичками - не метод «проб і помилок», а точне відтворення зразка дії, що ґрунтується на усвідомленні учнями теоретичних положень як бази для формування практичних дій.

Вправи за інструкцією передбачають наявність вказівок щодо порядку виконання дій, які можуть даватися як в усній, так і в письмовій формі. Такі завдання виконуються переважно письмово, мають репродуктивний характер, однак, порівняно з попередніми, вимагають від учнів більшої самостійності.

Ще одним різновидом тренувальних вправ є вправи за завданням - без будь-яких детальних вказівок учителя, без зразка, але на готовому матеріалі, з чітко сформульованими запитаннями.

Творчі завдання використовуються на етапі перенесення засвоєних знань, умінь і навичок у нестандартні умови, що забезпечує оволодіння складними уміннями. Такі вправи вимагають від учнів гнучкості мислення, нестандартного підходу до їх розв'язування, пошуку найраціональніших прийомів виконання та ін.

Відомий дослідник процесуальних аспектів навчання в рамках школи першого ступеня О.Є. Дмитрієв не погоджується з тим, що роботу з формування умінь і навичок переносять на період після викладу теоретичних знань, адже саме на початковому ступені навчання здійснюється підготовка учнів до активного сприймання теоретичної основи умінь і навичок, безпосереднє ознайомлення їх зі зразком дії. Особливу увагу вчений акцентує на виявленні основних ознак, які зафіксовані у правилах; на усвідомленні умов і способів діяльності. Саме знання таких нюансів забезпечує безпомилкове застосування правил на практиці.

Якісний підручник повинен повноцінно репрезентувати не лише систему знань (про навколишній світ, про способи діяльності, про цінності), а й видів діяльності, спрямованих на їх засвоєння та застосування. Щодо способів діяльності, то тут важливо зафіксувати два моменти: по-перше, необхідність включення у підручники знань процесуального характеру; по-друге, будь-який спосіб діяльності, щоб стати умінням чи навичкою, повинен неодноразово повторюватися, тобто важливо забезпечити систему завдань і вправ, які б формували у певній послідовності ці новоутворення.

Проблема включення у підручники знань про способи пізнавальної і практичної діяльності не є однозначно розв'язаною у психолого-педагогічній науці. Так, наприклад, К.М. Кабанова-Меллєр, Н.А. Лошкарьова та інші вчені стверджують, що способи діяльності мають бути описані в підручниках нарівні з розкриттям понять, законів тощо. Інша точка зору (І.Я. Лернер) полягає в тому, що не обов'язково загострювати увагу учнів на таких знаннях; школярі можуть оволодівати умінням (наприклад, порівнювати) на емпіричному рівні, тобто шляхом виконання відповідних знань (у даному разі - на порівняння).

Вважаємо, що коли йдеться про свідоме навчання, прийнятною є перша позиція; коли ж мається на увазі оволодіння навчальною діяльністю на початкових етапах навчання, - доречним є другий підхід, зумовлений віковими особливостями учнів.

Заслуговує на увагу класифікація способів діяльності, а значить і відповідних прийомів, якими виконується ця діяльність. Виходячи з того, що у способах пізнання (засвоєння) фіксується не лише зміст наукової інформації, а й сам процес набуття знань, І.С. Якиманська серед способів засвоєння виділяє такі групи:

а) способи першого типу безпосередньо випливають зі змісту навчального матеріалу і представлені у вигляді правил, законів тощо. На їх основі формуються предметні способи діяльності;

б) способи другого типу забезпечують організацію процесу учіння (визначення мети діяльності, планування, контроль, корекцію й оцінювання її результатів);

в) способи третього типу сприяють організації розумової діяльності: способи сприймання інформації, запам'ятовування, розв'язування задач тощо. На їх основі формуються індивідуальні способи засвоєння навчального матеріалу.

Повноцінна репрезентація цих способів у підручнику значною мірою залежить від розуміння автором закономірностей розумової діяльності учнів, а формування способів вважають прерогативою особистісно орієнтованого навчання.

Виходячи з того, що структура і зміст підручника значною мірою зумовлюються особливостями учнів-адресатів навчальної книги, важливе значення має врахування вікових особливостей молодших школярів. Наведемо ті з них, які суттєво впливають на побудову підручника для початкової школи: здатність до наслідування; домінування наочно-образного мислення; підвищена емоційність; нестійка увага; тяжіння до ігрової діяльності; схильність до механічного запам'ятовування; здатність до фантазування та ін. Додамо, що новоутвореннями молодшого шкільного віку вважають аналіз, планування та рефлексію (В. В. Давидов).

Необхідно, щоб у підручнику для початкової школи реалізувалися усі чотири провідних функції підручника: інформаційна, розвивальна, виховна та мотиваційна.

Умовою реалізації інформаційної функції є подача навчального матеріалу та видів діяльності, спрямованих на його засвоєння.

Розрізняють такі види знань, поданих у підручнику для початкової школи:

І. Знання про навколишній світ:

·          факти. Для молодшого шкільного віку вони мають велике значення як основа емпіричного мислення. Саме з цієї причини підручники повинні містити велику кількість цікавого фактичного матеріалу. Але перенасичувати навчальну книгу таким матеріалом не варто. В.О. Сухомлинський з цього приводу зазначав, що запам’ятовувати граматичні правила треба поступово, і чим більше різноманітних фактів живої мови узагальнює те чи інше правило, тим тривалішим має бути період мимовільного запам’ятовування. Важливо, щоб учні вміли систематизувати нові знання, застосовувати та робити відповідні висновки;

·          уявлення про предмети і явища навколишньої дійсності. Вважають, що ці види знань відіграють особливе значення у процесі формування мислительної діяльності, особливо у молодшому шкільному віці;

·          поняття. Обсяг поняття визначається кількістю об’єктів, яке воно охоплює. Виділяють такі рівні понять: перший – це поняття, за допомогою яких описуються факти, явища, предмети, які становлять фактологічну базу змісту навчального матеріалу; другий – включає знання, які стосуються не окремих фактів, подій чи явищ того чи іншого класу, а класу в цілому; третій сприяє встановленню взаємозв’язків між різними навчальними курсами; четвертий – філософські категоріальні поняття. Однак застосовувати поняття третього і четвертого рівнів у межах масової програми початкової школи неможливо;

·          закони та теорії. Зважаючи на особливості молодшого шкільного віку на цих видах знань увага не акцентується.

ІІ. Знання про способи пізнавальної та практичної діяльності – правила та вказівки, що допомагають застосувати знання на практиці, набути певних умінь і навичок. Виділяють дві групи правил:

·           алгоритмічні – правила, які забезпечують отримання певного результату;

·           евристичні – допомагають учням застосовувати певний метод роботи (правила, порівняння, узагальнення тощо).

О.Є. Дмитрієв виділяє дві групи правил:

·           правила, які містять один спосіб дії (вони застосовуються учнями в готовому вигляді і не викликають особливих труднощів);

·           правила, що включають кілька суттєвих ознак: декільком умовам відповідає один спосіб дії; одній умові відповідає кілька способів дії; декільком умовам відповідає декілька способів дії (такі правила стимулюють пошукову діяльність учнів та вчать переносити вміння у нову навчальну ситуацію).

ІІІ. Знання про цінності: об’єктом оцінного ставлення особистості може бути матеріальний світ, інша людина або власне „я”. Ццінності умовно поділяють на матеріальні, соціальні та духовні. Щодо ціннісних орієнтирів, то їх часто трактують як систему певних ціннісних уявлень, яка функціонує в установках особи як цілісна одиниця і регулює її поведінку; як „стандарти”, які визначають ставлення до себе і навколишнього світу.

ІV. Види діяльності, що забезпечують набуття досвіду виконання певних способів діяльності, відповідних умінь та навичок. Серед них виділяють такі види:

·          ті, що забезпечують навчальну діяльність – виділяють предметні (чи спеціальні) та міжпредметні (чи загально навчальні). Тому навчальний матеріал підручника, зокрема завдання і вправи, має будуватися з урахуванням виділених компонентів, забезпечувати формування як предметних умінь і навичок, так і загальнонавчальних, оволодіння якими сприяє розвитку інтегрованої якості особистості – уміння вчитися;

·          ті, що забезпечують репродуктивну діяльність;

·          ті, що забезпечують творчу діяльність – досвід творчої діяльності фіксується в підручниках у формі нестандартних (проблемних, дослідницьких) завдань і вправ. Щодо початкової школи, то ефективними у зазначеному аспекті є завдання, які вимагають формулювання припущень, гіпотези, на розвиток зорової та слухової пам’яті, на кмітливість, різнобічний аналіз предметів, вправи на аналогію, увагу, визначення понять, розвиток поетичної та художньої творчості, на знаходження багатоваріантності розв’язків, контроль та оцінювання результатів діяльності тощо;

·          Ті, що забезпечують оцінну діяльність – важливо створити умови для оцінювання, поставити учнів у ситуацію вибору цінностей, дати їм можливість керуватися цінностями у своїй діяльності. Авторам підручників варто усвідомити, що „не якісь засвоєні оцінки складають досвід, а власне оцінювання, готовність до нього і потреба в ньому, тобто ситуації, у яких процес і результат не можуть існувати у відриві один від одного”.

Важливим засобом формування досвіду емоційно-ціннісного ставлення до дійсності є дві групи завдань і вправ: ті, які враховують систему ціннісних орієнтацій школярів, а також спеціальні, які покликані формувати потреби учнів. Тому включення у підручники запитань та оцінювання подій, об’єктів, вчинків героїв (висловлювання власного ставлення та обґрунтування авторської позиції); на аналіз емоційної сфери героїв твору, автора, власних почуттів і переживань, викликаних змістом навчального матеріалу; на оцінювання процесу та результату діяльності – необхідна умова формування в учнів оцінної діяльності. Такі завдання допомагають зрозуміти роль автора у тексті, його почуття, усвідомити власні переживання; вчать оцінювати характер, трансформуючи пережите героєм на себе; спонукають молодших школярів аналізувати власний процес учіння.

·          ті, що забезпечують художньо-естетичну діяльність – націлене на розвиток в учнів естетичного світосприйняття, уміння розуміти прекрасне і творити його.

Розвивальна функція підручника полягає у тому, що він не тільки озброює учнів знаннями, а і сприяє розвитку психічних процесів, загальнонавчальних умінь і навичок та творчих здібностей. Обов’язковою ознакою якісного підручника є наявність засобів для формування загальнонавчальних умінь і навичок:

·           організованості – вміння планувати свою діяльність та користуватися підручником і іншими видами друкованих джерел;

·           вміння працювати з книгою – засвоєння знань про особливості побудови навчальної книги, формування вміння працювати з кожним зі структурних компонентів підручника;

·           міркувати – уміння пов’язувати між собою знання, розв’язувати мислительні задачі;

·           загальномовленнєвих умінь та навичок (уміння слухати, відповідати, запитувати міркувати);

·           загально пізнавальних умінь: аналізу – учні мають усвідомити, що аналізувати предмети можна за різними ознаками, а серед виділених ознак є головні, тобто ті, що завжди притаманні об’єкту, і другорядні, які в одних випадках характерні для нього, а в інших – ні. Тому в системі навчальних завдань підручника доцільно передбачити вправи на виділення головного, визначення головної думки твору та ін.

·           порівняння – вміння виділяти ознаки та відшукувати серед них спільні і відмінні і на основі цього узагальнювати, підводити під поняття;

·           узагальнення – знаходження спільного у предметах та явищах;

·           а також контрольно-оцінні уміння (уміння орієнтуватися на зразок, оцінювати власні дії та дії інших).

Виховна функція полягає у відображенні у підручнику досвіду емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності, вихованні загальнолюдських та національних цінностей. Тобто у структурі підручника слід передбачити спеціальні тексти, що інформують ті чи інші цінності, систему завдань, які дозволять висловити своє ставлення до того, що відбувається.

Мотиваційна функція полягає у формуванні в молодших школярів позитивних мотивів до навчання, пізнавальних потреб і забезпечується через емоційність змісту навчального матеріалу та його організацію. Зміст початкової освіти повинен бути цікавим, викликати позитивні емоції і задовольняти допитливість. Він повинен містити цікаві тексти, додаткову інформацію, завдання на застосування індивідуальних та групових форм організації начальної діяльності, цікаві ілюстрації, засоби заохочення, а також мати цікавий дизайн,якісне поліграфічне оформлення.

Важливим для підручників для початкової школи є наявність різного виду структурних компонентів. Серед них виділяють тексти, які бувають різних видів:

·          основні – ті, які містять матеріал для засвоєння. Вони, у свою чергу, поділяються на теоретико-пізнавальні – містять поняття, факти, матеріал для формування емоційно-ціннісного ставлення до світу, та інструментально-практичні – спрямовані на застосування набутих знань на практиці і містять опис способів діяльності, логічні операції, моральні та етичні норми;

·          додаткові – містять цікаву розвивальну інформацію. Зазвичай подаються у вигляді прислів’їв та приказок, рубрик „Чи знаєш ти?”, „Цікаво знати”, „Для допитливих”, „Візьми до уваги!” та ін.;

·          пояснювальні – містять необхідний для розуміння матеріал і безпосередньо пов'язаний із основним текстом. Може мати вигляд словничків, приміток, пояснень та ін.

Виходячи з того, що основна функція тексту полягає у наданні певної інформації, виділяють такі функціональні стилі навчальних текстів:

·          предметно орієнтовані – представляють певні об’єкти в їх безпосередніх зв’язках і властивостях;

·          інструментально орієнтовані – містять розкриття способів дії для формування певних предметних та міжпредметних умінь і навичок;

·          ціннісно орієнтовані – забезпечують реалізацію емоційно-ціннісного ставлення до оточуючого світу.

Педагогічно виправданим є наведення у підручниках зразків виконання завдань, зразків міркувань, пам’яток, алгоритмів, таблиць, схем.

Щодо ілюстрацій, то серед них виділяють три групи:

·                       провідні – самостійно розкривають зміст навчального матеріалу та замінюють основний текст;

·                       рівнозначні з текстом – ілюстрація та текст доповнюють один одного і не можуть існувати окремо;

·                       обслуговуючі – покликані доповнювати, уточнювати, посилювати зміст тексту.

Існує ряд вимог до ілюстративного матеріалу в підручниках для початкової школи. До них належать: науковість, інформативність, повнота відображення змісту, виховна спрямованість, відповідність віку школярів, реалістичність зображення, виразні й чіткі контури, інтенсивні кольори, відображення суттєвого, динамізм малюнка, його зв'язок з текстом.

Апарат орієнтування теж відіграє досить важливу роль, хоча, нажаль, у сучасній школі на нього мало звертають увагу. Основною його функцією є допомогти учням раціонально користуватися підручником. Серед елементів апарату орієнтування виділяють:

·          передмову – вступ до навчального предмета, ознайомлення з особливостями побудови підручника;

·          вступ – вступне звернення до читача, поради щодо того, як користуватися підручником, побажання оволодіти предметом;

·          зміст – сукупність заголовків із вказівкою сторінок, на яких вони розташовані, своєрідний „путівник” по підручнику;

·          рубрикація - розділи, система рубрик, заголовків;

·          сигнали-символи – геометричні, цифрові, буквені, знакові чи у вигляді рисунків умовні позначення;

·          список літератури;

·          покажчики, що значною мірою полегшують роботу з підручником та процес навчання в цілому.

Отже, підручник переслідує принаймні чотири мети: надати систему знань, умінь і навичок з науки; розвивати психічні процеси, творчі здібності та загальнонавчальні уміння і навички; сформувати загальнолюдські цінності; стимулювати їх до подальшої навчальної діяльності. Саме таке розуміння сутності підручника, яке знаходить відображення у його структурі, дає право вважати навчальну книгу ефективним засобом навчання, виховання і розвитку молодшого школяра.