Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів

ДИПЛОМНА РОБОТА

Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів

План

Вступ

Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема

1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності

1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК

Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів

2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів

2.2 Робота вчителя початкових класів над збагаченням лексико-фразеологічного запасу в мовленні молодших школярів

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Культура мовлення, як складова шкільної культури, один із найважливіших чинників цивілізованості суспільства. Не володіючи досконало мовленням, громадянин нової держави не буде спроможний виконувати покладені на нього суспільством різні функції. Тому одним із найголовніших завдань школи в галузі мовної освіти є завдання навчити майбутніх вчителів, а відтак школярів змістовно, граматично правильно та акустично вправно висловлювати свої думки. Тому вдосконалення культури усного мовлення - одне із істотних завдань підготовки майбутнього учителя початкових класів, класовода чи вихователя дошкільних установ. Їх усне мовлення має бути правильним і точним, дохідливим і логічно побудованим, виразним і захопливим. Досягти цього можна за умови уважного ставлення до власної мови і усвідомленого прагнення досягти наміченого - стати вчителем, вихователем.

Формування мовленнєвої культури - проблема не лише учителів-мовників, учитель початкових класів - також словесник, і його обов'язок - брати участь у вихованні особистості, наділеної "уміннями і навичками вільно, вправно, виправдано користуватися мовними засобами в сприйнятті (слуханні й читанні), у створенні (говорінні й письмі) висловлювань у різних сферах, формах, видах, жанрах мовлення, тобто в забезпеченні їх всебічної мовленнєвої компетенції" (Державна національна програма "Освіта").

Проблему культури мовлення вивчали українські мовознавці, методисти, педагоги: О. Синявський "Нариси української літературної мови", І. Чередниченко "Нариси із загальної стилістики сучасної української мови" (К., 1962), М. Пилинський "Мовна норма і стиль" (К., 1976), А. Коваль "Культура української мови" (К., 1976), С. Караванський "Секрети української мови" (К., 1994), Н. Бабич "Основи культури мовлення" (Львів.: 1990), Б. Антоненко-Давидович "Як ми говоримо" (К., 1991), О. Сербенська "Культура усного мовлення" (К.: 2004), О. Пономарів "Культура слова" (К., 2001) та багато інших.

Проте проблема культури мовлення майбутнього вчителя початкових класів, як передумова фахової діяльності, не була предметом спеціального дослідження. Цим визначається актуальність нашої дипломної роботи.

Об'єкт дослідження - усне і писемне мовлення майбутніх учителів початкових класів.

Предмет дослідження - процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.

Мета роботи - на основі аналізу курсових, дипломних робіт, а також усного і писемного мовлення студентів факультету ПВПК визначити основні шляхи і засоби покращення їхньої мовленнєвої культури.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

З’ясувати основні аспекти і стан вивчення досліджуваної проблеми в науково педагогічній літературі.

Охарактеризувати комунікативні ознаки фахового мовлення вчителя початкової школи.

3. Визначити найважливіші мовні норми в усному і писемному мовленні.

4. Дослідити процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.

Методи дослідження: Описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний.

Гіпотезою дипломної роботи є припущення, що на основі аналізу мовлення студентів, запропонованої методики і підібраних вправ і завдань можна підвищити мовленнєву культуру майбутніх учителів початкових класів.

Наша робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Загальний обсяг роботи становить 92 сторінки.

Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема

 

1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності

Культура мовлення учителя початкових класів ґрунтується на знаннях теоретичних основ, норм сучасної української літературної мови, що сприяє формуванню мовленнєвих умінь і навичок. Цей процес є довготривалим, оскільки починається з того часу, коли дитина починає навчатися в школі, тому надто важливо, щоб учитель початкових класів володів цими уміннями і навичками, а також умів, у міру викладання мовного матеріалу молодшим школярам, сформувати в дітей правильність мовлення, також інші комунікативні якості.

Засвоєння норм літературної мови - тривалий процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває впродовж усього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст матері, в житті замало. Коли дитя йде до школи, критерієм істини для нього здебільшого стає слово учителя. І не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість. Тому дуже прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вчитель байдужий до свого мовлення і до мовлення учнів. З цього починаються "дивні", "несподівані" помилки дикторів, редакторів, авторів посібників, творчих і керівних працівників, інженерів, вихователів дитячих садків, молодих матерів та ін [2; 20].

Виховання культури мовлення - справа не лише учителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо фізик, математик, біолог чи історик це ж слово наголосять неправильно або невдало введуть у контекст. І даремні будуть намагання мовника - він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, ультрапуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів. Треба вміти самому і навчити учнів уважно (інколи з олівцем) читати наукову, технічну, публіцистичну, художню літературу. Неможливо весь педагогічний шлях пройти тільки з багажем, набутим у стінах вузу [6; 28].

Труднощі починаються з першої хвилини перебування в класі. Потрібно підготувати учнів до роботи. І як запитати: "хто чергóвий чи хто черговий?" (черговий!), "яке було домашнє завдання чи завдáння?" (завдання!), або: "Що було дано, завдано чи задано додому?" (задано!). А як правильно сказати: "розкрийте, розгорніть чи відкрийте зошити (книжки)?" (відкрийте); "покладіть, положіть чи поставте ручки?" (положіть, краще - покладіть); "витріть, стеріть чи зітріть дошку, чи з дошки" (витріть дошку, але зітріть з дошки!); "підніміть, підійміть, здійміть чи піднесіть руку?" (піднесіть!); "слідкуйте чи стежте по тексту чи за текстом?" (слідкуйте за текстом!)"слухайте перше питання чи запитання?" (запитання!); "переверніть чи перегорніть сторінку?" (перегорніть!) і багато ін. [4, 7]. Потрібно зробити зауваження - і чуємо: "не мішай!" (не заважай!); "не списуй у товариша" (від товариша); "у тебе нечітка уява про події" (уявлення); "відповідь невірна" (неправильна); "тихше!" (тихо!); "замовчіть" (замовкніть!) та ін. А ось підсумовують і дають домашнє завдання: "коротше кажучи" (коротко кажучи), "другим разом" (іншим разом), "це підготує хтось другий" (інший), "слідуючий урок" (наступний), "на домашнє читання" (читання) і т.д. Стереотипів у учительській мовній практиці є чимало, але вони повинні бути точними, відповідати сучасним нормам [19].

Трапляються труднощі не лише у застосуванні стереотипів, а й у використанні специфічної лексики, професіоналізмів, термінів (загальнонаукових і спеціальних). Адже багато слів змінило наголос за час, відколи їх засвоїли вчителі старшого покоління: родовий відмíнок, простé речення, дефíс, вчéння, генéзис, догмáт, епілóг, живóпис, знáхідка, зубожíлий, буржуазíя, éкскурс, катáлог, індустрія, компромíс, металургія, повстáння, пóзначка, пóміщиця, рáкурс, сегмéнт, центнéр, цемéнт, áдресний (від адрес) і адрéсний (від адреса), безпредмéтний, єретик, вигнáнець, експéрт і т.д. Близькозвучні слова (напр., професійний і професіональний, диференційний і диференціальний, пропорційний і пропорціональний, гармонійний і гармонічний, декораційний і декоративний, ситуаційний і ситуативний) можуть бути термінами різних галузей знань, і "довільність" їх використання неприпустима, а можуть бути тотожними за семантикою, але відмінними за активністю функціонування (порівн. застарілі: офіціальний, емоціональний, диференціональний, нормативні: офіційний, емоційний, диференційний тощо). Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів (і адміністраторів), мовним етикетом повинні володіти учні й учителі [24, 33].

У наш час говорять не лише про мовний етикет, а й про мовний стиль учителя. Його визначальними рисами є відповідність сучасним мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом, правилами членування мовленнєвого потоку, темпом мовлення, тембром звука), "таємницями" виразного читання. Важливо, щоб у вчительському колективі панувала атмосфера доброзичливої уваги і до мовлення колег, і до мовлення учнів. Треба боротися зі шкільним юнацьким жаргоном, викорінювати слова типу "законно, сила, класна, супер, залізна, цвайка, зрізатись, зарізати та ін. (порівн. учительські жаргонізми: запаритись (втомитись), зірватись (втратити контроль над собою), врізати (виставити) двійку, туберкульозна (слабка) трійка, деша (директор школи) тощо; студентські жаргонізми: хвіст (двійка), общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), завал (не скласти іспиту), зредукувати (втекти) і т.д.)." Учнів потрібно навчати долати труднощі, які виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.

У школі готується майбутній громадянин - творець матеріальних І культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого сучасника.

Така потреба сформується, якщо протягом одинадцяти-дванадцяти шкільних років перед нашими очима буде один з найавторитетніших прикладів - учитель з високим рівнем культури мовлення.

Таким же авторитетом учитель повинен бути і для батьків своїх учнів. Не варто зводити батьківські збори лише до аналізу успішності й поведінки конкретного учня, констатації його позитивних чи негативних якостей. Варто б давати батькам уроки вікової психології, елементарні знання сімейної педагогіки. Сьогодні виникла потреба виховати і в деяких батьків любов до рідного слова, повернути їх в лоно рідної мови, навчити шанувати старших, поважати школу і учителів. Стриманість, коректність, внутрішнє переконання будуть супроводжуватися фразами: "Слухаю"; "Мені здається, що краще... "; "Чи не спробувати б нам... "; "Ви краще знаєте, але... "; "Ви, очевидно, маєте рацію, та лише в тому, що... "; "Дякую за інформацію, але нам спільно... "; "Дякую, що допомагаєте нам робити спільну справу".

Учитель - професія особлива. І який би настрій не був у нього після розмови з адміністратором чи з нетактовним батьком, у клас він мусить увійти вільним від цих вражень, зі світлим і доброзичливим поглядом, стриманим і налаштованим на клас, на тему уроку. Ні загравання з учнями, ні менторського тону! Творча, ділова, емоційно динамічна (відповідно до характеру завдань, мети) обстановка в класі потребуватиме різноманітного, чистого, емоційно-експресивного (нейтральність теж входить в це поняття) мовлення. Тут треба остерігатися слів-паразитів і лексичних покручів, напр.: ну, ну от (ну), так от, так би мовити, так сказать, як це, дальше, ребята; мовних штампів на зразок: червоною ниткою, у дусі часу, син свого часу, має велике (важливе) значення, посів належне місце, гострий конфлікт та ін. Багатство й різноманітність мовлення учителя - джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість, образність мови учителя - запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення учителя повинно відзначатися такими ознаками:

1) виразністю - змістовою, інтонаційною (й експресивною), візуальною;

2) правильністю - орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною;

3) чистотою - що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

4) лаконізмом - при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми. Учитель не сміє помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко (краще утриматись від експромтів у відповідях на запитання, якщо є хоч найменший сумнів щодо їх точності). Учитель повинен уміти помічати і виправляти свою помилку - це не руйнує авторитету (невиправлена помилка авторитету не збереже) [4; 102].

Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція мови - бути засобом спілкування, збереження й передачі знань, взаємного розуміння. Мова - слово багатозначне (див., напр., термінологічні словники). Сучасний тлумачний словник так пояснює його основне значення: "Мова - це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок" [26; 168]. Мова - єдина, цілісна складна знакова система, точніше, система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування - адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена. Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідууму. У будь-якому разі вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова спільна для усіх представників нації. Але мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовлення - "спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність" [67; 170]. Отже, мовлення - це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.

Мова - це:

1) універсальний засіб навчання і виховання людини;

2) енциклопедія людського досвіду;

3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку;

4) один з компонентів духовної культури суспільства;

5) засіб координації усіх виробничих процесів;

6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це:

1) спосіб існування і вияву мови, "мова в дії", мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення" [68; 11] ;

2) вияв процесу формування (а не втілення) думки;

3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання;

4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування).

Мова і мовлення поліфункціональні. Функції мови:

1) засіб спілкування і об'єктивації спілкування;

2) засіб пізнання і його об'єктивації;

3) засіб творення нових одиниць мовних підсистем і об'єктивації цього процесу;

4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і волі;

5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення:

1) здійснення реалізація процесу спілкування (комунікативна функція);

2) здійснення) процесів пізнання (пізнавальна функція);

3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем;

4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція);

5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція) [65, 15-29]. Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення - як процес.

Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи мовлення) виділяють такі форми існування мови: національна мова (літературна і діалектна - територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми існування мовлення такі: зовнішнє мовлення (усне і писемне), внутрішнє мовлення [65, 29-39]. Мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для її носіїв. Відмінність між усною і писемною формами зовнішнього мовлення вбачають переважно у функціях: усне мовлення - це сприймана органами слуху усна артикуляція мовних звуків, воно розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність; писемне ж мовлення - це умовне відображення цих звуків на письмі з тією ж що й усне мовлення, метою. Обидві форми мають свої переваги, що не дають підстав вважати жодну з них багатшою чи виразнішою: у писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається ретельністю добору лексики, граматично оформлюється складніше, чіткіше, різноманітніше, дотримання - норм тут строгіше; в усному мовленні може безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка і жести; так само може здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів). Отже, усне мовлення твориться (і відтворюється) у кількох виявах: словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останніх вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне - контекстуальним. Хоча "навіть у високоосвічених людей усне і писемне мовлення значно відрізняються своєю досконалістю. Людина може добре говорити, але посередньо, а то й погано писати" [1, 20].

Існує чимало визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття "культура мовлення". Наприклад, Б. Головін пише, що поняття культур; мовлення має два семантичних аспекти:

1) сукупність і система комунікативних якостей мовлення;

2) вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення [14; 7].М. Ілляш вважає: культура мовлення - це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації;

2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування;

3) самостійна лінгвістична дисципліна [66, 5-6].

В енциклопедії подається таке визначення культури мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності [68; 263].

Отже, поняття культура мовлення має два аспекти: теоретичний - достатньо висвітлений у зазначених працях і практичний, який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування індивідуального мовлення.

Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих конкретних форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Об'єктами вивчення стилістики є не лише специфічні засоби мови (слово, речення), а й позамовні, екстралінгвістичні засоби: міміка, жести (рук, голови), рухи тіла, погляди, реакція співбесідника, обстановка та ін. Функціональна стилістика розкриває специфіку використання лексичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), системні відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зіставленні з нейтральними; практична стилістика вчить вживати виражальні і експресивні можливості одиниць мовлення [66].

Отже, культура мовлення оцінюється і з позиції функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності). Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої культури, тому змішування навіть функціонально близьких стилів недопустиме - кожен із стилів (розмовний, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, конфесійний) має свої критерії культури мовлення. За винятком тих авторських випадків, коли зміщення стилів додає якусь свою, навмисну рису, особливу і особисту виразність - як свідчення творчого володіння стилем. Окрім того, треба враховувати засоби реалізації усної чи писемної форм того чи іншого стилю, оскільки всі сучасні функціональні стилі літературної мови мають обидві форми вираження - усну і писемну.

Культура мовлення тісно пов'язана з курсом конкретної граматики, адже граматика, як відомо, вчить правильно писати і говорити - відповідно до чинних у конкретний час правил, а стилістика (і культура мовлення) навчає добре писати і говорити - тобто точно, доступно, доречно, переконливо для кожної конкретної ситуації спілкування. До того ж про належний рівень культури мовлення можна говорити лише тоді, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею (її нормами і варіантами норм). У граматиці оперуємо лише двома оцінками - "правильно" - "неправильно", а в культурі мовлення ці оцінки різноманітніші: "точно" - "неточно", "доречно" - "недоречно", "виразно" - "невиразно", "різноманітно" - "одноманітно" та ін. Отже, основними ознаками культури мовлення є правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), виразність, доречність [3, 19].

Зв'язок культури мовлення з психологією і логікою знаходить вираження у логічності мовлення, що здебільшого реалізується у точності мовлення. Індивідуальне мовлення матиме ці ознаки, якщо мовець буде небайдужим до власної мови, естетики мовленого слова, етики спілкування. Культура мовлення є ознакою і складовою частиною загальної культури людини, без якої неможливо вважати будь-яку людину освіченою.

Проте навіть оволодівши орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними та іншими нормами сучасної літературної мови, людина не може бути цілком гарантована від окремих помилок.

Основні причини недостатнього рівня культури мовлення такі:

Більшість сучасних учнів мало читає, зокрема художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого й осмисленого читання, у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілкування з книгою.

Вік технократії виробив у багатьох людей байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної програми (література має більше засобів естетичного і виховного виливу), у зв'язку з цим подекуди втратились елементи творчості, усвідомлення практичної необхідності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань тощо.

Практика білінгвізму, яка в Україні має деформований зміст, спричинює у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов. Дотримання цієї умови необхідне і при перекладах (для практичного застосування у конкретній сфері діяльності) спеціальної наукової чи технічної літератури з російської мови українською. При перекладах з інших мов також трапляються русизми саме внаслідок тривалого користування в науці лише російською мовою.

4. Відсутність в окремих людей навичок користування довідковою літературою (словниками, довідниками тощо), а часом і недостатність таких видань зумовлюють консерватизм знань, поступову тенденцію до їх зменшення і, зрештою, відставання від розвитку загальнонародної мови, адже норми літературної мови змінюються, удосконалюються, вимагаючи від її носіїв уваги до процесів цього вдосконалення. Відсутні навички постійного навчання, у тому числі й мови, - для багатьох воно закінчується разом з отриманням диплому.

5. Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків - у сім'ї, вихователя - у дитячому садку, учителя - у школі. Та чи завжди їх мовлення зразкове?! І чи завжди такі еталони культури мовлення, як преса, радіо і телебачення, відповідають сучасним вимогам?! А чи завжди театр і кіномистецтво пам'ятають про свою функцію у вихованні етики, у тому числі мовленнєвої, глядача-мовця?!

6. Поява час від часу "модних віянь" у мовленнєвій практиці суспільства - то на іншомовні слова, то на ультрапуризм, то на вульгаризацію спілкування і т. ін. - і можливість потрапити під їх вплив окремих мовців є загрозою не меншою, аніж байдужість до власного мовлення. Найгірше те, що "модні" тенденції засвоюють не ті, хто володіє літературною мовою, а саме ті, хто повинен би її навчатися (знавець мови "модним" слівцем може й не погіршити свого доброго мовлення, а лише з відчуттям стилю його "оздобить") [25; 102].

Отже, щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури, необхідно:

1) шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся цією мовою;

2) багато читати - творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю, читати вдумливо, прагнучи до системності у підборі літератури;

3) намагатися, користуючись на практиці кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, усувати прояви інтерференції;

4) незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.;

5) критично (і творчо) ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його і з кодексами норм, і з практикою визнаного (і визначного) зразка (письменника, учителя, лектора і т.д.);

6) не йти за "модними" тенденціями, які виявляють себе в окремих виданнях, в окремих авторів або соціальних чи професійних груп людей (напр., у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологізмів, "телеграфного"стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо).

Таким чином, головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня класного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній цінності високого рівня культури мовлення.

Під культурою мовлення розуміється володіння нормами літературної мови у вимові, вживанні слів і їх форм, у будові речень і вмінні користуватися мовними засобами в певних ситуаціях спілкування. Власне предмет "культура мовлення" має на меті сприяти виробленню у студентів 1) правильності усного мовлення, тобто відповідності літературній мові, і 2) майстерності мовлення, що виявляється в умінні добирати з існуючих у мові варіантів ті мовні одиниці, які дохідливе й виразно (ясно, чітко) формулюють висловлення. Висловлення - це одиниця мовленнєвого спілкування, яка має смислову цілісність. У переважній більшості воно відповідає реченню як синтаксичній категорії. Однак висловлення бувають такі, які в граматичну схему речення не вкладаються, наприклад, слова так, ні (у синтаксисі їх називають словами-реченнями), репліки в діалогах: ого, хе, еге тощо. Це - висловлення, але не речення в строгому розумінні терміна.

Кінцева мета освоєння культури мовлення пов'язується з досягненням навиків говорити правильно і гарно. [4; 8]

 

1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК

Кожна людина володіє певною кількістю слів, яка забезпечує її фахову діяльність та контакти з іншими людьми. Словниковий запас значною мірою індивідуальний. Відома героїня роману І. Ільфа і Є. Петрова мала в обігу всього 30 слів (звичайно, маємо тут сатиричне загострення), натомість автори художніх творів уживають.10 тис. і більше слів. Учитель професією якого є слово, як і журналіст, письменник, громадський чи політичний діяч, правник, проповідник, має протягом усього життя збагачувати свій словник, поповнювати пам'ять стійкими виразами-фразеологізмами. Адже це забезпечить важливу якість висококультурної мови - багатство словника, яке дає змогу точно, доступно і влучно висловити свою думку - чи то письмово, чи в усній формі. Як збагатити власний запас слів та виразів, як добитися точності та різноманітності висловлювання, як уникнути засмічення своєї мови?

1. Багатство словника. Українська мова належить до розвинутих мов світу, і це підтверджується наявними загальними словниками, як-то "Словник української мови" в 11 томах, численними галузевими словниками (інакше - термінологічними з різних галузей науки і виробництва) та перекладними [60]. Але словники, становлячи собою систематизований збір лексики української мови, не відтворюють усе ж тієї реальної кількості слів, які побутують у різних текстах - художній літературі, публіцистиці, наукових працях - та в усному мовленні. Отже, тим, хто хоче збагатити свій словниковий та фразеологічний запас, відкриваються широкі можливості. Читання книг авторитетних авторів - це поки що один із найбільш ефективних шляхів засвоєння нових слів, вивчення мови взагалі, кращого не вигадано в світі. Але водночас повинна відбуватися й цілеспрямована робота над словом: виписування незнайомих слів, з'ясовування їх значень, запам'ятовування влучних, свіжих слів, які раніше вам не траплялись. Другий шлях - це виробити звичку читати словники, звертатися до них, щоб довідатися про значення слова. Ця звичка конче потрібна вчителеві: не можна йти на урок, детально не з'ясувавши значення термінів чи просто незрозумілих слів, які трапилися у викладі матеріалу в підручнику. Навчаючи дітей, учитель навчається і сам. Третій спосіб розвинути свою мову - слухати промови, лекції кваліфікованих промовців, що дасть змогу не лише запам'ятати окремі слова, а й їх правильну вимову, контекст, у якому вони вживаються. Нарешті, вічним джерелом збагачення особистого словника є усна народна мова: на базарі, в електричці, на селі у родичів не раз можна почути нове, свіже та влучне слово, приказку, прислів'я, що вражають своєю точністю та дотепністю. Отже, кожний, хто хоче оволодіти словом, має взяти собі за правило записувати на окремі картки чи в зошити прочитані чи почуті слова і вирази, які сподобались, запам'ятались: колись вони стануть вірними помічниками в підготовці доповіді, виступу, статті тощо. У минулому столітті, коли не було спеціальних наукових установ, де б укладали словники української мови, та й сама мова офіційно не була визнана урядом, справу фіксації слів і виразів української мови взяли на себе нечисленні представники української інтелігенції - вчителі, лікарі, письменники, які вели записи усного народного мовлення. Наслідком такої подвижницької роботи, заснованої лише на любові до рідного народу і рідного слова, постав "Словарь української мови" за редакцією Бориса Грінченка на 68 тис. слів, що вийшов протягом 1907-1909 pp.

2. Точність слововживання. Для того, щоб мова була ясною і зрозумілою, а співбесідник чи читач розумів вас саме так, як ви того хочете, необхідно висловлюватися точно. Що означає точність висловлювання? Це відповідність слова тому предметові чи явищу, яке воно називає. Таким чином той, хто говорить, повинен добре знати предмет, про який він повідомляє, і його назву. Нечітке, неясне уявлення про предмет, відсутність чітко сформульованої думки спричиняє помилки у виборі слів в усному і писемному мовленні. Для того, щоб їх уникнути, слід знати про деякі властивості слів, про способи їх. організації в словниковому складі, роль у їх творенні словотвірних частин слова - префіксів, суфіксів, про стилістичні відтінки та ін. Насамперед слід пам'ятати про таку властивість слова, як багатозначність. Під нею розуміють здатність слова одночасно вживатися з кількома значеннями. Наприклад: слово лагідний може означати внутрішні риси людини: "спокійний, сумирний, тихий" (лагідний характер, вдача), "ніжний, ласкавий" (лагідний до дітей), людські стосунки, риси, ставлення тощо: "дружній, пройнятий доброзичливістю" (лагідне життя, лагідні взаємини, лагідне запрошення). Водночас лагідний уживається із значенням "приємний для сприймання, нерізкий, м'який, ніжний", але властиве предметам, явищам природи: лагідне світло, лагідна осінь, лагідні хвилі, лагідний берег ("рівний, нестрімкий"). Якщо мовцеві відоме лише перше значення - стосовно людини, то таким чином він позбавлений можливості використати це слово для характеристики різних явищ природи, а це збіднює мову. Довідатися ж про інші значення слів можна лише читаючи художню літературу, слухаючи живе усне мовлення, використовуючи словники.

Явище багатозначності - природний засіб економії мови, зусиль мовця: обмежена кількість слів допомагає відтворити різноманітність природи, наслідки розумової діяльності людини, її складний психічний світ. Однак приблизне або неточне уявлення про різні значення полісемічного (тобто багатозначного) слова може спричинити помилки, порушення норм слововживання. Так, наприклад, в усному мовленні, у текстах наукового або публіцистичного характеру помічаємо вживання слова зустрічатися щодо явищ абстрактного характеру: зустрічаються помилки, зустрічаються факти, зустрічаються труднощі. Чи правильно це? Звернімося до тлумачного Словника української мови. Він фіксує такі значення цього слова:

1) Зближатися, сходитися один з одним, рухаючись назустріч: "Ми на вулиці зустрілись - Лена з татусем і я" (П. Тичина).

2) Сходитися разом, бачитися де-небудь: "Сказать їй хочу так багато, а як зустрінуся - мовчу..." (В. Сосюра). Ці значення мають цілий ряд відтінків, серед них і такий, як "траплятися на шляху, десь, у якомусь місці, що передбачає стосунок до конкретного предмета, який справді трапляється на шляху того, хто рухається": "До самого села не зустрілося жодної живої душі..." (О. Гончар) [60]. Однак наявність такого відтінку не дає підстав використовувати слово зустрічатися в сполученні з словами факти, помилки тощо. Краще використати синонім траплятися. Отже, недостатнє знання значень слова зустрічатися призводить до порушення норм українського слововживання.

Від багатозначності слід відрізняти омоніми - слова, однакові за звучанням, але різні за значенням. Уживання їх не становить труднощів, оскільки омонімія легко усувається контекстом, тобто в реченні завжди можна встановити значення того чи іншого омонімічного слова. Наприклад: "М'яке вечірнє світло вливалося у вікна" і "У хатині чисто, охайно, світло". Значення омонімів світло (іменник) і світло (прислівник) не потребує якихось додаткових роз'яснень. Складнішими є випадки, коли маємо справу з словами іншомовного походження. Без знання їх значень контекст не завжди дає точне уявлення про зміст слова. Пор.: "Кораблі стоять на рейді" - тільки з словника можемо довідатись, що рейд означає зручну для стоянки судів частину моря біля берега. Інший приклад: "Ліс - найнадійніший друг партизанів. Звідси вони щодня робили рейди, підстерігаючи на шляхах обози, нападали на французів" (Кочура). Контекст дає досить приблизне уявлення про значення слова, точніше визначення знайдемо в словнику: "несподіване проникнення в глибину території ворога, щоб завдати йому удару". До різновидів омонімів належать омоформи - збіг у звучанні певних форм різних частин мови: три (друга особа наказового способу дієслова), три - числівник; омофони - слова, що мають однакове звучання, але різне написання: "Ну й охочий брат мій Ігор До усяких жвавих ігор. Де яка у світі гра є, Залюбки у неї грає"; омографи - слова, що однаково пишуться, але вимовляються по-різному: тепло і тепло, приклад і приклад тощо.

Омоніми здебільшого використовують із спеціальними завданнями: здивувати, розсмішити несподіваною грою слів, наприклад: "їжте, гості, борщ - пироги несуть". Слово несуть на слух можна розуміти подвійно: "подають" і "нема" (при написанні не окремо - не суть, тобто "не є" - суть - стара форма дієвідмінювання дієслова бути, означає множину). У літературній мові омоніми часто є основою пародій, каламбурів, засобом для створення певного смислового і звукового ефекту.

У плані культури мови щодо вживання омонімів слід зробити таке застереження: треба складати речення з ними настільки повно, щоб виключити можливість двозначного тлумачення. Наприклад: "Мені дуже сподобався "Спартак" (балет, команда, роман?). Обсяг речення недостатній для розуміння назви "Спартак". Омофони можуть створювати неясності в усному мовленні. Тому, готуючи текст для виступу, а вчителеві - до читання на радіо, телебаченні, слід уважно його переглянути, щоб уникнути звукових збігів, які допускають подвійне тлумачення значення слова. Наприклад, у реченні "Це не мене" слово мене можна тлумачити подвійно: як займенник першої особи і як форму майбутнього часу дієслова минати - мине. Отже, слід розширити речення: "Це не мене кличуть" або "Це порушення так просто не мине".

Близькими до омонімів є слова, схожі за звучанням, але різні за значеннями. Такі слова називаються паронімами. Відрізняються вони одне від одного здебільшого кількома звуками, які належать до суфіксів або префіксів, інколи також і наголосом. Наприклад: дослідний і дослідницький. Перше означає "який стосується досліду, пов'язаний з ним" - дослідна ділянка, дослідна лабораторія. Друге має значення "який стосується дослідника, належить йому": "це явище має дослідницький інтерес" (тобто становить інтерес для дослідника); "У своїй дипломній роботі Іван Петренко виявив неабиякі дослідницькі здібності" (тобто здібності дослідника). Інший приклад: зарозумілий зрозумілий. Перше означає "який поводиться гордовито, самопевнено, пихато": "Не знаю тільки, в кого вона вдалася така горда,. така неприступна... Така вона якась зарозуміла, так дивиться згори на всіх" (І. Вільде). Друге - "Доступний для сприймання": зрозуміле завдання, зрозуміла мова. Особливо багато паронімічних зближень спостерігається серед іншомовних слів. Порівняймо, наприклад, слова фігурний і фігуральний. Перше означає "який має складну форму, що нагадує контур (фігуру) якогось предмета чи істоти: дерева, його частини, птаха, геометричної фігури тощо, наприклад, фігурні ніжки стола, фігурна нарізка овочів і под. Друге має значення "насичений стилістичними фігурами (виразами, конструкціями речень)" - фігуральна мова, "переносний, образний" - фігуральний зворот, фігуральне значення слова. Близькість, але не тотожність звучання слів-паронімів становить велику небезпеку для правильного їх уживання: часто можна спостерігати використання одного слова замість іншого у невідповідному контексті, наприклад: "Я про це не маю ніякої уяви" (треба уявлення), бо перше означає "здатність змальовувати, створювати або відтворювати що-небудь у думках, свідомості; фантазію", а друге - "відомості про що-небудь, поняття, образ". Допомогти в розрізненні значень слів-паронімів можуть спеціальні посібники, такі як книга Є.Д. Чак "Складні випадки українського слововживання" [72] та "Словник паронімів української мови" Д. Гринчишина і О. Сербенської [62].

Неточне слововживання дуже часто відбувається від незнання синонімів або невмілого користування ними. Насамперед слід мати чітке уявлення про синоніми взагалі та їх типи. Синонімами називаються слова, різні за звучанням, але близькі за значенням, наприклад: концентрувати, скупчувати, зосереджувати, консолідувати. Спільним значенням для цього синонімічного ряду є значення "збирати докупи, об'єднувати", хоча кожний із синонімів має ще додаткові відтінки цього значення. Розрізняють синоніми ідеографічні - такі, що з різних боків характеризують поняття, предмет, явище, вказують на різні вияви його; інакше кажучи, ці синоніми частково відрізняються своїми значеннями, наприклад: мітинг, збори, віче, сход (схід), збірка. Усі ці слова означають одне поняття "зібрання людей". Але мітинг - короткочасна акція, здебільшого політична; збори можуть бути не лише політичного, а й професійного чи якогось іншого характеру, відбуватися тривалий час; віче - це урочиста назва такого зібрання людей, яке приймає надзвичайно важливі рішення для всього народу; збірка означає зібрання невеликої кількості людей; сход (схід) - збори сільської громади (в історичному минулому України). Стилістичні синоніми означають одне поняття, але відрізняються додатковими емоційно-експресивними відтінками, які зумовлюють уживання синоніма в тому чи іншому стилі. Наприклад, до слова нікчема, яке виражає зневагу, можливі пом'якшуючі синоніми літературного вжитку ніщо, нуль або ж розмовні, виразно зниженого характеру тля, хробак, слимак. У синонімічному ряді орлиний, орлій, гордий, проникливий перше слово має переносне значення "те саме, що гордий" і позначене відтінком піднесеності. Однак слово орлій значно перевищує попереднє слово у вираженні урочистості, у підкресленні величності чогось; поруч з ними слово з прямим значенням гордий виглядає як нейтральне, звичайне, таке, що вживається для позначення об'єктивно існуючої ознаки. Стилістичні відтінки синонімів ніби "розводять" їх за різними сферами вживання: так, слово гордий можна вжити і в буденній розмові, і в урочистому виступі, слово ж орлій виключно в урочистому стилі.

Інколи в науковій лінгвістичній літературі можна знайти думку про наявність тотожних за значенням слів-синонімів, так званих абсолютних синонімів. Це слова типу мовознавство, лінгвістика; вертоліт, гелікоптер; майбутнє, прийдешнє; глядіти (дитину), доглядати. Вони справді позначають однакові поняття (в межах своїх рядів), однак стилістичні відтінки різні: іншомовні слова відзначаються певною сухістю, книжністю, слово глядіти є розмовним, а доглядати загальновживаним. Отже, якщо в наведених синонімічних рядах відсутня різниця в значеннях, то в стилістичних відтінках вона є, що підтверджує думку про відсутність у мові абсолютно тотожних, взаємозамінних слів. Як свідчать наведені приклади синонімів, вони об'єднуються в синонімічні ряди (гнізда). Всередині ряду є показник, який ще має назву домінанти: він, по-перше, найбільш точно виражає суть поняття, по-друге, стилістично нейтральний. Інші члени ряду характеризують предмет з різних боків або передають різні емоційно-експресивні відтінки. Користування синонімами забезпечує досягнення кількох якостей високої культури мови. Знання слів-синонімів допомагає уникнути одноманітності викладу - усного чи письмового. В учнівських усних переказах не раз можна почути надокучливе повторення діє слова казати: він сказав, а той йому і каже... Тимчасом до слова казати можна підібрати кілька синонімів, використання яких залежатиме від змісту ситуації: говорити, висловлюватися, розповідати, наказувати, загадувати, веліти тощо. Багатство мови - це значною мірою багатство синоніміки. Українська мова має велику кількість синонімів. Людина, що хоче опанувати мову, повинна систематично збирати синоніми. Як це зробити? Завести собі правило читати художню літературу з ручкою в руках і стосиком карток. Тоді завжди можна, натрапивши на яскравий синонім, виписати його, обов'язково в достатньому для розуміння контексті. Якщо ці картки ставити в певному порядку (окремо іменники, прикметники, дієслова), то згодом непомітно назбирається словничок синонімів для власного користування.

Синоніми не лише збагачують наш словник, роблять мову різноманітною, а й допомагають висловитися найбільш точно, втілити в слова ідею, думку, висловити почуття. Ось чому доводиться витрачати часом значні зусилля, добираючи влучне слово. Автографи творів видатних письменників добре ілюструють цю думку: за ними можна пізнати напружену роботу автора в добиранні найточнішого слова. Звернімося до твору М. Коцюбинського "Дорогою ціною". Одне з речень первісного тексту мало такий варіант: "Колосисте море синіло під росою в слабому світлі". Письменника не задовольнило слово слабе, очевидно, внаслідок його надто загального, нечіткого значення. Він виправляє його на синонім тьмяне, яке точніше передає ступінь інтенсивності світла. Остаточний варіант: "Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі". В іншому творі, "Лялечка", знаходимо заміну слова колір на його синонім барва: "Запах і барва квіток ставали сильнішими, свіжішими... ". Очевидно, це пояснюється тим, що слово колір конкретніше, уживаніше, до того ж більш літературне; слово ж барва властиве народній мові, воно менш прив'язано до якоїсь певної сфери вживання.

Користуючись синонімами, слід пам'ятати, що кожен синонім має певне коло слів, з якими може сполучатися. Наприклад, новий сполучається з словами рік, одяг, зміст, вік, почуття, предмет, але не пов'язується з словами сонце, очі, серце. Його синонім модерний може поєднуватися з словами роман, поезія, краватка, костюм, але не може з словами рік, почуття тощо. Неврахування цієї особливості синонімів призводить до помилок, як ось у реченні: "Старий горобець намагався відхилити увагу собаки від пташеняти". Можна відхилити кватирку, двері, а увагу - відволікти.

Щоб збагатити і урізноманітнити свою мову, крім синонімів, дозволено користуватись словами, які перебувають у відношеннях роду і виду. Наприклад, до родової назви дерево видовими є дуб, береза, клен і т.д. У викладі можна чергувати слова дерево і дуб, дерево і береза і под. Ось як це робить великий майстер слова Михайло Коцюбинський: "Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст,- я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки". Видову назву молоко в іншому реченні він заміняє родовою напій, а потім використовує образний вислів - парафраз - екстракт луки, перед цим обґрунтувавши, пояснивши подібне вживання.

Однак переважне вживання родової назви замість видової, особливо в тих контекстах, де потрібна саме видова назва, з погляду культури мови неприпустиме. Маємо на увазі поширене останнім часом уживання в усному мовленні транспорт, замість конкретного його виду: "Запізнився, бо транспорт погано працює" (краще: трамвай, тролейбус не ходив), або слова дитина, замість конкретного дочка, син, хлопчик, дівчина. Це збіднює мову, надає усному мовленню неприродного офіційного відтінку.

Існують слова і словосполучення, що можуть зближуватися в конкретному контексті, їх також слід використовувати, щоб уникнути одноманітного повторення. Наприклад, розповідаючи про якусь особу, крім імені та по батькові, її можна назвати за прізвищем, за професією, можна вжити певний образний вислів, наприклад, учитель - невтомний трудівник, чуйна людина тощо. Такі замінники синонімів називають перифразами (або парафразами). Вони широко вживані в поезії, публіцистиці, в усному урочистому мовленні. У парафразі намагаються відбити якусь головну, провідну рису предмета чи особи. Наприклад, у збірці статей, присвячених П.Г. Тичині, різні автори дали ось такі визначення - назви поета: "Слава нашої поезії", "Народний поет", "Поет і громадянин", "Геній народу", "Майстер поетичного слова", "Великий гуманіст" та ін. Окремі парафрази стають крилатими, тобто починають широко вживатися не лише на письмі, айв усному побутовому мовленні: зелена хвиля ("відтинок шляху, який можна проїжджати з більшою, ніж звичайно, швидкістю"), біле золото ("вода", "бавовна"), голубий вогник ("телевізор") і под.

Отже, використання синонімії та близьких до неї явищ урізноманітнює і збагачує нашу мову, служить вимозі точності і ясності слововживання.

Чистота і ясність лексики. Ці дві ознаки культури мови в лексиці досягаються за допомогою умотивованого, доцільного використання тих лексичних запасів мови, які з погляду норми є правильними, прийнятними. Але й це ще не все: перенесення мовних елементів одного стилістичного плану (хоча б вони й були нормативними) в інший стилістичний план також може створювати враження засміченості мови, її громіздкості, неясності тощо. Чистоту і ясність української літературної мови порушує невмотивоване, тобто не зумовлене потребами спілкування, вживання таких груп лексики:

Місцеві слова, або діалектизми. Норми літературної мови не допускають уживання місцевих варіантів слів, граматичних форм в усному і писемному мовленні. Особливо актуальна ця вимога для сільського вчителя, оскільки переважно в сільській місцевості зберігаються ті чи інші місцеві відмінності. Учитель не лише повинен стежити за своєю мовою, а й виправляти помилки в мові учнів. Це повинен робити і математик, і фізик, і вчитель фізкультури та будь-якого іншого предмета. Отже, не можна вживати свайба, коли є літературне весілля, вагани замість ночви, бачити замість мити (посуд), больниця замість лікарня, врем'я замість час, тута замість тут, всьо замість усе і под. Слід вивчати говірку своєї місцевості, щоб відрізняти її від літературної мови і успішніше долати вживання місцевих елементів.

Жаргонізми і вульгаризми. Потяг до оригінальності, особливо у молоді, приводить до засмічення мови різними "модними" словами, запозиченими часто з інших мов або властивих певним соціальним чи професійним групам. Вирази і слова ловити кайф, домашка (домашня робота), енка (пропуск), відик (відео), універ (університет), фак (факультет), маг (магнітофон), старі (батьки), подруга (звернення до товаришки замість імені) та інші створюють враження недбалості, фамільярності, хоча деякі з них мають просто розмовний відтінок. Якщо окремі елементи жаргону можуть бути допущені в товариській бесіді однолітків або людей одного кола, то вживання вульгарної лексики ні в якому разі не може бути виправдане, навіть якби до цього спонукав гнів, несподівана образа тощо. Лихе слово ще нікого не прикрашало, а відсутність контролю за своєю мовою поступово стає другою натурою. Не можна уявити таку людину на місці вчителя: адже лайливі, згрубілі слова в устах учителя принижують гідність учня, а це неприпустимо.

Недоцільне вживання канцелярських і книжних слів та виразів. Загальновживана літературна мова, незалежно від форми її існування - усної чи писемної, стає сухою, недостатньо ясною внаслідок перенесення в неї елементів офіційно-ділового стилю - так званих канцеляризмів. Багато хто з мовців навіть не помічає, як недоречно звучить в усному мовленні проживати замість жити, мешкати, зачитати замість прочитати, сухофрукти, склотара, рибо - чи м'ясопродукти замість конкретних видових назв. Декому може здатися, що якщо ці слова вживають в оголошеннях, на вивісках, то в них немає нічого забороненого. Так, але вся справа в тому, де доречно вживати подібні слова і вирази. Одна справа - накладна на товар, у якій, можливо, й зручно використовувати згадані назви, інша - усне мовлення. Цю різницю слід чітко усвідомлювати. Елементи офіційно-ділового та наукового стилів - це і значна частина віддієслівних іменників з суфіксами - нн (я), - тт (я), - аці (я), накопичення яких заважає швидко схоплювати зміст. Візьмімо для прикладу такий текст: "З метою прищеплення студентам - майбутнім філологам - усвідомлення важливості й необхідності реалізації на уроках української мови загально-дидактичного принципу зв'язку навчання з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий дидактичний текстовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності..." Тут досить близько стоять віддієслівні іменники прищеплення, усвідомлення, далі - реалізація, що робить усе речення громіздким та малозрозумілим. У таких випадках віддієслівні іменники краще заміняти дієсловами та дієприслівниками, а зайві слід вилучати. Слід вилучати і сполучник з метою, який належить до канцелярських штампів. Наведений вище текст можна виправити так: "Щоб студенти - майбутні учителі - усвідомили важливість і необхідність здійснювати на уроках української мови загально-дидактичний принцип зв'язку навчання з вихованням, ми пропонуємо їм, починаючи з першого курсу, добирати до практичних занять такий текстовий матеріал, який відображає загальнолюдські цінності..."

Уживання без потреби іншомовних слів і термінів. Ясність мови, її легке розуміння може забезпечити тільки загальновживана мова, якою спілкуються широкі кола населення. Однак жодна мова не обходиться без запозиченої лексики, яка відбиває культурні, економічні та політичні контакти народів між собою. Питання про межі вживання чужомовних слів завжди хвилювало мовознавців і всіх не байдужих до долі рідної мови. Справді, якщо мова насичена іншомовними словами, то людині доводиться робити додаткові розумові зусилля для її сприймання. Звичайно, є багато слів іншомовного походження, які вже повністю засвоєні нашою мовою і не сприймаються як чужі. Хто буде здогадуватися про іншомовне походження слів крейда, барвінок, левада, дах? Мовиться, отже, про вживання таких слів, чужомовність яких відчувається. В усному мовленні іншомовні слова справляють враження претензійності, особливо коли до них е відповідники в рідній мові. Та і в мові спеціальній, виробничій чи науковій, краще обходитися власними термінами, ніж удаватися без потреби до чужомовних. Чи варто, наприклад, уживати термін темпоральний, коли є відповідник часовий, локальний, коли є місцевий, користуватись словами дайджест, рефері, моніторинг, коли можна вживати українські огляд, суддя, стеження! Список подібних слів, до яких в українській мові є різнозначні відповідники, можна було б продовжити. Дехто намагається свідомо вживати якомога більше іншомовних слів, мовляв, так звучить по-науковому. Даремні намагання прикрити іншомовними словами відсутність глибокого змісту й оригінальних думок! Це завжди дуже легко розпізнати. Отже, можна подати такі рекомендації щодо вживання іншомовних слів:

Уникайте в усному мовленні і в писемному тексті накопичення іншомовних слів, заміняйте їх існуючими в українській мові відповідниками. Наприклад, у газетній статті читаємо: Практика економічного розвитку європейських країн свідчить, що з метою захисту власного товаровиробника вони оголошували ембарго на імпорт продуктів харчування, незважаючи на те, що імпортні продукти дешевші за вітчизняні". Звичайно, людині з економічною освітою, та й просто освіченій людині відомі значення термінів ембарго, імпорт, імпортний. Але газету читають і люди без вищої освіти. Тому краще зазначені слова замінити українськими відповідниками заборона, ввезення. Зміст речення значно полегшується для сприймання.

Якщо без іншомовного слова обійтися не можна, його слід обов'язково пояснити. Для вчителя таке ставлення до іншомовних слів має стати законом.

Не вживайте іншомовних слів, значення яких вам не відоме!

Прислухаючись до мови учнів, студентської молоді і помічаючи зловживання іншомовними (сьогодні це переважно англіцизми) словами, що перетворює мову на сленг, не лінуйтеся тактовно зробити зауваження, пояснити хибність подібного слововживання.

Обговорюючи проблему використання слів іншомовного походження, не можна не торкнутися і стосунків української мови з російською - мовою, що була до недавнього часу офіційно прийнятим засобом спілкування в межах СРСР, обов'язковою для вивчення в школах України та й мовою навчання для багатьох українців. Двомовність, як відомо, рідко коли буває рівноцінною, оскільки мовець якоюсь однією мовою володіє краще, ніж іншою. Рідна мова для українців виявилася непрестижною, такою, що перебуває на периферії спілкування. До того ж вона зазнала сильного впливу російської мови, що виявилося і в лексиці, і в фразеології, звуковому складі, в побудові словосполучень та окремих синтаксичних конструкцій. Щоб підняти престиж української мови, особливо в її усній формі, слід пильно стежити за дотриманням мовних норм, не допускаючи вживання русизмів типу бумага, пуговички, полоска, воротнік, часи, нравиться, сміятися над ним і под. Допомогти в цьому може зокрема книга за загальною редакцією О. Сербенської "Антисуржик" [1], у якій подано рекомендації щодо усунення ненормативних слів і виразів в українській мові. Однак найкращий засіб добитися високої культури українського мовлення - це постійно вживати українську мову на роботі (поганий приклад дають ті вчителі, які, провівши урок українською мовою, на перерві з дітьми, колегами говорять російською), вдома, на вулиці, в різних закладах і установах, куди доводиться звертатися в певних справах.

Літературні штампи. У газетах, журналах, зокрема в статтях публіцистичного характеру, часто можна побудувати вирази і звороти, які кочують від статті до статті, набуваючи функцій готових, "ходячих" слів і виразів, або інакше - штампів. Це здебільшого викликано особливостями журналістської праці, яка вимагає високого темпу, швидкого відгуку на ту чи іншу подію. Тому й вдаються автори газетних статей до такого готового матеріалу, внаслідок чого виникають постійні епітети типу продуктивна праця, активно відгукнулись, доленосні рішення, стратегічне партнерство або звороти підняти питання, мати місце, по лінії, з боку, в справі і под.

Літературні штампи первісне створювались як образні, влучні вислови, однак від постійного вживання образність поступово - стирається і колись свіжі та влучні епітети перестають хвилювати читача. Так, твердження "ми живемо у складний і напружений час", яке висловлюється стосовно кінця XX ст., однаково можна прикласти й до іншого періоду, епітети окладний і напружений уживаються автоматично, не відбиваючи сутності поняття.

Ще більшої шкоди завдають штампи, перенесені з офіційно-ділового стилю. Візьмімо речення: "Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступників директорів з виховної роботи до управління і контролю за й станом" (Із збірника наказів і розпоряджень управління освітою). Зайвим тут є словосполучення з боку; два однорідні члени управління і контроль вимагають різного керування, тому краще буде до управління нею і контролю за її станом. В остаточній редакції це речення може звучати так: "Необхідно переглянути підхід адміністрації шкіл, заступників директорів з виховної роботи до управління нею і контролю за її станом".

Неприпустимо, коли штамповані слова і вирази використовують на уроках української літератури, історії, та й будь-якого іншого гуманітарного предмета. Звичні, заяложені слова і фрази знижують виразність, яскравість мови, а це означає, що промова учителя не зачепить серця учнів, залишить їх байдужими.

Ми розглянули найважливіші випадки використання лексичних (меншою мірою фразеологічних, але про них пізніше) засобів мови, які дають змогу забезпечити її багатство і різноманітність мови, точність слововживання, чистоту і ясність висловлювання. Взявши до уваги викладені положення, кожний, хто бажає вдосконалювати свою мову, може це робити самостійно, звертаючись до словників, посібників та кращих зразків української літератури.

Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів

 

2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів

Потреби часу вимагають нових підходів до викладання української мови і в школах, і у вищих навчальних закладах. Оволодіння мовою на комунікативних засадах с сьогодні суттю лінгвістичних інновацій, першочерговим завданням вищої освіти.

Уміння спілкуватися, використовуючи лексичні й фразеологічні багатства, семантичні й етимологічні глибини, граматичну виразність, словотвірні потенції, стилістичну гнучкість рідної мови в усіх функціональних сферах зумовлює комунікативну компетенцію майбутніх педагогів.

Оволодіння мовленнєвими уміннями та навичками, а також лінгвістична компетенція, яка полягає в опануванні мовою як системою, є тими визначальними чинниками, які забезпечують професійну підготовку вчителя.

Природа і суть слова, його виникнення та зміни, семантика лексем, структура словникового складу, класифікація і джерела походження фразеологізмів, принципи укладання і типи словників - усі ці питання є складовою лінгвістичної змістової лінії курсу української мови в коледжі. Однак, ознайомлення студентів з лексичним рівнем мовної системи є не самоціллю, а основою для формування комунікативних умінь і навичок, збагачення культури мовлення, плекання багатого світу особистості, у чому, зрештою, і полягає основна мета мовної освіти.

Систематизація певних педагогічних умов, покликаних активізувати навчально-пізнавальну діяльність студентів, стимулювати їх творчий потенціал. Методи і прийоми, які отримали в педагогіці назву активних, дають можливість перетворити учіння на цікавий процес пошуку істини, сприяють формуванню професійних умінь майбутніх педагогів, піднесенню рівня їх мовленнєвої культури. Евристичні бесіди, проблемні запитання та завдання, диспути, навчальні дискусії на лінгвістичні та суспільні теми, дидактичні ігри, змагання, конкурси, вікторини - ось далеко не повний перелік перевірених досвідом методів і форм навчання, які в атмосфері співробітництва, взаємопідтримки, партнерства з викладачем дають змогу студентам не лише здобути й поглибити лінгвістичні знання, а й отримати мовленнєву практику. Адже саме практична діяльність відточує виразність думки, шліфує тонке чуття виражальних можливостей мови, формує якісні ознаки мовлення.

Серед норм літературної мови, дотримання яких є чи не найважливішим показником загальної культури особистості, "свідоме і стилістично точне слововживання - надійний помічник в оволодінні скарбами рідної мови" [46].

Лексичні норми відображаються і утверджуються насамперед словниками. Тож так важливо для майбутніх педагогів досконало оволодіти умінням використовувати ці могутні чинники мовної культури - довідники, лінгвістичні й енциклопедичні словники, про які Анатоль Франс справедливо сказав: "... Це всесвіт, розташований в алфавітному порядку".

Однак механічне, "словникове" опанування мовою може, навпаки, загальмувати живе мислення. Від цього застерігав ще О. Потебня: "Як правило, ми розглядаємо слово у тому вигляді, як воно подається у словниках. Це аналогічно тому, якби ми розглядали рослину, якою вона є в гербарії, тобто не так, як вона живе, а як штучно підготовлена до цілей пізнання".

Увага до "живого" слова в усьому розмаїтті його семантичних варіантів, сполучуваності в контексті, місця в загальній лексичній системі, походження, сфери застосування в процесі спілкування, емоційно-стилістичного забарвлення розвивається в процесі виконання студентами комплексних (інтегрованих, комбінованих) завдань, які дають змогу зберегти цілісне сприйняття цієї мовної одиниці в усіх її функціональних виявах.

Досвід педагогічної діяльності свідчить, що для успішної реалізації означених дидактичних цілей комплексні завдання повинні бути відповідні певним вимогам:

зміст завдань підпорядковується передусім комунікативним цілям навчання, формує мовленнєві уміння;

актуалізація лінгвістичних знань і умінь зумовлюється безпосередньо ситуацією мовлення, яка моделюється при виконанні комплексного завдання;

ядром комплексного завдання е робота зі словом як об'єктом лінгвістики, одиницею мовної системи, з одного боку, і елементом образного, художнього мислення, компонентом тексту, зв'язного висловлювання -іншого;

неодмінною складовою комплексного завдання є проблемне питання або задача, внутрішня логічно-змістова суперечність яких стимулює процес мислення, активізує пізнавальну діяльність;

зміст лінгвістичного матеріалу (фонетичного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного) може варіюватися залежно від теми заняття, обов'язковим залишається інтегрований характер тих мовних і мовленнєвих умінь, на розвиток яких воно спрямоване;

формування загально-навчальних умінь, зокрема уміння послугуватися словниками і довідниками, здійснюється в комплексному завданні у взаємозв'язку з розвитком спеціальних лінгвістичних умінь і навичок, серед яких першочергове місце посідають нормативні, пов’язані з культурою мовлення студентів;

зміст текстів, відібраних для опрацювання, має стати опорою для продукування власних висловлювань, а також формування особистісних переконань, прилучення до культурних надбань рідного народу.

Ефективність комбінованих завдань значно посилюється, коли вони супроводжуються активізуючими запитаннями, спрямованими на стимулювання допитливості, справжнього інтересу до такого багатогранного явища, як мова. Вони можуть мати, приміром, форму дидактичної гри-тесту, яка розвиває чуття мови, збагачує словниковий склад мовлення студентів. Такі тести слід розглядати саме як гру, а не засіб контролю. Мета їх застосування - збудити інтерес до слова, перевірити своє чуття мови, знання з лексики. Завдання викладача - спрямувати цей інтерес на поглиблення знань, на роботу з довідковими джерелами: не просто відгадати слово чи правильний варіант його значення, а семантизувати всі слова, запропоновані в тесті, з'ясувати при потребі їх походження, функціонування в різних стилях мови, сполучуваність з іншими лексемами.

Така дидактична гра, всупереч своїй позірній легкості, вимагає самостійного бачення проблеми в поданій Інформації, визначення шляхів її вирішення. Правильна відповідь може бути обрана інтуїтивно чи на основі реального знання семантики слова, але в будь-якому разі слід заохочувати студентів до перевірки своєї гіпотези за словником, адже гра так і називається - "Не бійтесь заглядати у словник". Наведемо кілька прикладів з дидактичної гри-тесту "Вибери синонім".

Кітва	Копистка	Легіт	Рамена	Слоїк
а) вівця;	а) підкова;	а) вітерець;	а) цигани;	а) пляшечки;
б) якір;	б) стіжок;	б) юнак;	б) ромашка;	б) тістечко;
в) стрічка.	в) мішок.	в) посланець.	в) плечі.	в) черв'як.

Кожна комплексна вправа завершується комунікативним завданням, виконання якого здійснюється індивідуально чи в творчих групах. Це може бути написання твору-міркування, складання тез чи розгорнутого плану виступу, редагування текстів, переклад, підготовка лінгвістичного повідомлення за певною темою, добір матеріалу для дискусії тощо.

Доцільно надати студентам методичні поради до виконання цих завдань, зокрема для підготовки до дискусії.

Готуючись до дискусії, необхідно:

1. З'ясувати основні поняття теми, яка дискутується. Перевірити за тлумачним словником, чи правильно ви розумієте їх значення. Випишіть визначення ключових понять.

Визначити для себе, у чому суть проблеми, які положення протиставляються?

Сформулювати і записати стисло (1-2 реченнями) основну думку (тезу) ваших міркувань.

Користуючись запропонованою літературою або власним досвідом, підготувати і лаконічно викласти основні арґументи на користь вашої тези.

Продумати можливі контрарґументи. Підготуватись до їх спростування. Записати їх у формі "питання-відповідь".

Підшукати яскраві, переконливі ілюстрації ваших міркувань (цікаві факти, приклади з художніх, публіцистичних творів тощо).

Нижче наводимо приклади комплексних завдань

Завдання вищого рівня складності

I варіант.

Про що йдеться?

Їх виготовляють, щоб потім подалі сховати. Використавши, їх викидають або передають молодшим. їх масове написання розпочинається перед іспитами і заліками. Деякі учні й студенти не уявляють без них свого життя, особливо на контрольних роботах. Для того, щоб їх сховати від пильних учительських очей, вдаються до неперевірених хитрощів, виявляють дива винахідливості.

1. Відгадайте слово. Визначте його лексичне і граматичне значення. До якої групи лексики за стилістичним вживанням воно належить? Чи мотивованою є ця назва в сучасній українській мові? Встановіть її походження, скориставшись довідковою літературою.

2. Яким способом утворилося слово-відгадка? Виконайте його словотвірний розбір. Накресліть схему його морфемної будови.

З. Випишіть із тексту словосполучення зі зв’язком прилягання, виконайте їх розбір. У яких словосполученнях обидва компоненти - незмінювані слова?

4. Як ви ставитеся до того явища, яке назване словом-відгадкою? Підготуйтесь до дискусії з цього питання: наведіть вагомі аргументи на підтвердження вашої тези і для спростування очікуваних заперечень;

подумайте, якими прикладами з власного досвіду ви проілюструєте свої міркування; дискутуючи, намагайтесь говорити точно, логічно і виразно, добираючи доречні мовленнєві засоби; дотримуйтесь мовленнєвого етикету.

Завдання вищого рівня складності

II Варіант.

Про що йдеться?

Вони бувають енциклопедичні й лінгвістичні, одномовні й багатомовні; частотні, ідеографічні, зворотні, асоціативні, діалектні тощо. Максим Рильський наливав їх пишним яром, а не сумним проекціям.

1. Відгадайте слово. З'ясуйте його лексичне і граматичне значення. Які ще різновиди лінгвістичних... ви знаєте?

3апишіть їх конкретні назви і прізвища укладачів.

2. Доберіть синоніми до слова-відгадки. Встановіть походження всіх слів цього синонімічного ряду.

З. Визначте спосіб творення і морфемний склад слова-відгадки. Запишіть його фонетичною транскрипцією. Яким звуком закінчується перший склад цього слова, як називається цей варіант фонеми, в яких позиціях він вимовляється?

4. Чи користуєтеся ви тим, що назване словом-відгадкою? Яку роль відіграють вони у сучасному суспільстві? Підготуйте невелике повідомлення про це, адресоване молодшим школярам. Знайдіть незаперечні факти, доберіть яскраві приклади та ілюстрації своєї розповіді, щоб переконати і зацікавити учнів.

Завдання вищого рівня складності.

IІІ Варіант.

У книзі "Рідне слово" (К., 1994) А. Матвієнко стверджує, що українське "джерело" і російське "ожерелье" - це слова-родичі, які походять від давньоукраїнського "жерло".

1. На основі відомих вам знань про чергування голосних і приголосних звуків спробуйте встановити, які ще споріднені з ними слова є в цих мовах. Як, на вашу думку, мотивуються ці назви, яке їх походження?

2. Запишіть слово джерело фонетичною транскрипцією, встановіть відповідність між буквами і звуками. Назвіть орфограми, які є в цьому слові, поясніть написання. Порушення якого фонетичного чергування ми спостерігаємо у формі родового відмінка множини - джерел?

3. Доберіть синоніми до слова джерело, визначте їх типи. Проілюструйте різні значення цього слова, утворивши словосполучення чи склавши речення. Як називається такий вид перенесення значення? Що, а вашу думку, означає слово джерелознавство:

а) наука про витоки підземних вод на поверхню землі;

б) наука про писемні історичні пам'ятки;

в) наука про способи здобування інформації.

4.3а одну хвилину запишіть усі слова - назви асоціацій, які виникають у вас зі словом джерело. Порівняйте ваші записи з тим, що зробили ваші товариші. На основі всього того, що ви дізналися про слово джерело, і, скориставшись довідковою літературою, складіть невеличке лінгвістичне повідомлення про походження, значення і функціонування в мові лексеми джерело.

ІV Варіант.

Очищати рідну мову і разом з тим збагачувати її - це завданя кра (сч,щ) их умів. Очи (сч,щ) ати, не/збагачуючи, часто означає діяти бездушно, тому/що нема ні/чого більш зручного, ніж, відволікаючись від змісту, стежити тільки за висловом. Розумна людина місить і уминає свій словесний матеріал, не/турбуючись про те, з яких елементів він складається, а не/розумному легко говорити чистою мовою, оскільки йому нічого сказати. Йому не/відчути, який жалюгідний сур... гат вживає він замість значного слова, якщо це слово ні/коли не/було для нього живим, тому/що він застосовував його, не/думаючи. Поезія і пристрис... на мова - джерела, з яких вибухне життя слова, і якщо вони в своїх поривах захоплюють і сміття, то воно врешті-решт осяде на дно, а чистий рівчачок потече над ним далі. (Й. Ґете)

1. Прочитайте текст. Які слова і вирази вжиті тут в переносному значенні? Поясніть, як ви їх розумієте? На яких семантичних властивостях слів ґрунтується їх образність? До якого зі слів тексту синонімами є лексеми: ерзац, замінник, фальсифікат? За словником іншомовних слів з’ясуйте значення слів цього синонімічного ряду. Чи є в тексті контекстуальний антонім до цієї лексеми?