Сучасні тенденції світового розвитку у контексті глобалізації

2.         Сучасні тенденції світового розвитку у контексті глобалізації

Слід зазначити, що суттєве поглиблення взаємозалежності світу не виступало однолінійним і безперервним процесом. Впродовж людської історії спостерігався прояв двох протилежних але взаємодоповнюючих тенденцій: 1) універсалізація життя народів і 2) ріст різноманітності і нерівномірності у світовому розвитку.

Виникнення індустріального суспільства і характер росту країн вимагали оволодіння новими ринками. Застосування більш передової військової техніки і збройних сил дозволило створювати великі колоніальні імперії. Це призвело до залучення щоразу нових держав у систему світових господарських зв’язків, у якій виділялось декілька держав (США, великі країни Західної Європи). Саме у ХІХ-ХХ ст. процес формування єдиної системи світового господарства призводив до поступової універсалізації світу.

Майже до Французької буржуазної революції (кін. ХVІІІ ст.) рівень життя людей та технології виробництва мало чим відрізнялись. Різноманітність світу виявлялась головним чином у сфері традицій, культури, релігії, побуту, особливостей суспільно-політичного життя різних народів. Промисловий переворот у групі країн Північної півкулі Землі збільшив активність розвитку народів. Різноманітність світу значно зросла: багато держав розділились на індустріальні та аграрні, в одних з’явились нові форми суспільного життя та економічного укладу, в інших – збереглись традиційні форми господарювання.

Незважаючи на тенденцію до універсалізації світу, в процесі формування єдиної системи світового господарства, обличчя багатьох індустріальних держав значно відрізнялось: ті країни, які рухались до індустріальної цивілізації стихійно і поступово (так званий органічний розвиток), стали основним фактором поширення ліберально-демократичної політичної культури, а ті країни, у яких модернізація здійснювалась прискореними темпами і за активної ролі держави, ліберальні ідеї отримували менше поширення, а переважали етатистські1 погляди.

Перехід групи найбільш розвинених країн світу (США, Канада, Японія, низки країн Західної Європи) у стадію постіндустріального, “інформаційного суспільства” ще більше посилив розрив між країнами, різноманітність світу. Сьогодні, базуючись на таких критеріях, як здатність до створення і впровадження “високих технологій”, виробництво знань, умовно за рівнем економічного розвитку можна виділити держави:

- високоіндустріальні, які виконують роль лідера у сфері виробництва знань та способів їх збереження та передачі;

-     індустріальні і ті, які успішно завершують процес індустріалізації;

- країни, які залишаються сировинним і аграрним придатком до індустріально розвинених держав і відіграють роль периферії у системі міжнародного поділу праці;

- маргінальні2 держави, які ще залишаються поза системою міжнародного поділу праці.

Природно, що кожна з цих груп держав має суттєві відмінності в економічній сфері і соціальній структурі і по-різному впливає на загальне становище в світі. Різноманітність світу значно зросла і після розпаду колоніальної системи у 60-70-х роках ХХ ст., а також зникнення світової системи соціалізму – кінець 80-х – поч. 90-х років ХХ ст. Адже багато держав втратили можливість прямого впливу на розвиток країн третього світу, тобто периферії. У світі виникло багато незалежних держав, кожна з яких відрізнялась власною соціально-економічною системою, унікальною культурою та іншими чинниками людської життєдіяльності.

Таким чином, взаємодія двох базових тенденцій до універсалізації світу та зростанні його багатоманітності та нерівності визначала і визначає сучасний світовий розвиток, його неоднозначність і можливість вибору для кожного із народів шляху свого подальшого розвитку.

Для розуміння суті світових процесів і враховуючи регіоналізацію світового розвитку світу, необхідно більш детально проаналізувати специфіку економічного і політичного розвитку окремих регіонів Землі. Цікавою є думка канадського вченого О. Бетлера, який сучасний світ умовно поділив на три групи країн на основі рівня їх економічного розвитку.

- Перший світ (розвинені країни) – “золотий мільярд” населення, який складається із трьох зон: Північна Америка, Західна Європа, Європа і Японія із стійкими формами ринкової економіки і демократії. У кожного із трьох субрегіонів існують свої інтеграційні зони: в Західній Європі – Європейський союз, у Північній Америці – НАФТА, у Східній Азії – інституційно не оформлена підсистема – Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЄАН) за участю Японії та США. У першому випадку маємо більш розвинену інтеграцію, у другому – процес, що розпочинається, у третьому – тенденцію.

Усі три субрегіони охоплені інтернаціоналізацією, в глобалізаційних світових процесах одноособовим лідером є США. Для того, щоб закріпити справжнє глобальне лідерство, США необхідно регіональну інтеграцію зробити відкритою, з’єднати її з глобалізацією і на виході отримати глобальну інтеграцію. В результаті – геоекономічне лідерство США перетвориться в глобальне лідерство. Саме тому США зацікавлені у глобальній інтеграції, в підкоренні всіх регіонів світу. А тому однією із форм опору зі сторони Європейського Союзу є локалізація, що передбачає залучення в локальний економічний простір, як нових членів, так і міжнародних кампаній, або інвестицій з будь-яких країн.

- Другий світ (середньорозвинені країни) – СНД, частина країн Східної Європи, Китай та Індія. Їх специфіка – політика реформ, відмова від попередніх моделей соціалізму чи державного капіталізму і намір переходу на нові моделі, які є близькими до західних моделей капіталізму. Цей світ не інтегрований, - діє в середовищі інтернаціоналізації і є об’єктом глобалізації. У той же час серед цієї групи держав відбувається або є наміри інтегрувань, наприклад: східноєвропейських країн – до Євросоюзу, у межах СНД – навколо Росії і у Південно-Східній Азії – навколо Китаю. На полі інтернаціоналізації Другий світ також є об’єктом, а не суб’єктом, за винятком Китаю, Південної Кореї і Тайваню, зовнішньоекономічна діяльність яких є відчутною і доволі агресивною на ринках інших держав, у тому числі, в зоні першого світу. Слід зазначити, що серед країн другого світу є два претенденти на статус великої держави – Китай і Росія. А Китай все більше показує амбіції конкурента єдиної наддержави – США. Офіційна стратегія таких країн як Китай, Індія, Росія – формування “багатополярного світу” – намір зламати існуючу структуру міжнародних відносин.

Другий світ в усіх відносинах є значно слабшим від Першого і відчуває до нього “синдром любові і ненависті”. З одного боку, прагне до економічного співтовариства, з іншого – відстоює свою незалежність і самостійність.

Другий світ менш цілісний і менш взаємопов’язаний з економічної точки зору і фактично є географічною зоною: у нього не має єдиної політики, союзницьких відносин, одна частина може примкнути до Першого світу, інша – до Третього. Окрему позицію займає Китай.

- Третій світ (країни, що розвиваються) традиційно складається із країн Африки, Латинської Америки, Близького і Середнього Сходу, Східної Азії (за винятком Південної Кореї, Тайваню та КНР) і Південної Азії (за винятком Індії). Усіх їх об’єднує не тільки низький рівень соціально-економічного розвитку, але, те, що вони майже усі є країнами – об’єктами, а не суб’єктами світової політики.

У цьому світі в основному немає інтеграційних полів, він функціонує у сфері інтернаціоналізації в якості об’єкту і одночасно є об’єктом глобалізації. Об’єктивно Третій світ зацікавлений у багатополярності, але ще більшою мірою у біполярності, оскільки остання структура надає йому більше можливостей грати на суперечностях між “полюсами” на користь своїх інтересів. Сьогодні Третій світ – це конгломерат держав, який за своїм соціально-політичним устроєм знаходиться на стадії розвитку феодального суспільства з елементами капіталізму (Африка), на феодально-капіталістичному (Південно-Східна Азія), на кримінально-капіталістичному рівні (країни Латинської Америки).

Незважаючи на різний рівень розвитку окремих регіонів нашої Планети, можна зробити висновок про те, що капіталізм в кінці ХХ – на поч. ХХІ ст. у цілому досяг того, заради чого у свій час вийшов на історичну арену: завершив формування цілісного світового господарства, що охопило майже всю земну кулю, і тим самим підвів людство до необхідності політичного оформлення цих нових реалій. У першу чергу, це означає, що величезних масштабів досягли концентрація і централізація капіталу, що призвело до появи особливо складних організаційних структур (ТНК). Такі структури необхідні для забезпечення життєдіяльності капіталу у сучасних умовах.

Головним підсумком ХХ ст. і усього розвитку цивілізації за весь час її існування стало становлення техносфери, як штучного середовища життєдіяльності, і закріплення так званого технократичного типу управління, що без сумніву привело до домінування технічних та технологічних аспектів над гуманітарними та духовно-культурологічними. Але, нажаль, саме такий шлях розвитку привів людство у глухий кут глобальних проблем, небезпечної глобальної кризи.