Історія розвитку юридичної психології та структура злочинних груп

Київський Національний Університет Внутрішніх Справ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

Житомирське відділення Контрольна робота

з предмету: "Юридична психологія"

студентки 3-го курсу

Житомирського відділення

навчально-наукового інституту заочного

та дистанційного навчання КНУВС

Карпінської Ніни Вікторівни

Житомир –– 2010

План

Вступ

Завдання 1. Історія розвитку та етапи юридичної психології

Завдання 2. Психологічні особливості та структура злочинних груп

Завдання 3. Задача

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Для нашого часу характерними є значний розвиток психологічної науки, використання психологічних знань для вирішення прикладних проблем різних напрямів людської діяльності, у тому числі й юридичної. Нині теорія і практика потребує психологічного аналізу значної кількості складних феноменів, що впливають на життєдіяльність людини, визначаючи її місце у суспільстві і, зокрема, соціально корисну чи антисоціальну спрямованість поведінки, дотримання чи порушення правових норм тощо.

Кожна галузь професійної діяльності має притаманні лише їй риси, що впливають на характер та особливості взаємин людей у процесі реалізації конкретних трудових операцій. Це повною мірою стосується і юридичної діяльності. Саме ця обставина зумовила відокремлення специфічної галузі наукового знання, що вивчає закономірності людської психіки у сфері дії права. Інтеграція юриспруденції та психології сприяла становленню нової науки –– юридичної психології, спрямованої на науково-практичне забезпечення завдань правотворчої, правоохоронної та право застосовної діяльності.

Метою написання контрольної роботи є всебічне вивчення історії розвитку юридичної психології, психологічних особливостей та структури злочинних груп, а також оволодіння навичками розв’язання практичних задач.

Структура контрольної роботи складається з двох питань та ситуативної задачі. В першому з них розглянуто загалом основні етапи розвитку юридичної психології та, зокрема, етапи розвитку юридичної психології в Україні, а також сучасні напрями юридичної психології в Україні. Друге питання висвітлює кваліфікаційні ознаки злочинних груп, причини об’єднання осіб у злочинні групи, закономірності функціонування злочинних груп. В цьому ж питанні наводиться загальна структура злочинних груп та психологічні особливості функціонування п’яти основних видів злочинних груп. Розв’язання ситуативної задачі завершує написання контрольної роботи і підтверджує засвоєння навичок практичного вирішення проблемних завдань в галузі юридичної психології.

Завдання 1. Історія розвитку та етапи юридичної психології

Становлення юридичної психологи як науки визначалося тим, що основні проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рівні суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межі юридичної та психологічної науки. Саме тому юридичної психології повною мірою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію і дуже коротку історію. Ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (IV-III ст. до н.е.) "Характери" є опис окремих асоціальних рис, притаманних певним типам особистості.

В історичній ретроспективі можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології:

I — описовий (з давнини до початку XIX ст);

II — порівняльно-аналітичний (XIX ст);

III — природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).

Застосування психологічного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної діяльності має прадавню історію. Випробування учасників процесу, що подекуди мали містичний характер, але значною мірою синтезували емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже в античному та середньовічному кримінальному процесі. Вони базувалися на застосуванні знань психології людини, різних її проявів для одержання правдивої інформації. І в античному, і в середньовічному процесі основним доказом було особисте зізнання підозрюваного у вчиненому.

Розшуковий процес, як світський (більш вишуканий) варіант інквізиційного, не використовував даних психології, базуючись виключно на таємних письмових свідоцтвах. Особисте зізнання як основний доказ здобувалося всіма можливими способами, у тому числі й з застосуванням катувань і тортур. Одночасно з фізичними, використовувалися і психологічні методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання будь-що, основою яких були узагальнені емпіричні дані та побутова психологія. Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалася шокова ситуація, обстановка, яка провокувала до вияву емоцій.

На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням. Важливого значення набувають показання свідків та інформація стосовно особистості підсудного, потерпілого, позивача, відповідача тощо. Для правильної оцінки свідчень підозрюваного, обвинувачуваного та інших учасників процесу, одержання даних про їх особистість у кримінальному, а потім у цивільному буржуазному процесах з'являється потреба залучення та використання психологічного знання.

Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена "Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять"; у першій половині XIX ст. побачили світ роботи І. Гофбауера "Психологія та її застосування до судового життя" та І. Фредрейха "Систематичне керівництво з судової психології", де висвітлювалися психологічні аспекти проблем особистості злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психології кримінального судочинства.

Середина і друга половина XIX ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримінальної психології, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі "Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства" (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець—це атавістичний тип, який має низку фізичних і, відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного типу від суспільства.

Е. Феррі та Р. Гарофало доповнили перелік біологічних детермінант злочин-ності, але залишилися при цьому на позиціях антропологічної школи. Так, Е. Феррі в праці "Злочин як соціальне явище" визначив три групи чинників, що породжують злочинність: антропологічні (індивідуальні), фізичні та соціальні. До останніх були віднесені: громадянський стан, рід занять, місце народження, класовий стан, освіта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси "дикунів" та розумову недорозвиненість, поділяв злочини на "природні" та "штучні", спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власності.

Помітним досягненням у розвитку юридичної психології були роботи Г. Гроса "Посібник для слідчих" і "Кримінальна психологія". Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології — судової психології, в структурі якої виділив "суб'єктивну психологію", під якою розумів психічну діяльність судді, і "об'єктивну психологію" — психічну діяльність тих учасників процесу, які забезпечують судді матеріал для остаточних висновків і суджень, необхідних для винесення вироку (обвинувачуваного, свідка, потерпілого).

На початку XX ст. побачили світ роботи П. Блюнеллі "Свідомість звинувачуваного" (1902 p.), М. Борста "Експериментальні дослідження достовірності свідчень" (1907 p.), Г. Райха "Про напрями психології" (1912 p.), K. Марбе "Принципи судової психології" (1913 р.), О. Ліпмана "Основи психології для юристів" (1914р.), в яких розглядалися теоретичні і практичні питання використання психології в юриспруденції. З 1907 р. відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві "Курс лекцій з юридичної психології".

Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її розвитку:

1) кінець XVII ст. — перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) — перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;

2) кінець XVIII ст. —остання чверть XIX ст. —характеризується початком читання курсів із юридичній психології;

3) XX ст. — початок XXI ст. — оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни.

Починаючи з Петра І, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань. Так, Посошков І.T. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх "зіпсованості". Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу.

На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.

Зародження та розвиток юридичної психології в Росії наприкінці XVIII — початку XIX ст. пов'язано з розумінням прогресивними ученими і громадськими діячами необхідності розв'язувати кримінально-правові проблеми із залученням психологічних знань. О. Куніцин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення і перевиховання злочинця, попередження злочинів. О. Галич написав одну із перших у Росії робіт з характерології, де зазначив, що карати злочинця повинні ті, хто знає його психологію, характер. Таким чином, він вважав, що суддя повинен бути і хорошим психологом.

Прогресивні юристи другої половини XIX і початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дріль, С. Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Яринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити закономірності, детермінуючі поведінку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб'єкт злочину, осудність, зміст покарання.

Так, професор Л. Владимиров у своїх працях "Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві" (1870 p.), "Психологічні особливості злочинця за новітніми дослідженнями" (1877 p.), "Психологічні дослідження в кримінальному суді" (1901 р.) обґрунтував необхідність залучення до кримінального судочинства експертів — спеціалістів із психології, які мали б право ознайомитися з матеріалами справи, обстежувати підсудного, допитувати учасників процесу.

Л. Петражицький поділяв право на позитивне та інтуїтивне. Позитивне право — нормативне, санкціоноване державою. Однак норма стає правом не з моменту санкціонування, а після її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоційного ставлення до права. Інтуїтивне право — на противагу офіційному — є більш динамічним за своєю природою, несе в собі певний емоційний код, смислову субстанцію. Це реальність, яка не сприймається через сенсорні канали, а є системою усталених ціннісних орієнтацій, типів переживань тощо. Інтуїтивне право є абсолютним, а позитивне — відносним.

У цей же час (друга половина XIX і початок XX ст.) все більш вагомого значення набували експериментальні дослідження з юридичної психології. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузі експериментальної фізіології і психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кан-динський та ін.).

Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолітніх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу. Результати, що засвідчували їх недосконалість (недостовірність), спонукали до пошуку інших можливостей одержання доказової інформації, зокрема, за допомогою експериментальної психології. Зокрема, стали з'являтися роботи, присвячені використанню навіювання і гіпнозу в кримінальному судочинстві.

В. Бехтерєв у роботі "Об'єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності" (1912 р.) присвячена методиці психологічного дослідження злочинців, у якій він поділяв злочинців на декілька груп за психологічними ознаками: а) злочинці за пристрастю (поривчасті та імпульсивні); б) злочинці з недостатньою чутливістю, без моральних критеріїв, які вчинюють злочини навмисно; в) злочинці з інтелектуальними вадами; г) злочинці з слабкою волею (лінощі, алкоголізм тощо).

Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 pp.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У 1926-1927 pp. в "Адміністративному віснику НКВД" були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обґрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 p.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.

Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених пенітенціарному і кримінальному праву, перевихованню ув'язнених.

Широта досліджень у галузі юридичної психології в 20-ті роки XX ст. визначила місце юридичної психології серед психологічних наук. На наукових зібраннях того часу діяли спеціальні секції, присвячені розвитку і досягненням юридичної психології. На І Всесоюзному з'їзді психологів, присвяченому вивченню поведінки людини (1930 p) визначили такі основні розділи юридичної психології:

а) кримінальна психологія — вивчає поведінку правопорушника;

б) процесуальна психологія — вивчає організацію і діяльність суду;

в) пенітенціарна психологія — вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.

Переслідування юридичної психології розпочалося з статті С. Булатова "Відродження Ч. Ломброзо у радянській кримінології", опублікованій у першому числі журналу "Революція права" за 1929 р.

Щоб виправити становище після завданих у 30-ті роки XX ст. ударів, знадобилося понад 30років. Тільки у 1965 році до програми підготовки юристів у вищих навчальних закладах було введено курс "Психологія (загальна та судова)"; розгорнуті прикладні психологічні дослідження для правоохоронних цілей, правозастосовчої і профілактичної діяльності; питання юридичної психології стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу.

Відродження судової психології спочатку здійснювалось окремими ентузіастами. Лише у 1969 р. у головному кримінологічному науково-дослідному закладі країни — Всесоюзному інституті вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності (створеному в 1963 р.) — починає працювати сектор судової психології. Його завданням було дослідження психологічних аспектів індивідуальної і суспільної правосвідомості, вивчення психологічних чинників злочинності, психології особистості правопорушника, психологічних основ слідчої та судової практики.

Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психології. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологічних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрішніх справ України створена спеціалізована рада з захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психології розглядалися на секції II Всеукраїнського з'їзду психологів. Дослідження фахівців сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання і слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психології особистості правопорушника, психології судочинства, правомірної поведінки, професіограм і психограм юридичних професій тощо.

Розширяється горизонт психологічних досліджень та сфер практичного застосування їх результатів у практичній юриспруденції. Виявляється тенденція використання психологічних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профілактики адміністративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесі. Позитивні зміни спостерігаються також в організації наукових досліджень—останніми роками визначилося прагнення до координації наукових досліджень, кооперації з науковими пошуками у суміжних сферах — соціології, педагогіці, медицині. Вказані процеси свідчать про вихід юридичної психології в Україні на новий етап розвитку.

Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:

1) кримінальна психологія — психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинів, особливості виникнення і динаміки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;

2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності — психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;

3) пенітенціарна психологія — психологічні закономірності динаміки осо-бистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;

4) правова психологія — психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин;

5) психологія юридичної праці—психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;

6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).

Зазначені напрями юридичної психології пов'язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів.

Завдання 2. Психологічні особливості та структура злочинних груп

З позицій психології, злочинна група — це неформальне антисуспільне об'єднання осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) —головне, заради чого існує злочинна група. У цьому визначенні наявні такі кваліфікаційні ознаки:

1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;

2) об'єднання учасників відбувається завдяки спільній злочинній діяльності;

3) взаємодія учасників групи організована (від ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до складноструктурованих, де існують багатоманітні та багатопланові функціональні та психологічні взаємозв'язки);

4) група є єдиним особливим суб'єктом діяльності тобто кожен учасник робить свій внесок відповідно до координації та розподілу ролей — з одного боку, до кожного пред'являються певні вимоги — з іншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні (здійснювати протизаконні дії, беззастережно дотримуватись норм, що склалися в групі, та субординації) й часткові (обачливість у поведінці, здібності та досвід вчинення злочинів, наявність певних особистісних властивостей).

Причини об'єднання декількох осіб у злочинну групу:

а) неможливість вчинити самому чи складність одноосібної реалізації злочину;

б) особисті неформальні зв'язки і стосунки учасників у минулому за наявності антисуспільної спрямованості одного чи декількох із них;

в) спільність інтересів та соціальних установок учасників групи;

г) цілеспрямований вплив осіб, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід.

Злочинні групи достатньо часто формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування (за місцем проживання), що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Єдність та цілісність групи при цьому забезпечується внутрішньою ізоляцією та страхом викриття, протиставленням суспільству і зростанням ймовірності кримі-нального покарання, круговою порукою і острахом розправи при недотриманні взятих зобов'язань.

Злочинна група може також спеціально створюватися особами, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід. Довірливі стосунки базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку мають місце прояви антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності всіх учасників.

Узагальнення матеріалів літературних першоджерел та практики діяльності правоохоронних органів дозволяє виділити наступні закономірності функціонування злочинних груп:

1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються за допомогою психологічного тиску втягуються в групу проти їх волі, оскільки рішення про свою участь чи неучасть, в результаті, приймається людиною свідомо і самостійно;

2) розвиток групи від простого об'єднання двох чи більше осіб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою;

3) удосконалення функціонально-психологічної структури: склад учасників стабілізується, визначається злочинна спеціалізація (злочинні плани та об'єкти злочинних домагань). Із завершенням інтеграційних процесів в злочинній групі встановлюється жорстка внутрішня організація та система взаємних зобов'язань; чітко розподіляються функції і ролі, причому останні набувають стандартизованого та знеособленого вигляду; визначається система норм і правил поведінки як безпосередньо в процесі групової життєдіяльності, так і поза її межами.

Структура злочинних груп:

1.   лідер, який очолює ієрархію "домінування — підлеглість";

2.   відповідальні виконавці — керівники окремих підгруп чи при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності.

3.   виконавці які спеціалізуються на окремих діях та операціях, реалізуючи лише частину загального групового плану.

4.   "опозиціонери" — ті, що претендують на роль лідера за своїми особистісними якостями та рівнем домагань, або ж такі, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити лідера, генерують конкуруючі плани та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп і т. ін.

4) заміна емоційних стосунків між учасниками на суто функціонально-ділові, що базуються на спільній злочинній діяльності. Значення відносин симпатії, дружніх і навіть родинних стосунків поступово зменшується, а інколи — повністю відсутнє;

5) вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища. Це проявляється різною мірою, але чим вищий рівень її організованості та більш небезпечна групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відо-соблення та ізоляції. Відповідно мінімізується кількість учасників до обсягу, необ-хідного для вчинення злочинів;

6) розвиток групи супроводжується територіальним розповсюдженням зло-чинної діяльності, розширенням сфер впливу (мікрорайон — район — місто — область — регіон) та виникненням суперництва з іншими групами, що з часом призводить до їх перерозподілу.

Зазначені психологічні особливості, в тому числі й закономірності функціонування, стосуються злочинних груп загалом. Разом із тим, залежно від складу учасників та спрямованості злочинної діяльності, можна виділяти окремі різновиди злочинних груп, що матимуть свою специфіку.