Апостольська наступність

1.4 Апостольська наступність

За свідченням апостола Павла, його апостольство - це служіння особливого роду, а не просто знак християнського існування. Задамося тепер питанням про наступність і продовження апостольського служіння, а також про те, чи було воно безперервним, або його завдання було настільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. У цілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам, протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння є джерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбали про своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, що властиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смерті й воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священну силу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силою Святого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П'ятидесятниці (Ін 20, 22; Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння й відповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність і збереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти у всій їхній повноті й складності.

Насамперед, звернемося до того місця з Діянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольских Церков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов'язків охоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святий поставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров’ю Своєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливі дарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їм обов'язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos (охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирів Христових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству (1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хто відповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаються знову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжувати Свою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово й невідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюється й на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей у кошару Христову.

Воістину значним є той факт, що в Діяннях (20, 28) апостол Павло говорить взагалі про Церкву, у її загальності і єдності. Пресвітерам Ефеської Церкви було доручене служіння, що було ні чим іншим як участю в керуванні єдиною Церквою. Стосовно неї вони мають те ж служіння, або «дияконію», що й Павло; це служіння, що він прийняв від Ісуса, щоб проповідувати Євангеліє благодаті Божої (Діян 20, 24). Пресвітери повинні захищати паству від лютих вовків, які не щадять череди, вони повинні не допускати поширення в ній мінливих навчань (Діян 20, 29-31). Отже, загалом, можна стверджувати, що «зі смертю перших свідків і перших посланників Христа, разом з поступовим зникненням чудесного й безпосереднього дійства Духа Святого, властивого початковому періоду, на перший план виходить справа цих людей, вибраних Духом і поставлених в ієрархічному порядку, щоб керувати паствою Христовою в ім'я Господнє». [3, 66-67]

Подібне богословське бачення ми знаходимо в Першому Соборному Посланні апостола Петра (5, 1-5); на це вказує Р. Шнакенбург. [42, 14-16] Пресвітери повинні пасти череду Божу, подаючи приклад своїй пастві й уподібнюючись Пастиреначальнику Ісусу Христу, який дарує їм «нев'янучий вінець слави» (5, 4). Таким чином, пресвітери стають пастирями, і вони повинні виконувати відповідні обов'язки. Доручаючи паству пресвітерам, які вже виступають як пастирі, Петро, «Апостол Ісуса Христа» (1 Петро 1, 1), проголошує себе «сопастирем», тобто таким же пресвітером, як і інші (1 Петро 5, 1). Так служіння, установлене Апостолом, переноситься на пресвітерство; вони аналогічні один одному. І, нарешті, Послання показує апостольську наступність у дії: Петру, пастирю стада, успадковують пресвітери.

Апостол Павло володіє, зокрема, владою посилати на служіння, робити так, щоб апостольська влада й апостольське служіння зберігалися в громаді недоторканими й живими. Його учень Тимофій повною мірою й постійно готовий до виконання подібної місії. Щоб виконати її, він одержує благодать Божу; завдяки Павлу і його рукоположеню благодать Божа стає очевидним і загальним надбанням (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). Таким чином, починається служіння учнів Павла, які продовжують місію Апостола. Їм дана влада вчити ( Тит 2, 15), дисциплінарна влада над пресвітерами, влада ставити по всіх містах пресвітерів і покладати руки, повідомляючи дарунок для виконання будь-якого церковного служіння (1 Тим 5, 19-22; Тит 1, 5).

Підводячи підсумки, Г. Шлиєр стверджує, що устрій Церкви Бога Живого, котра є стовп і твердження істини (1 Тим 3, 15), ґрунтується, у першу чергу, на служінні, на духовній владі осіб, наділених цією владою й осінених особливою благодаттю. [38, 271-272] Ці люди покликані до певного служіння - до вчителювання й керування і поставлені через рукоположеня. Апостоли служать Благій Звістці за покликанням й встановленню Ісуса Христа; це служіння триває й розвивається завдяки тому, що Апостоли передали духовний дарунок учням, а учні — пресвітерам, місцевим єпископам. Таким чином, служіння починає передаватися через спадкоємство.