Період Святих Батьків

2.2 Період Святих Батьків

На початку II сторіччя, близько 100 р. н.е., св. Ігнатій Антіохійський писав про три чини священства: «Усі почитайте дияконів, як заповідь Ісуса Христа, і єпископа, - як Ісуса Христа, Сина Бога Батька, пресвітерів же, - як збори Божі, як сонм апостолів. Без них немає Церкви». [37, 157] У Посланні до Єфесян св. Ігнатій свідчить про існування монархічного єпископату в Антіохії: «І ваше знамените гідне Бога пресвітерство так згідно з єпископом, як струни в цитрі. Тому вашою однодумністю й любовію прославляється Ісус Христос». [37, 157] Десь до середини II століття св. Іриней склав список римських єпископів і задокументував спадкоємство єпископів Смірни, а також інших помісних церков того часу. [4, 114-115]

Св. Григорій Нісський намітив аналогію між священством єпископської ієрархії й іншими таїнствами, зокрема, святою євхаристією:

«Також і хліб спочатку — просто звичайний хліб, але коли освячується через таїнство, то стає Тілом Христовим... Та сама влада слова робить священика шанованим і гідним поваги... Недавно, ще вчора, він був одним з багатьох, один з народу. І раптом стає керівником, главою, учителем благочестя, тайнотворцем. І це — без зміни його тілесної форми. Зовні він залишається тим же, ким і був, але душа; його перетворена в краще невидимою силою й благодаттю» [37, 157].

У Євангелії від Іоанна й у Посланні до Євреїв ясно показана сутнісна єдність між священством Христа й святим жертвопринесенням меси, тотожним голгофському жертвопринесенню. Надалі батьки церкви розробили цю доктрину. Наприклад, св. Іоанн Златоуст в одній з найбільш ранніх і найбільших монографій про священство затверджував:

«Раз ніхто не може ввійти в Царство Небесне, якщо не народиться від води й Духа, а не ядущій плоті Господа, і не піющій крові Його втрачає вічне життя, і все це відбувається ніким іншим, як тільки цими священними руками, тобто руками священика, то як без посередництва них хто-небудь уникне вогню геєни або одержить уготовані вінці?» [37, 158]

Свідчення про існування дияконату йдуть у стародавність. Ще св. Іполит описував церемонію посвяти в диякони, що включала покладання рук і молитву. Св. Ігнатій Антіохійський називав дияконів «служителями таїнств Ісуса Христа, не служителями страв і пиття, але слугами Церкви Божої». [10, 79-81]

В III столітті, поряд з богоустановленними дияконатом, пресвітерством і єпископством, на Заході з'явилися п'ять інших рівнів, відповідно встановленню церкви: іподиякон, аколіт, екзорцист, читець, воротар. У посланні папи Корнілія єпископу Фабію, датованим приблизно 250 р. н.е., перераховані сім чинів Римської церкви: священик, диякон, іподиякон, аколіт, екзорцист, читець і воротар. Іподияконат і чотири нижчих чини розвилися через потреби в допоміжних служителях літургії. [9, 114-116]

Чотири чини, які передують дияконату, стали відомі як молодші чини, а священики, диякони й іподиякони - як старші чини. Ця структура проіснувала на Заході до реформ II Ватиканського собору. На християнському Сході ієрархія будувалася за наступною схемою: єпископ, священик, диякон, іподиякон, читець.

Питання про співвідношення між пресвитерством і єпископством стало предметом суперечки на Заході під впливом амвросіанців і св. Іероніма. Останній дотримувався думки, що розходження між єпископами й священиками - усього лише питання юрисдикції, а не таємничої благодаті або влади. Блаженний Рабан Мавр виділяв в єпископаті потрійну ієрархію, перераховуючи звання патріарха, митрополита і єпископа. Дискусія про природу єпископського служіння тривала в Середні століття. [37, 159]

2.3 Від середньовіччя до сучасності

Середньовічні схоласти на Заході вчили про сім чинів таїнства священства. Багато богословів тієї епохи вважали, що всі сім священних чинів мають достоїнство й печатку таїнства. Вищим чином вважалися священики, яких Гуго Сен-Вікторський і Петро Ломбардський розділяли на два звання: пресвітерське і єпископське. Однак єпископство не розглядалося як окремий чин, тому що воно не повідомляє ніякої додаткової влади у відношенні євхаристій. Св. Альберт Великий думав, що єпископське служіння означає просто більшу юрисдикційну владу. Св. Фома Аквінський і св. Бонавентура уточнили цю точку зору. Бонавентура, хоча й не вважав єпископство окремим чином, все-таки думав, що єпископське достоїнство не віднімається при усуненні юрисдикції. Св. Фома вказував, що єпископство - це в певному змісті чин, оскільки єпископ має більшу владу над містичним тілом Христа, аніж священик; однак відносно євхаристичного тіла Христа єпископ має не більше влади, ніж священик. [17, 341]

Втім, у Середні століття були й інші точки зору. Вільям Окзерський додержувався декрету Граціана й запропонував дев'ять чинів священства: воротар, читець, екзорцист, аколіт, іподиякон, диякон, священик, єпископ, архієпископ. Петро Оливи вважав, що тільки священики і єпископи можуть повідомляти печатку таїнства. Блаженний Дуне Скот вчив, що єпископство — окремий чин; у єпископа є влада повідомляти всі види священства, тому він має найвище достоїнство. [17, 342-343]

Реформація вимагала знову підтвердити існування й природу священства Христа, яку розділяли його служителі в церкві. Реформатори наполягали на однобічній і винятковій інтерпретації одиничності Христа як Посередника. Тому вони заперечували існування службового священства в рамках церкви й приймали тільки всесвітнє священство всіх віруючих. Заперечення існування таїнства священства реформаторами йшло в контексті заперечення ними сутності меси як жертвоприношення. У відповідь на ці омани Тридентський собор заявив: «Жертвопринесення й священство настільки зв'язані між собою по Божественному розташуванню, що й те, і інше існувало в обох Законах. Оскільки в Новому Завіті Католицька церква одержала встановлення Господом Святого видимого Жертвопринесення Євхаристії, потрібно також визнати, що в ній є нове священство, видиме й зовнішнє». [17, 345]

Собор учив також, що єпископи вище священиків, але не вдавався в точну природу цієї переваги, будь вона юридичною або таємничою. Проте собор просунувся у визначенні таємничої переваги єпископів, ухваливши, що «єпископи, будучи спадкоємцями апостолів, у першу чергу належать до цього ієрархічного порядку». [37, 160] Після цього більшість посттридентських богословів стали затверджувати таємничий характер єпископського служіння. Подібним чином собор не вирішив питання, чи є перевага єпископа над священиком у тому, що стосується влади юрисдикції й влади рукоположеня, божественним або тільки церковним установленням.

Модерністська тенденція до суб'єктивістської й еволюціоністської концепції істини, укупі з ліберальним підходом до біблійного критицизму, привела до спроби переглянути вчення про богоустановленість таїнства священства. Натомість (оскільки один із принципів модернізму - історичний розвиток) пропонували розглядати єпископський і священників чини як результат розвитку під впливом чисто людських і соціальних факторів. Таким чином, модерністи стверджували, що ті, хто керував здійсненням євхаристії, поступово забрали владу робити її, так що вона зробилася літургічним дійством. Вони заперечували, що єпископи —продовжувачі служіння й місії апостолів. Ці омани в ряді інших засудив св. папа Пій X в 1907 р. [19, 311]

Пій ХП у своєму вченні про матерію таїнства священства знову направив богословську думку до прийняття того, що тільки єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, тоді як нижчі чини мають установлення церковне. Він включав у таїнство священства тільки дияконів, пресвітерів і єпископів. [19, 312-313] II Ватиканський собор розштрив цю думку, визначивши, що єпископство в таємничому плані стоїть щаблем вище, ніж священство:

«Священний собор учить, що через єпископську присвяту повідомляється повнота таїнства Священства. Це безперечно, тому що й у літургічних звичаях Церкви, і у висловах Святих Батьків воно іменується вищим священством, вершиною священнослужіння... Тому що із традиції, що підтверджується насамперед літургічними обрядами й практикою як Східної, так і Західної Церкви, виявляється, що через покладання рук і через слова присвяти... повідомляється благодать Святого Духа й... накладається священна печатка». [37, 161]

Катехізис Католицької церкви ще точніше сформулював вчення про природу таїнства священства й, зокрема, про взаємовідносини чинів священства на рівнях єпископства, пресвітерства й дияконата:

«Католицьке вчення, виражене в літургії, у Вчителюванні церкви й у постійній діяльності церкви, визнає, що існують два щаблі участі службового священства у священстві Христовому: єпископський і пресвітерський чин. Дияконат призначений для того, щоб допомагати й служити ім. Тому слово «священик» (лат. sacerdos) у нинішнім його вживанні позначає єпископів і священиків, але не дияконів. Проте, відповідно до католицького вчення, ступінь участі у священстві (єпископський і пресвітерський чин) і ступінь служіння (дияконат) — обидві повинні бути даровані таїнством, називаним «рукоположенням» (хіротонією), тобто таїнством священства». [37, 161]

Хоча Тридентский собор згадував про богоустановленість ієрархії єпископів, пресвітерів і дияконів, він не уточнив, чи бере участь дияконат у таїнстві священства. П Ватиканський собор, хоча й був прихильний до ідеї про участь дияконів у таїнстві священства, не затверджує виразно, що при присвяті в диякони накладає печатка священства: «На нижчому щаблі ієрархії стоять диякони, рукополагаємі "не для священства, але для служіння". Укріплені благодаттю таїнства, вони служать Народу Божому в спілкуванні з Єпископом і з його пресвітерією у дияконії літургії, слова й любові». [19, 316] Катехізис пішов далі і ясно затверджує, що дияконат повністю бере участь у таїнстві священства: «Диякони беруть участь особливим чином у місії й благодаті Христа, таїнство священства відзначає їх печаткою (характером), якої ніхто не може позбавити і яка вподібнює їх Христу, який зробив Себе "дияконом", тобто слугою всіх». [19, 319] На Заході з дияконатом асоціюються вступ у духовенство, прирахування до єпархії або до чернечої громади й обітниця безшлюбності (целібат). II Ватиканський собор відновив інститут постійних дияконів, який дозволяє й одруженим чоловікам посвящатись в диякони.

II Ватиканський собор повторив вчення про зв'язок між службовим, ієрархічним священством і священством віруючих: «Хоча вони й відрізняються один від одного по суті, а не тільки по ступені, вони все-таки спрямовані один до одного; тому що й те й інше беруть участь, кожне по-своєму, у єдиному священстві Христа. Священнослужитель тією священною владою, якою він володіє, виховує священників народ і управляє ним, робить євхаристичну жертву від імені Христа й приносить її Богу від імені всього народу». [8, 23] Церква також знову підтвердила, що служіння священиків засноване на апостольському спадкоємстві. Крім того, для протидії деяким оманам наших днів необхідно було знову повторити вчення про те, що тільки священик може освячувати святі дарунки на євхаристії й що священство повідомляється в таїнстві через покладання рук. Необхідність підтвердити це навчання була викликана помилковою думкою, начебто священик розвивається або «дозріває» усередині християнської громади.[8, 24]

Церква вважає, що єпископство, пресвітерство й дияконство беруть участь у таїнстві священства, а елементи, відомі як молодші, або нижчі, чини, є сакраменталіями. Нижчі чини були переглянуті в 1972 р. папою Павлом VI. Колись вступ у духівництво відзначався тонзурою, одержуваною при присвяті в нижчий чин; тепер на Заході статус духовенства починається з дияконату. У східному християнстві духовенство починається з іподияконату. У діючій західній дисципліні перший крок до священства - допуск у кандидати, потім йде служіння читця й аколіта, які даються поставлянням, а не рукоположення. Служіння читця й аколіта - це служіння мирські й можуть даватися мирянам: вони є постійними служіннями й, з дозволу місцевого пастиря, можуть відбуватися всюди у світі. Це відрізняє їх від служінь призначуваного читця або екстраординарного служителя євхаристії, які відбуваються періодично й вимагають відновлення. Можуть вводитися й інші служіння мирян, такі як катехізація; для їхнього введення єпископи повинні запитувати дозвіл у Святого Престолу.

Зв'язок між рівнями чинів священства можна узагальнити в такий спосіб. Священицька частина таїнства, що складається із пресвітерства і єпископства, є, по суті, співучасть у священстві Христа як посередника між Богом і людьми. Це посередництво йде від Бога до людини й знову вертається від людини до Бога, як особливо наочно показує приклад євхаристії. Дияконський чин відділений від цього посередництва, і для нього ключовим є, скоріше, поняття служіння. Однак оскільки пресвітерство і єпископство «уміщають у себе» дияконію, вони також є служінням, так само як і посередництвом. Ця істина літургічно виражається в тому, що єпископи, за звичаєм, носять під ризою легкий дияконський далматик. Так, Христос, священик і служитель, на різних рівнях і в різних чинах розділяє свою священицьку й дияконську владу. Інакше кажучи, диякон — посередник Слова Божого, священик — Слова й євхаристії, єпископ — Слова, євхаристії й Церкви. [32, 32-34]

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії