СЕРЕДНЬОВІЧНА СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

4.1 СЕРЕДНЬОВІЧНА СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Кожен період історичного та культурного розвитку відрізняється самобутнім світовідчуттям і уявленням. Відношення людей до світу систематизується стихійно, а іноді цілеспрямовано, у рамках релігії, філософії, науки, мистецтва. Світовідчуття, що складається на основі способу життя людей, стають його частиною та починають на нього впливати.

Середньовічна ж людина формувалася на основі християнського світогляду, вірніше західною його гілкою – католицизмом. У християнському символі віри, складеному у VI столітті, церква стає єдиною, святою, католицькою і апостольською. Вона називається католицькою (вселенською) тому, що має своїх послідовників, у всіх країнах світу та зосереджується в догматах істини, які рівні для всіх християн. Після поділу в 1054р. християнської церкви на Західну та Східну, з’являється дві її гілки - римо-католицька та греко-католицька. При чому остання стала називатися православною на знак незмінного сповідання правої віри.

Оскільки середньовічна культура базувалась на християнському віровченні варто проаналізувати його основні принципи.

Християнство – релігія спасіння де суттю історії світу є відокремлення людства в образі Адама та Єви від Бога, яке підкорило людину владі гріха, зла, смерті, і повернення до Творця блудного сина, що визнав своє спасіння. Це повернення очолили обрані Богом нащадки Авраама, з котрими Бог укладає заповіт (договір) і дає їм „закон” (правила поведінки). Такий ланцюг старозавітних праведників і пророків перетворюється на драбину, яка приводить до Бога. Але навіть свята людина не може очистись повністю і тоді відбувається неймовірне: Бог перевтілюється, сам стає людиною, вірніше Боголюдиною, в силу свого чудесного народження “від Духа Святого і Матері Діви” вільним від гріха.

Бог – Слово, Спаситель, Син Божий являється як Син Людській, проповідник із Галілеї та добровільно приймає смерть на хресті. Він звільняє душі, які творили добро, на третій день воскресає, являється учням та невдовзі возноситься на небо. Ще через декілька днів на апостолів сходить Дух Святий і дає їм силу виконати завіт Ісуса – проповідати Євангеліє всім народам.

Християнська благовість поєднує в собі етику, основану на любові до ближнього, з перемогою віри, яка “вузьким шляхом” веде до Царства Небесного. Його ціль – перехід у вічне життя з Богом, досягається енергією людських зусиль та Божої благодаті.

Як же християнину бути впевненому у своєму спасінні? Як зберегти віру? Тут і виходить на перший план роль церкви. Церква – носій релігійної та моральної мудрості, що прийшла від Христа до апостолів, а потім до їх учнів; вона також і сфера реальної присутності Христа.

Створення вчення про церкву і її організацію стали для християнства важливим завданням. І ускладнювалися вони в міру поширення нової релігії серед народів Римської імперії. Весь час потрібно було боротись з стресами та розколами, пристосовуватись до нових умов.

За три - чотири століття з’являється християнська літературна община, спірні питання вирішуються на з’їздах єпископів – соборах, де були присутні представники Сходу і Заходу. Для Західної церкви, пов’язаної з областями латинської культури і мови, особливе значення мали праці та діяльність Аврелія Августина (354-430).

“Син байдужого до релігії провінціального аристократа та глибоко віруючої християнки, Августин ніби проклав шлях від батька до матері”. [Джерела] У центрі уваги Августина – проблема зла в людині та боротьба зі злом, причиною якого він вважає матерію. Августин-християнин вважає, що Бог створив людину праведною, однак з правом вибору добра чи зла. Адам і Єва, скориставшись волею, згрішили, занапастили душу гордістю та себелюбством, а грішна душа заражує тіло. Доля нащадків Адама – бути під владою диявола, який їх спокусив, носити у собі першородний гріх. Воля людини здатна тільки на зло, створене не Богом. Воно є наслідком волі людей, які відійшли від Творця.

Боже милосердя відкриває людям шлях спасіння через силу втілення, страждання, смерть Христа.

У Августина було своє бачення догмату триєдності Бога: Люблячий (Отець), Улюблений (Син) і Любов (Святий Дух), яку після вознесіння Христа Отець і Син посилає Церкві. Спасіння залежить не від волі та заслуг людини, а обумовлене благодаттю, діями Бога[11,90].

Отож, перемога над злом можлива лише тоді, коли розум підкоряється авторитету віри, носієм якої є церква.. Августин наголошує, що не можна довіряти ні людям, ні ангелам, ні Євангелію, коли їх слова не підкріплені авторитетом церкви. Тільки вона подає вірно вчення Христа і апостолів, тільки вона має владу прощати гріхи. Проповідь церкви єдина для всіх людей і народів, вона вселенська та католицька. Єдності церкви, “Граду Божого”, який веде людину до Небесного Царства, протистоїть багато земних царств, єресей, сект, якими править диявол. Вищий будь-якої влади “Град Божий” мандрує по землі аж до страшного суду. І хоча він зосереджує в собі любов, має право застосовувати і насилля, в тому числі силу держави, щоб змусити заблудлих підкоритись. Головою вселенської церкви визнав Августин Папу Римського, хоча і протидіяв втручанню пап у справи африканських єпископів.

Проголошена Августином влада авторитету втілилась у владі римського першосвященника над церквою і державою. В ХІІІ столітті на основі підробленого документа “Дар Константина” папа отримав світську владу над Італією. У ІХ столітті фіктивні “Ісідорові декреталії” виголошували, що папі повинні підкорятися не лише митрополити та єпископи, а й собори та імператори. Папа – земний глава церкви та намісник Христа на землі, його вустами говорить сам “князь апостолів” Петро. Догмат про негрішимісь пап у питання віри та моралі, офіційно був прийнятий у 1870р., але ідея належить середньовіччю.

Дискусії (1308-1377рр.), великий розкол католицької церкви (1378-1409), посилення королівської влади, анти-папські собори (1409-1438) і накінець, Реформація XVI-XVII століть послабили владу папства, але не змогли змусити його відмовитись від своїх посягань.

Цей же принцип авторитету покладений і в особове положення католицького духовенства і чернецтва. Католицизм поділяє церкву на небесну та земну. Целібат духовенства мав за ціль не тільки зробити церковні надбання не спадковими, але і відділить кліриків від мирян. Для цього було змінене головне таїнство християнства – євхаристія. Клірики стали причащатись хлібом і вином, а миряни – одним хлібом. Думка Августина про підкорення єретиків була використана при організації інквізиції – особливих трибуналів, які розшукували та засуджували єретиків.

Важливою відмінною ознакою католицизму від православ’я виявилась теза про сходження Святого Духу не від Отця і Сина, що додалася до Символу віри. Поширена у церквах Іспанії та Франції в 1019р., вона була одобрена папою. Дві інші догми, присутні лише у католицизмі – про Чистилище і непричетність Богоматері до первородного гріха (остаточно затверджений папою у 1854р.), також були висхідними із вчення Августина про гріх. Це він розглядав, як деякий борг перед Богом, який людина може “виплатити” заслугами. Ці заслуги у розпорядженні Бога, церкви і папи. Завдяки їм, грішники, що не покаялись за життя, можуть очиститись після смерті – у чистилищі. Богородиця завдяки майбутнім заслугам Христа була звільнена від первородного гріха. Догма “заслуг” привела до торгівлі індульгенціями-грамотами про відпущення гріхів. Масовий продаж індульгенцій у інтересах папства викликав супротив і став однією з причин Реформації.

Середньовічне бачення світу відображене у поєднанні уявлень про єдність і роздвоєння світу, розділеного на Небеса і Землю. Людина цієї доби наполегливо, деколи через муки шукає у речах, що її оточують символи, алегорії потойбічного, чудесного, але істинно реального. Тому в мистецтві фантазія переважає над спостереженням, загальне над частковим, вічне над тимчасовим. Середньовіччя прагнуло перенести універсальний порядок на Землю. Найбільш повне вираження універсалізм знайшов у культурі інтелектуальної еліти, найдосвідченішої частини середньовічного суспільства.

Освіта в середні віки безпосередньо пов’язана з античними зразками. Як і в пізньоримських школах, його основу складали сім „вільних мистецтв” (артес-лібералес) – ряд дисциплін, розбитих на дві сходини: трівіум (підготовча) та квадрівіум. До трівіуму входили граматика – вміння читати, розуміти прочитане і писати; діалектика – мистецтво вести дискусію; риторика – вміння говорити. Квадрівіум складали арифметика, геометрія, музика і астрономія. Ці науки мислились як вчення про числові відношення, що лежали в основі гармонії.

Освіта проводилась по латині. Тільки в XVI столітті з’явились школи з викладанням на національних мовах. До II століття школи знаходилися при дворах варварських королів, кафедрах єпископів, церквах і монастирях. У них готували в основному служителів церкві. З появою міст виникають світські, міські, приватні та муніципальні школи, де навчалися мандрівні школярі – ваганти або галіарди, що походили із міського лицарського середовища нищого стану. До ХІІ століття кафедральні школи у великих містах Європи - Болоні Монпельє, Парижі, Оксфорді, Салерно і ін. – перетворюються в університети.

Володіли вони юридичною, адміністративною та фінансовою автономією, яка дарувалась їм спеціальними указами пап. Відносна незалежність університету поєднувалась із чіткою регламентацією і дисципліною внутрішнього життя. Поділялись за звичай на чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний та факультет семи вільних наук, серед яких популярністю користувався богословський факультет.

Спільним для всієї середньовічної культури було прагнення до універсалізму, цілісності, що відобразилося на формуванні схоластики, на яку мала великий вплив римська юридична спадщина, що і в середні віки стійко збереглася. Пошуки істини схоластики будували по типу судового процесу. Місце авторитету закону тут займав авторитет церковної догми чи людського розуму.

Норму першого складають тексти Біблії, які супроводжують коментарі отців церкви, норму другого – книги Платона та Аристотеля, з коментарями античних та арабських філософів. І в одних, і в других уже присутня “вічна істина”, треба лише вивести із текстів їх логічну послідовність за допомогою правильно побудованих символів.

На відміну від вчених Нового часу чи своїх сучасників-містиків, схоласти відводили досвіду та спостереженню над природою і внутрішнім світом людини менше часу, ніж логічному зв’язку понять. Найскладнішим питання було узгодити “істини віри” та “істини розуму”. Майже у всіх апостолів сходились погляди до формули Петра Даміані (ІХст.): “Філософія є служницею богослов’я”[33,123].

Однак уже в ХІІ столітті Абеляр показав, що на обраному схоластичному шляху богослов’я без філософії не обійтися. Книга Абеляра “Так і ні” включала багато протиріч у текстах із Біблії і Отців церкви. Рання схоластика представлена Ансельмом Кентербергійським та викладачами школи при соборі міста Шартра (Франція). У цей період виявлені перші розбіжності у дискусії про універсалії. Прихильники реалізму вважали, що загальне розуміння існує незалежно від свідомості людини та предметів, які вона позначає.

Представники номіналізму вважали, що у дійсності існують лише одиничні речі, а поняття – це імена речей, що з’являються тільки у звуках голосу. Творець концептуалізму Абеляр стверджував, що у одиничних речах існують загальні ознаки, на осонові чого і виникає концепт (поняття), яке виражається словом. Церква віддавала перевагу реалізму, а номіналісти і концептуалісти нерідко піддавались переслідуваню.

Зріла схоластика ХІІ-ХІІІ століть формується у боротьбі із послідовниками арабського філософа Аверроеса. Спираючись на Арістотеля, аверроїсти розробили вчення про єдину світову душу та відкидали вічність душі особистої, релігія – нища ступінь пізнання Бога, придатна для народу. Альберт Великий і Фома Аквінський поєднали вчення Аристотеля з християнськими уявленнями про Бога, душу, створення світу. Для даного періоду характерний жанр енциклопедичного твору. Раціоналістична теологія Фоми Аквінського- томізм, стала офіційним вченням католицької церкви, у якому він, на відміну від своїх попередників, не засуджував світської держави у противагу царству Божому. Останнє на його думку було просто більш досконалим, ніж світська держава.

Пізня схоластика ХІІІ-ХІV століття, її представив Дунс Скот, підкреслила роль людської волі, проявила інтерес до індивідуального буття. Оккам і Роджер Бекон відроджують номіналізм і ставлять акцент на досвідчене знання, експеримент, математику. Розпочинається криза схоластики і її виродження в несвідому псевдонауку (це і надало з часом слову “схоластика” негативний відтінок). Та це не затьмарює великих досягнень, зроблених схоластами, особливо в галузі логіки, створення наукової термінології. Утверджуючи гармонію розуму і віри, схоластика дала поштовх для європейської науки.

Прагнення до універсалізму відобразилось і на соціальній картині світу, на суспільних та моральних ідеалах. Саме тут середньовічна людина намагається створити на землі відображення небесного порядку і складну взаємодію різних традицій. Наприклад, правителі того часу були прямими послідовниками варварських вождів, а прикладом для них були біблійні царі, римські імператори, візантійські василевси.

Єдиним началом став принцип феодальної ієрархії. У одному з трактатів Ансельма Кентербергійського Бог зображується як феодальний сеньйор, керуючий трьома категоріями васалів: ангелами, які тримають феоди взамін на постійну службу; монахами, які служать у надії отримати безсмертя, і мирянами, заглибленими у рабство без будь-якої надії. Христос зображується в короні і мантії імператорів. Прагнення служби небесному царю втілилося перш за все у чернецтві та лицарстві[50,48].

Середньовічному чернецтву сприяло вчення Августина про церкву, як єдиний осередок добра. Після перемоги ченців у ІV-V столітті, західні монастирі перетворюються Бенедиктом Нурсійським (VІст.) в організовані общини, члени яких проголошували клятви постійного перебування у монастирі. У VІІ-Х столітті християнство широко розповсюджується у Північній та Східній Європі монахами-місіонерами. Священик і монах того часу – проповідник, шкільний вчитель, лікар, економіст, адвокат, політик, хрестоносець і т.д.

Гуревич А.Я. дає таку оцінку тогочасного світогляду: “емоційне наповнення середньовічного життя при жорсткому обмеженні всіх форм раціональності, робило середньовічних людей надзвичайно легковірними. Віра у видіння, чудесні зцілення були невід’ємною частиною індивідуальної та суспільної свідомості. Люди жили в атмосфері дива, рахуючи її повсякденною реальністю” [20,182]. Заглиблений у містичне споглядання абат Бернард (1090-1153р.) активно втручається у справи чужих монастирів, єпископських дворів, бичує єретиків, організовує хрестовий похід.

Цей період сучасники називають кризою християнства. Шляхи виходу з неї у ХІІІ столітті знаходять Домінік та Франциск Ассизький, які створюють новий тип подорожуючого монаха – проповідника. Вони закликають, відмовившись від майна, вести життя Христа і апостолів. Це викликало незвичайний ентузіазм у всіх верствах суспільства. Але у ХІV-ХV столітті францисканські та домініканські ордена зраджують своїм ідеалам. Останнім значним напрямом чернецтва середніх віків, можна назвати “Товариство Ісуса”, створене в ХVІ століття для боротьби з Реформацією.

Єзуїти часто діяли в дусі принципу “Ціль виправдовує засоби” і ставили акцент на підкорення старшим та відмову людини від власної волі.

Не дивлячись на всі невдачі, розчарування, у людей середньовіччя не зникає почуття святості, бажання хоча б доторкнутись до неї. Навколо духовних осіб збиралися групи учнів та прихильників. Так, освічений домініканець Петро Датський входив до кола подвижниці Христини Штомляльнської і присвятив все життя запису її видінь та боротьби з демонами. Це для Петра – можливість через святу пізнати Христа і вступити у спілкування з ним, що є набагато важливішим, ніж церковна чи вчена кар’єра. Однак, в середні віки перевага надавалась більш активним формам служіння Богу і ближньому. Це було середньовічне лицарство.

“Образ лицаря вражає поєднанням найрізноманітніших елементів. З однієї сторони, той, хто бажає стати лицарем, зобов’язаний розпочати нове життя, молитись, уникати гріха, високомірності, гордості та низьких вчинків, повинен захищати церкву, вдів та сиріт, турбуватись про підлеглих, бути хоробрим, вірним, щедрим і справедливим, не лишати нікого майна, любити сюзерена та оберігати його надбання” [45,87].

Характерні риси лицаря: знатне походження, краса обличчя, одягу, обладунків, сила, устремління до слави. Він береже вірність слову і клятві, коли вони дані перед рівними за завданням. У бою лицар не відступає, не просить, виявляє неповагу до чужого життя. Сучасники постійно звинувачують лицарів у жадібності, нападах на подорожніх, обкраданні церков, порушенні клятв, знущанні над жінками, невиконанні правил поєдинку, перетворенні турнірів на змаганнях за обладунки, зброю, коня переможеного [19,96].

Зразковий лицар король Ричард Левове Серце довів до смерті свого батька, сприяв провалу хрестового походу, створив банди найманців, з якими вбивав і обкрадав чужих та своїх підданих [25,49]. Зворотній бік лицарства зображено і в піснях трубадура Бертрана де Борна: не благородна доблесть, а насолода всіма жорстокими проявами війни, ціллю якої відкрито оголошуються грабежі.

Коли мова йде про західноєвропейську середньовічну культуру, у більшості випадків мається на увазі офіційна “висока” культура, створена церквою. Неписьменна народна культура лише недавно привернула увагу істориків, які намагаються реконструювати її за письмовими джерелами.

Зробити це не легко з ряду причин. Загальне положення селян було принизливим, що відобразилось на їх назві “бідняки, мужлани”, а пізніше у Франції “виллани” (підлі). Даний факт свідчить і про те, що селяни були близькими до дохристиянської культури, яка зберегла багато язичницьких рис, успадкованих від варварів та Риму. У селах вірили в духів, домовиків, ельборів, русалок, поклонялися богам, іноді під виглядом католицьких святих. Сільські та міські свята, карнавали, обряди та звичаї пронизані духом язичництва. У свідомості і народній, і елітарній, важливе місце займала віра в магію, видіння. В ХІ-ХІІІ столітті магія відходить на другий план, поступившись місцем очікуванню приходу Царства Божого на землю. Новий розквіт демонології та окультизму припадає на ХV-ХVІІ століття.

Та це не означає, що народна культура – це пережитки язичництва та примітивні вірування. Створений нею світ образів дав багатий матеріал для мистецтва Середніх віків та Нового Часу, став невід’ємною частиною європейської культури.

Розвиток західноєвропейської культури пов’язаний з історією всього Середньовіччя. На ранньому етапі велике значення мало збереження античного спадку, особливо латинської мови. Це також праці Аврелія, Августина, Маріана Капелли, Северина Боеція. На початку VІІ століття в Іспанії Ісидор Севільський пише енциклопедію “Етимології”, де зібрано залишки античних знань. Друга тенденція раннього Середньовіччя – ріст самосвідомості варварських народів. З’являються історії готів, вандалів, франків, англів, лангобардів, записуються правові норми варварів, їх міфи, легенди, пісні.

Злиттю римських та варварських традицій в єдину європейську культуру сприяло „Каролінське Відродження” в імперії Карла Великого, що проходило під лозунгом християнського просвітництва.

Середньовічна культура набуває класичних форм в ІІ-ХІV століттях. У цю епоху розквіту у ній велику роль відіграє взаємодія, а іноді і боротьба загальноєвропейського та національного начал. Представники того та іншого переосмислюють етичні та естетичні цінності християнства, до них залучаються візантійські та ісламські впливи, вони постійно повертаються до античних зразків. У ХІV-ХVІ столітті, епоха Відродження та Реформація, не дивлячись на хронологічне співпадання із середньовіччям, генерує культурні явища, що виходять за його межі, і тому потребують окремого вивчення.

Як будь-який складний виріб, предмет мистецтва був унікальний, індивідуальний та цінний. Тому мистецтво прагне концентрації, зоровим втілення якої є книга та храм. Храм – не тільки місце поклоніння Богу, але і модель світу, створеного Богом. Ця модель прагне бути подібною до “оригіналу, для створення якого потрібні всі види мистецтва” [33,127]. Свята книга священика – Писання – заповіти Бога, записані на людській мові. Книги прикрашали та дуже цінували. Для вивозу їх з міста потрібен був спеціальний дозвіл влади.

Найбільшою повагою користувалась релігійна та наукова література. Їх зміст наповнювали догми католицизму. На форму цих творів вплинув середньовічний універсалізм. Енциклопедії, богословські суми прагнуть повністю охопити матеріал, історія розвивається у всесвітню хроніку, що йде від створення світу, житія святих, повчань, легенди об’єднуються у цикли.

Найдревнішим за своїм походженням жанром світської літератури є героїчний епос. Він тісно пов’язаний з життям варварської епохи, ранньофеодальної військової поезії, насичений язичницькими образами та уявленнями. Правда, записаний епос в пізніх варіантах, що підлягають впливу християнства та лицарської ідеології. Найбільше уваги тут приділяється казковим подіям та чудесам, оскільки епос був сховищем пам’яті народу та фольклорної творчості.

Лицарська література представлена лицарським романом, який виник у середині ХІІ столітті. Романи писалися національними мовами. Головним джерелом їх стали кельтські сказання про короля Артура та лицаря Круглого столу, про трагічне кохання Трістана та Ізольди, про подвиги Ланселота, Персеваля, Амадіса, популярні у всій Європі розповіді про пошуки Грааля – казкової чаші з кров’ю Христа. Великим представникам цього жанру був французький поет ХІІ століття Крет’єн де Труа. Хоча роман близький до епосу, його герої живуть уже в іншому середовищі – при дворах королів та великих феодалів зрілого середньовіччя. Тут складається особлива культура поведінки, спілкування, що стало зразком всьому лицарству. Для її характеристики використовується термін “куртуазність”, що визначає якості ідеального кавалера та походить від французького слова “куртуазі” (почтивість, люб’язність, ввічливість). Куртуазна культура та куртуазна література склали одне ціле. Історики відмічають, що в ХІ-ХV столітті такі важливі елементи життя феодалів, як лицарські ордени, турніри, орієнтуються на літературні образи, перетворюються у мистецьку гру [25,96].

Культ “красивої дами” – невід’ємна частина куртуазної культури. Любовне “служіння” стало релігією вищого кола. Невипадково у цей час посилено розвивається вшанування Діви Марії. Мадонна володарює на небесах і в серцях віруючих так, як дама серці закоханого неї лицаря. Ця тема розповсюджена і в поезії.

З кінця ХІ століття у Франції розквітає поезія трубадурів, що писали на провансальній мові. Нею захоплювались і в інших країнах: на півночі Франції з’являються трувери, в Германії – міннезінгери. Куртуазна поезія розвивається в Італії та Іспанії, сюжетами якої були любовні пригоди лицарів, їх військові подвиги, описання турнірів та свят, оспівування сеньйора. Часто організовувались змагання трубадурів з ціллю виявити сильнішого у своїй майстерності. Поетами були дрібні феодали. Так король Ричард Левове Серце писав оригінальні вірші, втім велика популярність Ричарда пояснюється скоріше тим, що він був товаришем і покровителем багатьох трубадурів, які прославляли його у своїх піснях

З ХІ століття центром культурного життя стають міста. Міська література з самого виникнення створювалась на народних мовах. ЇЇ улюбленими жанрами стають новели, байки, жарти, що висували нового героя – здібного, умілого типового міщанина. Складається міський сатиричний епос – французький “Роман про Лиса”, перекладений на всі європейські мови. У ХІІІ-ХІV столітті відбувається синтез вченої, лицарської та міської літератур. Посилюються релігійні та морально повчальні мотиви, збільшуються символи.

У такій атмосфері створюються літературні шедеври Середньовіччя: французький “Роман про Розу”, написаний Гільйомом де Лорісом і Жаном де Меном, і “Божественна комедія”, італійцем Данте Алігієрі (1265-1321).

Храми Середньовіччя також були своєрідними кам’яними енциклопедіями універсального знання - “Бібліями мирян”. Майстри, що зводили їх, намагались показати світ у його завершеному гармонійному поєднанні. Складна система архітектурних, скульптурних та живописних образів є свого роду шифром, за допомогою якого записано розповідь про незриму красу надприродного буття [27,459].

Як ми бачимо, складна взаємодія варварських і античних культурних шарів, найактивнішої участі потужної ідеологічної системи християнства, зумовила своєрідний характер середньовічної культури Західної Європи. Ментальність формувалася навколо центрального поняття буття та мислення тодішніх людей - Бога. Бог був вихідним постулатом, життєвою потребою світорозуміння, основою моральної свідомості й верховним гарантом справедливості й світового порядку. “Саме з Богом співвідносилися всі уявлення людей, усі їхні ідеї, культурні й суспільно-політичні цінності” [6, 74].

Панування церкви над світом у сфері практичної діяльності і духовних інтересів з одного боку, а з іншого - зречення життя плоттю і земними інтересами становили основні риси середньовічного світовідчуття. Теократизм і аскетизм, що знайшли своє втілення у папстві і чернецтві, стали визначальним ферментом духовного життя середньовічної Західної Європи.

Похожие работы

Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А.Я. Гуревича і Ле Гоффа

Скачать

147546

0

0

... людину Середньовіччя, її психологію, потрібно зважати на зовнішнє середовище, на її уявлення про Всесвіт, на що впливала велика кількість чинників. Найбільше значення на формування людини середньовіччя мало оточуюче середовище, Християнська релігія та залишки язичницьких вірувань і забобонів. Тогочасна Європа являла собою величезний покрив лісів і ланд з розкиданими по ньому обробленими родючими ...

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ

Скачать

424186

2

0

... . – 158 с. 331. Эрн В.Ф. Г.С.Сковорода: Жизнь и ученье. – М.: «Товаричество тип. Мамонтова», 1913. – 242 с. 332. Эрн В.Ф. Сочинения. – М.: Правда, 1991. – 576 с. 333. Юркевич П. Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – 670 с. 334. Ярема Я. Українська духовність в її історично – культурних виявах. – Львів, 1937. 335. Ярмусь С. Духовність ...

Основи культурології

Скачать

276722

0

0

... також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства. Спроби зрозуміти відношення поняття « ...

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Скачать

371609

2

34

... зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. Висновки Розв`язуючи поставлені в дипломній роботі завдання щодо з’ясування питання про особливості пристосування протестантських громад до українських умов в період незалежності України були зроблені такі висновки, які виносяться на захист: Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу ...