Перешкоди духовного характеру

16.4. Перешкоди духовного характеру

Вони пов'язані або за браком віри у ставленика, або з його моральними пороками, або, нарешті, з відсутністю необхідних знань.

Віра кандидата священства має бути суворо православною, глибокою, твердою, діяльною. Про брак твердості у вірі свідчать відпадіння від Церкви, що траплялися раніше.

Брак віри природно передбачати і в тому, хто звернувся до неї за виняткових обставин, наприклад, через страх смерті у випадку тяжкої хвороби – у так званих “клініках”. Однак у випадках із “клініками” мова йде не про безумовну заборону рукоположення. 12-е правило Неокесарійського Собору говорить: “Якщо хто в хворобі просвітлений хрещенням, то не може поставлений бути у пресвітера: тому що віра його не з волі, але з потреби; хіба тільки через чесноту і віру, що потім відкрилися, і через нестачу у людях гідних”.

Ретельному розгляду підлягають і ті кандидати священства, що звернулися до нашої віри з єресі. У 19-му правилі І Нікейського Собору про колишніх павліан говориться, що вони, “виявившись непорочними та бездоганними, після перехрещення, нехай будуть рукоположені”.

Нарешті, брак віри передбачається і в новонавернених – неофітах. Апостол Павло писав Тимофію про єпископа, що той “не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом” (1 Тим. 3, 6).

80-е Апостольське правило говорить: “Того, хто від язичницького життя прийшов, і хрестився, чи від порочного способу життя повернувся, не є праведно одразу поставляти в єпископа. Бо несправедливо ще не випробуваному бути вчителем інших, хіба тільки із благодаті Божої це влаштується”. Згідно із 2-м правилом I Вселенського Собору; ця норма поширюється і на пресвітерів, а відповідно до 3-го правила Лаодикійського Собору – на все священство взагалі: “Недавно хрещених не личить поставляти в чин священицький”.

Брак твердості християнської віри можна підозрювати і в тому, хто не зміг навернути всіх своїх домашніх, тому що, за словом апостола Павла, єпископом можна ставити того, хто “дітей має вірних” (Тит. 1, 6). 45-й канон Карфагенського Собору говорить: “Єпископи і пресвітери і диякони не раніше нехай поставляються, хіба коли всіх у домі своєму зроблять православними християнами”.

Віра ставленика має виражатися в його житті і справах. Віра без діл мертва – вчить апостол Яків (Як. 2, 17). Тому 12-е правило Лаодикійського Собору вимагає: “Єпископів... поставляти на церковне начальство… таких, котрі з давнього часу випробувані і в слові віри, і в житті, згідному із правим словом”.

Тяжкі гріхи, винні в яких у Древній Церкві підлягали публічному покаянню, є перешкодою до священства. До таких гріхів відносяться вбивство, крадіжка, гробокопательство, святотатство (6 прав. Григ. Нісськ.); блуд, перелюб, содомія. 61-е Апостольське правило говорить: “Якщо вірний звинувачений буде в любодійстві, чи в перелюбі, чи в іншій якій забороненій справі, і викритий буде: нехай не вводиться до кліру”.

Від служителів Церкви вимагаються смиренність, миролюбство, лагідність. Апостол Павло вчить: “Бо єпископ повинен бути непорочний, як Божий домоправитель, не зухвалий, не гнівливий, не п'яниця, не забіяка, не користолюбець, а гостинний, який любить добро, доброчесний, справедливий, побожний, стриманий” (Тит. 1, 7–8)

Церковні правила не допускають у клір навіть невільних вбивць (Вас. Вел. 43; 5 прав Григ. Нісськ.) Згідно з 14-м правилом Василія Великого лихвар тільки в тому випадку може бути прийнятий у клір, “якщо захоче неправедну користь витратити на жебраків, і надалі від недуги користолюбства вільним бути”.

Від кандидата священства вимагаються вчительство, уміння наставляти паству. У Посланні до Тита сказано апостолом, що єпископ повинен мати “силу й наставляти в здоровому вченні і викривати противників” (Тит. 1, 9). А для цього потрібні грунтовна підготовка, тверде знання віровчення.

У наш час кандидати священства в основному готуються в духовних школах, однак необхідність змушує поставляти на священні ступені й осіб, що не отримали спеціальної богословської освіти, хоча і не без відповідного випробування їх на знання догматів, основних правил і богослужбового уставу.

16.5. Перешкоди соціального характеру

Одні з них стосуються сімейного стану ставленика, інші – його обов'язків перед державою, треті – його суспільної репутації.

На відміну від католицького права, православне церковне право не визнає незаконнонародженість перешкодою до рукоположення. У 8-му правилі св. Никифора Сповідника, яке вміщене в “Підаліоні” та “Афінській Синтагмі”, сказано: “Діти, народжені від наложниць чи одружених вдруге чи одружених втретє, якщо проводять життя гідне священства, можуть бути священнослужителями”.

Вимога безумовної моногамії Церква пред'являла до кандидатів священства спрадавна. Олександрійський Патріарх св. Іоан Милостивий у 641 р. у відповідь одруженому вдруге багатію, який обіцяв в подяку за висвячення його в диякони пожертвувати велику суму на голодуючих, сказав: “Краще погасити сонце, ніж порушити Божественний закон”. А Київський митрополит Петро Могила в 1663 р. відповів шляхтичам, що просили не позбавляти одружених вдруге сану: “Я не зміг би це зробити, якби це сказав і ангел з неба”.

Оскільки від ставленика вимагається абсолютна моногамія, навіть шлюб на вдові чи жінці, залишеної своїм чоловіком, тобто так звана пасивна бігамія, є перешкодою до священства. 18-е Апостольське правило говорить: “Той, хто одружився із вдовою, чи відкинутою від шлюбу, чи блудницею, чи рабинею, чи позорищницею (актрисою), не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, навіть взагалі у списку священного чину”.

Не допускаються до хіротонії й особи, що продовжують співжиття із дружиною, викритою в перелюбі: “Якщо дружина якогось мирянина, чинячи перелюб, викрита буде в тому явно, то він не може прийти в служіння церковне. Якщо ж після рукоположення чоловіка впаде в перелюб, то він має розлучитися з нею. Якщо ж живе з нею, не може торкатися служіння, йому дорученого” (8 прав. Неокес. Соб.).

Шлюб кандидата священства має бути не тільки моногамним, але також непорочним і в інших відношеннях. На підставі 19-го Апостольського правила забороняється священство тих, що взяли шлюб із близькою родичкою – племінницею. А 36-е (45) правило Карфагенського Собору не допускає до рукоположення осіб, зв'язаних шлюбом із нехристиянками і взагалі з неправославними дружинами.

Кандидат священства повинен бути вільним від виконання таких обов'язків перед державою, які несумісні зі священнослужінням.

Згідно з 81-м Апостольським правилом, не дозволяється єпископам, чи пресвітерам, займатися “справами народного управління”, а 83-е Апостольське правило говорить: “Єпископ чи пресвітер чи диякон, що у військовій справі вправляється, і хоче утримати обоє, тобто римське начальство і посаду священика, нехай буде позбавлений священного чину. Тому що кесареве кесареві, а Богові Боже”.

У давнину, коли існувало рабство, рабам теж заборонялося священство (Апост. 82), а вже в новий час і кріпаки не допускалися до рукоположення. Не можуть бути кандидатами священства й особи, позбавлені волі за судовими вироками.

Клірики обов´язково повинні мати добру репутацію, і не тільки у вірних. За словом апостола Павла, “належить йому (єпископу) також мати добре свідчення від зовнішніх, щоб не впасти у нарікання і тенета диявольські” (1 Тим. 3, 7). Тому кандидатами священства не можуть бути особи, зайняті професіями, які визнаються недостатньо поважними в суспільстві: лихварі (14 прав. Вас. Вел.; 6 прав Григ. Нісськ.), актори (55 прав. Карф. Соб.), власники ігорних будинків.

Всі перераховані вище перешкоди до рукоположення, за винятком двох, що стосується хрещення і статі, не мають безумовного значення. Тому в разі потреби або через видатні якості кандидата священства законною церковною владою можуть бути допущені диспенсації (відступи від загальних правил). Такі відступи особливо часто робляться щодо канонічного віку ставленика.