Радянська держава в умовах уповільнення темпу росту суспільного розвитку

3.2 Радянська держава в умовах уповільнення темпу росту суспільного розвитку

Після відсторонення в 1964 році Хрущова від влади на посаду Генерального секретаря було призначено Брежнєва. Косигіна було призначено прем’єр міністром, Підгорного – Президентом. Розділення трьох постів було необхідно, для того щоб створити враження колективного керівництва, на відміну від того положення, коли одна людина займала одночасно три пости.

Колективне керівництво могло діяти ефективно лише при умові, що це союз дійсно рівних, при якому хтось один вів за собою всю команду. У Брежнєва були свої ідеї , але реалізувати їх було не можливо не досягнувши верховенства в Політбюро. Пізніше йому вдалось відсторонити Підгірного з поста Президента та закрити його місце. З’явилися суттєві розбіжності з економічними реформами Косигіна, які були необхідними для успішного розвитку країни. Брежнєв призначав на важливі пости своїх однодумців, а також встановив попередню систему побудови партії по територіальному принципу.

Починається повернення до централізації Радянської держави, що приводить до оптимізації форм державної єдності.

Передусім процес централізації торкнувся сфери керівництва господарством. В 1965 році система управління промисловістю кардинально змінилася, перейшовши від територіального до галузевого принципу. Оскільки всі раднаргоспи були ліквідовані і управління промисловістю передано галузевим Міністерствам, створювались як загальносоюзні так і загальнореспубліканські органи .

Результати розвитку організації державної єдності були підведені Конституцією СРСР 1977 року і створеним на її базі Конституцій союзних і автономних республік. Необхідно сказати, що загальні принципи організації державної єдності, зафіксовані в нові Конституції, мало чим відрізнялись від тих, які були закріплені Основним законом Союзу.

Істотні зміни відбулись в системі Рад. “Хрущовська” конструкція розділення Рад на промислові і сільські була ліквідована. Одразу ж після звільнення Хрущова з керівних постів вже в 1964 році.

Після прийняття Конституції СРСР 1977 року по ініціативі і під керівництвом КПРС був здійснений комплекс важливих правових і інших заходів, направлених на реалізацію конституційних положень по розгорненню демократизму в організації і роботи Рад.

У відповідності з рішенням ЦК Рада Міністрів видала Постанову “Про заходи по укріпленню матеріально-фінансової бази виконкомів районних і міських Рад депутатів трудящих”. В 1981 році було видано Постанову ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів про подальше підвищення ролі Рад в господарському будівництві.

Розвиваються форми діяльності Рад. Вони обростають різноманітними органами та самодіяльними організаціями, які пов’язували їх з населенням, з громадськістю, як це було до Конституції 1936 року, щоправда не з таким розмахом як раніше.

Розповсюдженою формою подібного зв’язку стали депутатські групи, які об’єднували депутатів різних Рад, що працювали на одному підприємстві, в одній установі або в учбовому закладі.

Розширяється коло постійних комісій Рад. До 1966 р. Рада Союзу Верховної Ради СРСР мала 4 постійні комісії, а Рада Національностей 5. У 1966 р. кожною палатою Верховної Ради СРСР було створено по 10, а в подальші роки ще по 6 постійних комісій. У їх числі в 1969 р. в Верховній Раді СРСР була створена постійна комісія з справ молоді. Комісії утворювалися у основних напрямах державного, господарського і соціально-культурного будівництва, а також з окремих питань діяльності Верховної Ради СРСР.

Положенням про постійні комісії Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР передбачало широкі права постійних комісій. Вони могли контролювати центральні органи управління і місцеві органи влади. Зокрема, вони мали право заслуховувати представників Уряду СРСР, міністерств, відомств СРСР, інших загальносоюзних організацій, а також представників республіканських і місцевих державних органів і організацій.

Постійні комісії працювали в тісному зв'язку з громадськістю, співробітничали з громадськими організаціями, узагальнювали і обговорювали пропозиції громадян.

_У період між сесіям Верховної Ради СРСР діяльність постійних комісій Ради Союзу і Ради Національностей координував Президію Верховної Ради СРСР. Комісії в своїй роботі використали і технічний апарат Президії Верховної Ради.

Депутати всіх Рад були пов’язані з виборцями. Вони звітували в своїх округах, намагалися добитись позитивного рішення різних життєвих питань, які стосувались виборців. В 1976 році Президія Верховної Ради узагальнила цю практику та прийняла спеціальну постанову , яка зокрема, зобов’язувала всі державні органи оперативно реагувати на всі депутатські запити , вимоги , прохання[6].

Конституція СРСР 1977 року та Конституції союзних республік не внесли принципових змін в систему Рад. Однак, було змінено саму назву органів влади. Ради депутатів трудящих були названі Радами народних депутатів, що було більш точним.

Серед інших змін можна відмітити відміну строку повноважень Рад. Строк повноважень Верховної Ради СРСР збільшений з 4 до 5 років, а місцевих Рад – з 2 до 2,5 років.

Конституція розширила повноваження Рад народних депутатів , відобразивши органічне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів в їх діяльності. Вона закріпила за місцевими Радами право координації та контролю діяльності розташованих на її території підприємств, установ і організацій вищого підпорядкування в галузі землекористування, охорони природи , будівництва, виробництва товарів народного споживання , обслуговування населення, дотримання законодавства.

Певна реорганізація була проведена і в правоохоронних органах. Вона мала на меті відновлення централізованого управління. У 1966 р. було знову створене Міністерство правоохорони суспільного Союзу СРСР, що підпорядкувало собі аналогічні республіканські міністерства. Пізніше всі вони були знову перейменовані в міністерства внутрішніх справ. Така назва більше відповідала змісту роботи МВС, оскільки ті його компетенції відносилася не тільки охорона громадського порядку, але і деякі інші важливі функції, наприклад, пожежна охорона і

Централізація органів внутрішніх справ була, однак, не безмежна. Вони були подвійно підкорені як по вертикалі відповідному міністерству, так і по горизонталі місцевим Радам. Також існувала необхідність зв'язку міліції з громадськістю, в тому числі з такими масовими організаціями, як добровільна народна дружина.

Дружини при всій їх недосконалості цілком себе виправдали. Звичайно, дружинники, озброєні тільки червоними пов'язками, не могли вступити в бій з небезпечними злочинцями, однак, сама їх присутність на вулицях, в суспільних місцях вже впливало на хуліганські елементи, примушувала пам'ятати всякого роду нестійких осіб про те, що за протиправні діяння можна понести відповідальність.

У черговий раз було звернути увага і на таку форму участі громадськості в охороні правопорядку, як товариські суди. Було передбачено створення при виконкомах районних Рад суспільних рад по роботі товариських судів як керівних органів для них. Вводився інститут оскарження рішень товариських судів у виконкоми місцевих Рад. Міністерству юстиції доручалось вжити заходів до посилення правової допомоги, в тому числі методичної, товариським судам з боку судів і органів юстиції. На органи міліції був покладений адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення свободи. Таким чином, вживалися певні заходи по боротьбі із злочинністю і не можна сказати, що вони не давали результату.

Разом з тим була в певній мірі вдосконалена паспортна система. У 1974р. передбачалася паспортизація усього дорослого населення країни, в тому числі і сільського, чого досі не було. Одночасно вводилися визначені, але не дуже істотні полегшення в прописку. Все це дещо розширило свободу пересування громадян, однак в принципі така свобода не була передбачена і новою конституцією. Паспортний контроль і прописка як і раніше знаходилися в компетенції міліції.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. спричинило оновлення законодавства і про правоохоронні органи. У 1979 р. вийшов новий закон про Верховний Суд Союзу, що виходив з традиційних для радянської судової системи принципів. Верховний суд виконував функції вищого судового нагляду, в особливих випадках виступав як суд першої інстанції по цивільних і карних справах, він міг розглядати в наглядовому порядку і справи, вирішені судами союзних республік.

Зазнали реорганізації і контрольні органи. Партійно-державний контроль був знов перетворений. Органи народного контролю стали вже чисто державними, хоч посилене партійне керівництво зберігалося і в них. Цим народний контроль як би підносився над апаратом управління. Особливе значення органів народного контролю підкреслювалося тим, що його представників стали вводити до складу партійних органів, причому звичайно як заступники секретарів комітетів або бюро.

На основі закону 9 грудня 1965 р. були встановлені: Комітет народного контролю СРСР, комітети народного контролю союзних, автономних республік, крайові, обласні і інші місцеві комітети народного контролю, групи народного контролю при селищних, сільських Радах, комітети, групи і пости народного контролю на підприємствах, в колгоспах, установах, організаціях, військових частинах. Конституція 1977 р. підвищила авторитет народного контролю, закріпивши конституційне положення Комітету народного контролю, віднесла його до числа органів, що утворюються Верховною Радою СРСР.

Ця ж ідея була відображена і в спеціальному законі про народний контроль, прийнятий Верховною Радою Союзу в 1979 р. Закон підкреслював зв'язок органів народного контролю з громадськими організаціями і взагалі громадськістю. Позаштатні контролери використовувались при масових ревізіях і окремих перевірках.

Найважливішу і часом вирішальну роль в державі грали не маси, а чиновництво. Процес перетворення чиновництва в особливу соціальну групу, початий ще в 30-е рр. тепер завершився. Передусім треба сказати про кількісне зростання чиновництва. Якщо при Сталіні йому не дозволяли особливо рости, так і при Хрущові проходили скорочення апарату, хоч і досить безуспішні, то в брежнєвські часи така політика вже не проводилася. Прихід Л. И. Брежнєва до влади не спричинив традиційне скорочення кадрів, що прикриває звичайну зміну персон на догоду новому правителеві. І протягом майже двох десятиріч ніяких масових скорочень не проводилося. Навпаки, апарат поступово чисельно ріс і до середини 80-х досяг вже багатьох мільйонів чоловік. Але важливіше інше: радянське чиновництво поступово перетворювалося в певну касту, привілейовану і тому досить замкнену.

Кастовість партійно-державного чиновництва позначалася на ускладненні шляхів проникнення у вищі шари, відособленні від основної маси народу. Передусім стало важче доростати до більш або менш серйозних постів, оскільки особливого рушення кадрів не було: вищі шари старіли, але продовжували працювати, далеко за пенсійним віком, не залишаючи, не відкриваючи вакансій для молодих і гідних підвищення. Ті ж, хто сидів на тих або інших постах, чіпко трималися за них і оберігали від експансії нових кадрів.

У зв'язку з цим велику роль зіграла непомітна реформа виборів партійних органів. Справа в тому, що для керівних облич партії завжди проблемою залишалися вибори. Вони проходили регулярно, до вищих органів партії разів в 5 років, а в місцеві значно частіше. І виборні, але штатні партійні працівники були дуже зацікавлені в тому, щоб зберегти посаду за собою. Якщо в Ради вдавалося провести депутатів безальтернативно, то в партійних органах це йшло складніше, звичайно парткоми і вищестоящі колегіальні партійні органи обиралися досить демократично, і зберегти партійні органи від проникнення небажаних людей було досить важко, ще важче було утриматися при владі при частих виборах.

До 60-х рр. доводилося йти на хитрування, щоб в списку для голосування означалося рівно стільки осіб, скільки було потрібно для укомплектування відповідного органу. Варто було з’явитися хоч би одному зайвому кандидату, як виникав ризик, що саме перші особи району, області, республіки не пройдуть у відповідні комітети, а значить не стануть секретарями обкомів, райкомов, ЦК. Правда, зусиллями організаторів конференції або з'їзду звичайно вдавалося добитися безальтернативності виборів, але це ставало все важчим. Лібералізація, що почалася при Хрущові, відкрила деякі демократичні віяння при виборах Партійних органів, а це допускало можливість не тих результатів виборів, які очікувалися.

Тому і була проведена реформа порядку виборів партійних органів, а саме: тепер було потрібне обрання не кращих, тобто не тих, хто отримав більше голосів, а лише тих, хто отримав їх більше половини. Такий порядок виборів забезпечував гарантоване обрання перших осіб в будь-якому парткомі. Якщо раніше кадри чиновників весь час проріджувалися сталінськими репресіями, а при Хрущеві реформами, то при нинішньому затишші чиновники на своїх місцях залишалися досить довго. І треба було здійснити який-небудь тяжкий злочин, щоб випасти з цієї чиновницької касти.

У радянському партійно-державному чиновництві виникли настрої, схожі з тими, які існували в поміщицьких колах XVI - XVII століть. Тобто чиновництво захотіло більше міцності і твердості своїх позицій. Добитися цього в рамках існуючого ладу було неможливо, треба було змінити суспільні відносини. Тільки приватна власність створювала міцність для тієї або іншої особи. Тільки позбувшись державної опіки, поділивши державну власність між собою, чиновники могли розраховувати на незалежність, свободу, розв'язані руки.

До цього вони стали активно прагнути з початку 80-х рр. Якийсь час це йшло приховано, а потім до середини 80-х рр. привело до краху соціалістичного суспільства. Звичайно, не одні чиновники звалили соціалізм, але вони були однією з ведучих сил цього процесу.

Таким чином, розвиток Радянської держави середини 60-х середини 80-х рр. відкрився контрреформами 1964 - 1965 рр., а завершився новим і істотним поворотом, який станеться в 1985.