Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть

1.   Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть

Історико-правовий аналіз заочного розгляду цивільних справ у законодавстві України дозволяє зробити висновок, що до реформи 1864 року наслідком неявки зовсім не було заочне провадження, а лише або звинувачення відповідача без судового розгляду у випадку його неявки, або, навпаки, відмова в позові у випадку неявки позивача. Оскільки такий порядок видавався вкрай несправедливим та несумісним із основними засадами змагального процесу, були вироблені за зразком зарубіжних законодавств правила заочного провадження у випадку неявки сторін в судове засідання. К.Анненков справедливо зауважує, що ці обставини послужили лише мотивом, який привів до думки про необхідність введення в наш цивільний процес інституту заочного рішення [8, с.65-66]. Вони, однак, не розкривають ні підстав, ні мети, ні процесуально-правової природи сучасної моделі заочного провадження. Разом з тим, з’ясування цих питань безсумнівно видається необхідним для правильного розуміння окремих законодавчих положень, якими визначається процедура заочного розгляду справи в цивільному процесі України.

Термін “заочний” означає такий, “який відбувається за відсутності особи, якої що-небудь стосується” [23, с.13]. Тому буквальне тлумачення словосполучення “заочний розгляд справи” дозволило б зробити висновок, що це будь-який розгляд цивільної справи, який відбувається у відсутності позивача або відповідача, у тому числі і тоді, коли є клопотання від них про розгляд справи у їх відсутності. Законодавець же пішов іншим шляхом. Відповідно до ЦПК України заочним визнається лише розгляд справи, що відбувається за відсутності відповідача і за чітко встановлених умов, які будуть проаналізовані нижче.

У доктрині цивільного процесуального права пропонувалися різні визначення поняття заочного провадження, заочного розгляду справи, заочності в цивільному процесі чи заочного рішення. Так, В.Ґодлевскі під заочністю в широкому значенні розуміє пропуск будь-якої аудієнції в суді, а у вузькому - пропуск аудієнції, призначеної для розгляду справи по суті [20, с.17]. Приблизно в такому ж аспекті розглядає категорію заочності в цивільному процесі й А.Менциньский. Видається, що в сучасний період аналіз цивільного процесуального законодавства не дозволяє настільки широко тлумачити категорію заочності в цивільному судочинстві, оскільки у ЦПК України вона використовується у набагато вужчому значенні - тільки у контексті заочного розгляду справи, що має місце лише при неявці відповідача за чітко встановлених умов.

А.Любавський розглядає заочні рішення як такі судові рішення, які ухвалюються по справі, якщо хоча б одна із сторін не з’явилася на словесні змагання.

М.Й.Штефан заочним визнає рішення, ухвалене за наявними у справі доказами у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином був повідомлений і від якого не надійшло інформації про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними судом, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи [37, с.268].

І.М.Зайцев та А.А.Власов заочне провадження розглядають як встановлений законом порядок проведення судового засідання і ухвалення рішення за позовом у відсутності відповідача [36, с.63].

Усі вищерозглянуті позиції лише частково відображають основні характеристики заочного розгляду справи – ті, що відрізнять його від звичайного порядку розгляду цивільних справ. ЦПК України не дає визначення ні заочного розгляду, ні заочного рішення, вказуючи лише на умови проведення заочного розгляду справи. Тому, керуючись лише системним тлумаченням цивільного процесуального законодавства та доктринальними напрацюваннями заочний розгляд справи в цивільному процесі України можна визначити як порядок розгляду та вирішення судом цивільного спору по суті, що можливий зі згоди позивача, базується на дослідженні усних пояснень позивача та інших наявних у справі матеріалів і відбувається без участі відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними і який наділений правом вимагати перегляду заочного рішення у спрощеному порядку. Відповідно, заочне рішення - це таке рішення суду, яким вирішується цивільно-правовий спір по суті, яке ухвалене за результатами заочного розгляду справи [21, с.23].

Процесуально-правова суть заочного розгляду цивільних справ, на нашу думку, зводиться до того, до заочний розгляд справи - це один із можливих наслідків неявки в судове засідання однієї із осіб, які беруть участь у справі, зокрема, відповідача.

За своєю процесуально-правовою природою заочний розгляд справи в цивільному судочинстві не є самостійним видом провадження, адже він не обумовлений природою матеріально-правового відношення, характером та підставами розглядуваних судом вимог. Досить часто заочне провадження називають спрощеною процедурою [35, с.214]. Однак в даному питанні можно погодитися з І.І.Черних, яка, зокрема, відстоює позицію, що заочне провадження не є скороченим чи спрощеним, оскільки порядок заочного розгляду справи підпорядковується загальним правилам судового розгляду, лише наділений при цьому певними особливостями, що є істотним для того, аби бути закріпленим в окремих нормах [190, с.9]. Окрім цього, заочне рішення після вступу в законну силу за своїми правовими наслідками абсолютно нічим не відрізнятиметься від судового рішення, ухваленого у звичайному порядку. Тому вживання терміну “заочне провадження” слід вважати умовним. Більше того, навіть ЦПК України не згадує такого поняття як заочне провадження, оперуючи лише категоріями заочного розгляду справи та заочного рішення.

Багато процесуалістів заочний розгляд справи та заочне рішення вважають процесуальною санкцією, що застосовується в цивільному судочинстві щодо відповідача, який не з’являється в судове засідання [18, с.33-37]. Така позиція базується на визнанні існування цивільної процесуальної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності. Якщо норми цивільного процесуального законодавства встановлюють правові приписи щодо належної поведінки учасників цивільного судочинства, передбачають обов’язки в цивільному процесі, то наявність санкцій видається необхідною. Це дозволить забезпечити дотримання зобов’язуючих цивільно-процесуальних норм. Разом з тим, видається не цілком обґрунтовано розглядати заочне провадження як міру відповідальності недобросовісного відповідача, який свідомо затягує процес, не з’являючись в судові засідання. У такому випадку не враховується той фактор, що будь-які санкції можуть застосовуватися до учасників процесу виключно за невиконання покладених на них обов’язків. Адже участь у судових засіданнях - це право, а не обов’язок відповідача (ст.27 ЦПК України). Безумовно, у багатьох випадках особиста, безпосередня участь сторін у розгляді справи сприяє кращому з’ясуванню дійсних обставин справи і недооцінювати її роль не варто. Тому окремі вчені позитивно оцінювали наявність у законодавстві санкцій за ухилення від явки в судове засідання [22, с.148].

Однак в кінцевому підсумку, відповідно до принципу змагальності цивільного процесу, право вибору - брати участь у судових засіданнях чи ні - залишається за відповідачем. І якщо явка в суд - це право сторін, то повідомлення суду про причини неявки в судове засідання сформульоване законом як обов’язок (ст.77 ЦПК України). Зроблено це з тієї причини, що відкладення розгляду справи негативно відображається на строках розгляду цивільних справ, чим порушуються права другої сторони на своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ та інтереси правосуддя. З метою уникнення подібних наслідків і передбачено заочний розгляд цивільних справ. Тому, якщо ж все-таки схилятися до позиції, що заочний розгляд - це санкція, то, на нашу думку, доцільно обґрунтовувати таку позицію тим, що заочний розгляд виступає несприятливим процесуальним наслідком для відповідача, який не виконує обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання. Також заочний розгляд справи можна розглядати і як санкцію за невиконання відповідачем закріпленого ст.27 ЦПК України обов’язку добросовісного здійснення його процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Такої позиції притримується і А.Г.Новіков, який розцінює розгляд справи у відсутності сторін як санкцію за невиконання ними обов’язку повідомляти суд про зміну свого місця проживання під час провадження по справі й обов’язку повідомляти суд про причини неявки та надавати докази поважності цих причин. Аналіз особливостей заочного провадження дозволив йому зробити висновок, що заочне провадження виступає “м’якою” санкцією, оскільки воно створює більш сприятливі умови саме для відповідача [19, с.98-100]. Варто наголосити, однак, на тому, що заочний розгляд справи в цивільному процесі можливий ще й тоді, коли зазначені відповідачем причини неявки визнані неповажними. У цьому випадку взагалі не можна говорити про каральну природу заочного провадження. Більш прийнятною видається позиція, що заочний розгляд - це міра вимушена, зумовлена необхідністю своєчасного захисту прав позивача в цивільному судочинстві . До таких же висновків прийшов і Конституційний Суд РФ, який стверджує, що заочний розгляд справи не може розглядатися як такий інститут, що порушує конституційні здійснення принципи судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін. Адже відкладення розгляду справи, якщо відповідач не з’являється в судові засідання без поважних причин, призвело б до порушення прав та законних інтересів позивача, затягування вирішення його вимог судом [14, с.44-48]. Такий підхід повністю узгоджується і з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст.6 якої встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Як справедливо зазначає В.А.Бабаков, законодавець логічно виходить з того, що невиконання того чи іншого процесуального обов’язку стороною, не повинно відображатися на правах інших осіб, які беруть участь у справі, впливати на доступ до правосуддя і на розгляд їх справи судом в змагальному процесі [9, с.38]. Таким чином, заочний розгляд справи має двоїсту природу: з одного боку, - це санкція щодо відповідача, який не виконує покладених на нього процесуальних обов’язків, а з другого, - спосіб захисту прав позивача відповідно до завдань та мети цивільного судочинства. А також - і спосіб захисту прав відповідача, оскільки при заочному розгляді справи саме відповідачеві надається додаткове право перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив.

До заочного розгляду справи на різних етапах його розвитку і теоретики, і практики ставилися по-різному. Більшість процесуалістів позитивно оцінювали роль інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі. Разом з тим, окремими дослідниками кінця ХІХ - початку ХХ століть вказувалося на необхідність виключення заочного рішення з правил Статуту цивільного судочинства [34, с.26-27] або ж реорганізації існуючої моделі заочного провадження, оскільки “правила про заочні рішення в тому вигляді, як вони існують в даний час, ніскільки не захищають відповідача від можливих зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вони також приносять мало користі, навпаки, в більшості випадків виявляються шкідливими, оскільки дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягувати хід процесу”. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального законодавства про заочне рішення, тим не менше, пропонують не відмовлятися від нього, оскільки даний інститут не є шкідливим, досить міцно увійшов в науку та використовується на практиці.

Незважаючи на непоодинокі аргументи противників існування інституту заочного провадження в цивільному процесуальному законодавстві, більш прийнятною видається все-таки позиція прихильників існування заочного розгляду справи в цивільному процесі. В.В.Ярков обґрунтовано вказує, що введення в цивільний процес інституту заочного провадження стало одним із основних напрямків вирішення проблем доступності до правосуддя. Позитивно оцінюючи введення в цивільне процесуальне законодавство інституту заочного провадження, І.В. Рєшетнікова відзначає, що цей інститут відноситься до історичних форм прискорення правосуддя, які не позбавляють судову діяльність її суттєвих ознак. Введення цього інституту виправдане, оскільки дозволяє вирішити справу більш ефективно без зниження рівня процесуальних гарантій, відображаючи змагальний характер процесу. Незважаючи на те, що, на перший погляд, заочне рішення завжди буде одностороннім і у зв’язку з цим суд може ухвалити неправильне рішення, К. Малишев вважає заочні рішення у багатьох випадках необхідними, такими, що виступають найкращим способом закінчення процесу.

Теорія цивільного процесу та світова практика по-різному підходять до питання права позивача та відповідача на заочний розгляд справи: 1) надають це право обом сторонам; 2) наділяють ним лише позивача; 3) це право не належить жодній із сторін [21, с.15]. Законодавства багатьох країн (Польща, Англія, Німеччина, Ізраїль, Швеція, Індія, Китай, Литва) передбачають процедуру заочного провадження. Найчастіше національні законодавства передбачають ухвалення заочного рішення на вимогу позивача у зв’язку з неявкою відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду і який не повідомив суд про причини своєї неявки. Разом з тим, допускається, наприклад, в Німеччині, Ізраїлі, Швеції, Литві, ухвалення заочного рішення і на вимогу відповідача у разі неявки без поважних причин позивача. Як уже було показано в попередньому підрозділі, протягом становлення та розвитку інституту заочного рішення одна модель чергувалася з іншою. Сучасна модель заочного розгляду справи в цивільному процесі України передбачає, що такий порядок розгляду цивільно-правових спорів можливий лише у разі неявки відповідача.

Характеризуючи поняття заочного розгляду справи, не можна оминути увагою особливості, що характеризують його як окремий інститут цивільного процесуального права. По-перше, заочний розгляд справи можливий лише на стадії судового розгляду цивільної справи при наявності чітко встановлених умов. Так, заочний розгляд можливий лише у випадку неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Обов’язковою умовою є також згода позивача на такий розгляд справи. Процедура заочного розгляду справи в загальних рисах нічим не повинна відрізнятися від розгляду справи у звичайному порядку. Специфіка проявляється в тому, що суд з’ясовує обставини справи на основі пояснень позивача та наявних у справі доказів, не заслуховуючи при цьому усних пояснень відповідача, оскільки останній не бере участі в судовому засіданні. По-друге, заочний розгляд справи не завжди завершується ухваленням заочного рішення. Заочним може вважатися лише рішення суду, ухвалене за результатами заочного розгляду справи, яким цивільно-правовий спір між сторонами вирішується по суті. По-третє, заочне рішення за формою та змістом нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Єдина відмінність - специфіка перегляду таких судових рішень, оскільки заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, та оскаржене в загальному порядку до вищестоящого суду.

Ще однією рисою заочного розгляду справи є особливості реалізації окремих принципів цивільного судочинства. Так, при заочному розгляді справи специфічно проявляється змагальність цивільного процесу, оскільки відсутня одна із ключових характеристик змагальності - немає словесних дебатів та словесних змагань сторін. Однак це не означає, що заочний розгляд є “одностороннім” і не в змозі досягти завдань цивільного судочинства, визначених законодавством. Необґрунтованою видається позиція, що ухвалення заочного рішення цивільне процесуальне законодавство пов’язує з відступом від встановленого законом порядку змагального судочинства, що заочне провадження не має змагального характеру. Під час заочного розгляду справи, як і під час звичайного, змагального процесу, суд зобов’язаний вирішити спір на підставі наявних у справі доказів. При цьому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, наділені тими ж правами, які вони мають при звичайному порядку судового розгляду. Дехто тут може відразу заперечити: адже виходячи із вимог цивільного процесуального законодавства, при заочному розгляді справи позивач позбавлений права змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовних вимог. У цьому вбачають своєрідність прояву диспозитивності: з однієї сторони, у позивача при заочному розгляді справи диспозитивні повноваження ширші, а з іншої, - він обмежений у можливості розпоряджатися позовними засобами захисту прав [34, с.53]. Однак, на мою думку, таке трактування закону не зовсім вірне. При заочному розгляді позивач не позбавлений вищезазначених прав, тут просто законодавець додатково наголошує, що у таких випадках суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Видається очевидним те, що і при звичайному порядку розгляду справи у відсутності відповідача в аналогічних випадках суд зобов’язаний вчинити так само - відкласти судовий розгляд і ознайомити відповідача з новими вимогами позивача. Заочний розгляд, як слушно зазначає І.І.Черних, - це всього лише спосіб існування цивільної процесуальної форми, необхідний та пристосований для реалізації права на судовий захист особи, яка звернулася для вирішення спору, в тих випадках, коли відсутня можливість дотриматися стандартів змагальної форми. Якщо відповідно до раніше чинної моделі судового процесу суддя забезпечував явку його учасників в суд включно до застосування заходів процесуального примусу та адміністративного порядку, то при ухваленні заочного рішення ухилення сторони від участі у справі стає перш за все функціонально пов’язаним з обмеженням її власних інтересів.