Перегляд та оскарження заочного рішення

3. Перегляд та оскарження заочного рішення

Як було проаналізовано вище, ухвалене за результатами заочного розгляду цивільної справи рішення за формою та змістом практично нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Основною відмінністю заочного рішення від звичайного є правові наслідки, які тягнуть за собою заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення. Це пов’язано, як зазначають в літературі, з обов’язковістю «горизонтального перегляду» такого заочного рішення, тобто судом, який ухвалив це рішення, лише за заявою відповідача до його перегляду вищестоящими судовими інстанціями [19, с.60].

Встановлюючи такий спосіб перегляду заочного рішення, законодавець, на нашу думку, відступив від передбаченого ч.2 ст.218 ЦПК України принципу незмінності прийнятого рішення, який не дозволяє суду скасовувати чи змінювати власне рішення. У свою чергу А.М.Румянцев вважав, що ретракція рішення тим же судом не суперечить принципу, відповідно до якого суддя не може скасувати власне рішення. На його думку, суддя у випадку відзиву, поданого у встановлений строк, не скасовує, не виправляє і не змінює рішення дійсного, існуючого; в цьому випадку у розпорядженні суду немає уже попереднього рішення, воно ніби стало нечинним.

Варто погодитися, що такий підхід законодавця є об’єктивно необхідним та справедливим; можливість перегляду заочного рішення судом, який його ухвалив, виступає гарантією захисту прав відповідача від зловживань зі сторони позивача в цивільному процесі.

Правова природа відзиву (заяви про перегляд заочного рішення) полягає в тому, що його мотивом виступає лише те, що рішення проти відповідача ухвалене заочно. Сторона, яка користується відзивом, скоріше звинуватить себе, ніж суддів, у тому, що відбувся заочний розгляд справи. Абсолютно протилежною є природа апеляції. В ній відповідач скаржиться вищому суду, звинувачуючи суд, що ухвалив заочне рішення, в несправедливості, неправильному застосуванні чи тлумаченні закону тощо.

Таким чином, виходячи із правової природи двох способів перегляду заочного рішення, можна зробити висновок, що заява про перегляд заочного рішення має місце у разі ухвалення судом рішення, яким неправильно визначена суть спору не з вини суддів, а внаслідок відсутності на суді особистого захисту права, в свою чергу апеляція – проти рішення, ухваленого неправильно з вини суддів. Саме за цією ознакою право перегляду заочного рішення надано суду першої інстанції, тому самому, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому. Однією із характерних ознак перегляду судового акту, судом, який його ухвалив, на думку виступає не судова помилка, а прояв таких обставин, які впливають на результат первинного вирішення справи.

Відповідно до ст.228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Таким чином, законодавство імперативно визначає, що право подати заяву про перегляд заочного рішення належить лише відповідачу. Однак в літературі висловлювалася думка, що таке право повинно належати не лише первісному відповідачу, але й третім особам, якщо вони вступили у справу до ухвалення заочного рішення і коли рішення повинно було б вважатися щодо них заочним, а також правонаступникам відповідача та позивачу і його правонаступникам у випадках, коли він виступає відповідачем по зустрічному позову і рішення, ухвалене за таким позовом, вважається заочним щодо нього.

Заява про перегляд заочного рішення може бути подана до суду, що його ухвалив, протягом десяти днів з дня отримання його копії. Тобто процесуальний строк реалізації права відповідача на пільговий перегляд заочного рішення обчислюється не з моменту проголошення рішення суду (на відміну від класичного порядку оскарження судових рішень - апеляції, касації), а з моменту інформування відповідача про ухвалення рішення щодо нього.

Слід наголосити, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодо порядку повідомлення про заочне рішення, що унеможливлює однозначне визначення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Ст.227 ЦПК України передбачає, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення. Однак при такому формулюванні виникає як мінімум два запитання: чи необхідним є вручення копії заочного рішення особисто самому відповідачу, а також - як повідомляти про заочне рішення відповідачів, місце проживання яких невідоме?

Щодо першого питання, то в літературі була висловлена думка, що вимагається обов’язково вручення копії рішення безпосередньо відповідачу. Важче видається відповісти на друге запитання. Законодавство жодним чином не вирішує такої ситуації. Жодної вказівки, як же повідомляти про заочне рішення відповідача, який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні ЦПК України, ні інші нормативно-правові акти не містять. Більше того, є пряма вказівка ст.227 ЦПК України, що копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочного рішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження відповідача невідоме? Очевидно, запитання риторичне. Цснує думка, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то, виходячи з ч.9 ст.74 ЦПК України, повідомляти про заочне рішення відповідача, місце проживання або місцезнаходження якого невідоме, слід шляхом публікації в пресі. Хоча фактично важко буде реалізувати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судові засідання, що публікуються з моменту набрання законної сили ЦПК України). Разом з тим, невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Запропонований підхід дозволяє зробити висновок, що це буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моменту відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про заочне рішення. Слід зробити ще одне застереження, що доцільність інформування відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіх випадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації в пресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи. Адже не виключено, що відповідач, який про час та місце судового розгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, або ж позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживання відповідача.

Застосування за аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомлення заочного рішення дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і як обчислювати строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо відповідач відмовляється отримати його копію. Адже не можна залишити поза увагою таку ситуацію, яка цілком реальна, коли відповідач знайомий із нормами ЦПК України та свідомо ухиляється від отримання копії заочного рішення з метою відтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. У такому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції [6, с.356]: у випадку, коли копія заочного рішення вручається відповідачу не безпосередньо, суд виходитиме з того, що відповідач отримав таку копію, хоча насправді він її особисто не отримував, і це відомо судді.

Слід також з’ясувати питання, чи кожне заочне рішення може бути об’єктом перегляду судом, що його ухвалив. Статтею 229 ЦПК України встановлено вимоги щодо змісту заяви про перегляд заочного рішення. Особливо слід наголосити, що, поряд із загальними формальними вимогами (найменування суду, який ухвалив заочне рішення; найменування відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку), обов’язковою є вказівка на обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача та клопотання про перегляд заочного рішення.

Оскільки заява про перегляд заочного рішення характеризується властивостями не скарги на суд, а клопотання, зверненого до суду, то у заяві про перегляд заочного рішення зовсім не вимагається, як щодо апеляції (п.5 ч.2 ст.295 ЦПК України), зазначати, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення, а необхідно лише зазначити клопотання про перегляд заочного рішення - на тій підставі, що відповідач обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання (ч.2 ст.77 ЦПК України) не виконав з поважних причин.

ЦПК України чітко визначає наслідки недотримання відповідачем при поданні заяви про перегляд заочного рішення вимог закону щодо її форми та змісту. В таких випадках застосовуватимуться інститути цивільного процесуального права, передбачені ст.121 ЦПК України, - залишення заяви про перегляд заочного рішення без руху із наданням строку на усунення недоліків та повернення заяви.

Строк для усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення, пропущений відповідачем з поважних причин, може бути продовжено (що полягає у наданні судом нового строку для усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення) за заявою відповідача згідно зі ст.73 ЦПК України судом, який постановив ухвалу про залишення заяви без руху.

Слід наголосити на тому, що прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення не тягне за собою автоматичного визнання заочного рішення недійсним.

Заява про перегляд заочного рішення за ЦПК України розглядається в судовому засіданні із повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення становить п’ятнадцять днів з дня її надходження. Таким чином, дата розгляду заяви має бути призначена з таким розрахунком, щоб у п’ятнадцятиденний строк з дня надходження заяви її розгляд уже був завершений. Негайно (а це означає - не пізніше наступного робочого дня) після прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення, суд надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі. Одночасно з цим останні інформуються про час та місце розгляду заяви. Проте неявка осіб, належним чином повідомлених про час та місце засідання, призначеного для розгляду заяви про перегляд заочного рішення, не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до ч.4 ст.231 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому в ЦПК. Очевидно, тут законодавець має на увазі апеляційне оскарження.

Відповідно до п.2 ч.3 ст.231 ЦПК України у разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку, тобто суд призначає нове судове засідання та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи по суті. На нашу думку, призначати знову попереднє судове засідання не потрібно, оскільки наслідки неявки відповідача в судове засідання, призначене для розгляду спору по суті, та в попереднє судове засідання відповідно до ЦПК України є різними. Можлива навіть ситуація, коли відповідач брав участь у попередньому судовому засіданні, але згодом у зв’язку з його неявкою в судове засідання було ухвалено заочне рішення. Однак в літературі висловлювалася і протилежна позиція.

Невизначеними у ЦПК України залишаються наслідки неявки відповідача у судове засідання, призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення. Зокрема, є лише вказівка закону щодо того, що повторне заочне рішення може бути оскаржене як позивачем, так і відповідачем в загальному порядку, тобто право пільгового перегляду повторного заочного рішення відсутнє.

ВИСНОВОК

Проблеми, які стосуються застосування інституту заочного розгляду справи в цивільному судочинстві, мають багато дискусійних чи й взагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони недостатньо чітко регламентовані в нормах чинного законодавства або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам змагального судочинства, далека від досконалості і правозастосовна практика. Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих та правозастосовних проблем цивільно-процесуального інституту заочного провадження має варіанти вирішення.

Розвиваючи положення дослідників проблем цивільного процесуального права, науковці пропонують узагальнену теоретичну концепцію заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України та систему практично-прикладних заходів, спрямованих на її реалізацію шляхом вдосконалення чинного законодавства і практики його застосування. Основний висновок соціально-політичного характеру полягає в тому, що розширення змагальності в цивільному процесі на сучасному етапі розвитку української правової системи є обов’язковою умовою переходу до стандартів правової держави та реалізації конституційного права на судовий захист, а запровадження інституту заочного розгляду зумовлене необхідністю закріплення додаткових гарантій реалізації основних принципів здійснення правосуддя, підвищення рівня відповідальності сторони за свою діяльність в процесі, а також необхідністю попередження зловживання процесуальними правами [14, с.158].

Проведений аналіз як чинного законодавства, практики його застосування, так і висловлених в літературі поглядів, дозволяє стверджувати, що під час заочного розгляду справи в повній мірі реалізуються принципи диспозитивності та змагальності цивільного процесу. Розгляд справи у відсутності відповідача та певні обмеження в реалізації процесуальних прав позивача в жодному разі не виступають винятками із цих засад судочинства. Незважаючи на те, що умовою заочного розгляду є фактична неявка відповідача в судове засідання, відповідач не вважається таким, що відсутній в судовому засіданні, якщо: 1) в матеріалах справи є клопотання відповідача про розгляд справи у його відсутності; 2) відповідач під час судового розгляду залишив залу судового засідання; 3) за повторне порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого відповідач був видалений із залу судового засідання; 4) в судове засідання з’явився представник відповідача. Встановлення в законодавстві різних процесуально-правових санкцій щодо позивача та відповідача за невиконання однакових обов’язків не узгоджується з принципом рівноправності учасників цивільного процесу. Тому відстоюється необхідність закріплення в законодавстві можливості ухвалення заочного рішення у разі неявки без поважних причин будь-якої із сторін спору. Це сприятиме також захисту прав відповідача, оскільки залишення позову без розгляду при неявці позивача не виключає його повторного звернення в суд з тотожнім позовом.

Необхідно підвищити гарантії інформування про час та місце розгляду справи, зокрема: 1) якщо повістка видається на руки стороні або її представникові для вручення іншим учасникам процесу, направляти її адресату цінними листом з описом його вкладення; 2) законодавчо закріпити, які дії і протягом якого строку повинні вчиняти житлово-експлуатаційна організація чи виконавчий орган місцевого самоврядування, коли судова повістка вручена їм у разі, якщо адресата чи членів його сім’ї не виявлено в місці проживання; 3) заборонити суду викликати відповідача через оголошення у пресі, коли місце його проживання відоме [17, с.41-42].

Ю.В. Навроцька в своїй дисертації зазначає, якщо відповідач в судове засідання не з’явився, а позивач згоди на заочний розгляд справи не дає, слід відкладати розгляд справи та викликати відповідача повторно. З метою недопущення затягування процесу запропоновано надати судові право самостійно визначати доцільність заочного розгляду у разі неявки відповідача після повторного виклику. Це дозволить вирішити також і питання відсутності одностайної згоди присутніх співпозивачів на заочний розгляд справи. Однак, якщо хтось із співпозивачів не з’явився, а ті, які присутні в судовому засіданні, наполягають на заочному провадженні, розгляд справи слід відкладати (відповідно до загальних наслідків першої неявки позивача), а у разі повторної неявки позивача залишати його позовні вимоги без розгляду. При цьому необхідно роз’єднати у самостійні провадження позови співпозивачів, і вимоги позивача, який з’явився і не заперечує проти заочного розгляду, розглядати окремо.

Під час заочного розгляду справи в тому ж засіданні без відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розміру позовних вимог.

Специфіка розгляду справи по суті у заочному провадженні полягає в обмеженні кола доказів, які досліджуються судом. Фактично, суд виходить з пояснень та доказів позивача, не заслуховує усних пояснень відповідача по суті спору. Водночас, якщо відповідачем були подані докази, то суд все ж повинен дослідити їх у судовому засіданні. Відповідно до ст.131 ЦПК України подання нових доказів позивачем під час заочного розгляду справи також є обмеженим і можливе лише, якщо він доведе, що докази не були подані до або під час попереднього судового засідання з поважних причин. В заочному провадженні в повній мірі застосовуються доказові презумпції; тому, якщо норми матеріального права покладають обов’язок доведення того чи іншого факту на відповідача, його неявка і неподання відповідних доказів раніше автоматично зумовлюють ухвалення заочного рішення на користь позивача. Під час заочного розгляду справи неможливим є визнання позову, відмова від визнання обставин, застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки ці всі дії залежать від волевиявлення відповідача.

Рішення, ухвалене за результатами заочного розгляду справи, доцільно іменувати заочним, оскільки це відразу вказуватиме на специфіку його перегляду.

Буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяє виділити два варіанти поведінки сторін, спрямовані на перегляд та оскарження заочного рішення: подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції – для відповідача та подання заяви про апеляційне оскарження і надалі апеляційної скарги – для позивача. Однак такий підхід законодавця викликає наступні труднощі на практиці: 1) можливе виникнення подвійного провадження – в суді першої інстанції за заявою про перегляд заочного рішення відповідача та в апеляційній інстанції за скаргою позивача; 2) якщо відповідач не має обґрунтування поважності причин своєї неявки в судове засідання, а оспорює законність і обґрунтованість рішення, він змушений подавати безпідставну заяву про перегляд заочного рішення, аби лише отримати згодом право оскаржити його в апеляційному порядку; 3) невизначеним залишається момент набрання заочним рішенням законної сили. Тому пропонується на законодавчому рівні закріпити право відповідача самостійно обирати спосіб перегляду заочного рішення, при цьому звернення відповідача до пільгового перегляду заочного рішення не повинно позбавляти його права апеляційного оскарження такого рішення, а також однаково обчислювати початок перебігу строку апеляційного оскарження заочного рішення для відповідача та позивача.

Аналіз різного роду наукових робіт та досліджень інституту заочного розгляду цивільної справи дає підстави для висновків, які стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті врегулювання заочного розгляду справи. У цілому констатується, що законодавча регламентація даного інституту далека від досконалості, норми, які стосуються заочного провадження, часто суперечать одні одним або ж іншим процесуальним інститутам. Суперечливою є й практика їх застосування.

Список використаних джерел

 

1.         Аргунов В.Н. Заочное производство и судебное решение // Хазяйство и право. - 1997. - №2. - С.15-18

2.         Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: Навчальний посібник для студ. вищих та середніх спец.юрид.навч.закладів і факультетів. - Львів: Світ, 2000. – 120 с.

3.         Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Червоный Ю.С., Волосатый Г.С., Ермолаева Е.О. и др. – Х.: Одиссей, 2007. – 792 с.

4.         Зайцев И.М. Гражданская процессуальная ответственность // Государство и право. – 1999. - №7. – С.93-96

5.         Заочное производство в новом ГПК Украины: историческая закономерность или прихоть законодателя // http://www.shkrebets.com/ukr/article21.html

6.         Зейкан Я.П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України / 2-ге вид., доп. – К.: Юридична практика, 2007. – 592 с.

7.         Конституція України від 28 червня 1996 р. (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.141

8.         Коссак С. Заочне провадження за новим ЦПК // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 року. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - С.290-292

9.         Коссак С.М. Заочний розгляд справи за процесуальним законодавством зарубіжних країн // Підприємництво. Господарство. Право. - 2007. - №6. - С.54-56

10.      Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. - К.: Істина, 2006. – 944 с.

11.      Луспеник Д. Заочне рішення у цивільному судочинстві: перші узагальнення судової практики // Юридичний журнал. - 2006. - №11. - С.123-130

12.      Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - №5. - С.95-99

13.      Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. – Харків: Харків юридичний, 2006. – 480 с.

14.      Навроцька Ю.В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України. Дис. … канд. юрид. наук. - Львів, 2008. – 207 с.

15.      Навроцкая Ю.В. Совершенствование правового регулирования сроков обжалования заочных решений // Материалы докладов XIV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» / Отв. ред. И.А.Алешковский, П.М.Костылев. [Электронный ресурс]. – М.: Издательский центр Факультета журналистики МГУ им. М.В.Ломоносова, 2007

16.      Навроцька Ю. Конкуренція способів оскарження заочного рішення в цивільному процесі України // Підприємництво. Господарство. Право. – 2007. - №6. – С.57-61

17.      Навроцька Ю. Можливість заочного розгляду справи при співучасті відповідачів в цивільному процесі // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 року. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - С.313-315

18.      Навроцька Ю.В. Можливість заочного розгляду при участі у справі третіх осіб // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІV регіональної науково-практичної конференції. 6 лютого 2008 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. - С.163-166

19.      Навроцька Ю.В. Неявка відповідача в судове засідання як умова допустимості заочного розгляду справи // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л.Ортинський. – Львів, 2006. – Вип.. 3. – С.81-95

20.      Навроцька Ю.В. Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2006. – Випуск 42. – С.191-197

21.      Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М.Коссака. - К.: Істина, 2004. – 976 с.

22.      Постанова Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. №1155 “Про затвердження Правил надання послуг поштового зв’язку” // Урядовий кур’єр. - 4 вересня 2002 р. - №161

23.      Постанова Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. №52 «Про затвердження Порядку визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 28 січня 2006 р. – №19

24.      Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.9-14

25.      Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. №9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.225-234

26.      Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 «Про судове рішення» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.235-239

27.      Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах // Вісник Верховного Суду України. – 2007. - №10. – С.25-35

28.      Рішення місцевого суду Приморського району м. Одеси від 11.07.2006 р. // Адвокат. - 2006. - №6. - С.36-37

29.      Розпорядження КМУ № 193-р від 30.01.2008 «Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, в яких у 2008 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 5 лютого 2008 р. – №22

30.      Розпорядження КМУ № 205-р від 12.04.2006 “Про затвердження переліку друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких у 2006 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме” // Урядовий кур’єр. - 20 квітня 2006 р. - №76

31.      Розпорядження КМУ № 678 від 29.12.2006 “Про друковані засоби масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких у 2007 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме” // Офіційний вісник України. - 2007. - №1. – Ст.52

32.      Удосконалити порядок вручення судових повісток // Вісник Верховного Суду України. – 2008. - №1. – С.3

33.      Уткина И.В. Институт заочного решения в гражданском процессе. Дисс. … канд. юрид. наук. - М., 1997. - 191 с.

34.      Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я.Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1. – 912 с.

35.      Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст.492

36.      Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2005. – 624 с.