Сутність і зміст права

1.1 Сутність і зміст права

Роль права у реалізації загальносуспільних інтересів. Для розуміння сутності та природи права треба зосередити увагу на багатогранність способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу. Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

по-перше, право існує в певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

по-друге, право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (які ідеї, оцінки, зв’язки або діяльність суб’єктів, яка розкриває динамізм права):

по-третє, з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права: класовий – право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу; загально соціальний – право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів.

Поряд з тим можна виділити також релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні національні або расові інтереси будуть визначальними для організації суспільно-політичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативно-правових актів, інших формах права. Таким чином, сутність права багатоаспектна. Вона може бути зведена до єдиного вузько спрямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежало від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження. Сьогодні ми частіше звертаємо увагу на позитивні якості права, називаємо його ознакою цивілізованості суспільства, втілення справедливості і моральності, вищої суспільної доцільності тощо. Проте за всіх часів противники існуючого ладу, особливо революціонери й бунтівники існуючого ґатунку, досить скептично ставилися до чинного права, називали цього фікцією, небезпечним обманом більшої частини суспільства, знаряддям насильства, палицею в руках правлячої верхівки.

Право має своєрідну подвійну природу. Так само як і держава, воно є знаряддям політичної влади, котра, з одного боку, забезпечує здійснення спільних інтересів суспільства, а з іншого – служить насамперед найвищим верствам, які схильні видати за загальносуспільні саме свої власні, групові інтереси. Отже, серед правових норм майже завжди можна знайти такі, що мають загально соціальний характер, і так, що запроваджені в інтересах конкретної соціальної групи. В процесі досягання справжньої демократизації суспільства і реального народовладдя неухильно має зростати роль права у реалізації саме загальносуспільних інтересів. У цьому, як вважать деякі дослідники, і полягає суть сучасного права. Право побудовано на "трьох китах". Це – мораль, держава і економікам. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили: економіка – основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність.

Мораль, держава і економіка – зовнішні умови, які викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що в центрі його знаходиться окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою. Зрозуміло, що свобода людини історично підготовлюється всебічним розвитком суспільства, важливих його сфер – духовної, економічної, політичної. Проте якраз в праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної особи, до кожної організації.

Викладене дозволяє зробити висновок, що право повинно мати загально соціальну сутність, служити інтересам всіх і кожного зокрема,забезпечувати організованість, законність, упорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв’язків.

Коли люди вступають у відносини між собою як суб’єкти права, це означає, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави. І нові можуть діяти вільно, без страху за непередбачені наслідки в соціальному плані.

Загально-соціальна сутність права конкретизується в його розумінні як міри свободи. В межах своїх прав громадянин вільний у своїх діях, суспільство в особі держави стоїть на сторожі своєї свободи. Таким чином, право не проста свобода, а свобода, гарантована від посягань, захищена свобода. Добро захищає від зла. Завдяки праву добро є нормою життя, зло – порушенням цієї норми.

Щодо змісту права, то під ним ми розуміємо всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

1. Соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права.

2. Спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення[4; 23-26].

1.2 Питання теорії права

Розроблення нового підходу стосовно визначення сутності правового режиму характеризується новизною. Виявляють основні ознаки правового режиму та надати його визначення.

По-перше, правовий режим-це правова форма. Якщо виходити з даного твердження як аксіоматичного, то постає закономірне питання: правова форма чого,- правового впливу, правового регулювання, правовідносин, правових норм тощо?

Категорія "правова форма" відображає зв’язок щонайменше двох соціальних явищ, одне з яких обов’язково є правовим. Визначення сутності правового явища через категорію правова форма характеризує право як динамічне явище, котре має сенс для суспільства, тільки постійно функціонуючи. Іншими словами, сутність будь-якого правового явища можна пізнати лише у процесі його дії у суспільстві. В іншому випадку право як соціальний регулятор просто не діє у суспільстві або діє неефективно, а звідси-стає непотрібним.

Таке уявлення про сутність правової форми вказує на те, що правовий вплив та правове врегулювання є двома сферами функціонування права у суспільстві, причому перший-загальною сферою, а друге-спеціальною, а вже в їх рамках функціонують різноманітні правові явища, які взаємодіють між собою та іншими соціальними явищами. Звідси, правовий вплив та правове регулювання виступають різними аспектами відображення права, в яких існують різні правові форми. Отже, правовий вплив і правове регулювання функціонують за допомогою правових форм і їх сукупністю.

Усвідомивши сутність категорії "правова форма", слід проаналізувати її значення для розкриття сутності категорії "правова форма", можна виявити три різні рефлексії в аналізі поняття "правовий режим", а саме – розглядати його за принципом співвідношення "загальне-особливе-одиничне". Загальним є аналіз категорії "правовий режим" з огляду на усе коло суспільних відносин, розуміння його як правової форми правового впливу. Особливим є аналіз такого режиму як правової форми правового регулювання шляхом визначення порядку динаміки правовідносин. Одиничним є дослідження юридичного режиму як правової форми конкретних правовідносин у певній сфері суспільного життя, що його характеризують.

На першому рівні, або в найбільш узагальненому розумінні, правовий режим є правовою формою, комплексом правових засобів, що відображає специфіку правового впливу, порядок функціонування правових явищ та їх взаємозв’язок з іншими елементами суспільного життя.

Стосовно особливого рівня розуміння категорії "правовий режим", то сама правомірність такого розгляду може викликати певні заперечення. Пов’язано це з тим, що правовий режим існує в юридичних приписах, і для його констатування непотрібні правовідносини. З точки зору позитивістського право розуміння,безумовно, правовий режим можна охарактеризувати, тільки дослідивши його відображення у правових нормах проявляються сутність права, а все, що опиняється поза ним, є не правовими явищами. Разом з тим, якщо взяти до уваги іншої концепції право розуміння, то просте декларування правового режиму в правових нормах не буде відповідати його сутності, а тим більше – відображати онтологічний взаємозв’язок юридичного режими з іншими явищами.

Правовий режим є правовою формою правового регулювання, що визнає порядок динаміки правовідносин і забезпечує правове упорядкування певної сфери суспільного життя. При цьому не має значення, динаміка яких саме правовідносин здійснюється у рамках правового режиму. Головне, щоб зміст названих відносин відповідав їх формі, а для цього має застосовуватись комплекс правових засобів, притаманних даному режиму. В межах правового режиму забезпечується правове упорядкування системи суспільних відносин, а динаміка правовідносин здійснюється в особливому правовому порядку, що в сукупності зумовлює функціонування суспільства та держави на правових засадах. Іншими словами, правова діяльність суб’єктів (правомірна чи неправомірна) охоплюється відповідними відносинам правовим режимом.

Нарешті, одиничне розуміння правового режиму, що відповідає позитивістському баченню права, надає цьому режиму конкретизованого характеру та визначає галузі права, в яких він застосовується. У цьому випадку під правовим режимом розуміється правова форма, що є сукупністю норм та способів їх реалізації у конкретній сфері суспільного життя, за допомогою яких забезпечується порядок динаміки конкретних правовідносин у часі й просторі т визначаються напрями правового регулювання.

По-друге правовий режим – це не тільки правова форма, ця категорія відображає комплекс правових засобів, що характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою способів правового регулювання, які формують специфічну спрямованість усього правового впливу. В межах кожного правового режиму задіяні усі способи правового регулювання, але у кожному з них один із способів займає домінуюче становище та формує специфічну спрямованість правового регулювання. Правовий режим з цієї точки зору об єднає правовий інструментарій, за допомогою якого забезпечується досягнення поставлених правом цілей. Отже, правовий режим охоплює сукупність правових засобів які забезпечує його функціональність та дієвість. Правовий режим можна розглядати як певного роду "укріплений блок" в загальному арсеналі правового інструментарію, що сполучає в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. У свою чергу, під правовим засобом розуміють певний інструментарій, за допомогою якого здійснюється юридична діяльність, досягаються та задовольняються інтереси у сфері права. Категорія "правовий засіб" необхідна для досягнення певних благ та усунення протиріч. Вона охоплює правові, організаційні, психологічні та інші явища, що мають правову форму та за допомогою яких досягаються цілі у праві, задовольняються інтереси його суб’єктів, а також забезпечується правопорядок. Для кожного правового режиму притаманний свій комплекс правових засобів, що відображають ступінь жорстокості правового регулювання, наявність правових обмежень або пільг, допустимий рівень активності суб’єктів права, межі їх правової самостійності тощо. Наприклад, для надзвичайних адміністративно-правових режимів характерним є застосування великої кількості екстрених заходів різноманітного походження, що в сукупності складають зміст юридичної процедури – спеціальної операції. Саме різноманітність походження заходів обумовлює їх правове оформлення у межах спеціальної операції, яка в цьому випадку виступає комплексним правовим засобом, що складає зміст відповідного надзвичайного-адміністративного адміністративно-правового режиму.

По-третє, правовий режим є правовим елементом, що визначає спрямованість правового регулювання, конкретизує відносини у правовій сфері, виділяє суб’єкти та об’єкти права, часові та просторові межі його дії. Іншими словами, за допомогою правового режиму визначаються з одного боку, галузева приналежність правовідносин в умовах схожості предмета та методу правового регулювання, а, з іншого-також комплекс регулятивних, охоронних, захисних тощо засобів, покликаних забезпечити в межах цієї галузі правове опосередкування певної життєвої ситуації. Саме у визначені галузевої спрямованості правового регулювання полягає місце правового режими в правовій системі як самостійного елемента права.

Нарешті, категорії правового режиму дозволяє створити цілісне уявлення про право в єдності його елементів, відображає онтологічний зв’язок з іншими елементами правової системи, визначає правові умови, в яких реалізується інтереси суб’єктів права, а також сприяє підвищенню рівня правової культури та практики правоаналізації.

Таким чином, у спеціально-юридичному розумінні правовий режим – це правова форма, що характеризує процес правового регулювання у певній сфері суспільного життя і є комплексом правових засобів, якими забезпечується порядок динаміки правовідносин у часі ц просторі та визначаються напрями цього регулювання[7;13-15].

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ПОДІЛУ ПРАВА

Одним із основних принципів, системо утворюючих для інститутів держави, є принцип поділу влади. У науці конституційного права визначення цього принципу є неоднозначним. Насамперед це пов’язане із різними підходами до розуміння природи концепції розподілу державної влади в теорії держави. Розподіл влади – це одночасно політико-правова доктрина й конституційний принцип, який покладений в основу організації влади будь-якої демократичної держави. Як політико-правова доктрина її початки простежуються ще у працях видатних мислителів стародавнього світу: Аристотеля, Платона, Епікура, Полібія. Хоч як концепція поділ влади обґрунтований такими мислителями, як Дж. Локк, та Ш. Монтеск‘є.

Найбільш життєздатною виявилася концепція розподілу влади Ш. Монтеск’є. Саме в його інтерпретації ця ідея дістала своє відображення і закріплення в конституційних актах як конституційний принцип. Ідея Ш. Монтеск’є полягає у необхідності захисту свободи особистості від свавілля державної влади. На його думку, цього можна досягнути шляхом забезпечення розподілу та рівноваги влади. Він називає законодавчу, та виконавчу та судову владу. Саме ці гілки влади розподіляються між різними органами і, будучи незалежними одна від одної за своїм складом та статусом, однак пов’язаних між собою внутрішньої залежністю довірених їм функцій, стримують одна одну.

Необхідно зазначати, що хоч теорія поділу влади. Ш. Монтєск’є покладено в основу сучасного конституційного принципу поділу влади, одинак вона зазнала значного доповнення в сучасному конституційному праві.

Для з’ясування сутності цього принципу в сучасній науці конституційного права необхідно вирішити такі завдання: по-перше, єдність державної влади; по-друге, природу розподілу державної влади; по-трєтє, поняття гілки влади та їх види; по-четверте, концепцію стримання та противаг, ідею субсидіарності гілок влади; по-п’яте, моделі розподілу державної влади.

У сучасній теорії конституційного права існують різноманітні підходи тлумачення природи розподілу влади. Наприклад, А. Шайо розподіл влади описує у двох моделях. Перша з них базується на розподілі гілок влади, інша – на розподілі компетенції між різними органами. В. Шаповал звертає увагу на "жорсткий" розподіл влади, за якого взаємовідносини між гілками влади розглядаються у вигляді рівностороннього трикутника. Поряд із цим, більшість підходів тлумачення розподілу влади зводяться до теорії функціонального розподілу влади.

Згідно з теорією функціонального розподілу компетенції між різними органами влади під розподілом влади розуміються окремі форми здійснення державної влади, тобто функції державної влади. Також функції державної влади розподіляються за формулярним або суб’єктивним змістом. У цьому значенні – це здійснення окремих функцій державної влади окремим державним органом або особливою групою державних органів, пов’язаних між собою.

Найбільш вдалим тлумаченням поділу влади є компромісне визначення між теорією єдності влади, а, зокрема, її соціальною єдністю (принципом народовладдя), теорією парламентаризму (принципом представницької демократії) та організаційно-правовим розподілом влади (принципом поділу держаної влади). Тобто принцип поділу державної влади розглядається у вза’ємозвязку із принципом народовладдя.

Згідно з цим підходом влада в державі належить народові, який її може здійснювати безпосередньо або через обрання представників до державних органів. Через інститут представницької демократії здійснюється делегування функцій з реалізації влади органами державної влади. Тут влада перетворюється на сукупність різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), які здійснюються незалежно одна від одної різними державними органами.

У зв’язку з цим виникає необхідність у такій системі органів державної влади, яка б унеможливлювала зосередження всіх функцій влади в одного органу. Таким чином, застосовується певний механізм розподілу цих функцій, розроблений теорією та практикою конституціоналізму, який у кожній окремій державі може суттєво відрізнятись. Цей механізм дістав свого відображення в інших елементах принципу поділу влади. До таких елементів належить розмежування предметів відання та повноважень між вищими рангами державної влади та елементи врівноваження гілок влади.

Одними із науковців, які у своїх роботах досліджують поняття гілки влади, є В. Чіркін та Т. Хабрієва. На їх думку, гілка державної влади передбачає: по-перше, існування особливих спеціалізованих и однорідних держаних органів, які посідають окреме місце в цілісному державному апараті та виконують окремо визначену роботу в управлінні державою; по-друге, самостійність державних органів кожної гілки влади, які при виконанні своїх специфічних завданнях не підзвітні ніякім іншим органам; по-третє, структурованість гілки влади, тобто це не просто сукупність органів, а структура в державному механізмі; по-четверте, організаційно-юридичну трансформацію окремої функції державного апарату з управління суспільством; по-п’яте, специфічні форми,методи та процедури її діяльності.

Щодо видів гілок влади, то теорією і практикою конституціоналізму розроблено багато видів, способів поділу функцій і владних повноважень. Класичну ( тричленну) систему розподілу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу,та судову. Цей розподіл є найпоширенішим у сучасному конституціоналізмі.

Поряд з цими гілками в окремих державах теорією і практикою конституціоналізму розроблено можливість закріплення в конституційних актах й інших видів гілок владою Серед них можна назвати такі: установча, виборча, муніципальна, інформаційна, контрольна

Також, необхідно зазначити, що в теорії держави і права важливе значення має концепція стримувань та противаг. Вона полягає в тому, що гілки влади повинні бути не тільки розподілені, а й врівноважувати одна одну. В юридичній літературі існує багато визначень цієї концепції .Система стримувань та противаг це додаткова гарантія неможливості зосередження влади в однією з гілок влади, яка доповнила сам розподіл влади на гілки. Це положення увійшло в сучасній конституції в тому чи іншому формулюванні.

Змістом системи стримувань та противаг є її елементами. Наприклад В. Лазарєв до основних елементів системи стримувань та противаг відносить такі: обмеження повноважень посадових осіб строком, несумісність депутатського мандату із зайняттям відповідальної посади в апараті управління, право вето на законопроекти, право розпуску парламенту, контроль за законодавчою владою, що здійснюється народом у ході виборів, незалежність суддівського корпусу тощо.

Система стримувань та противаг як нормативно визначена система може доповнюватись системою неформальних контактів між гілками влади. Вони можуть здійснюватись у сфері погоджувальних процедур, створювання погоджувальних комісій, залучення посередників до переговорних процесів у особі громадських організацій та політичних об єднань та партій. Характерною особливістю цієї системи є те, що вона не закріплюється нормами права і тому є дієвою в державах з високим рівнем політичної культури.

Найсучаснішим доповненням принципу розподілу влади є концепція субсідіарності гілок влади, яка починає складатись як принцип конституційного права в Європейському союзі. Дана концепція дістала свого закріплення Маастрихтському договорі 1992р. як критерій для розмежування між Єворпейським Союзом і державами – членами Європейського Союзу. Ця концепція характеризується такими ознаками: 1)повноваження делегуються тому рівневі публічної влади, який може їх найефективніше реалізувати; 2) гілки влади, їх органи сприяють один одному в здійсненні функцій держави, якщо це дозволено конституцією і якщо органи, якими здійснюється сприяння у здійсненні цих повноважень, не заперечують цьому.

Хоча розподіл один, способи його реалізації різні. Вони відрізняються специфічними особливостями. Визначений конституцією порядок формування та принципи взаємовідносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади визначають існуючу в державі форми правління. Так, у науці конституційного права прийнято виділяти дві форми державного правління – монархії та республіки, серед яких найпоширенішою в сучасному світі є республіканська форма правління, яка має три класичних різновиди – парламентську, президентську та змішану. Поряд з цим, у теорії конституційного права здійснюють класифікацію розподілу влади на "м‘який" та "жорсткий" розподіл функцій державної влади. "М’який розподіл влади існує в парламентських республіках, "жорстокий" - в президентських. Необхідно зазначити, що у сучасних конституційних системах починає переважати "м яка" модель розподілу влади. В юридичній літературі можна зустріти й класифікацію, за якою поділ влади в парламентських формах називають німецькою системою, а в умовах президентської – американською системою поділу влади.

Необхідно звернути увагу,що форма правління – це важливий, але єдиний фактор, який визначає зміст реалізації принципу поділу держаної влади. Його здійснення залежить також від конкретної історичної ситуації, що слалося в державі, демократичних традицій, партійної системи, державного режиму, рівня та типу політичної культури суспільства[7; 20-24]