Підстави та види представництва

2.1 Підстави та види представництва

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст.237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:

1)договір (наприклад, договір доручення);

2)закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

3)акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільною сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього па здійснення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових) [7.С.98].

Залежно від особливостей суб'єктного складу правовідносин представництва та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносин представництва у цивілістичній літературі традиційно найчастіше виокремлюють два види представництва:

1) добровільне, що ґрунтується на волевиявленні довірителя, яким визначаються повноваження представника;

2) обов’язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють.

Водночас деякі правознавці, використовуючи ті самі критерії класифікації, виокремлюють також додатково третій вид представництва — добровільно-обов'язкове, маючи на увазі таку ситуацію, коли правовідносини представництва встановлюються добровільно, але обсяг повноважень визначається не угодою сторін, а приписом закону або адміністративного акта (наприклад представництво подружжям одне одного).

Але, як свідчить детальний аналіз цього питання, таке добровільно-обов’язкове представництво все ж таки має за основу або вільне волевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва (підкреслюється вказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно), або вказівку закону, що передбачає виникнення правовідносин представництва. Тому тут все ж таки має йтися або про добровільне представництво зі спеціальними властивостями здійснення, або про обов'язкове представництво, що має у конкретному випадку деякі особливості виникнення [13.С.31].

Часто представництво також поділяється на види з врахуванням підстав виникнення внутрішніх його правовідносин, тобто тих обставин, з якими закон пов'язує встановлення представництва.

Підставами виникнення представництва згідно з ч. З ст. 237 ЦК України є: договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при вчиненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на вчинення такого правочину припускається.

Деякі автори на тій самій підставі виділяють інші три види представництва:

1)договірне (добровільне);

2)службове;

3)законне — таке, що ґрунтується на акті державного органу або органу місцевого самоврядування [1.С.608-610].

Проте така класифікація представництва залежно від підстав його виникнення здається не надто вдалою.

По-перше, тому що саме поняття «підстави виникнення представництва» не досить чітко окреслене у законі і навряд чи може бути точно і вичерпно сформульоване у правовій доктрині. Так, у ч. З ст. 237 ЦК України зазначається, що виникнення представництва можливе з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Але поняття «цивільне законодавство» у главі І книги першої ЦК України трактується дуже широко, охоплюючи не лише закони та інші акти законодавства, підзаконні нормативні акти, а й договори, звичаї тощо (статті 4—7 ЦК України).

Отже, виникають питання: чи можна вважати законним представництво, яке ґрунтується на приписі підзаконного акту; чи може виникати представництво на основі звичаїв ділового обороту; чи вважається законним представництво, яке здійснюється на підставі засновницького договору, що за своєю сутністю є корпоративною нормою, тощо. Очевидно, запропонувати коректну відповідь тут неможливо.

По-друге, у запропонованій класифікації залишається без відповіді питання про те, куди має бути віднесене представництво, що виникає на підставі юридичного факту (факту народження дитини від даних батьків і припису закону, рішення суду про визнання особи недієздатною і встановлення опіки та відповідного припису закону, смерті батьків малолітньої дитини і рішення органу опіки та піклування про призначення їй опікуна). З цих міркувань доцільно надати перевагу традиційному поділу представництва на добровільне та обов'язкове.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Комерційний представник — це особа, яка постійно і самостійно здійснює представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Одночасне комерційне представництво різних сторін угоди дозволяється тільки за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. Комерційний представник зобов'язаний виконувати доручення з ретельністю звичайного представника та охороняти таємницю, яка стала йому відома у процесі укладання торговельних угод і після виконання наданого йому доручення. Комерційний представник має право на винагороду і відшкодування збитків, яких йому було завдано під час виконання ним представницьких повноважень. Договір про комерційне представництво слід укладати у письмовій формі із вказівками щодо повноважень представника.

Цивільне законодавство України містить лише загальні положення щодо комерційного представництва (ст. 243 ЦК України). Більш детально врегульовані окремі види комерційного представниці на, зокрема комерційне представництво має місце її агентських відносинах у сфері господарювання і врегульоване статтями 295 – 305 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, підставами виникнення представництва є договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

У цивілістичній літературі зазвичай визначають два види представництва: добровільне (договірне) та обов’язкове (законне). Але деякі дослідники класифікують представництво залежно від підстав його виникнення на договірне, службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що самі підстави є не досить визначеними. Це викликає багато запитань, які залишаються без відповіді.