Право спільної сумісної власності подружжя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Володимира Даля

КРИМСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ, ФЕОДОСІЙСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни Правовое регулирование отношений собственности

Студент Кадыров А.Р.

Керівник роботи Доцент Сидоренко Ю.М.

 

Зміст

1. Право спільної сумісної власності подружжя 1.1 Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя 1.2 Об'єкти права спільної сумісної власності

1.3 Здійснення подружжям права спільної сумісної власності

1.4 Здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу 1.5 Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою

Список використаних джерел

1. Право спільної сумісної власності подружжя 1.1 Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України є два види спільної власності: спільна часткова і спільна сумісна. При спільній частковій (вважається, що наголос у цьому слові слід робити на третьому, а не на другому складі) власності кожен співвласник із самого початку має чітко визначену частку у праві власності — так звану ідеальну частку (наприклад, 1/3 чи 3/7), а тому має право на володіння, користування та розпорядження тим, що реально відповідає цій частці.

Дружина та чоловік можуть бути суб'єктами і права спільної часткової, і права спільної сумісної власності одночасно.

Право спільної сумісної власності як загально-цивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору — судом.

Інтересам подружжя відповідає поширення на майно, набуте за час шлюбу, саме правового режиму спільної сумісної власності. Це особливо стосується приватизації державного житлового фонду. Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартири (будинку) у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї. У разі вибору спільної сумісної власності розпорядження квартирою може бути здійснене лише за волею усіх співвласників. Ніхто не зможе розпорядитися своєю часткою до її виділу.

Спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою міцності шлюбу, здійснення подружжям різних соціальних функцій, зокрема народження і виховання дитини.

У статті 22 КпШС містилася норма, за якою «майно, нажите подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю». Оскільки у проекті Цивільного кодексу України вживався лише термін «набуття» права власності, саме він використовується в Сімейному кодексі.

Крім того, правова конструкція «майно, набуте подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю» є більш науково виваженою. Тобто підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до статті 60 СК воно вважається таким, що належить подружжю.

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі.

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, наприклад, дружини про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Закріплення у частині другій статті 60 СК презумпції права спільної сумісної власності подружжя є серйозним правовим застереженням для відповідних службових осіб, які іноді накладають арешт у зв'язку з порушенням кримінальної справи щодо дружини чи чоловіка на все майно подружжя.

При розгляді справи про розірвання шлюбу між А. та С. і поділу майна виник спір щодо того, кому належать два килими. А. стверджувала, що вони були подаровані їй, а тому є її особистою власністю, а С. цю обставину заперечував. Оскільки А. не подала відповідних доказів на підтвердження договору дарування, право спільної сумісної власності щодо цих речей не було спростоване.

Як уже зазначалося, ті факти, які згідно з законом припускаються, презюмуються, не потребують доказування. Це і звільнило С. від потреби доказувати належність цих речей до спільної сумісної власності подружжя.

Не є перешкодою для набуття права спільної сумісної власності та обставина, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку (доходу).

Праця вдома, пов'язана з веденням домашнього господарства, вихованням дитини, доглядом за непрацездатним членом сім'ї є дуже відповідальною і не менш важливою, ніж праця на виробництві. У зв'язку з цим вислів на зразок «моя жінка ніде не працює» є здебільшого таким, що-не відповідає дійсності.

Відповідно до статті 10 Хартії прав сім'ї, працю матері вдома потрібно визнавати і поважати, бо вона має цінність для сім'ї та для суспільства.

Чи є поважною причина, у зв'язку з якою один із подружжя не має самостійного заробітку? — відповідь на це запитання дасть суд. У частині першій статті 60 СК міститься перелік найбільш поширених обставин, які можуть зумовити відсутність власного заробітку.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Іншими словами, якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано, наприклад, лише чоловіка, це ще не значить, що він є одноосібним власником майна.

Шлюб між Н. та Д. було зареєстровано в !965р. У1970р. вони спорудили будинок, свідоцтво про право власності на який було видане лише на ім'я чоловіка Д. У 1980 р. шлюб між ними було розірвано. У 2003 р. Д. помер. Друга дружина спадкодавця О. вважала, що їй як єдиному спадкоємцеві за законом має належати весь будинок.

Оскільки будинок був споруджений під час шлюбу, то незалежно від того, хто із подружжя зареєстрований його власником, він є спільною сумісною власністю подружжя. Н. не є спадкоємцем після свого колишнього чоловіка, але вона є співвласником будинку, тому предметом спадкування весь будинок бути не може. Друга дружина спадкодавця О. може одержати у спадок лише те, що належало її чоловікові.

 

1.2 Об'єкти права спільної сумісної власності

Частина перша статті 61 СК не містить переліку речей, які можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Можна було б, звичайно, такий перелік дати. Однак він не був би вичерпним не лише на момент прийняття Сімейного кодексу, а й на майбутнє, бо перечне лити усі види майна неможливо, оскільки з часом неодмінно з'явиться якийсь новий, на сьогодні ще не існуючий об'єкт. Тому встановлення у статті 61 СК загального правила про те, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, є найбільш прийнятним.

Об'єктом права спільної сумісної власності, як уже зазначалося, не може вважатися право вимоги, оскільки воно виникає із зобов'язальних (договірних або недоговірних) правовідносин. Якщо у зв'язку з пошкодженням автомобіля, належного подружжю, заподіяна шкода, наприклад, у 4 тис. грн., то вимога про її повернення належить подружжю не лише як власникам, а й як потерпілим у деліктному зобов'язанні.

У частині другій статті 61 СК вперше законодавче вирішена дуже важлива і водночас дуже складна проблема: чиєю власністю є заробітна плата, пенсія, стипендія, одержана одним із подружжя. Без заперечень сприймалася теза про те, що право одержати нараховану зарплату чи пенсію — це право конкретної особи, а не її чоловіка чи дружини. Щодо правової належності цих грошових сум, одержаних одним із подружжя, велася дискусія.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли у судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 15 червня 1973 р. у пункті 6 було наведено перелік майна, яке є спільною сумісною власністю, але ні заробітної плати, ні пенсії, ні стипендії до неї не було включено. Те саме було повторено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 р. Чим зумовлено таке мовчання щодо заробітної плати та пенсії? Можливо, відсутністю єдиної позиції з цієї проблеми.

Законодавець вперше дає чітке, однозначне рішення: заробітна плата, пенсія, стипендія, дивіденди є власністю того, кому вони виплачені. У цій нормі — повага до того з подружжя, кому ці грошові суми дісталися, головним чином, як наслідок його праці, як гарантія його особистої свободи. Вносити чи не вносити ці грошові суми до сімейного бюджету, кожен з подружжя має право вирішувати сам, залежно від його зорієнтованості на зміцнення сімейних відносин.

Отже, кожному з подружжя закон дає право вибору, реалізуючи в цій нормі ідеологію ненасильства.

Невнесення заробітної плати чи пенсії до сімейного бюджету може бути однією з причин погіршення сімейних відносин, а згодом і причиною пред'явлення вимоги про розірвання шлюбу.

Термін «сімейний бюджет» неодноразово використовувався Верховним Судом України, але в цьому Кодексі закріплений вперше.

Сімейний бюджет — матеріальна основа сім'ї. Право одного з подружжя вносити зарплату, пенсію до сімейного бюджету існує поряд з його обов'язком дбати про матеріальне забезпечення сім'ї (частина четверта статті 55 СК) та правом на спільне вирішення питань життя сім'ї (стаття 54 СК).

У частині другій статті 61 СК зазначено, що заробітна плата, пенсія, дивіденди, одержані дружиною чи чоловіком, є спільною сумісною власністю подружжя тоді, коли вони внесені одним із них на свій особистий рахунок у банківській (кредитній) установі. Саме така правова конструкція («право власності на вклад») неодноразово використовувалася Пленумом Верховного Суду України, нею оперує законодавство та судова практика, широко послуговується література. Однак грошова сума, передана банківській (кредитній) установі за договором, стає власністю цієї установи, а не вкладника. Останній одержує взамін право вимагати видачі вкладу.

Незважаючи на справжню юридичну природу вкладу, у частині другій цієї статті закріплено широко поширений, звичний, хоча й неточний погляд на вклад як на об'єкт права власності вкладника. Оскільки вклад вноситься на підставі договору, немає ні теоретичних, ні законодавчих перешкод для того, щоб вкладниками значилися і дружина, і чоловік.

Якщо вкладником є, наприклад, чоловік, то дружина зможе отримати гроші лише на підставі довіреності, виданої чоловіком. Цією нормою охороняються інтереси вкладника, адже на його рахунку можуть бути грошові суми, внесені до шлюбу чи під час окремого проживання та сепарації, або одержані за договором дарування чи як відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.

Судовою практикою було вироблене положення, за яким грошові кошти, інше майно, одержане одним із подружжя за договором, укладеним в інтересах сім'ї, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Це положення одержало своє законодавче закріплення. Відповідно до частини третьої статті 61 СК все те, що одержане за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім'ї, стає спільною власністю подружжя. В тому числі і тоді, коли на придбання цього майна одним із подружжя витрачена заробітна плата, не внесена ним до сімейного бюджету. Спільною сумісною власністю буде, наприклад, автомобіль, виграний у лотерею, чи інший грошовий виграш, оскільки вважається, що такий договір один з подружжя уклав в інтересах сім'ї.

У частині четвертій статті 61 СК збережена законодавча традиція, відповідно до якої речі для професійних занять одного з подружжя, придбані за час шлюбу, вважаються спільною сумісною власністю подружжя. Хоча теоретично не виключалося й інше рішення: річ, придбана одному із подружжя для його професійних занять, є його особистою власністю, незалежно від того, що придбана вона за рахунок сімейного бюджету. У разі поділу спільного майна ця обставина мала би враховуватися, тобто другий з подружжя одержав би право на компенсацію іншим майном.

Чи можна термін «речі для професійних занять» тлумачити розширено, включивши до них і ті речі, які, наприклад, дружина, лікар за фахом, використовує для вишивання чи художнього ткацтва, а чоловік — для фотографування, хоча і не працює фотографом?

Практична потреба у цьому була б за умови, що речі для професійних занять одного з подружжя вважалися за законом його особистою власністю. При тому правовому регулюванні, яке було в статті 26 КпШС і є у статті 61 СК, такої потреби немає. Якщо при поділі спільного майна виникне спір щодо того, кому передати ткацький верстат чи фотоапарат, суд легко вирішить його, взявши до уваги те, хто ці речі реально використовував під час шлюбу.