Здійснення подружжям права спільної сумісної власності

1.3 Здійснення подружжям права спільної сумісної власності

Як зазначалося, сенс права спільної сумісної власності полягає у тому, що частки співвласників не виділені, а тому кожен з них має рівне право на володіння, користування та розпорядження майном. Такі ж рівні можливості щодо здійснення права спільної сумісної власності мають дружина та чоловік, незалежно від того, що зарплата одного з подружжя є більшою, як і від того, що один із подружжя продовжує навчання чи є інвалідом.

Не здійснення одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав на подружнє майно.

Закон дозволяє подружжю встановити особливий порядок здійснення права спільної сумісної власності. Так, дружина може видати чоловікові довіреність на розпорядження усім спільним майном шляхом вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Дружина і чоловік як фізичні особи мають право реалізовувати свою цивільну правоздатність, укладаючи між собою усі договори, які не заборонені законом, зокрема договори куплі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадковий договір.

Предметом договору між подружжям можуть бути речі, що належать на праві особистої власності кожному з них, а також речі, які є їхньою спільною сумісною власністю. Це значить, що чоловік, наприклад, може подарувати дружині перстень, придбаний на його заробітну плату, чи передати їй свою частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль.

У частині другій статті 64 СК сформульована норма, яка істотно спрощує і полегшує укладення між дружиною та чоловіком договорів, пов'язаних з відчуженням одним із подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності, насамперед щодо нерухомості. Завдяки цій правовій новелі їм уже не доведеться попередньо здійснювати процедуру виділу своєї частки та оформлення права власності на неї.

Подружжя А. та Т. домовилися, що він подарує їй половину приватизованої квартири. Однак нотаріус відмовився посвідчити такий договір, оскільки частки у праві власності на квартиру кожному з них не були виділені, і, звичайно, не було у них відповідного документа, який підтверджував би права на ці частки. Довелося їм укласти договір про поділ квартири, нотаріально посвідчити його, одержати відповідні свідоцтва і лише після цього укласти договір дарування.

Відповідно до частини другої статті 64 СК подружжя (а також ті, шлюб між ким розірвано) мають право добровільно визначити частки кожного з них і тут же укласти договір щодо розпоряджання цими частками.

Стаття 65 СК стосується договорів, які подружжя або один з них укладає з іншими особами щодо майна, яке їм належить на праві спільної сумісної власності.

Укладення дружиною та чоловіком договорів з іншими особами щодо майна, яке є особистою власністю кожного з них, регулюється Цивільним кодексом України.

Договори з іншими особами щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, мають укладатися за їхньою спільною згодою.

У частині другій статті 65 СК сформульована правова презумпція, відповідно до якої вважається, що один з подружжя, укладаючи договір щодо спільного майна, діє зі згоди другого З подружжя. Наявність такої згоди може бути оспорена дружиною чи чоловіком лише щодо договорів, які виходять за межі дрібного побутового договору. Особливості дрібного побутового договору визначені Цивільним кодексом України. Ними є невисока вартість предмета договору, спрямованість договору на задоволення побутових потреб особи.

Оспорення дрібного побутового договору у зв'язку з відсутністю згоди другого з подружжя на його укладення Сімейний кодекс не допускає.

Норма частини другої статті 65 СК стимулює покупця під страхом визнання договору недійсним до обачності.

У випадках, визначених у частині третій статті 65 СК, згода на укладення договору має бути письмовою.

При відчуженні цінного майна (виробів з дорогоцінних металів чи каміння, антикваріату, дорогого посуду, картин, меблів тощо), не варто сприймати присутність другого з подружжя при укладенні договору як акт його згоди. Така згода на укладання договору не може засвідчуватися мовчанням, вона має бути письмовою.

Стосовно договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, згода другого з подружжя на їх укладання має бути нотаріально посвідчена. Тобто, якщо одним із подружжя відчужується автомобіль або житловий будинок чи земельна ділянка, які є об'єктом права спільної сумісної власності, письмова згода другого з подружжя має бути посвідчена нотаріально. За допомогою цього правила вдасться запобігти багаточисленним фактам продажу автомобілів одним із подружжя без згоди другого.

Згода другого з подружжя потрібна й у разі видачі тим, на ім'я кого зареєстровано автомобіль, довіреності на користування ним або так званої генеральної довіреності з правом продажу автомобіля.

У разі укладення, наприклад, дружиною договору без згоди чоловіка, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору частково недійсним або про перевід на нього прав покупця. Вимога про часткове визнання договору недійсним може бути заявлена і тоді, коли чоловік заперечує лише щодо відчуження своєї частки.

Якщо чоловік взагалі заперечує проти передачі майна іншій особі, заявляючи про своє переважне право на його придбання, йому належить вимагати визнання недійсним договору стосовно своєї частки, а щодо частки другого з подружжя вимагати переводу на себе прав покупця.

На ці вимоги поширюється позовна давність, встановлена Цивільним кодексом України.

Норма частини четвертої статті 65 СК охороняє одного з подружжя від недобросовісності з боку своєї дружини чи чоловіка. Вона була зумовлена непоодинокими випадками, коли вимога, заснована на договорі, який уклав один із подружжя, безпідставно пред'являлася і до другого з подружжя.

Якщо у власності подружжя є річ, якою вони обоє одночасно користуватися не можуть (комп'ютер, автомобіль, музичний інструмент), дружина і чоловік можуть домовитися про режим користування нею. Норма частини першої статті 66 СК є своєрідною підказкою дружині та чоловікові щодо того, як діяти, щоб не порушити сімейної злагоди.

Потреба застосування частини другої статті 66 СК зумовлена здебільшого ускладненням особистих стосунків між дружиною та чоловіком. Встановлення порядку (режиму) користування кожним з них спільною квартирою, будинком, дачею, іншою будівлею — це по суті переддень поділу цього майна.

Подружжя може, наприклад, домовитися про те, що перший поверх будинку займе дружина, а чоловік користуватиметься другим поверхом. Якщо такий договір укладено усно, він може бути взятий до уваги судом в майбутньому у разі поділу будинку. Якщо ж такий договір укладений письмово і посвідчений нотаріусом, то у разі смерті, наприклад, дружини, за умови, що частки кожного з подружжя є рівними, предметом спадкування буде перший поверх будинку.

Договір про порядок користування нерухомим майном, посвідчений нотаріусом, може бути згодом змінений за згодою подружжя або за рішенням суду.

  1.4 Здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу

У частині першій статті 68 СК залишена поза увагою пропозиція про встановлення норми, за якою розірвання шлюбу має припиняти право спільної сумісної власності, автоматично перетворюючи його у право спільної часткової власності.

У результаті розірвання шлюбу співвласники перестають бути подружжям, однак правовий режим їхнього майна, набутого за час шлюбу, залишається попереднім — спільною сумісною власністю, але вже колишнього подружжя. Колишнє подружжя може бути співвласниками протягом невизначеного строку, аж до поділу майна, знищення його чи до смерті одного з них.

Презумпція згоди дружини чи чоловіка на розпоряджання спільним майном, яке здійснює другий з подружжя (частина друга статті 65 СК), триває до розірвання шлюбу. Тому після розірвання шлюбу, навіть для вчинення щодо спільного майна дрібних побутових угод, потрібна згода другого співвласника.

Кожен із співвласників має право на поділ спільного майна. Прагнення реалізувати це право не завжди є свідченням відсутності злагоди між співвласниками. Проте у відносинах між подружжям поділ спільного майна — це завжди результат ускладнення стосунків між ними.

Право подружжя на поділ спільного майна існує доти, поки існує це майно. Поділивши майно, подружжя, проживаючи спільно, можуть знову придбати майно і знову ж ділити його.

Поділ спільного майна може відбутися як під час шлюбу, так і після його розірвання. Вимога про поділ майна після смерті одного з подружжя може бути заявлена його спадкоємцями.

Добровільний поділ майна із визначенням ідеальних часток залишає більше шансів для примирення подружжя, ніж тоді, коли це робиться за допомогою суду.

Якщо предметом поділу є нерухоме майно, договір про такий поділ має бути посвідчений нотаріально. Поява нового власника і нового (видозміненого) об'єкта права власності обумовлює необхідність державної реєстрації такого договору.

Поділ всього майна, яке було спільною сумісною власністю подружжя, або лише певної речі (наприклад, будинку), означає припинення щодо нього режиму об'єкта права спільної сумісної власності. У разі виділу майно, відокремлене із загальної маси спільних речей, стає особистою власністю одного з подружжя, зменшуючи його частку у праві спільної сумісної власності щодо майна, яке залишилося.

Договір про виділ нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.

Вимога про поділ майна може бути заявлена кожним з подружжя, зокрема тим, у помешканні якого це майно знаходиться, адже тримання частки майна, належного другому з подружжя, може викликати певні незручності.

Якщо спільне майно потребує утримання, зберігання, догляду, то той із колишнього подружжя, який продовжує володіти та користуватися ним, має право вимагати від другого відповідної компенсації понесених ним витрат, з урахуванням тієї користі, яку він мав від його використання, або зажадати забрати свою майнову частку в натурі.

Хоча у праві спільної сумісної власності подружжя частки кожного з них не виділені, дружина і чоловік мають право сподіватися на те, що у разі заявлення одним із них або спадкоємцем вимоги про поділ частки кожного будуть рівними. «Тобі — половина й мені — половина» — такий закон подружніх відносин, за допомогою якого утверджується справжня рівність у відносинах між дружиною та чоловіком.

Частина перша статті 28 КпІПС містила норму, за якою у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, «їх частки визнаються рівними». У частині першій статті 70 СК ця законодавча ідея сформульована точніше: «частки майна дружини та чоловіка є рівними».

Законний режим рівності часток може бути змінений за домовленістю сторін. Тобто дружина і чоловік, розділяючи між собою спільне майно, мають право самі визначити як розмір частки, так і те конкретне майно, яке буде належати кожному з них. Можливість від ступ лення від засади рівності часток може бути обумовлена ними у шлюбному договорі.

Відступлення від рівності часток означає зменшення частки одного з подружжя і відповідно збільшення частки другого з подружжя. У разі збільшення частки того з подружжя, з ким проживає дитина, остання не стає власником зробленої «надбавки».

Суд може присудити одному з подружжя меншу частку за обставин, що мають істотне значення. У частині другій статті 70 СК подано приблизний перелік цих обставин, кожна з яких пов'язана з протиправною поведінкою одного з подружжя. Зменшення його частки у спільній сумісній власності — це санкція за невиконання обов'язків як дружини чи чоловіка, зокрема обов'язку дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, і, водночас, це санкція до одного з них як співвласника.

Якщо, наприклад, чоловік систематично витрачає свою заробітну плату виключно для задоволення своїх інтересів, майно, набуте за час шлюбу, все одно вважатиметься спільною сумісною власністю. Однак його частка, відповідно до його участі у придбанні майна, може бути мінімальною. Отже, суть цієї правової санкції полягає у тому, що особа не одержить того, що вона за звичайних обставин могла би одержати. Якщо один із подружжя зловживає алкоголем, суд може взагалі відмовити у виділенні йому щонайменшої частки, зваживши на шкоду матеріальним інтересам сім'ї, яка була ним завдана.

У частині третій статті 70 СК підстави для збільшення частки одного з подружжя не пов'язуються з протиправною поведінкою.

Відповідно до частини першої статті 28 КпШС розмір частки міг бути збільшений з урахуванням інтересів дітей, які заслуговували на увагу. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на те, що самого факту проживання дитини з одним із подружжя недостатньо для збільшення його частки. Треба було обов'язково зазначити в рішенні, який саме інтерес дитини був взятий судом до уваги. Проте суди вперто не зважали на таку вимогу.

Позиція, сформульована у частині третій статті 70 СК, має істотні відмінності. Вона встановила прозорий критерій для задоволення вимоги про збільшення частки у спільному майні тому з подружжя, з ким проживає дитина або непрацездатні повнолітні син чи дочка.

Після розірвання шлюбу з матір'ю залишилися проживати двоє дітей. Протягом одного року батько ухилявся від сплати аліментів. Сума аліментів, що стягувалася за рішенням суду, становила ЗО грн. щомісячно. Цієї суми було явно недостатньо для покриття половини затрат, які несла мати на виховання та утримання дітей.

В іншому випадку з матір'ю залишилася проживати дитина, яка страждала на лейкемію. Розмір аліментів на матір (стаття 88 СК) становив 25 грн., а на дитину — 50 грн.

У цих змодельованих життєвих ситуаціях розмір аліментів, які сплачує батько на двох дітей чи дитину-інваліда, явно недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тому за наявності таких обставин при розгляді справи про поділ спільного майна подружжя, судом має бути задоволена вимога того, з ким проживає дитина, непрацездатний син чи дочка, про присудження йому більшої частки.

Цінність такої правової новели багатогранна. Насамперед нею утверджується принцип справедливості та добросовісності у відносинах подружжя. Під загрозою зменшення частки у спільному майні один з подружжя, як правило, чоловік стимулюється до належного виконання своїх батьківських обов'язків.

Водночас сфера чинності норми частини третьої статті 70 СК може бути звужена або навіть зведена до мінімуму, якщо вимога про поділ майна заявлена другим з подружжя одночасно із вимогою про розірвання шлюбу. Тобто, коли ще невідомо, наскільки сумлінно він виконуватиме свій батьківський обов'язок.

Якщо після поділу майна на рівні частки згодом виявиться, що розмір аліментів дітям є недостатнім, заінтересована особа не позбавлена права на звернення до суду. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу суд відмовляє в прийнятті заяви, якщо уже винесене рішення по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і за тих же обставин. За умови появи інших, додаткових обставин спір про той самий предмет та між тими ж сторонами може бути предметом судового розгляду. А це означає, що поділене в минулому майно може бути перерозподілене.

 

1.5 Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою

У різні часи вітчизняної історії тривале проживання жінки та чоловіка без зареєстрованого шлюбу мало різні назви: «життя на віру», «фактичний шлюб», «фактичні шлюбні відносини». Останнім часом його стали називати «цивільним шлюбом», хоча за радянським законодавством 30-х років цивільним називався шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, на противагу шлюбові церковному, заснованому на акті вінчання.

У різні часи за назвою стояло ставлення суспільства та держави до осіб, які свідомо вибрали саме таку форму організації свого сімейного життя або були змушені до цього за певних обставин. Однак те, що проживання жінки та чоловіка було сім'єю, не викликало сумніву.

Кодекс законів про шлюб, сім'ю та опіку РСФРР 1926 р. увійшов у історію тим, що надав юридичного значення фактичним шлюбним відносинам. Це означало, що фактичне співжиття, тобто коли особи жили спільно однією сім'єю, не приховуючи своїх відносин, викликало наслідки, встановлені для зареєстрованого шлюбу, — право на майно, нажите спільно, та право на аліменти. Згодом судова практика прирівняла фактичне подружжя і в правах на спадкування, одержання пенсії та в праві на житло. На думку професора В. І. Бошка, ці норми спрямовувалися на захист жінок, які були в сімейних відносинах з представниками експлуататорських класів — непманів, куркулів.

У Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. була закріплена дещо інша позиція. За статтею 140 суду надавалося право в кожному конкретному випадку вирішувати право на аліменти та право на майно у разі неможливості оформити фактичний шлюб його реєстрацією.

Отже, як у РСФРР, так і в УСРР не відбулося повного урів-няння зареєстрованого і фактичного шлюбів, а мало місце лише урівняння (більшою чи меншою мірою) майнових прав та обов'язків жінки і чоловіка. Пояснювалося це необхідністю стати на захист, головним чином, жінки, яка, потрапивши у складне матеріальне становище, часто не мала змоги обирати форму організації свого сімейного життя і мусила прийняти умови, запропоновані економічно стійкішим чоловіком. Така ситуація тривала до відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства» від 8 липня 1944 р.

В умовах післявоєнної диспропорції жіночого до чоловічого населення було прийнято рішення про юридичне визнання лише шлюбу, зареєстрованого в органі ЗАГСу. З цього часу майно, нажите жінкою та чоловіком, які спільно проживали без шлюбу, визнавалося об'єктом права спільної часткової, а не спільної сумісної власності. Не виникало у таких осіб і право на аліменти. Майнові відносини між такими особами вважалися цивільними, а не сімейними, оскільки наявність сім'ї між ними з цього часу стала категорично заперечуватися.

Відповідно до статті 283 Цивільного кодексу 1963 р. до членів сім'ї наймача, крім подружжя, батьків, дітей, були віднесені «інші родичі». Під тиском судової практики Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1973 р.¹ термін «інші родичі» було замінено на «інші особи». Ними здебільшого були фактична дружина та фактичний чоловік. З цього часу термінологічна категоричність (співжителька, співжи-тель) поступово стала згладжуватися.

. Своєрідний прорив було зроблено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., у статті 19 якого було встановлено виникнення права спільної сумісної власності на майно, набуте спільною працею чи коштами членів сім'ї, тобто виникнення так званої «сімейної власності». Ця норма стосувалася не лише колишнього колгоспного двору, а й осіб, які проживали спільно у «фактичному шлюбі», та інших членів сім'ї. Ця норма була перенесена до Книги третьої «Право власності та інші речові права» Цивільного кодексу України.

Визнання осіб, які спільно проживають, але без зареєстрованого шлюбу, сімейним союзом, зумовило питання: чи накладає стаття 8 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, в якій встановлено право людини на повагу до її сімейного життя, на держав-учасниць Конвенції позитивні зобов'язання, тобто чи зобов'язує вона їх до встановлення однакового правового становища осіб, які перебувають у шлюбі, та осіб, які не є у шлюбі між собою.

У справі «Джонсон проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зробив висновок, що договірні сторони користуються широкою свободою розсуду, визначаючи, яких заходів слід вжити для забезпечення додержання Конвенції, з належним урахуванням потреб та ресурсів суспільства і окремих осіб. Отже, надати тим, хто живе у фактичному, або, як його зараз називають, «цивільному» шлюбі, окремі майнові права, якими наділено подружжя, — це право держави.

Нинішня ситуація в Україні дещо нагадує повоєнну — економічна криза, низький рівень життя, безробіття основної частини населення і насамперед жінок. Нестатки, економічна залежність позбавили велику кількість жінок та чоловіків можливості вибору форми організації свого сімейного життя. І вони згоджуються на будь-які умови, щоб вижити. Тому аргументи, які свого часу були використані професором В. І. Бо-шком для пояснення необхідності правового урівняння майнової сфери відносин у зареєстрованому і незареєстрованому шлюбі, зберегли своє значення.

Оскільки майно, нажите у «цивільному» шлюбі, уже визнане було спільною сумісною власністю, йдеться лише про відтворення відповідного положення Закону України «Про власність» у Сімейному кодексі України. Тому відкрита, а не завуальована (як це було зроблено у статті 19 Закону України «Про власність») норма про те, що майно, набуте жінкою та чоловіком, які проживають спільно, але без реєстрації шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, не може сприйматися як щось абсолютно нове і водночас як міна сповільненої дії, закладена під інститутом шлюбу.

Надання права спільної сумісної власності на майно, нажите у «цивільному» шлюбі, зокрема поширення принципу рівності часток і на того, хто через поважні причини не мав самостійного заробітку (доходу), є свідченням державної охорони сім'ї, яка відповідно до статті 51 Конституції України не пов'язується з підставами її створення. Водночас це є своєрідним захистом від духовного та матеріального визиску однієї особи з боку другої.

Таке нововведення Сімейного кодексу України викликало критику. З одного боку, представники старшого покоління заперечували проти «цивільного» шлюбу, оскільки, на їхню думку, він сприятиме падінню моральності в суспільстві, з іншого — представники молоді вважали, що така новела обмежує їхню свободу, оскільки наближає майновий правовий статус «законного» і «цивільного» шлюбу і цим стимулює людей офіційно реєструвати свої відносини в органах РАЦСу.

Регулювання майнових відносин між фактичною дружиною та чоловіком, закріплене у статті 74 СК, це не крок назад, а навпаки — крок уперед, бо сприяє утвердженню добросовісності у відносинах між жінкою та чоловіком. При цьому падіння моральності є наслідком саме відсутності правового регулювання, що створює можливість одному паразитувати за рахунок другого. Відповідно правило статті 74 СК не можна вважати «прямою атакою на інститут сім'ї» .

Запропоновані новели дійсно невидиме підштовхуватимуть жінку та чоловіка до органів РАЦСу, оскільки майновий правовий статус цих двох форм організації сімейного життя є максимально наближеним. Єдиний більш-менш вагомий плюс «цивільного» шлюбу — «взяв свою валізу і пішов» — не має особливого значення, бо так може вчинити і кожен з подружжя. А тим науковцям, які, захоплюючись Указом від 8 липня 1944 р. і «набутим правовим досвідом», з «подивом» читають статтю 74 СК, слід порекомендувати прочитати статтю 24 Конституції України, за якою жодна ознака не може бути підставою для пільг та обмежень, та частину третю статті 51, в якій проголошена державна охорона сім'ї, без застереження щодо підстав її створення. Як зазначають психологи, «зніміть заборони і певне суспільне явище втратить свою притягальну силу». Стаття 74 заснована на цьому висновку.

Список використаних джерел

1.           Конституція України. //Відомості Верховної Ради. 1996. - № 16. - ст. 11.

2.           Цивільний кодекс України // Голос України, 2003. - № 47. - ст.73.

3.           Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К., 2001. – 583 с.

4.           Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю. С. Червоного. — К.: Истина, 2003. — 515 с.

5.           Право власності в Україні/За ред. Я.М.Шевченко — К., 1996. — 320 с.

6.           Про власність: Закон України від 7 февраля 1991 р.// Відомості Верховної Ради, 1991. - № 65. – ст. 209.

7.           Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 528 с

8.           Сімейне право України: Підручн. / За ред. Гопанчука В. С. К.: Істина, 2002. - 299 с.

9.           Цивільне право України. Частина перша. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. проф. Ч. Н. Азімова, доцентів С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. — Харків, 2000. — 368 с.

10.         Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох тонах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К., 2003. — 520 с.

11.      Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — 2-е вид., допов. і перероб. — К., 2004. — Кн. 1. — 736с.