Правове становище рабів

2.3 Правове становище рабів

Раби, що становили більше ніж третину всього населення Афін, були абсолютно безправними членами давньогрецького держави. Рабами ставали:

1) за народженням,

2) за вироком суду щодо невдячного метеку або вільновідпущеника,

3) захоплені в полон. Раби могли належати як полісом, так і приватним особам (до IV ст. До н.е. Більшість афінських громадян володіло 3-4 рабами).

Праця рабів широко використовувався в сільському господарстві, в роботах по дому, у ремісничих майстерень, в гірничій справі, морських перевезеннях, будівництві та ін Раб в Афінах був досить дорогий - ціна доходила до розмірів річної плати ремісника. Основний контингент афінських рабів у V ст. до н.е. становили люди негрецького походження - фракійці, скіфи, лідійцям, сіцілійці і т.п [3, 142].

Найчастіше рабів здавали в оренду, отримуючи плату за їхню працю. Найбільш діловитих і кмітливих рабів панове нерідко поселяли окремо - виділяли їм самостійне господарство, постачали інструментами і невеликими коштами. Такі раби в основному займалися ремісничими роботами і виплачували своєму господареві певну ренту - оброк. У цілому ж експлуатація рабської праці на ті часи приносила досить великий прибуток.

У суді раб міг поставати лише на вимогу при розгляді звинувачень у політичних злочинах, свідчення в цих випадках бралися обов'язково під тортурами. Зустрічалися випадки відпустки рабів на волю, або їх викупу. Вільновідпущені раби за своїм соціальним становищем прирівнювалися до метеків. Крім рабів з політичного і громадського життя афінського держави були_повністю_виключені_жінки.

Раб був власністю пана, останньому належали його робочий час, його життя. Користуючись безконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, піддавати їх будь-яким покаранням, аж до вбивства. Але з іншого боку, купити раба, заплатити за нього певну (і чималу) суму грошей, а потім вбити його або заморити голодом було невигідним для хазяйського гаманця. Щоб раб міг нормально працювати, потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїх рабів, так само як і про своє худобі, як про своїх робочих інструментах.

В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своєму господареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст. до н. е.. харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильно відрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів і їх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися в законодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування, оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самим власникам [4, 394].

Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело до загострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб - потенційний ворог пану - такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб і раби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність і розташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадських роботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якості помічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).

Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами, нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби: поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають під суворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть у межах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не могла реалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.

Існували й інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії, Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві були не раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичного статусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі, на Криті - войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї – маріандінамі [3, 151].

Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку - 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.

Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат - господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей - не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.

ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі