Готова продукція обліковується по фактичній виробничій собівартості

3. Готова продукція обліковується по фактичній виробничій собівартості.

4. Грошові кошти - сума грошових коштів в касі підприємства готівкою, коштів, які зберігаються на розрахунковому, валютному та інших рахунках в установах банку, а також цінних паперів (акції, облігації, векселі, сертифікати ощадного банку) та інших грошових коштів підприємства.

5. Кошти в розрахунках - дебіторська заборгованість за товари та послуги, за видані аванси, за одержані векселі, суми за підзвітними особами та інші. У відповідності з Цивільним Кодексом України строк позовної давності по зобов'язаннях з фізичними і юридичними особами встановлений три роки.

Дебіторська заборгованість з закінченими строками позовної давності списується на збитки і обліковується на забалансовому рахунку протягом не менше як п'ять років.

6. Суми прибутку, які належать перерахуванню в бюджет у вигляді податків, суми, які використовуються для утворення фондів спеціального призначення підприємства.

  2.2 Право підприємства на володіння, повне господарське відання і оперативне управління закріпленим за ним майном

Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Наведене вище ставить два запитання:

1) яка різниця між власністю, повним господарським віданням та оперативним управлінням;

2) чи властиві для комунальних підприємств право власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Поняття власності – це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність – це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу присвоєння матеріальних благ.

Привласнення в даному випадку означає відношення суб’єкта присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речей. Інший аспект присвоєння матеріальних благ (соціальний) – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні створення будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Отже, економічне відношення власності – це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб ( крім власника – індивіда чи колективу).

Власність – це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них всіх інших осіб.

Якщо власність – це категорія економічна, то право власності – юридична. Відповідно, якщо в юридичній літературі терміну “власність” не закріплено, то праву власності дається визначення.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про власність” право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

В наведеній нормі термін “право власності” розкрито в об’єктивному значенні. Крім об’єктивного значення термін “право власності” в юридичній науці вживається в суб’єктивному значенні.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є однім з найважливіших правових інститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб’єктами, а регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Необхідно зазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими – правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) – похідним.

Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об’єктивному розумінні.

Користування – вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Право користування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування в суб’єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов’язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте, власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Про власність”, зокрема ст. 4, закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна.

Як і володіння, так і користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не тільки власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і комунальне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і установа в силу права оперативного управління. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п.2 ст.6 Закону “Про власність” власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншим особам за різних правових підстав. Слід зробити зауваження, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження – або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Розпорядження – визначення власником фактичної або юридичної долі речі.

Право розпорядження в об’єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження в суб’єктивному розумінні – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо викладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі – орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немовби розподіляючи правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних договорів: купівлі-продажу, поставки, позики. Тим самим припиняється одне правовідношення власності і встановлюється інше, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці, позичальник – при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій – саме з цими діями пов’язане припинення права власності.

Як і право володіння і користування, право розпорядження може належати не лише власнику, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження переданим власником майном з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна, але використовувати майно комісіонер не має права.

Відповідно, моментом виникнення права власності буде момент, з якого особа одержить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном.

Проте сказати, що право власності припиниться з моменту, з якого особа втратить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Тут не будуть враховані випадки, коли майно знаходитиметься під заставою, арештом, буде загублене. Більш вірним буде твердження, що право власності припиниться з моменту, з якого інша особа набуде законне право володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.

Виходячи з наведеного можна зробити висновок, що у визначенні права власності повинно бути відображено його зміст, а також період існування цього права в часі.

Таким чином, майно, що є комунальною власністю і закріплене за комунальним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.

Які ж це випадки, коли майно комунального підприємства належить йому не на праві повного господарського відання і не на праві власності ?

Очевидно, це випадки, коли майно належить комунальному підприємству на праві оперативного управління.

Діюче законодавство передбачає, що на праві оперативного управління майно належить державним установам (організаціям).

Установа (організація) відрізняється від підприємства. Проте, Господарський кодекс України в ч. 3 ст. 78 передбачає, що майно комунального підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Господарський кодекс України розкриває поняття комерційного підприємства, але нічого не говорить про некомерційне підприємство. Із змісту ст. 74-75 Господарського кодексу України, яка говорить про державне комерційне підприємство, можна зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство має на меті одержання прибутку, тоді як некомерційне – не має.

Необхідно зазначити, що не розкриває цих понять і Цивільний кодекс України 2003 року. Практики ж діяльності таких підприємств ще нема.

Проте, все ж таки можна зробити висновок, що майно комунальних підприємств належить їм на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління. Комунальні підприємства не можуть мати майно на праві власності.

Тепер залишається лише дати визначення повного господарського відання і оперативного управління. Діюче законодавство, вживаючи ці терміни, дещо розкрило лише термін “повне господарське відання”, не розкриваючи терміну “оперативне управління”. Така ситуація призвела до суперечок серед дослідників в галузі цивільного і господарського права.

Нормативно закріпив визначення повного господарського відання і оперативного управління Господарський кодекс України.

Відповідно до ст. 136 ГК України право господарського відання (замість терміну “повне господарське відання” вжито термін “господарське відання”) є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Відповідно до ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

ГК України також використовує термін “право оперативного використання майна”, який має відношення і до комунального підприємства.

Відповідно до ст. 138 ГК України суб'єкт господарювання - відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

Таким чином, майно комунального підприємства може належати йому на праві господарського відання (відрізняється від права власності обмеженням щодо розпорядження) або на праві оперативного управління (відрізняється від права власності користуванням лише в некомерційних цілях).

Висновки

 

Проведений в цій роботі аналіз дає підстави стверджувати, що на даний час правове регулювання діяльності українських комунальних підприємств суттєво змінилось, що пов’язано із прийняттям таких нормативних актів, як Господарський, Цивільний кодекси України. Вони містять значну кількість норм, що стосуються майна комунальних підприємств та правового режиму його використання.

Необхідно зазначити, що на стадії розробки знаходяться проект Закону України “Про право комунальної власності” та інші. І хоч спеціального нормативного акту про правовий режим майна комунальних підприємств не прийнято, проте шляхом аналізу окремих норм згаданих законів правовий режим майна комунальних підприємств можна встановити.

Враховуючи відокремленість комунального майна від державного, досить детального законодавчого регулювання статусу комунальних підприємств не може бути. Відповідна територіальна громада в особі місцевої ради, як власник майна, самостійно праві визначати правовий режим майна створених нею підприємств.

З цього можна зробити висновок, що вагоме місце серед нормативних актів, що визначають правовий режим майна комунальних підприємств, повинні займати саме акти органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних, обласних рад), які створюють, ліквідують комунальні підприємства, затверджують їх статути, надають їм для проведення своєї діяльності майно.

Розглянута тема знаходиться на межі цивільного і господарського права. Також вона прямо стосується і муніципального права, яке все більше дослідників починають виділяти в самостійну галузь права.

Тому в процесі написання роботи постійно аналізувались нормативні акти згаданих галузей права, їх норми порівнювались і зіставлялись між собою.

Як підсумок дослідження, можна виділити наступні особливості правового статусу комунальних підприємств:

1. Комунальні підприємства – це самостійний вид підприємств, який функціонує на базі (основі) комунальної власності.

2. Власниками майна комунальних підприємств, яке передається їм місцевими радами як засновниками, є територіальні громади.

3. Місцеві ради виступають по відношенню щодо створених ними комунальних підприємств у двох ролях – як засновники і власники майна та як органи влади.

4. Комунальне майно належить комунальним підприємствам на праві повного господарського відання або оперативного управління.

5. Комунальне підприємство має практично такі ж права на майно як і інші підприємства (користування, передача в оренду тощо), джерела формування майна комунального підприємства, його склад такий же як і в інших підприємствах, припинення діяльності комунального підприємства і вирішення юридичної долі його майна нічим не відрізняється від загальних вимог.

6. Місцеві ради можуть встановлювати для комунальних підприємств певні обмеження щодо комунального майна, проте такі ж обмеження може встановити будь-який власник майна, переданого до створеного ним підприємства.

Завершуючи роботу, можна із впевненістю констатувати, що комунальні підприємства є самостійною та важливою складовою господарської системи України.

Література і нормативні акти

 

1.      Конституція України -К., 1996 р.

2.      Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. – 2003. - N 18. - Ст. 144.

3.      Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. –2003. - N 16. - Ст. 126.

4.      Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради. – 1991. - N 20. - Ст. 249.

5.      Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 1997. - N 24. - Ст. 170.

6.      Вінник О.М. Суб’єкти господарської діяльності: правове становище. – К: Товариство «Знання», КОО, 2005 р. – 309 с.

7.      Господарське право: Практикум / В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вінник та інші; за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2004 р. – 326 с.

8.      Грачова Р. Актив, пасив і оборотний капітал // Галицькі контракти. - 1998. - № 21. – Ст. 24-27.

9.      Зобов'язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери.- К., 2004. – 416 с.

10.    Науково-практичний коментар господарського кодексу України.–К., “Юрінком Інтер”. 2005. - 617 с.

11.    Основи господарського права України. Під ред. А.Я. Пилипенко, В.С Щербини. Навчальний посібник.-Київ., 2004. – 250 с.

12.    Правові основи підприємницької діяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правові джерела”. 1997 р.

13.    Правові основи підприємницької діяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правові джерела”. 2005. – 361 с.

14.    Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус суб'єктів // Право України. - 2003. - № 5-6. - Ст. 31-34.

15.    Цивільне право України // Під ред. Ч.Н. Азімова, С.Н. Приступи – Х., “Право”, 2003. - 518 с.

16.    Цивільне право України. Частина загальна: Посібн. За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. – К.: НАВСУ, 2005. – 390 с.

17.    Щербина В.С. Господарське право України. Навч. Посібник. -К.: Атіка, 2005. – 364 с.