3.2 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина через формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. Адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначає розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва, є одним з визначальних завдань процесу реформування українського суспільства, що набуває особливого значення у контексті європейської інтеграції України.[4;56]

Права і свободи людини – це такий правовий інститут загальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів. На даний час у світі існує багато інститутів і механізмів, спрямованих на захист права та свобод людини і громадянина, але права особистості часто порушуються, а способи їх захисту не завжди досить ефективні.

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі – їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.[4;56]

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозоляє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні і регіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). в обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом ,хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні договори з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини – згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.[9;203]

Особливе місце посідає Комісія з прав людини – універсальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав – членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розумінні прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими органами і цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав із захисту меншин.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст.28 Міжнародного пакту по громадські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав – учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав – учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст.40). У разі, якщо держава0учасниця зробить заяву згідно зі ст.41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пакту.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні прав Комітету із прав людини наділених повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб порушення прав, зазначених в цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарги відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. [9;205]

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЕС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ – згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці – згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав – учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурами і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурами і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання).

Конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

До конкретних досягнень співробітництва в рамках Ради Європи можна віднести сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства і близько 170 укладених європейських конвенцій і договорів (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Соціальна хартія Європи 1961 р., Європейська конвенція щодо запобігання катувань 1987 р. тощо) еквівалентних 75000 двосторонніх угод.

Документи Ради Європи встановлюють ряд важливих принципів, які застосовуються до правової держави: принцип законності, права на справедливий судовий розгляд ,вільний доступ до судів, гарантії справедливого і відкритого судового розгляду, неупередженості суддів і відповідність покарання вчиненому. Цими принципами повинні керуватися уряди й інші органи влади, а також судові і законодавчі органи.

Найбільш відомою серед цих документів стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, прийнята в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 р. Більш ніж за сорок п’ять років свого існування Конвенція довела свою необхідність й значимість і визнана міжнародним співтовариством як найефективніший у світі механізму щодо захисту прав людини й основних свобод. Пояснюється це політичною волею держав-учасниць у забезпеченні загальної системи цінностей. У даний час у Конвенції беруть участь усі держави-члени Ради Європи, у тому числі й Україна (з 1973 р.). З точку зору міжнародного права Конвенція становить багатосторонній договір. Держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов’язання гарантувати кожній людині, що перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, зафіксовані в цьому документі. Особливістю Конвенції є не лише та обставина, що в ній закріплений широкий спектр прав людини, але й наявність механізмів контролю за реалізацією її положень. Рада Європи здійснює постійний контроль за виконанням Конвенції з метою розширення забезпечуваного нею захисту шляхом доповнення переліку прав, а також за допомогою удосконалення діючих процедур. На 1 липня 1999 р. у систему Конвенції входило, крім неї самої, 11 додаткових протоколів.

Європейська конвенція ґрунтується на переконанні, що основні права і свободи – це підвалини справедливості і миру в усьому світі, найкращим чином здійснюється завдяки дієвій політичній демократії та завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Уряди європейських країн, які дотримуються єдиних думок і мають загальну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві закону, робили перші кроки на шляху колективного забезпечення здійснення цих прав.

Однак, оскільки гарантування громадських та політичних прав не може бути відокремлено від сприяння основним соціальним правам і свободам та їх захисту, держави-членів Ради Європи прийняли другу важливу Конвенцію – Європейську соціальну хартію – з метою гарантування на міжнародному рівні такі права, як право на працю, на задовільну винагороду, право створювати профспілки і вступати до них, право на страйки тощо.

Європейська конвенція з теоретичної точки зору – це міжнародний договір, свого роду контракт, згідно з яким держави беруть на себе деякі правові зобов’язання. Усім цим зобов’язанням властива така риса – визнання за окремими особами певних прав. Положення Конвенції дозволяють особам, які вважають, що їх права не були дотримані, порушити в європейських установах з прав людини у Страсбурзі справу проти уряду-відповідача.

Уряди мають піклуватися про те, щоб кожна людина, що знаходиться під їх юрисдикцією, мала можливість користуватися правами і свободами, які захищаються цією Конвенцією.

У деяких країнах Конвенція включена у внутрішнє законодавство з тим, щоб кожна людина мала можливість подати скаргу або заяву до національного суду або органу ,спираючись безпосередньо на її положення. Але навіть у тих країнах, де Конвенція не включено у внутрішнє законодавство, національні закони не повинні суперечити її положенням.

Конвенція не замінює національної системи захисту прав людини, але забезпечує міжнародну гарантію на доповнення до права на оскарження, яке існує у тій чи іншій державі. Більшість прав і свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, мають громадянський та політичний характер. Конвенція чітко визначає, що більшість цих прав в демократичному суспільстві не може бути необмеженою, і що необхідні обмеження можуть запроваджуватися з міркувань громадської або національної безпеки, з метою захисту економічного добробуту країни, здоров’я та моралі суспільства або прав і свобод інших людей, для запобігання заворушенням і злочинам.

Навіть коротке ознайомлення зі змістом Європейської Конвенції показує її важливу особливість по відношенню до Загальної Декларації ООН. Якщо Декларація проголошує рекомендації державам-учасницям ООН поважати права і свободи людини, то Європейська Конвенція містить вимоги, обов’язки держав не тільки надавати особам, які знаходяться під їхньою юрисдикцією, певні права і свободи, але й не посягати на універсальні права, а також такі права і свободи ,які випливають із традиції, рівня розвитку європейського співтовариства.

Для реалізації Конвенції було сформульовано механізм захисту прав людини і основних свобод. За Конвенцією завдання захисту прав людини покладається на два спеціально утворених з цією метою органи: Європейську Комісію з прав людини та Європейський Суд з прав людини, а також на Комітет Міністрів, який є директивним органом Ради Європи і складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників. Ці установи територіально розташовані у Страсбурзі. Європейська Конвенція з прав людини через установи ,які вона створила, забезпечує практичний і ефективний захист прав людини в Європі протягом майже сорока років.

Варто підкреслити, що ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не піднімають національні системи захисту прав людини й основних свобод. Основне призначення Конвенції – дати міжнародну гарантію на додаток до права системах права держав. У відповідності зі ст.9 Конституції України положення Конвенції – часина національного законодавства нашої держави з усіма юридичними наслідками, які випливають звідси.

У Конвенції передбачені два режими механізму міжнародного захисту прав людини. Перший надає можливість державі-учасниці звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, якщо вона вважає що інша держава-учасниця порушує свої зобов’язання по Конвенції або протоколах до неї. Другий режим забезпечує можливість будь-якій особі, групі осіб або нерядовій організації адресувати скаргу в Європейський Суд з прав людини на державу-учасницю Конвенції, що, на їх думку, порушує свої зобов’язання, зафіксовані в Конвенції або протоколах до неї.

До листопада 1998 р. існувало три органи, що могли впливати на результат розгляду скарги держав-учасниці або окремої особи Європейська комісія з прав людини; Європейський Суд з прав людини і Комітет Ради Європи. У зв’язку зі збільшенням кількості скарг, що направлялися в Комісію з прав людини, стали виникати затримки з їх розглядом. Крім того, сама природа багатоланкового механізму розгляду скарг з об’єктивних причин призводила до повноваження термінів їх розгляду. У зв’язку з цим у 1994 р. був прийнятий і відкритий для підписання Протокол №11 до Конвенції 1950 р. Відповідно до положень цього Протоколу постійно функціонуючий єдиний Суд повинен замінити багатоланкову систему розгляду скарг. Мета такої реформи – прискорити судові процедури, зробити їх більш ефективними і розширити звернення до Суду. У листопаді 1998 р. Протокол №11 набрав чинності. У даний час Суд працює на новій основі. Він складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав-учасниць Конвенції 1950 р. Судді обираються ПАСЄ терміном на шість років від кожної держави-учасниці Конвенції більшістю голосів.[8;357-359]

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав – учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших держава-членах (ст.33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в держава-членах (ст.34), Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави – члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб’єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст.1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст.11 Європейської Конвенції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої вади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст.35), але заявник може просити не вказувати ім’я в разі офіційного опублікування результатів Європейським судом з прав людини (ст.35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст.35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п.3 ст.35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов’язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.[9;206-208]

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш неурядових організацій у захисті можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

ВИСНОВОК

 

Захист прав та свобод людини посідає найголовніше місце як національних, так і міжнародних законодавствах.  

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі – їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Серед найважливіших міжнародних правових актів з захисту прав людини посідають:  

- Загальна декларація прав людини 1948 р.;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р.;

- Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

Тому, ми можемо зробити висновок, що початок організації захисту прав і свобод людини, почалося у 2 половині ХХ століття. На мою думку, що організація захисту прав людини сформувалася пізно, бо до цього особа мала VETO у деяких сферах життя, що сковувало дії щодо організації особистих прав та інше.


ВИСНОВОК

 

Протягом століть права та свободи особи ставала об’єктом у історичних проектах та наукових дослідженнях. Як уже зазначалося, права та свободи людини становлять ядро правового статусу особи і громадянина.

Права людини, їх соціальне призначення в суспільстві – одна з найбільш важливих проблем історичного, соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.

Отже, ми можемо зробити висновок, що правовий статус особи і громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особі, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних формах діяльності, спілкування і навчання.

У національному праві правовий статус людини та громадянина характеризується широким змістом, в основі якого закріплення прав, свобод та обов’язків громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що знайшли своє відображення в роботі.

Закони про нормативно-правові акти України, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Але це не відбувається належним чином. Багато прав людини принижуються, від чого питання щодо демократії нашої держави під питанням. На мою думку, щоб здійснювалися принципи щодо здійснення належним чином прав та свобод, необхідно перш за все змінити відносини всередині суспільства, а також між суспільством та державою.

Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та захищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, щоправда, ряд проблем у плані активнішого впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

Конституція України, регламентуючи обов’язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна людина має обов’язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. Регламентуючи обов’язки людини і громадянина, Конституція виходить з того, що вони є об’єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов’язків суб’єктом цього права чи свободи, а також іншими суб’єктами.


ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.         Конституція України/Верховна Рада України: Офіц.вид. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 60 с.

2.         Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.//ВВР України. – 1994.

3.         «Право України» 2’2006. – К. Слюсар. – с.35-39.

4.         «Право України» 9’2006. – В. Баштанник. – с.56-57.

5.         Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч.посіб. – К. Юрінком-Інтер, 2004. – 336 с.

6.         Конституційне право України: Підр.для студентів вищих навч.закл./ Ю.М.Тодика, В.С.Журавський. – К., 2002.

7.         Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. Навч.посібник – К.: Атака. – 2005. – 593 с.

8.         Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демокр.правової держави. Монографія. – Харків, Вид-во Нац.ун-ту внутр.справ, 2003. – 406 с.

9.         Міжнародне право: Навч.посіб./ За ред. М.В.Буроменського. – К.: Юрінком-Інтер, 2005. – 336 с.

10.       Правознавство: Підручник / Авт.кол..: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. та ін. За ред. В.В. Копєйчикова. – 7-е вид-во, стер. – К.: Юрінком-Інтер, 2003. – 736 с.

11.       Иванов О.В. Защита субъективных прав и проблема истины в гражданском процессе//Вестник МГУ. Сер.право. – 1996.

12.       Скакун О.Ф. Теорія государства и права: Ученик. – Харьков: Консум: Ун-т внутр.дел, 2000. – 704 с.  

13.       Эскимов А.И. Категория цели в науке права/Философские проблемы государства и права. – Л. ,1979.

14.       Теорія держави і права. Навч.посіб. / Упоряд. Л.М.Шестопалова. – К.: Прецедент. 2004. – 234 с.


[1] Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у вигляді правових приписів й відносних до об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правовий статус особи» вважається ними більш ширшим. Крім прав та обов’язків, у нього вводяться суб’єктивні правові елементи – громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, обов’язки, відповідальність за можливо скоєне правопорушення.


Информация о работе «Правовий статус особи в Україні»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 90600
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
66195
2
0

... особи та правовий статус громадянина Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають ...

Скачать
48674
1
0

... і, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, - працюють на цю мету. 2.1 Громадянство України Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співві ...

Скачать
160380
1
0

... попытки смягчить недостатки и соединить преимущества мажоритарной избирательной системы и системы пропорционального представительства.[10]  Следует отметить, что, во-первых, расхождений в правовом статусе народных депутатов Украины, избранных по разным избирательным системам, украинское законодательство не предусматривает. Во-вторых, объем прав и обязанностей всех народных депутатов Украины, ...

Скачать
31463
0
0

... їхобов’язків: систематично не з'являється на засідання комісій, Верховної Ради тощо. 1. У чому сутність депутатського мандата? 2. Назвіть законодавчі акти, які визначають правовий статус народного депутата України. 3. У чому зміст імперативного та вільного мандатів? 4. Назвіть обов'язки народного депутата України у Верховній Раді та виборчому окрузі. 5. Проаналізуйте чинне ...

0 комментариев


Наверх