Поняття та значення спадкування і спадкового права

1.1 Поняття та значення спадкування і спадкового права

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі немайнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб нази-вається спадкуванням. Умови та порядок спадкування регламентуються рядом ци-вільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окре-мий цивільно-правовий інститут -- спадкове право.

Виходячи з вищесказаного, спадкове право -- це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок пере-ходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб. Норми, що регламентують умови та порядок спадкування, містяться в Цивільному кодексі України[1]. Окремі норми спадкового права ми знаходимо і в інших розді-лах ЦК України , а також у нормативних ак-тах, які регулюють діяльність державних нотаріальних контор.

Конституція України передбачає право спадкування власності громадян. Спадкове право забезпечує родині померлого мож-ливість зберегти та використати його майно, заощадження, чим сприяє підвищенню матеріального добробуту родини померло-го, зміцненню власності громадян.

Спадкове право надає можливість кожному громадянинові розпорядитися своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Отже, воно безпосередньо спрямоване на за-хист особистих інтересів громадян, адже багатьом не байдуже, до кого перейде належне їм майно після їх смерті.

Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім'ї померлого (особливо неповнолітніх та непрацездатних членів), сприяючи цим зміцненню сім'ї.

Юридичні гарантії здійснення спадкових прав передбачені нормами, регулюючими спадкування, які викладені в Цивільному кодексі України, в Законі України «Про власність», «Про нотаріат», в Кодексі про шлюб та сім’ю України, в інших законах та підзаконних актах.

Спадкодавцем визнається особа, після смерті якої здійснюється спадкове правонаступництво. Спадкодавцем може бути любий громадянин України, в тому числі недієздатний, чи обмежено дієздатний, а також іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживали на території України, або мали в Україні будівлі (ст. 570 ЦК України). З 1 січня 2004 р. набрав чинності новий Цивільний кодекс України ,прийняття якого не могло не вплинути на центральний інститут цивільного права - права власності і, відповідно, на інститут спадкування. Норми книги шостої ЦК України „Спадкове право” чітко систематизовані в семи главах: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”. Спадкове право забезпечує родині померлого можливість зберегти та використати його майно. Заощадження, чим сприяє підвищенню матеріального добробуту родини померлого, зміцненню власності громадян. Охорона і захист прав всіх суб΄єктів спадкових правовідносин зумовлює необхідність їх визначення і конкретизації з метою забезпечення і гарантування їх реалізації. Обґрунтовано, що заповідачем є дієздатна особа, яка у визначеному законом порядку склала заповіт і таким чином визначила хто має бути спадкоємцем і на яких умовах має прийматися спадщина. Заповіт - юридичний акт, який включає в себе одностороннє розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законом формі, про те, що має бути зроблене після її смерті і, головним чином, по відношенню передання її майна на користь певних осіб та виконання спадкоємцями встановлених заповідачем обов’язків. При цьому, хибною є позиція деяких авторів стосовно відсутності юридичного значення заповіту при житті заповідача. За Законом України „Про нотаріат” заповіту навіть при житті заповідача надано особливу охорону від поширення відомостей про його зміст і факт посвідчення.

Сукупність обов'язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив.

Необхідно зазначити, що не всі майнові права і обов'язки померлого можуть переходити до інших осіб у спадщину. Так не переходять до спадкоємців майнові права та обов'язки, що тісно пов'язані з особою спадкодавця. Наприклад, не переходять до спадкоємців права і обов'язки, що виникають з договору доручення. Проте це не стосується тих майнових прав та обов'язків, які набуті спадкодавцем внаслідок вико-наного доручення (наприклад, права на одержання обумовленої винагороди за виконання доручення).Не переходять до спадкоємців права спадкодавця на одержання аліментів, право на пенсію, право на відшкодування завданої здоров'ю спадкодавця шкоди, право членства в кооперативній чи іншій громадській організації, оскільки всі ці права тісно по-в'язані з особою спадкодавця. Не переходить до спадкоємців право на користування житловою площею, яке мав спадкода-вець на підставі договору житлового найму.До складу спадкового майна не входить право на вклад в Ощадному або іншому банку за умови, що вкладник безпосередньо цим кредитним устано-вам зробив розпорядження відносно вкладу. Не входить вклад до складу спадкового майна і тоді, коли розпорядження щодо вкладу зроблено в заповіті.В тих випадках, коли вкладник не зробив розпорядження відносно вкладу банку і якщо таке розпорядження відсутнє в заповіті, посвідченому нотаріусом або іншими особами, які згідно з законом мають право посвідчувати заповіти, вклад входить у спадщину і переходить до спадкоємців померлого на загальних підставах.За певних умов до складу спадкового майна не входять і страхові суми, що виплачує Держстрах за договорами добровільного особистого страхування ( СТ.1229).Якщо такий договір страхування був укладений на користь певної особи, яка вказана страхувальником у страховому свідоцтві, то право на одержання страхової суми після смерті страхувальника в період дії договору страхування має тільки ця особа - вигодонабувач. У цьому випадку страхова сума не входить до складу спадкового майна.До складу спадщини входять не тільки майнові права спадкодавця, а й деякі немайнові права. Так, деякі особисті права автора можуть переходити до спадкоємців у порядку спадкування. Зокрема, до спадкоємців переходить на певний час право вирішувати питання щодо можливості видання твору та деякі інші особисті права автора. [2]

На відміну від ЦК УРСР в книзі шостій ЦК України відповідно до принципу диспозитивності цивільно-правового регулювання на перше місце поставлено спадкування за заповітом, а на друге – спадкування за законом. У новому спадковому законодавстві знайшла відображення правонаступність принципів спадкового права і конкретних норм законодавства, що діяло раніше, на законодавчому рівні сформульовано окремі положення, що раніше мали лише доктринальний характер, з'явилися і абсолютно нові норми. Норми спадкового законодавства стали більш детальними, більш регламентованими. Якщо раніше питання, які виникали в нотаріальній і судовій практиці, необхідно було розв'язувати за допомогою керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду, виходити із загальних положень закону, то тепер відповіді на багато питань можна знайти безпосередньо в новому Кодексі. Певні положення перспективного спадкового законодавства розглядалися деякими науковцями в ході обговорення проекту ЦК . У той самий час редакція окремих статей нового ЦК України істотно відрізняється від новел проекту ЦК, зміст низки понять залишився остаточно не з'ясований, відсутність практики застосування нового фундаментального закону, який вносить принципові зміни в один із головних розділів цивільного права– спадкове право, створює певні труднощі в розумінні та застосуванні окремих законодавчих положень. Незважаючи на те, що при визначенні підстав спадкування законодавець віддає пріоритет спадкуванню за заповітом, в Україні, як свідчить нотаріальна практика, найпоширенішим є спадкування за законом. При спадкуванні за законом законодавець повинен дати відповідь на два важливі запитання: кого необхідно вважати спадкоємцем за законом і в якому порядку спадкоємці за законом закликаються до спадщини? Законодавець у ЦК України зберіг черговість закликання до спадщини спадкоємців за законом, в той самий час однією із головних і найрадикальніших новел ЦК є значне розширення кола можливих спадкоємців за законом. Про таке розширення висловлювалися окремі науковці ще в 30-х роках XX ст. Цю саму позицію поділяли деякі фахівці і при обговоренні нових цивільних кодексів союзних республік на початку 60-х років, які пропонували віднести до спадкоємців за законом тітку і дядька спадкодавця .У новому ЦК України ще більше спадкоємців, які можуть закликатися до спадщини.За новим спадковим законодавством до спадкування можуть закликатися родичі шостого ступеня спорідненості включно. Спадковий договір отримав своє визнання з часів рецепції римського приватного права. Однак, як це не дивно, саме римське право визнавало виключно дві підстави для відкриття спадщини: за заповітом або за законом. Спадкового договору римське право взагалі не допускало у спадщині: воно оголошувало недійсними будь-які договори, якими обмежувалася б воля заповідача, і навіть договори про відмову від спадщини, що повинна була відкритися[3]. Римський закон допускав, правда, як особливий вид договору — дарування на випадок смерті, однак такий договір не вважався обов'язковим для дарувальника і останній у будь-який час до відкриття спадщини міг взяти його назад. В Стародавньому Римі, як свідчать джерела, іноді зустрічалися договори про спадкування — pacta de successione futura, однак вони все ж не мали там юридичної сили. Так, в одній з своїх конституцій імператори Діоклетіан і Максиміан з перших слів оголосили нікчемними договори про призначення спадкоємця. Аналогічної точки зору римське право притримувалося і стосовно договорів про відмову від права спадкування. Таким чином, а ні договір про призначення спадкоємця, а ні договір про відмову від права спадкування не знайшли свого визнання за стародавнім римським правом. Причина такого негативного ставлення до цих договорів міститься у першоджерелах римського права. Так, за виразом відомого римського юриста Ульпіана такий договір вважався contra bonos mores ,що пояснювалося намаганням законодавця попередити вбивства, які виникали у Стародавньому Римі в гонитві за спадщиною. «Нам, всі такі договори уявляються ненависними і повними самих небезпечних і сумних наслідків. З огляду на це, відповідно до стародавніх правил ми звеліли у всякому випадку не визнавати цих договорів, як таких, що містять в собі противні добрим вдачам умови», — вказував імператор Юстиніан. Наріжний камінь цієї проблеми криється, однак не в побуті і вдачі тогочасного римського суспільства, а в самій сутності всієї системи стародавнього римського спадкового права. Не маючи потреби ретельно зупинятися на специфіці римського порядку спадкування (детальніше про це див.: «Римське спадкове право на тлі права сучасного» [4]), зазначу, що насправді ця причина криється в наступних його особливостях. По-перше, в публічному характері спадкового права того часу, з огляду на що не могло йтися про можливість встановлення чи скасування права спадкування в приватному порядку на підставі спадкового договору. По-друге, останній позбавляв або обмежував сакральне право спадкодавця на здійснення заповітів. По-третє, через те, що в Стародавньому Римі вважалося за ганебне обумовлюватися наперед стосовно чужої спадщини за життя її власника. З перебігом часу, ставлення до цієї Інституції в поглядах римського законодавця зазнало певної трансформації, і в пізніші часи окремі види договорів про право спадкування відкрито визнавалися чинними (наприклад, за правління імператора Лева Філософа визнавалися договори про спадкування віддалених дітей з близькими в рівних частках). Але це було вже, власне говорячи, не римське, а візантійське право, і конституція Лева Філософа не була рецепійована у Західній Європі в якості чинного права, куди проникли лише постанови суто римського класичного права. Рецепійоване право було принципово проти договорів про спадкування і не визнавало жодних винятків з загального правила.

Як зазначав В.Нікольський, закликання до спадкування через спадковий договір є власне запровадженням народів германського походження[5]. Сам інститут спадкового договору зобов'язаний своїм походженням тій добі, коли суспільство базувалося на засадах феодального поземельного права і коли питання, пов'язані з переходом нерухомості, мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних організацій .[6]

Перші підвалини для визнання юридичного значення за спадковими договорами були закладені ще глоссаторами та коментаторами римського права. Ті й інші, дотримуючись традиційної точки зору римського класичного права, в принципі не визнавали самостійного правового значення за спадковими договорами. Однак, заглиблюючись в постанови римського права та адекватно реагуючи на запити оточуючої їх дійсності, вони змогли розширити коло виключень з загальних правил, встановлених класичним правом. Зазначена необхідність коренилася в умовах бурхливого розвитку середньовічного цивільного обігу, в якому значного поширення набули випадки практичного застосування спадкових договірних відносин.

РОЗДІЛ II

Особливості спадкування за законом

При спадкуванні за законом до спадкування закликаються особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Не завжди особа, яка входить в коло спадкоємців за законом, чи особа, якій заповідано майно, буде закликатися до спадкування. Законом передбачені умови, за яких спадкоємець усувається від спадщини. Як зазначено в статті 1224 ЦК України, не мають права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх життя. Виключенням для таких осіб є тільки те, що знаючи про це, спадкодавець все ж призначив їх своїми спадкоємцями за заповітом.

Спадкоємцями за законом не мають права стати :

1) батьки після дітей, у відношенні яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

2) батьки і неповнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку, а також за інших обставин зазначених у Ст.1224 ЦКУ. Зазначені правила щодо усунення за певних умов спадкоємців від спадкування застосовуються і до права на заповідальний відказ. (Ст.1237ЦКУкраїни)[7]

Відповідно до статті 1254 ЦК України заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Спадкове майно -- це сукупність прав та обов'язків спадко-давця, які переходять після його смерті до спадкоємців. Для визначення цього поняття застосо вуються також і такі терміни, як «спадщина» або «спадкова маса». Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто.

Таким чином, спадкування за законом має місце, якщо: 1.Спадкодавець не залишив заповіту чи заповіт визнано недійсним повністю або частково; 2.Спадкоємці за заповітом усунені від спадщини. Кого саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Вирішуючи це питання, враховують такі обставини: кровна спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'язки та членство у сім'ї. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування по черзі. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від неї. Наприклад, коли є спадкоємці першої черги — право на одержання спадщини виникає лише у цих осіб.

Спадкоємців другої та інших черг до спадкування в цьому разі не закликають. Коли спадкоємці першої черги відсутні або коли вони не прийняли спадщини, а також якщо всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, до спадкування будуть закликані спадкоємці другої черги. Слід підкреслити, що правила про черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Але така угода не може порушити прав спадкоємців, які не беруть у ній участі, а також спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку.

Крім того, за рішенням суду особа, яка за законом є спадкоємцем наступних черг, може одержати право на спадкування за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво був безпорадним.