Кодифікація радянського законодавства в 20-і роки

2.         Кодифікація радянського законодавства в 20-і роки

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших після революційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно-господарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора — спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, яка пов’язувалась з Генуезькою конференцією (1922 р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права [24,с.78].

У нечувано стислі терміни протягом 1921–1927 рр. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства союзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів. Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР [24,с.87].

В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні. Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав — за винятком того, “коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню”, а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, “спрямовану на явну шкоду державі”.

Перший розділ “Загальна частина” містив основні засади кодексу, а також положення про суб’єкти й об’єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі “Речове право” містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об’єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20–23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).

Розділ “Зобов’язальне право” містив норми про зобов’язання здоговорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі — через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі. Розділ “Спадкове право” допускав спадкування згідно із закономі заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис.золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави. Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин:

І. Про трудове землекористування.

ІІ. Про міські землі.

ІІІ. Про державне земельне майно.

IV. Про переселення [20,с.70].

Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей ,пов’язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової бо-ротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування “назавжди” приватної власності наземлю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, “окрім покарання кримінальним порядком” позбавлялися землі. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об’єднанням;

б) міським селищам;

в) державним установам і підприємствам.

Перевага надавалася колективним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об’єднанням дворів. Оскільки основною виробничою одиницею в сільському господарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хліборобське господарство не могло самотужки своєчасно виконатипевного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства проохорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарства нарівні з найманими працівниками. Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни стосувалися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов’язків сільських товариств тощо.

Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористування і землевпорядження і завершення на початку 30-х років суцільно їколективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втративсвоє значення. Тісно пов’язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове становище лісів як об’єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження, хорони та відтворення.

Розвиткові сільського господарства й тваринництва сприяв Ветеринарний кодекс 1925 р. Він визначав завдання державної ветеринарії, порядок запобігання та припинення хвороб домашньої худоби й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ветеринарних органів. Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР [21,с.64].

Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній частині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов’язковими для усіх підприємств, установ і господарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці порівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними. Другий розділ в основу найму й надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав відчасів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності увиняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для виконання найважливіших державних завдань). Не підлягали залученню до трудової повинності особи, молодші 18 років, чоловіки старші 45, а жінки — 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо. Четвертий і п’ятий розділи визначали основними формами залучення до праці колективний і трудовий договори, встановлювалипорядок їх укладення та наслідки їх порушень. Десятий розділ регулював робочий час. Установлювався 8-годинний робочий день. Для осіб віком від 16 до 18 років, для осіб розумової й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб зособливо тяжкими та шкідливими для здоров’я умовами праці встановлювався скорочений робочий день. Понаднормова робота, якправило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надання всім працівникам щотижневого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші днітижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників. Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов’язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадцятий містив норми про охорону праці. В п’ятнадцятому розділі йшлося про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначалися права й обов’язки профспілкових організацій, обов’язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок. Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду ірозв’язання трудових спорів та справ про порушення трудового законодавства:

а) примусовий — на особливих сесіях народних судів;

б) примиренський — у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці.

Система “соцстраху” передбачала адання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утраті працездатності, безробітті, інвалідності, у зв’язку з доглядом захворим членом сім’ї тощо). Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами окрім декретів і відомчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР проєдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось “звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільнонеобхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом”. Структурно кодекс складався з преамбули і чотирьох книг:

 1. Організація управління й постачання в народній освіті.

2. Соціальне виховання дітей.

3. Професійна та спеціально-наукова робота.

4. Політична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, розділи, глави і містили 767 статей. Визначалася система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх установ. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, на безплатну освіту, спільність навчанняосіб різної статі, світський характер освіти. Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважалися “знаряддям” диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового соціалістичного суспільства [24,с.94].

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. мав п’ять відділів:

І. Про сім’ю.

ІІ. Про опіку та піклування.

ІІІ. Про шлюб.

ІV. Про зміну громадянами прізвищ та імен.

V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

Уперше законодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і “вчинення релігійного обряду” укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнанняшлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб,які перебували у фактичних шлюбних стосунках. Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин — Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5). Метою покарання та інших “заходів соціального захисту” було:

а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, такі з боку нестійких елементів суспільства;

 б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;

в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8).

Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі соціалістичної правосвідомості, “Керівних начал” і статей кодексу. Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настаєлише за наявності вини, котра мала дві форми — умисел і необережність. Проте припускалась можливість визнання злочином певногодіяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії. Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. Крім того, суд мав враховувати:

 а) чи спрямовувався злочин на поновленнявлади буржуазії;

 б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи;

 в) чи було скоєно злочин у стані голоду та нужденності;

г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими критеріями злочини, скоєні представниками “нетрудових класів”, вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій. Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне “соціальна небезпечність особи”, пов’язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв’язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Уперше в кодексі були визначені норми прокрайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування устрок позбавлення волі попереднього ув’язнення та ін.

До видів покарання та “засобів соціального захисту” належали: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскація майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазначалося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями кодексу 36 складами злочину могла застосовуватися смертна кара у вигляді розстрілу. Винятки становили особи, що не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часувчинення злочину минуло п’ять років [24,с.99].

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Серед них — державні, які поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспільної безпекита громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворішу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.). Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни в кримінальномуправі, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР “Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” і “Положення про злочини державні” від 25 лютого 1927 р. та ін. У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості. Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання зарішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчинили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7).Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону. Термін “покарання” був замінений терміном “заходи соціального захисту”, мета яких полягала у захисті радянської держави від злочинних посягань. До Особливої частини, на відміну від КК 1922 р., було включеностатті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій та окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося навідповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочину. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримінальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася 45 складів злочинів.

Кримінально-процесуальний кодекс 1922 р. складався з шести розділів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загальні положення про склад суду, підсудність, докази, судові терміни та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: заведення кримінальної справи, дізнання, пред’явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, свідків, експертів, оскарження дій слідчого та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий — у революційних трибуналах, п’ятий — провадження впорядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шостий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримінального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист тощо. Наголошувалося, що злочинність іпокарання діянь визначається кримінальним законом, який діяв намомент скоєння злочину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом’якшують його караність, мають зворотну силу. Принциповим було положення про те, що “ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку”. Докладно регламентувалась діяльність органів дізнання та попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановлення вироку, його оскарження і перегляд. Проголошувалась публічність усіх судових засідань, за винятком випадків, що потребували збереження військовоїчи державної таємниці. До залу судового засідання не допускалися також особи молодші 14 років. Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась насправи, які розглядалися губернськими революційними трибуналами, зокрема обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду [10,с.203].

Кримінально-процесуальний кодекс 1927 р. порівняно з КПК 1922 р. доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що в Кримінальному кодексі був відсутній цей склад злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві. Значно розширилися права органів дізнання, зокрема вони отримали право направляти в суд справи, де попереднє слідство не було обов’язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а в справах про контрреволюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами й революційними трибуналами. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ [6,с.67].

Цивільний процесуальний кодекс 1924 р. проголошував такі демократичні принципи судочинства, як незалежність і гласність суду,змагальність і рівноправність сторін тощо. Допускалося втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор. Суд не повинен був задовольнятися доказами, наведеними сторонами, а вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і за необхідності випробовувати їх. За відсутності нормативного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право церобити власноруч, керуючись загальними принципами радянськогозаконодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначалися питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних термінів, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

Потреби практики розв’язання цивільно-правових питань в умовах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивільного процесуального кодексу. Новий кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., містив чимало нових норм. Зокрема встановлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридичних осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Слухання деяких справ з метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторін передбачалося в закритому порядку. Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів “соціального захисту” з метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини,виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із “Загальних положень”, 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регулювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправно-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на 3 групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс визначав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й кару, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність. Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попереднього ув’язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудовібудинки, трудові колонії, установи для хворих в’язнів — лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення.

У виправно-трудових установах задля виховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених організовувалась їхня праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалося на загальних підставах згідно з трудовим законодавством. Однак через неможливість залучити усіх засуджених допраці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з трудящих класів. Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засудженим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбав-лення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо).

Важливе місце в кодексі відводилося питанням культурно-освітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовувалась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засуджених, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя в суспільстві. Проте реальна організація діяльності установ виконання покарань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітарними засадами перевиховання злочинців [3,с.84].

Адміністративний кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової боротьби, будь-яка спроба регламентувати адміністративний вплив негативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попередні проекти кодексу розглядалися Комісією з розгляду законодавчих передбачень (1924 р.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній редакції кодексу враховано також пропозиції Українського юридично-го товариства і зауваження, висловлені на ІІІ Всеукраїнському адміністративному з’їзді. АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодавство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та його місцевих органів. Він містив 528 статей, об’єднаних у 15 розділів. Основними сферами його регулювання були: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусові заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повинність у випадках стихійного лиха; обов’язки населення, пов’язані зохороною громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік міграції населення; товариства, спілки, клуби, з’їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила прокульти; публічні видовища, розваги та ігри; користування Державним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів усфері промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів. АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про високий змістовий і техніко-юридичний рівень Адміністративного кодексу свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової редакції в 1956 р. Наприкінці непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 р.), Гірничий кодекс УСРР (1928р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 р.). Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929–1930 рр. семитомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР [3,с.90].