Розвиток права в 30-і роки

3.         Розвиток права в 30-і роки

Судова система республіки протягом 20–30 років зазнавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувалися революційні трибунали й чинні тоді судові органи. Встановлювалась єдина система народних судів: - народний суд (у межах повітового або міського району) - губернський суд - Верховний Суд УСРР.

Окрім того, тимчасово діяли спеціальні суди:

а) військові трибунали — у справах про злочини проти Червоної Армії;

 б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту;

в) особливі трудові сесії народнихсудів — у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексузаконів про працю;

г) центральна та місцеві арбітражні комісії — умайнових спорах між державними органами. Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного судді й двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи йздійснював на території губернії функцію нагляду за всіма судовими установами, крім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово-транспортнихтрибуналів; розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами; в порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортнихтрибуналів як судів першої інстанції — справи особливої важливості. Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством, підтримання звинувачення у суді покладалося надержавну прокуратуру. З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювались колегії захисників. Щоб забезпечити виконання судових рішень, при губернських і народних судах діяли судові виконавці. При судових установах працював державний нотаріат. Положення передбачало створення інституту народних слідчихна слідчих дільницях, у кримінальних відділеннях губернських судів у Верховному Суді УСРР та відділі з розслідування найважливішихсправ прокуратури Наркомюсту. Зазначене Положення стало підґрунтям для подальших реформ судової системи. Певні зміни в нього у зв’язку з прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Запроваджувалася зокрема єдина система судових установ: народний суд — окружний суд — Верховний суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувалися народні суди та Головний Суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи провійськові та деякі інші злочини, здійснені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при військових з’єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинили видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало чинну тоді єдину систему судових установ і спеціальні суди. Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспроможність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з’їздами та пленумами міських Рад.Для посилення боротьби зі службовими проступками і провина-ми у державних органах відповідно до Положень про дисциплінарні суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК — Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. [3,с.64].

 Дрібні кримінальні й цивільні справи розглядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установахгромадськими (товариськими) судами, а також примиренськими камерами, що діяли при сільських і селищних Радах. Організаційно-правові засади їхньої діяльності врегульовувалися Положенням прогромадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітників і службовців. Голова примиренської камери і його заступникобиралися сільською, селищною Радою, а члени-засідателі — загальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали правонакладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, відшкодування збитків, штраф до 10 крб. Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створенняміжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий вигляд: народний суд — міжрайонний суд — Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв’язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запроваджується нова судова система: народний суд — обласний суд — Верховний Суд УСРР. Народні суди продовжували бути основною ланкою судової системи й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вонидіяли колегіально у складі народного судді та двох народних засідателів. Склад народних судів щорічно обирався районними з’їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. Нанародних суддів покладалося також виконання нотаріальних фун-кцій та керівництво роботою судових виконавців. Обласні суди (Головний Суд МАСРР) переглядали в касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у кримінальних та цивільних справах народних судів, як суди другої інстанції. Вони були водночас і судами першої інстанції у певного ряду криміналь-них і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судовогонагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВКта РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм безпосередньо підпорядковувалися народні суди, колегії захисників, нотаріат і допоміжні судові підрозділи. Виконкоми щорічно обирали склад обласних судів. Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні йцивільні справи, належні до його підсудності, переглядав у касаційному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Головним Судом Молдавської АСРР. Найвищий Суд України також мав право переглядати судові справи, які проводилися в усіх судових установах республіки. До його функцій належало й тлумачення законів республіки з питань судоустрою та судочинства. Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Конституції УРСР 1937 р. Там зазначалося, що “правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також

спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами”. За Конституцією, розгляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально передбачених законом, здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 років, обласні суди — обласними Радами також на 5 років, народні суди — громадянами на основі загального прямого й рівного виборчого права при таємному голосуванні терміном на 3 роки. У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР [4,с.240].

У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав право давати вказівки Верховним Судам республік з питань судовоїпрактики. В серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР булостворено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Суду СРСР статус “вищого судового органу”, наділивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних республік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону “Просудоустрій СРСР, союзних і автономних республік”. рокуратура УСРР згідно з оложенням про прокурорський нагляд, затвердженим ВУЦВК 28 червня 1922 р., та оложенням про судоустрій УСРР від 16 грудня 1922 р. діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції водночас був і Прокурором республіки. На місцях діяли прокуратури губерній, пізніше — прокуратури округів; міжрайонні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські й районні прокуратури. Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дійусіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій, приватних осіб шляхомкримінального переслідування винних, а також опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства й дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю утримування заарештованихпід вартою [10,с.204].

Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні — суду й прокуратури). Тенденція централізації органів державної влади призвела достворення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратур союзних республік, скликав наради прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. “Проутворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР” була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юстиції й безпосередньо підпорядковувалися Прокурору СРСР. Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну крапку: “Органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР”. Конституція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років Прокурором УРСР, але затверджував їх Прокурор СРСР. Значні зміни сталися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи й утворив при НКВС Державне політичне управлін-ня. Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв’язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло відображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР (13 серпня 1924 р.) Положенні про Державне політичне керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при уряді України.Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згідно із законом Мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні “силові” методи. 28 березня 1924 р. ЦВК СРСР закритою постановою надавправо Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосовувати адміністративні заслання, висилки та ув’язнення у концентраційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також отримала право застосовувати висилку в межах України [15,с.123].

3 квітня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР надали ДПУ право позасудового розгляду справ з призначенням суворих покарань аж до найвищої міри включно. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і в справах про шпигунство набув обмеженого характеру. В умовах згортання непу й утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості, стали майже неконтрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи — “трійки” — у складі начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які в позасудовому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки. Роль органів ДПУ значно посилилася після ліквідації в грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського порядку, охорони державної та колективної власності. Запровадження вцей період паспортної системи органи ДПУ використали для широ-комасштабної “чистки” міст від “ворожих елементів” і селян, що тікали з голодуючих районів. Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулася зі створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган — Особливу нараду. Їй надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти“трійки”, а з 1937 р. поряд з ними з’явилися й “двійки” (вже без участі перших секретарів обкомів партії) [2,с.81].

Органи ДПУ — НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів (“ухил Шумського — Хвильового”, “Шахтинська справа”, справи “Спілки визволення України”, “Українського національного центру” тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисячневинних людей. “Чистки” були спрямовані насамперед проти інтелектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців — 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісариВ. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. Було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну [5,с.43].