Виконавче провадження

Контрольна робота з теми:

Виконавче провадження

План

1.    Представництво сторін у виконавчому провадженні

2.    Звернення стягнення на майно юридичної особи

3.    Поняття і значення гарантій прав учасників виконавчого провадження

Список використаних джерел

1. Представництво сторін у виконавчому провадженні

Конституцією України не лише визначене широке коло прав громадян, але й встановлені дієві гарантії їх реалізації. Однією з таких гарантій є право на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Найбільш повному здійсненню права особи на судовий захист значною мірою сприяє юридична допомога, у тому числі і у формі представництва. Представництво можливе у будь-якій справі і на усіх стадіях розвитку цивільного процесу, починаючи з порушення справи і завершуючи виконанням судового рішення.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999.

Відповідно до вимог статті 11 вказаного Закону, сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.

Представництво - це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Потреба в представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють в силу закону (наприклад, через відсутність дієздатності) або конкретних життєвих обставин (через хворобу, відрядження, зайнятості) не може особисто здійснювати свої права і обов’язки, але часто до послуг представників звертаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час і засоби і т.п.

За допомогою представництва можуть здійснюватися не тільки майнові, але і деякі особисті немайнові права, проте не допускається вчинення через представників угод, що за своїм характером можуть бути зроблені тільки особисто, а також інших угод у випадках, передбачених законом (наприклад, тільки особисто можна скласти заповіт, укласти договір довічного утримання та ін.). Також Законом України «Про виконавче провадження» визначено умови виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

В навчальному посібнику «Виконавче провадження в Україні» автор Щербак С.В. виділяє законне та договірне представництво.

Законним є представництво інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних судом недієздатними та безвісно відсутніми, а підставами для допуску законних представників відповідно будуть: свідоцтво про народження дитини або рішення суду, акт про призначення опікуном або піклувальником, а також опікуном майна.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років у зв’язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом.

Договірним є представництво, що здійснюється у виконавчому провадженні на підставі договору доручення (адвокат, співстягувач, будь-який громадянин) або трудового договору (юрисконсульт). Повноваження цих представників підтверджується дорученням, що оформляється відповідно до вимог закону.

Представництво сторін у виконавчому провадженні визначено статтею 12 вищевказаного закону, згідно якої сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов’язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто.

Неповнолітні та особи, визнані судом недієздатними, здійснюють свої права та виконують обов’язки у виконавчому провадженні відповідно до вимог закону.

Якщо стороною виконавчого провадження є особа, визнана судом безвісно відсутньою, державний виконавець своєю постановою залучає до участі у виконавчому провадженні особу, яка є опікуном її майна.

Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють в межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи.

В даному випадку регламентується не просто представництво юридичної особи, а її участь у виконавчому провадженні як сторони, тому зазначене положення потребує більш чіткої регламентації. Представництво інтересів юридичної особи є складовою частиною її дієздатності. Так, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе обов’язки за допомогою своїх органів, які для цього наділяються правами законом та статутом (положенням). Порядок призначення або обрання керівних органів юридичної особи визначається їхнім статутом (положенням).

Загальним є правило про те, що представником підприємства є його керівник (директор), який наймається або призначається власником або уповноваженим ним органом і з яким укладається контракт. Статутом чи положенням (а також контрактом) визначаються межі повноважень, які керівнику делегуються для здійснення комерційної або іншої діяльності. Але статус керівника повинен доводитись також призначенням на посаду (наказ), обранням колегіального органу (виписка з рішення зборів) або контрактом. Тому перед державним виконавцем завжди постає питання про допущення та обсяг повноважень представника юридичної особи. Особливо це питання є актуальним, коли від волевиявлення представника залежатиме послідовність або зміст процесуальних дій державного виконавця.

Оскільки статутом чи положенням право керівника підприємства може обмежуватися щодо вчинення окремих видів угод або розміру такої угоди (грошовим або штучним еквівалентом), необхідно пересвідчитись не лише в наявності документа, який посвідчує службове становище керівника (наказу про призначення), а й у наявності повноважень у представника на вчинення саме цієї угоди. Для цього державний виконавець може витребувати відповідні витяги із статутів чи положень.

Сучасна юридична практика передбачає можливість директора та інших керівників діяти на підставі контракту тощо. Тому державний виконавець має роз’яснити керівнику, який діє від імені юридичної особи, протиправність діяльності, що виходить за межі його повноважень, та неприпустимість діяльності в період відпустки або звільнення, оскільки це буде визначати особисту відповідальність громадянина як фізичної особи. Іншим випадком є надання доручення керівнику або іншому працівнику підприємства, установи, організації уповноваженим органом юридичної особи, яким йому встановлюються чіткі повноваження на укладення угоди від імені цієї юридичної особи.

Окремо варто зупинитися на оформленні довіреності на представництво сторони виконавчого провадження.

Так, частиною п’ятою статті 12 вищезгаданого Закону передбачено, що повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.

Відповідно до статті 244 Цивільного кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно статті 245 Кодексу, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті (частина друга статті 245 Кодексу).

Згідно частини першої статті 219 Кодексу у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Таким чином, можна зробити висновок, що у випадку видачі особі довіреності, що не відповідає формі, в якій повинен вчинятися зазначений правочин, право на представництво сторони виконавчого провадження така особа не має.

Підстави для припинення представництва за довіреністю визначено статтею 248 Кодексу. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.