Право власності на землю

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................................3

1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО

ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ....................................................5

1.1 Розвиток права власності на землю в період з 1890 до 1917 року........5

1.2 Аграрні реформи Радянської влади.........................................................11

2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ...........................18

2.1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування..................18

2.2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України...28

ВИСНОВКИ..............................................................................................................31

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .........................................................34

ВСТУП

З давніх часів власність, і, зокрема, власність на землю займала важливе місце в житті кожної людини. Адже маєш власність – маєш гроші. Маєш гроші – маєш владу. Нині суспільство істотно змінилось, модернізувалось, удосконалилось і право власності перейшло на більш високий, більш досконалий рівень, проте аж ніяк не втратило свого захисного первинно-меркантильного значення. Цілком логічно, що сучасне законодавство нашої країни змінилося, удосконалилося та демократизувалося.

 У 1996 році було прийнято Конституцію України, у якій закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, в тому числі земельного законодавства, в основі якої – забезпечення прав і свобод людини, розвитку незалежної, правової і соціальної держави. Питання права власності взагалі і питання права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції закріплюється право власності українського народу на землю та інші природні ресурси (ст.13), забезпечується державний захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання , їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами , юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об’єднання громадян України у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, в тому числі на землю, інших прав майнового характеру.

Оскільки історично так склалося, що земля досить довго була лише власністю держави, то сучасному українському законодавцю треба дуже пильно і серйозно відноситись до цих питань. Навіть і після 14 років незалежності України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних відносин стоять досить гостро і потребують пильної уваги і най скорішого вирішення. Тому тема „Розвиток права власності на землю” є однією з найактуальніших на даний момент, а проблеми, які виникають не тільки у загальнодержавних масштабах, а і на місцях, потребують дуже часто судового розгляду. Тема роботи напрямлена на розкриття стану земельного законодавства України, його функціональності та проблем, які існують на сьогоднішній день.

Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивільного кодексу та інших законодавчих актів про земельні відносини.  

Завдання дослідження – розкрити сутність цивільного та земельного законодавств, їх компетенцію у вирішенні питань земельних відносин та проблеми, які вони не можуть вирішити на сьогоднішній день. Прослідкувати за динамікою їх вдосконалення. .

Об’єктом дослідження є земельне законодавство України на сучасному етапі розвитку країни. Предметом є відносини, які регулює Земельний кодекс України та інші законодавчі акти про земельні відносини в Україні.

Методологія дослідження складається з: методу аналізу діючого законодавства, логіко-правового методу, логічного методу, синтетичного.

1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1.1 Розвиток права власності на землю в період з 1890 до 1917 року

Кінець XIX - початок XX століття був позначений активним пошуком з боку державної влади шляхів виходу з кризового стану аграрного сектору економіки країни, у яке він потрапив через сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів. З метою послаблення соціальної напруги на селі, яка у поєднанні із загостренням внутріполітичної боротьби на рубежі 70-80-х років XIX ст. посилювала нестабільність державної влади, уряд створив ряд спеціальних комісій для розробки проектів нових, у тому числі і аграрних законів.

Незбалансованість аграрного сектора стало однією з причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було викликане відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише тому, що в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю.Вітте и П.А.Столипін.

С.Ю.Вітте будучи лібералом вважав, що всі зміни в суспільному і державному житті потрібно починати із зміни політичного устрою: спочатку створити якісно нову державну машину, а вже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не тільки прихильником  монархії, але й вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне питання не було незрозумілим [1].

6 березня 1907р., П.А.Столипін виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада 1906р., а також інші заходи. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті ( перехід із одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особи і введені волосного земства, робітникам - професійні спілки і державне страхування, країні в цілому - реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії і флоту, бойова міць, яких була втрачена в російсько-японську війну.

Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-неробою і селянином-хазяїном, в користь останнього. Завжди були і будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них повинна орієнтуватися держава, а на здібного, талановитого, працелюбного селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., була опублікована урядова програма, яка складалася із двох частин - репресивної і реформаторської. У відповідності з першою, в місцевостях, які знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопада 1906 р. про вихід із общини із відповідними йому законами. Саме з цими складовими - столипінською аграрною політикою і «столипінськими галстуками» - у сучасників в першу чергу і асоціювався новий голова уряду [2].

За мету своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Крім політичного змісту, в реформу уряд закладав і економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловість Російської Імперії не набуде розквіту, і буде приречена на відсталість від передових держав світу [3].

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умов: