Аграрні реформи Радянської влади

1.2 Аграрні реформи Радянської влади

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет „Про землю”, прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-яко­го викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну пого­дженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Вико­навчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації зна­чення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною де­крету «Про землю». Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націона­лізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земель­них комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових се­лян і рядових козаків не конфісковувались [8].

Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

Декрет проголошував націоналізацію земельного фонду Росії. У п.1 Селянського наказу, вказувалось, що право приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду чи під заставу, ні будь-яким іншим чином відчужувати. Згідно з Декретом вся земля (державна, удільна (землі імператорської сім’ї), кабінетська (землі, приписані до царських палаців, а також складаючі особисту власність царя), приватновласницька, суспільна, селянська тощо) відчужувалась безкоштовно, перетворювалась у всенародне добро та переходила в користування усіх працюючих на ній.

В п.2 Декрету передбачалась конфіскація поміщицьких, удільних, монастирських і церковних земель і передача їх в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались, а передавались їм у користування (ст. 5 Декрету). Також він містив вимогу щодо забезпечення зрівняльного земле- користування, тобто розподілу земель між працюючими, в залежності від місцевих умов, по трудовій чи споживчій нормі. Прийняття Декрету „Про землю” 1917 року призвело до скасування приватної власності на землю назавжди і без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обороту і надавалась відповідними державними органами тільки в користування і на безкоштовній основі [9].

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповід­ного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пі­шла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Пер­шим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права[10].

Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними рес­публіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скли­кання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земель­ний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соці­ально-економічних основ радянських союзних республік земельні ко­декси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголоше­ний. Це сталося у 1924 р.

 Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, не­залежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ста­вали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділян­ці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обме­жували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Зе­мельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед держа­вою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускала­ся «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Все­українського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала се­лянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на ко­лективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на се­лі [11]. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних фор­мах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921р.

 З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти ор­ганізувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і земле­устрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала по­станова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і від­ведення земель для державних і громадських потреб. Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарст­ва послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні [12].

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колек­тивні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались зе­мель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні заса­ди землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлю­вав, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік бу­ли перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єди­ним суб'єктом виключного права державної власності на землю.

У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалю­вався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержав­ної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів.

З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасу­вання земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охопле­но виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перей­шли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськи­ми радами.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських гос­подарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду за­боронялась.

Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ді­лянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогоспо­дарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбаза­рювання» від 27 травня 1939 р.[13].

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулю­вання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку зе­мельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Ра­дою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодек­сами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами.(3емельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповід­но до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихова­ній формі порушували право державної власності на землю, забороня­лися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізу­вав положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення по­рядку користування землею та організації землевпорядкування, а та­кож регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р. Ст. 3 Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік [14].

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідно­син — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівниц­тва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промис­лів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про дер­жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Дек­ларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою сувереніте­ту Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення ма­теріальних і духовних потреб її громадян [15].

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верхо­венство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостій­ність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в за­конах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.