Методичні засади дослідження економічних відносин в АПK

1.2 Методичні засади дослідження економічних відносин в АПK

На різних етапах розвитку ринкових відносин співвідношення ролей держави і ринку закономірно змінюється. Досягнення найвищих рівнів ефективності сільського господарства залежить від оптимальності впливу держави стосовно конкретних сфер і напрямів регулювання, а також "глибини" втручання в ринковий механізм..

Аграрна політика держави як складова економічної політики, спрямована на удосконалення економічних відносин шляхом регулювання функціонування сільського господарства, відіграє дедалі зростаючу роль в розвитку останнього.

Досвід ринкових відносин у розвинутих країнах переконує, що закономірністю розвитку ринкової економіки в аграрній сфері є посилення свідомого цілеспрямованого впливу держави на функціонування ринкового механізму при одночасному підвищенні важливості цього впливу. Про велике значення державного впливу свідчать дані, що субсидії в тій чи іншій формі становлять майже половину вартості сільськогосподарської продукції в Європі і понад 35% - у США. Проте посилення відносної ролі аграрної політики порівняно з ринковим механізмом не слід розглядати як однобічний процес, а швидше як єдність об'єктивної трансформації їх функцій у розвитку аграрної економіки.

Розглядаючи розвиток аграрного сектора як результат діалектичної взаємодії двох вказаних детермінантів, слід звернути уваги на одну методологічну особливість аналізу причин сучасної аграрної кризи. Так, серед таких причин вказуються недооцінка важливості своєчасного відпрацювання офіційної аграрної політики держави, нечіткість державної політики стосовно побудови нового суспільного устрою на селі, недосконалість організації державного управління реформуванням аграрних відносин [19].

Узагальнюючи причини такого порядку, можна стверджувати, що одним з факторів кризи є відсутність або неналежна відпрацьованість впливу держави на ринковий механізм. Безпосередньо цей фактор дійсно набуває форми неспроможності окремих посадових осіб здійснити оптимальний, науково обгрунтований вплив на соціально-економічні процеси на селі.

Водночас ситуацію, що склалася з аграрною кризою, можна інтерпретувати і зворотним чином: причиною кризи є недосконала адаптованість сільського господарства до функціонування в ринкових умовах. Про це свідчить багато фактів як в нашій країні, так і в економіці розвинутих країн.

У розвинутих країнах недостатня адаптованість сільського господарства до ринкових умов проявляється в необхідності постійної підтримки цін і доходів товаровиробників, яка, до того ж, дедалі закономірно стає більш обтяжливою для бюджету і такою, що формує неправильну мотивацію товаровиробників стосовно реального попиту на їх продукцію. Отже, загострення кризових явищ у сільському господарстві можна пояснити відсутністю чіткої аграрної політики, але враховуючи подвійну детермінацію ефективності його розвитку, таке пояснення слід доповнити неоптимальністю ринкових відносин стосовно сільського господарства, або недостатньою адаптованістю останнього до ринкових відносин.

Завдання відпрацювання аграрної політики полягає в тому, щоб знайти ту межу функціонування ринкового механізму, за яку недоцільно перетинати. Умовна ілюстрація цієї межі наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Взаємодія ринку і держави як чинники ефективності економічних відносин в АПК

Графік 1.2 демонструє, що перебільшення ролі будь-якого з детермінантів приводить до неефективних розв'язків, суть яких полягає у втраті мотивації товаровиробників до здійснення підприємницької діяльності в сільському господарстві.

В рамках пропонованого нами методологічного підходу стосовно "двофакторного" розгляду ефективності функціонування аграрного сектора надмірна централізація господарської діяльності і недостатній захист її суб'єктів внаслідок поглиблення нееквівалентності міжгалузевого обміну фактично є однорівневими результатами, незважаючи на фундаментальну економічну різницю між ними.

Слід підкреслити, що негативні наслідки неоптимального співвідношення аграрної політики і підприємницької ініціативи проявляються і відчуваються людьми передусім на мікроекономічному рівні.

Двофакторний підхід до аналізу ефективності розвитку сільського господарства пояснює кризові явища в ньому неоптимальністю співвідношення зазначених факторів, а необхідність залучення держави як невід'ємного фактора цього процесу зумовлюється певним ступенем взаємної невідповідності особливостей сільського господарства і ринкової моделі міжсуб'єктних економічних відносин.

Недостатній розвиток та недостатній рівень ефективності аграрного виробництва, низький рівень соціального захисту селян спричинені не тим, що останні не хочуть або не вміють організувати виробництво, а тим, що результати їх праці оцінюються неадекватно їх реальній суспільній цінності.

Враховуючи, що сільське господарство займає технологічну проміжну роль в міжгалузевому комплексі, ця неадекватна оцінка набуває форми нееквівалентності міжгалузевого обміну. Причиною незбалансованості міжгалузевого обміну, як встановлено вище, є галузева специфіка сільського господарства.

Тут важливо підкреслити два методологічні аспекти аграрної політики. По-перше, вона зумовлена галузевою специфікою сільського господарства; по-друге, оскільки ця несприятлива для нього в умовах ринкових відносин специфіка проявляється в процесі міжгалузевої взаємодії, то обгрунтовано говорити про пріоритетну міжгалузеву спрямованість аграрної політики, тобто сутністю останньої є регулювання міжгалузевих відносин.

Якщо перший аспект так чи інакше стосується будь-якого різновиду економічної політики держави, то другий вже специфічний для сільського господарства, оскільки головні проблеми розвитку інших галузей, особливо капітале- і наукомістких, можуть полягати передусім у внутрішній сфері організації виробничого процесу, а не в упорядкуванні їх відносин з іншими галузями.

Таким чином, визначальною предметною сферою аграрної політики є регулювання міжгалузевих відносин, збалансування процесу взаємодії сільського господарства з іншими галузями.

Регулювання міжгалузевих відносин є складним поняттям, яке в різних аспектах охоплює як державне регулювання, так і природне поглиблення вертикальних відносин в міжгалузевому комплексі, здійснюване через розвиток саморегулівних організацій товаровиробників. У тому розумінні, в якому їх можна віднести до регулювання міжгалузевих відносин, вони мають відношення до аграрної політики.

Однак в даному випадку очевидно, що ці процеси не є однорівневими складовими політики. Враховуючи, що однією з ознак регулювання є домінування цілого над частиною, до активної складової аграрної політики слід віднести державне регулювання міжгалузевих відносин.

Державне регулювання повинно здійснюватись з такою широтою і глибиною, щоб забезпечувати еквівалентність обміну з урахуванням тих зусиль, що мають місце в рамках ініціативних процесів. Логіку державного регулювання в умовах наявності ініціативних процесів можна проілюструвати наступною схемою, що описує співвідношення різних регулюючих заходів на основі теорії лінійних систем (рис. 1.З.).

Рис. 1.3. Логіка взаємодії різних типів регулювання міжгалузевих відносин

На рис. 1.3. прийняті наступні позначення: U - вхід системи: нееквівалентність міжгалузевого обміну (U<1); VS - сукупний вплив на еквівалентність міжгалузевих відносин поглиблення вертикальних відносин і

розвитку саморегулівних структур (VS>1); Y - еквівалентний стан міжгалузевих відносин - результат регулювання (Y=l); G - вплив держави.

В даному випадку припускається, що регулювання трьома шляхами в сукупності є абсолютно ефективним. Якою б не була різниця між початковим рівнем нееквівалентності обміну (яка, згідно з логікою моделі, визначається відношенням цін, що отримують товаровиробники, до цін, що вони платять за ресурси) та ефективністю ініціативних процесів, безпосередній вплив держави здатний її усунути. За допомогою алгебраїчних перетворень залежність державного регулювання від рівня розвитку ініціативних процесів і початкової нееквівалентності можна виразити наступним чином:

Державне регулювання виступає таким чином як вимушений засіб, який за принципом зворотного зв'язку заповнює вакуум, який залишається між еквівалентним типом міжгалузевих відносин і рівнем їх еквівалентності, що уможливлюється завдяки розвитку ініціативних процесів.

Англійський філософ Нового Часу Томас Гобс, один з фундаторів політологічної науки, пояснював необхідність утворення державної влади через небезпеку хаосу, анархії і громадянської війни, що панували б у суспільстві, якби воно перебувало у "природному стані", тобто стані без державного регулювання. В даному випадку можна провести пряму аналогію між природним станом за Гобсом і повною лібералізацією цін в АПК, яка спричиняє руйнівні наслідки для аграрного сектора. Діяльність держави, як він вважає, спрямована на створення таких умов взаємодії' людей, які б підвищували їх добробут, оскільки в рамках природного стану взаємодія стає взаємно деструктивною.

Гобс наголошував, що для суб'єкта соціальної взаємодії -людини -характерні як взаємовиключні егоїстичні настрої (зокрема, жадоба багатства), так і розум, який дозволяє людям створити механізм структурування своєї взаємодії, за якого забезпечувалося б зростання добробуту кожного індивіда. Така подвійність рис характерна і для суб'єктів міжгалузевої взаємодії: технологічний зв'язок зумовлює їх комплементарність, а організаційно-економічна відокремленість - альтернативність. Альтернативність суб'єктів за умов природного стану спричиняє можливість ігнорування їх комплементарних зв'язків, внаслідок чого погіршується їх сукупний добробут (товаровиробників - безпосередньо, несільськогосподарських суб'єктів і суспільства в цілому - опосередковано).

Важливим з методологічної точки зору є висунуте Гобсом положення про суспільний контракт як основу політичної влади. За цією логікою, враховуючи безпосередню та опосередковану заінтересованість усіх суб'єктів міжгалузевих відносин у механізмі, який би узгоджував їх взаємодію, не дозволяв би альтернативному типу відносин домінувати над комплементарним, будь-які механізми, які існують в економіці для пом'якшення нееквівалентності обміну, можна розглядати виходячи з контрактних позицій. Так, ціною для товаровиробника є неможливість бути повноцінним учасником ринкового процесу через наявність нееквівалентності обміну, а переваги полягають в компенсації цієї нееквівалентності через державне регулювання цін і доходів фермерів. Для несільськогосподарських суб'єктів перевагою є можливість експлуатації товаровиробників, а ціною - частково додаткове оподаткування їх Доходів і перерозподіл останніх через спеціальний фонд підтримки товаровиробникам; часткове обмеження діапазону їх функціонування шляхом організації виконання їх функцій саморегулівними організаціями товаровиробників, зокрема обслуговуючими кооперативами.

У політичній філософії Гобса доцільно окремо наголосити на ще деяких аспектах, що тісно корелюють з проблемами державного регулювання міжгалузевих відносин. По-перше, за Гобсом, суспільний орган, який є суб'єктом політичної влади (суверен), повинен здійснювати керівництво відповідно до природних законів. Влада не може застосовуватися всупереч об'єктивним природним законам. Водночас наділення одного органу такою владою створює ризик зловживань (на чому пізніше наголошував Ш. Монтеск'є) та та її нерозумного використання. Така небезпека була відсутня за умов природного стану, особливо якщо розуміти його позитивно (за Р. Кумберлендом та Локком). Природні закони за умов природного стану реалізуються автоматично, але в рамках регулятивного процесу вони можуть з різних причин не враховуватися. Вплив держави може бути надлишковим, так само як і переважання автономно-ринкового детермінанту ефективності розвитку аграрного сектора над його свідомим цілеспрямованим регулюванням.

По-друге, етичною основою збалансування міжсуб'єктних взаємовідносин є так званий "закон еквіваленту", який можна сформулювати таким чином: "не роби іншим того, чого не хочеш, щоб зробили тобі". Вилучення несільськогосподарськими суб'єктами надлишкових доходів із сільського господарства виправдовує подальший перерозподіл доходів через додаткове оподаткування несільськогосподарських суб'єктів і розподіл їх серед товаровиробників. Таким чином, єдино можливим морально збалансованим типом міжгалузевої взаємодії в умовах нееквівалентності обміну є компенсація останнього міжгалузевим перерозподілом коштів. На думку Е. Берка, політичні проблеми завжди є моральними; отже, невиправдано проводити абсолютні демаркаційні межі між аграрною політикою та її моральним базисом.

По-третє, виходячи з того, що політичний процес як вплив цілого на частину сам по собі концентрується в руках частини, то відхилення фактичної політики від тієї, яка б точно відповідала інтересам цілого, стають неминучими. Ця проблема тісно пов'язана з обмеженими когнітивними здатностями (обмеженою раціональністю) суб'єктів політичного процесу, але не зводиться до неї.

Прийняття найважливіших законодавчих актів, що обумовлюють організаційно-економічні основи розвитку відносин власності, форм господарювання, міжгалузевої взаємодії неможливе без глибокого наукового обгрунтування. Таким чином, відмінність функцій наукового та процесно-політичного методів проявляється в їх різній часовій орієнтації; взаємо­доповнюючий характер проявляється в тому, що другий метод є найбільш ефективним у формуванні ціннісних засад аграрної політики.

Питання ціннісної обумовленості науково-методологічних положень, концепцій та заходів, що складають зміст аграрної політики, є одним з найбільш суперечлит.их. Для того, щоб висвітлити роль суспільних цінностей у політичному процесі, необхідно звернутись до згаданої у попередніх підрозділах гегелівської моделі цілеспрямованої діяльності, на якій, зокрема, грунтується логічна структура регулювання міжгалузевих відносин: ціль -засіб - результат. Власне політика, зокрема аграрна, існує тому, що існує відстань, яка розмежовує фактичний стан життєдіяльності з бажаним. Відстань між суб'єктивним прагненням та об'єктивним фактом, що усвідомлюється на рівні суспільства, використовується владними структурами як орієнтир діяльності. Тут важливо підкреслити, що для владних структур ця відстань не є безпосереднім мотиваційним чинником, а набуває форму мети діяльності, звідки виникає проблема обгрунтування цілей аграрної політики.

Різниця між безпосередньою мотивацією та метою діяльності має значення тому, що мета, якщо вона не підкріплюється особистим інтересом, перетворюється у зовнішній, тобто багато в чому формальний орієнтир. Тут знову маємо типовий випадок протиріччя між цілим і частиною: з точки зору логіки, безпосередня мотивація підвищення суспільного добробуту належить цілому; але ціле не має безпосереднього носія, який усвідомлював би суспільні інтереси як власні. Таким чином, оскільки суспільні інтереси не є самоочевидними і відхиляються від індивідуальних, їх потрібно офіційно зафіксувати і встановити як мету діяльності органів, що безпосередньо відповідають за їх забезпечення, тобто владних структур. Природно, що перед тим, як зафіксувати цілі, їх потрібно обгрунтувати: адже вони, маючи цільний, а не частковий характер, не є самоочевидними.

При обгрунтуванні цілей постає закономірне питання: як суспільство визначає бажаний стан свого функціонування? Очевидно, що мають бути певні критерії порівняння його з фактичним станом, в іншому випадку цілі не можна було б встановити. Ці критерії і є цінностями, що керують суспільним вибором. Можна перелічити безліч можливих суспільних цінностей, які так чи інакше відповідають моральним критеріям. До основних цінностей, що мають безпосереднє значення для оцінки розвитку аграрного сектора, слід віднести: економічну ефективність, соціальну стабільність, справедливість розподілу ресурсів. Важливою цінністю є також самостійність та ініціативність підприємницької діяльності. Дані цінності теж можуть використовуватись при оцінці функціонування аграрного сектора в контексті еквівалентності обміну, оскільки небезпечне викривлення пропорцій обміну позбавлятиме економічну самостійність товаровиробника економічного сенсу, а підприємницьку ініціативу робитиме безпредметною та безцільною.

Повертаючись до перелічених основних цінностей, зазначимо, що ефективність є не лише економічною категорією. Це, зокрема, підтверджується тим, що ефективність є центральною категорією економічної науки: очевидно, що ефективність як економічна категорія не мала б такого значення, якби вона одночасно не слугувала суспільною цінністю, яка проявляється в тому, що суспільство в нормальних умовах віддасть перевагу більшому, ніж меншому власному добробуту. Цінності являють собою, умовно кажучи, систему координат, які дозволяють більш або менш чітко бачити різницю між фактичним і бажаним станом.

Цінності є невід'ємною складовою аграрної політики, але самі по собі вони недостатні для ідентифікації її цілей. Достатньою умовою для цього є знання фактичного стану речей, статусу-кво: порівняння ступеня реалізації цінностей в рамках останнього з можливим станом їх реалізації в разі здійснення певних організаційно-економічних заходів створює суспільну мотивацію змінити статус-кво у даному напрямку. Таким чином, логіка визначення цілей аграрної політики полягає у діалектичному поєднанні аналізі досягнення поточних суспільних цінностей із врахуванням чинного статусу-кво.

Американський фахівець у сфері аграрної політики зазначає, що в її основі лежать суспільні цінності і переконання, тобто думки щодо того, як складається поточна ситуація [69, р.4]. Такий підхід є дійсно глибоким у тому, що він враховує можливість неоднозначного трактування фактичного статусу-кво. Останній представлений великою сукупністю фактів, явищ, тенденцій, процесів, різноманітні зв'язки і відносини між якими не можуть не породжувати певної специфіки щодо перспективи їх бачення. Згідно з даним підходом, не власне факт у поєднанні з системою цінностей застосовується при формулюванні цілей політики, а певне бачення цього факту в контексті відповідних цінностей.

Важливим методологічним аспектом аграрної політики є співвідношення між метою і результатом цілеспрямованої діяльності, що лежить в її основі. Навряд чи є необхідність доводит;!, що навіть у тих випадках, коли початкову мету внаслідок реалізованих заходів можна вважати виконаною, результат діяльності містить наслідки, що не були складовими даної мети. Дія аграрної політики характерне протиріччя між метою і результатом, суть якого в тому, що між ними ніколи не буває абсолютної тотожності. Певні цілі не можуть бути остаточно реалізовані, оскільки мають процесний характер; інші цілі не можуть бути реалізовані у зв'язку з технічною складністю або значною ресур-сомісткістю їх виконання; треті цілі існують, але в неусвідомле-ній формі, тобто суспільство намагається досягти їх опосередковано, за принципом "гасіння локальних пожеж", але такий шлях не забезпечить принципове вирішення проблеми. Можна передбачити ще одну групу цілей, які можуть усвідомлюватися і бути зафіксованими, але залишатися невиконаними через відсутність необхідних засобів (інструментів політики).

Неузгодженість мети і результату є фундаментальною характеристикою аграрної політики, що зумовлює її безперервний характер, оскільки кожний досягнутий результат неминуче ставить нові цілі, які потребують реалізації в умовах, що змінились. Можна вважати, що якби мета і результат були тотожними, не існувала б потреба в постійному науковому забезпеченні аграрної політики. Адже нині, незважаючи на багаторічний досвід державного регулювання сільського господарства в різних країнах, навряд чи в якійсь з них цю проблему можна вважати вирішеною. Саме через діалектичне взаємне відношення мети і результату аграрна політика є процесом, що постійно потребує нових знань, інформації, уточнення вихідних науково-методологічних засад.

Таким чином, цілі аграрної політики є результатом взаємодії системи пріоритетних на даному етапі суспільних цінностей і фактичних умов, за яких здійснюється поточне функціонування аграрного сектора. Звідси випливає, що ставити питання про визначення споконвічних, апріорних цілей аграрної політики було б невиправдано. В той же час, на нашу думку, визначення цілей в будь-якому разі грунтується на певних логіко-методологічних орієнтирах, пов'язаних з обгрунтованим вище положенням про міжгалузеву сутність аграрної політики. Але попередньо доцільно висвітлити деякі з існуючих у наукових і нормативних джерелах формулювань цільового призначення аграрної політики.

Так, згідно із затвердженими в 1996 р. концептуальними основами аграрної політики, стратегічною метою останньої є виведення сільського господарства і всього агропромислового комплексу на рівень найбільш розвинутих в аграрному відношенні країн світу; стратегічна мета конкретизується в політичному, правовому, соціально-економічному, соціальному та соціально-психологічному аспектах. Проект концепції аграрної політики в Україні передбачає, що політика спрямовується на гарантування продовольчої безпеки держави, освоєння ринкової економіки, створення умов для виробництва конкурентноспро-можної продукції, формування сприятливого життєвого середовища на селі.

Цільове призначення аграрної політики пропонується визначати, зокрема, через визначальні найближчі завдання, до яких відносяться: стабілізація сільськогосподарського виробництва; створення передумов для поступового виведення сільського господарства, усього продовольчого сектора економіки країни із кризи; поступове поліпшення кількісних, якісних і структурних показників виробництва продукції сільського господарства та продуктів її переробки. М.Й. Хорунжий вважає, що кінцевою метою аграрної політики, залежно від її тривалості в часі, може бути: досягнення реальних і відчутних зрушень у внутрішньодержавному вирішенні продовольчої проблеми; виведення сільського господарства і всього агропромислового виробництва та соціального розвитку села на світовий рівень; перетворення країни в надійного експортера продовольства.

Отже, в науковій літературі пропонуються різні формулювання цільового призначення аграрної політики, які, на нашу думку, є більше взаємодоповнюючими, ніж такими, що виключають одне одного. Проте різноманітність можливих підходів, яка в принципі є безкінечною, зумовлює необхідність обгрунтування певних сталих науково-методологічних засад, навколо яких можуть групуватися конкретні визначення цілей аграрної політики. Звідси випливає, що з методологічної точки зору мета аграрної політики має складну структуру, в складі якої є змінна частина, зумовлена співвідношенням поточного статусу-кво в контексті специфічної перспективи його бачення і системи пріоритетних на даному етапі цінностей, та постійна частина, що віддзеркалює логіко-методологічну структуру визначення мети, пов'язану з міжгалузевою сутністю аграрної політики.

Визначення цілей аграрної політики повинно випливати з обгрунтованої вище тези про двофакторну детермінацію ефективності розвитку аграрного сектора: через регулюючий вплив держави та автономне функціонування ринкових відносин. Перший спрямовується на забезпечення еквівалентності міжгалузевих відносин після вичерпання в процесі виконання цього завдання резервів вертикальної координації і саморегулівної діяльності товаровиробників. Враховуючи те, що нееквівалентність обміну як єдино можлива форма взаємовідносин між галузями з неідентичними соціогенетичними структурами є першопричиною проблем сільського господарства в умовах як перехідної, так і розвинутої ринкової економіки, можна зробити висновок, що найбільш загальною метою аграрної політики є забезпечення еквівалентності міжгалузевих відносин.

Навряд чи буде помилковим вважати, що цілі аграрної політики, вказані в витценаведених цитатах, не суперечать забезпеченню еквівалентних міжгалузевих відносин як стратегічній, найбільш загальній меті. Конкретизація пропонованої нами стратегічної мети та результатів її реалізації стосовно численних сфер соціально-економічної діяльнос і і товаровиробників приводить До тих формулювань, що процитовані вище, та багатьох інших. Проте один із варіантів визначення цільового призначення аграрної політики з формально логічної точки зору не має прямого зв'язку з еквівалентністю обміну - це забезпечення продовольчої безпеки держави. У цьому зв'язку необхідно зазначити наступне. По-перше, еквівалентність передбачає створення умов для прискореного розвитку агропромислового виробництва на взаємовигідних засадах; тобто, всебічний розвиток вітчизняного сільського господарства, забезпечення продовольчої безпеки є закономірним наслідком досягнення еквівалентності обміну.

По-друге, якщо еквівалентність обміну передбачає досягнення продовольчої безпеки, то гарантування останньою не означає досягнення еквівалентності. Слід враховувати, що абсолютизація продовольчої безпеки як цільової орієнтації аграрної політики не враховує того, що остання не є єдиним фактором розвитку аграрного сектора: адже існує ще й ринковий механізм, і політика повинна спрямовуватися лише на те, щоб забезпечити його стале та ефективне функціонування. Немає апріорної необхідності, щоб аграрна політика була функціонально всеохоплюючою: частка задач може і повинна вирішуватися ринковим механізмом, а держава має діяти за залишковим принципом. По-третє, продовольча безпека теоретично може досягатися не лише економічними методами; тобто власне вона навряд чи може вважатися остаточним критерієм оцінки ефективності розвитку аграрного сектора. По-четверте, якщо взяти випадок розвинутих країн, де постає проблема перевиробництва сільськогосподарської продукції, то забезпечення продовольчої безпеки вже не є метою політики (щоправда, проблема безпеки не зникає, але набуває принципово іншої форми - безпеки харчування, тобто забезпечення високої якості й надійності харчових продуктів). Це означає, що проблема продовольчої безпеки є не постійною, а змінною складовою в логічній структурі визначення цілей аграрної політики.

Д. Хетевей вказує на необхідність концептуального розрізнення серед різних типів еквівалентності міжгалузевих відносин: можна говорити про еквівалентність цін, доходів, прибутковості підприємницької діяльності. Еквівалентність доходів передбачає відносну відокремленість останніх від результатів підприємницької діяльності та індивідуальних здібностей товаровиробника; еквівалентність цін меншою мірою нівелює результати господарської діяльності, різниця в яких зумовлена не особливістю соціо-генетичної структури, а підприємницьким хистом. Проте найбільш адекватною з точки зору економічної теорії, особливо неокласичної, є еквівалентність віддачі на ресурси в сільському господарстві і суміжних галузях. Ця важлива концептуальна ремарка підтверджує адекватність провідного, на нашу думку, цільового принципу ціноутворення на сільськогосподарську продукцією за концепцією ціни виробництва: "рівна віддача на рівний капітал".

Еквівалентність міжгалузевих відносин як найбільш загальна і стратегічна мета аграрної політики комплексно узгоджується із усіма зазначеними вище суспільними цінностями, тоді як інші варіанти її формулювання відповідають переважно окремим цінностям. Зв'язок між економічною ефективністю та еквівалентністю є безперечним: рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва залишається значно нижчим, ніж відповідний показник у промислових галузях; удосконалення цінових пропорцій могло б суттєво підвищити доходи товаровиробників. Це б одночасно дозволило забезпечити соціальну стабільність життя на селі, зняти соціальну напругу і зупинити зубожіння населення, підняти престиж проживання в сільській місцевості. Також немає потреби доводити, що еквівалентний міжгалузевий обмін більш відповідає справедливому стану речей, ніж нееквівалентний. Підвищення доходів товаровиробників сприяло б активізації їх підприємницької діяльності, органічному поєднанню державного регулювання і розвитку ініціативних процесів.

Важливо звернути увагу на існуючі методологічні підходи до визначення еквівалентності міжгалузевих відносин. У США еквівалентний міжгалузевий обмін визначається як такий, що характеризується співвідношенням цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, яке встановилось в найбільш сприятливий для американського сільського господарства період - 1910— 1914 pp. Методологічна незавершеність такого трактування еквівалентності є очевидною, оскільки не вказуються критерії, за якими цей період дійсно відзначився паритетним співвідношенням цін. На цю обставину звертають увагу навіть американські дослідники, підкреслюючи, що цінові пропорції 1910-1914 pp. в умовах довгострокових структурних змін у системі агробізнесу вже не здатні забезпечити рівень доходів фермерів, який відповідав би рівню добробуту підприємців поза сільським господарством.

На наш погляд, реальна еквівалентність міжгалузевого обміну, що не пов'язується з будь-яким історичним співвідношенням цін і визначається цілком виходячи із поточної ситуації, може бути забезпечена лише шляхом ціноутворення на сільськогосподарську продукцією на основі концепції цінрі виробництва.

На нашу думку, новою орієнтацією можна вважати поглиблення міжгалузевої спрямованості аграрної політики, яке, поряд із диверсифікацією засобів, є одним з принципів її формування у розвинутих країнах. Поглиблення міжгалузевої спрямованості в політиці є закономірною реакцією на об'єктивний процес розвитку міжгалузевих зв'язків і відносин, який в найбільш очевидній формі проявляється через вертикальну координацію в системі агробізнесу. Поглиблення міжгалузевих відносин являє собою автономний механізм компенсації соціогенетичної недостатності сільського господарства, що функціонує поряд із державним регулюванням. Вплив цього механізму на державне регулювання є подвійним: з одного боку, можливості для ефективного здійснення останнього ускладнюються через зменшення прозорості ринкових трансакцій, підвищення їх ідіосинкратичності, розмивання критеріїв щодо реальної оцінки фінансового стану сільськогосподарських товаровиробників.

З другого боку, зазначені чинники не лише ускладнюють реалізацію регулятивних програм, а й зменшують потребу в останніх, оскільки багато проблем, що існували раніше, нині вирішуються на основі міжгалузевого перерозподілу коштів у великій різноманітності його організаційно-економічних форм. Так, до особливостей сучасного етапу розвитку західного сільського господарства слід віднести: 1) зростання питомої ваги не-сільськогосподарських доходів фермерів; 2) посилення процесів вертикальної координації; 3) глобалізацію аграрних ринків; 4) розвиток еколого-свідомого аграрного господарювання; 5) постійну перебудову системи маркетингу з метою кращого задоволення потреб споживачів.

Міжгалузевий характер сучасної аграрної політики розвинутих країн можна спрощено подати у такому вигляді рис. 1.3.

Рис. 1.3. Міжгалузева природа аграрної політики

Міжгалузевий характер аграрної політики приводить до необхідності нового розуміння відмінностей між поняттями "підтримка цін" та "підтримка доходів": перше є частиною другого, оскільки належний рівень доходів товаровиробників забезпечується також через велику сукупність інших заходів по всіх складових системи агробізнесу.

В розвинутих країнах, можна виділити сукупність функціональних блоків аграрної політики щодо регулювання економічних відносин (табл. 1.4.).

Узагальнюючи розгляд механізмів здійснення аграрної політики в розвинутих країнах, зазначимо, що безпосередня підтримка доходів товаровиробників у формі підтримки цін є необхідним та закономірним, але не стратегічним засобом досягнення еквівалентності міжгалузевих відносин. По-перше, існує низка важелів опосередкованого впливу на доходи, які не супроводжуються негативними мотиваційними наслідками, властивими для прямих державних платежів.

Таблиця 1.4.

Складові регулювання економічних відносин в розвинутих країнах (на прикладі США)

По-друге, і найважливіше, об'єктивний процес поглиблення міжгалузевих відносин в агробізнесі, що супроводжується підвищенням його організаційно-економічної цілісності, передусім через розвиток вертикальної координації і консолідації, значною мірою усуває потребу в державному регулюванні. Держава повинна всебічно сприяти цим тенденціям.

До основних функціональних блоків аграрної політики розвинутих країн відносяться: економічне, соціальне та екологічне регулювання, регулювання безпеки харчування й якості обслуговування споживачів, наукове, інформаційно-консультаційне обслуговування, освіта. Методологічні принципи аграрної політики, що відображають сучасні тенденції її еволюції в розвинутих країнах, включають: затратність і диверсифікація засобів, поглиблення міжгалузевої спрямованості і ринкової орієнтації аграрної політики, формування нової ідеології державної підтримки аграрного сектора, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської комплексності регулятивних програм.

Похожие работы

Економічна ефективність виробництва зерна та шляхи її підвищення

Скачать

77618

10

0

... ії розвитку. Для оцінки економічної ефективності виробництва зерна використовують відповідний критерій і систему взаємопов’язаних показників, які характеризують вимоги економічних законів і вплив різних факторів. Економічна ефективність виробництва зерна визначається відповідно як ефективність галузі, а також господарської діяльності сільськогосподарського підприємства і окремих заходів. Залежно ...

Економічна ефективність виробництва молока та шляхи її підвищення

Скачать

142642

21

3

... яння, обробітку ґрунту, тощо. Тому систему сівозмін слід розглядати, як основу організації створення сталої та міцної кормової бази. 2.4. Економічна ефективність виробництва молока у господарствах Показники ефективності виробництва молока залежать від застосування способів удосконалення організації і технології виробництва. Істотно впливають на них наслідки виробничої діяльності господарства ...

Аналіз ефективності виробництва продукції рослинництва та шляхи її підвищення в ПСП "Немирівське"

Скачать

36918

9

2

... посівних площах урожайність рідко перевищувала рівень у 30 ц/ц, тоді як у провідних європейських державах цей показник удвічі більший. 1.3 Методика аналізу ефективності виробництва продукції рослинництва   Розвиток зернового господарства відбувається на основі підвищення економічної ефективності виробництва зерна за допомогою інтенсифікації виробництва. За цих умов забезпечується збільшення ...

Аналіз економічної ефективності виробництва гречки

Скачать

65872

25

1

... культур суттєво змінюється як за територією, так і за окремими роками (в динаміці), її аналіз потрібно проводити у територіальному розрізі і в динаміці.   2. Аналіз економічної ефективності виробництва гречки   2.1  Загальна організаційно-економічна характеристика підприємства   ТОВ «Хлібодар» – це сільськогосподарське підприємство, засноване на приватній власності у вигляді внесків до ...