Формування економiчної ефективностi виробництва зерна в господарствi (ТОВ Великоглибочецьке)

Вступ

Актуальність теми. Галузь виробництва зерна є галуззю стратегічного значення. Продукція галузі використовується в трьох основних і дуже важливих напрямках. По-перше, вона має продовольче значення, бо хліб та хлібопродукти є одним із основних продуктів харчування населення України. По-друге, зерно є високопоживним кормом для тварин, тому воно виступає важливим складовим елементом кормової бази тваринництва. Тому від розвитку галузі виробництва зерна в значній мірі залежить економічна ефективність галузі тваринництва. По-третє, зерно є сировиною для багатьох галузей народного господарства: хлібопекарської, борошномельно-круп'яної, макаронної тощо.

В зв'язку з цим державою для управління процесами розвитку галузі вживається багато заходів. Зокрема розроблено обширну нормативно-правову базу у вигляді Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", програми „Зерно України 2001-2004р.р.", указів Президента України „Про заходи щодо забезпечення та функціонування аграрного ринку".

Незважаючи на те, що розвитку галузі зерна приділяється дуже багато уваги і зі сторони держави, і зі сторони сільськогосподарських підприємств, тут є ще багато невирішених досить складних проблем. Все це в сукупності і обумовлює актуальність обраної теми.

Мета дослідження. Мету дослідження обиралося, виходячи із стану розвитку галузі виробництва зерна та ринку зерна в Україні в цілому (на макрорівні) та на рівні конкретного підприємства - ТзОВ “Великоглибочецьке” с. В. Глибочок Тернопільського району (на мікрорівні) та із наявності і характеру проблеми, які тут мають місце. Метою даної роботи є вивчення державної політики в галузі виробництва і реалізації зерна, дослідження процесів формування ринку зерна, аналіз стану ринку зерна в Україні та виявлення тенденцій, які склалися на ньому; аналіз економічної ефективності виробництва і реалізації зерна на рівні конкретного підприємства та обґрунтування шляхів підвищення ефективності виробництва зерна в конкретному підприємстві.

Завдання та методи дослідження. Для досягнення поставленої мети нами виконувались такі завдання: зібрано і опрацьовано необхідну інформацію (літературні джерела, статистичні дані) про державну політику в галузі зерновиробництва, про стан ринку зерна в Україні, про економічну ефективність виробництва зерна в ТзОВ “Великоглибочецьке” проведено відповідні дослідження та аналітичні розрахунки з використанням методів аналізу і синтезу, дедукції і індукції, монографічного методу, таких статистичних прийомів як порівняння, ряди динаміки тощо.

Огляд літератури. Наукові дослідження обраної теми магістерської роботи пов'язані із опрацюванням літературних джерел, в яких розглядаються проблеми розвитку зернової галузі. Багато уваги проблемам розвитку зернової галузі приділяється в працях про розвиток АПК таких відомих вчених-економістів України, як П. Саблука, В. Юрчишина, О. Онищенко, П.Гайдуцького та багатьох інших. Цими вченими шляхи вирішення проблем зерновиробництва обґрунтовуються в контексті вирішення проблем загального розвитку АПК України. Мова йде про аналіз державної політики щодо розвитку АПК та про місце галузі сільського господарства в сукупності галузей АПК; про напрямки вдосконалення державної політики в сфері формування і ефективного функціонування аграрного ринку, в тому числі і ринку зерна і т.п.; про розвиток економічних відносин між суб'єктами ринку зерна тощо.

Конкретно різним проблемам ринку зерна присвячені праці Соловйова І.0., Є. Ю. Кирилова, Шевченка В. І., Могильного О.М. та інших вчених.

Новизна дослідження. Вивчено сучасний стан виробництва зерна, його зберігання та реалізацію, участь підприємства в біржовій торгівлі зерном, розкрито сучасну структуру зернового господарства, обґрунтовано перспективи розвитку зернового господарства.

Об'єктом дослідження виступають процеси формування економічної ефективності виробництва зерна в господарстві. Для роботи над науковим дослідженням використано річний звіт підприємства “Великоглибочецьке” та статистичну інформацію, опубліковану в статистичних щорічниках.

І. Фактори впливу на стан ефективності зернового господарства в Україні

Зернове господарство займає базове місце у сільськогосподарському виробництві країни та гарантує її продовольчу безпеку. Зерно — сировина для хлібобулочної, кондитерської та круп'яної промисловості, використовується у спиртовій, пивоваренній і медичній галузях. Від ефективності ведення зернового господарства залежить розвиток тваринництва. Разом з тим, у масштабі економічного розвитку країни та її економічного потенціалу, зернове господарство відіграє роль одного з головних джерел поліпшення ресурсного та розвитку експортного потенціалів.

Починаючи з 1990 року, в зерновому господарстві України відбулися вагомі структурні зміни. Протягом аналізованого періоду загальна площа посіву мала чітку тенденцію до зменшення — у 2002 році порівняно з 1990 роком вона скоротилася на 11,4%. Площа ж під зернові й зернобобові культури скорочувалася до 2000 року, проте у 2001 році збільшилася, порівняно з 2000 роком, майже на 2 млн. га, що на 1 млн. га більше, ніж у 1990 році (таблиця).

У структурі посівів частка зернових і зернобобових культур залишалась майже незмінною до 1999 року (45% у 1990 році та 46,4% у 1999-му), у 2002 році вона збільшилася до 56%. Площа під пшеницею скоротилася на 11%, зменшилась її частка у загальній площі зернових і зернобобових — з 51,9% у 1990 році до 47,4% у 2002-му.

Скоротилася площа посіву кукурудзи на зерно (на 3,7%), хоч її частка у структурі посівних площ майже не змінилась і залишилася на рівні 8,3%. По інших культурах площі посіву в 2002 році порівняно з 1990 роком зросли. Так, жита у 2002 році було посіяно на 44,2% більше, частка посіву цієї культури у загальній структурі збільшилася майже удвічі. Найбільше, порівняно з іншими культурами, зросла посівна площа під ячменем (на 52,1%) при майже незмінній частці посіву у загальній структурі.

Основою зернового господарства в Україні залишається пшениця, на яку припадає найбільша частка у загальному валовому зборі. Основною причиною зменшення валових зборів до 2000 року майже по всіх наведених культурах було зниження урожайності. Валовий збір пшениці у цьому році становив лише 9,77 млн. т при врожайності 20 ц/га. Хоча за останні два аналізовані роки валовий збір цієї культури збільшився порівняно з 1997—2000 роками і досяг рівня 1990 року, він залишається дуже низьким (на 65,8% менше у 2002 році порівняно з 1990 роком).

Динаміка посівних площ основних сільськогосподарських культур по всіх категоріях господарств

Моніторинг виробничо-фінансової діяльності підприємств і організацій за 2002 рік (заключні дані) / Міністерство аграрної політики України. — К., 2003.

Аналізуючи сучасний стан вітчизняного зернового господарства, не можна не звернути увагу на ряд чинників, які значно впливають на ефективність зерновиробництва. До них належать у першу чергу: матеріально-технічне забезпечення виробництва (достатня кількість машинно-технічних засобів, що відповідають стандартам нових технологій); постачання високоврожайних, цінних у продовольчому і кормовому відношенні сортів посівного матеріалу; достатнє внесення мінеральних та органічних добрив; впровадження науково обґрунтованих сівозмін з оптимальним насиченням і раціональним розміщенням посівів зернових культур.

Таким чином, для забезпечення раціонального рівня механізованого виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції потрібно довести кількісний та якісний склад машинно-тракторного парку до науково обґрунтованої технологічної потреби, за якої всі операції виконуватимуться в найкращі агротехнічні строки з високою якістю та низькими витратами коштів і матеріально-технічних ресурсів. Проте наявний машинно-тракторний парк не відповідає сучасним вимогам аграрного виробництва. Нині в аграрному секторі використовується близько 296 тис. тракторів, 54 тис. зернозбиральних комбайнів, 23,5 тис. кормозбиральних комбайнів. У 2002 році кількість тракторів, порівняно з 1990 роком, зменшилась на 35,5%, зернозбиральних і бурякозбиральних комбайнів — відповідно на 50,4 і 44%. Основними машинами сільське господарство забезпечене лише на 48—66%. Крім того, відсутність необхідних коштів на закупівлю запасних частин не дозволяє виконувати потрібний обсяг ремонту наявної техніки, а тому готовність тракторів до відповідних сезонів польових робіт знизилася за аналізований період з 92 до 76%, зернозбиральних комбайнів — з 84 до 49%. Через технічні несправності не використовується четверта частина тракторів і комбайнів. Близько 90% техніки, що залишалася в господарствах, відпрацювала по одному і більше нормативних строків експлуатації. Внаслідок зносу за період з 1990 по 2002 рік списано понад 198 тис. тракторів, близько 46 тис. зернозбиральних комбайнів, десятки тисяч одиниць іншої сільськогосподарської техніки.

На заміну списаної техніки за останні 5 років сільськогосподарськими підприємствами придбано лише 9700 тракторів, 390С зернозбиральних комбайнів, з яких 1370 — зарубіжних, що були в експлуатації 3—8 років. Внаслідок різкого зниження купівельної спроможності споживачів техніки, її закупівля значно зменшилася.

Ефективність зерновиробництва, а саме врожайність сільськогосподарських культур, як було сказано вище, в першу чергу залежить від якості ґрунтів, внесення мінеральних та органічних добрив. Науково обґрунтоване використання добрив дозволяє одержувати біологічно цінну рослинницьку продукцію, яка придатна навіть для дитячого та лікувального харчування. Удобрення беззаперечно впливає на родючість ґрунту. Наприклад, органічні добрива підвищують вміст гумусу, застосування їх у поєднанні з мінеральними поліпшує агрофізичні, фізико-хімічні та біологічні властивості ґрунту.

На різке зниження врожайності зернових значно вплинув низький рівень внесення мінеральних добрив. У 2002 році під посіви сільськогосподарських культур в Україні вносили всього 9,4% від кількості мінеральних добрив, використаних у 1990 році. Аналогічна ситуація з їх внесенням з розрахунку на 1 га посівної площі. У 1990 році під зернові (без кукурудзи) вносили 125 кг д. р. на 1 га, тоді як у 2000-му — 15, 2001 — 21, 2002 році — 24 кг. Якщо при забезпеченні мінімальної потреби в мінеральних добривах до 1990 року врожайність зернових становила 28—35 ц/га, цукрових буряків — 280—300, соняшнику — 16 ц/га, то у 1999 році вона дорівнювала відповідно 14—20, 156 і 10 ц/га. Починаючи з 2000 року відмічається деяке збільшення внесення мінеральних добрив під посіви сільськогосподарських культур. Разом з тим статистика свідчить про підвищення врожайності.

Значно порушений баланс внесення хімічних елементів. У 1990 році співвідношення М:Р:К становило 1,0:0,7:0,7, а в 2001 році — відповідно 1,0: 0,07 : 0,13. Недостатнє заміщення винесених з урожаєм мінеральних речовин, незбалансованість їх структури (збільшення частки азотних добрив) посилює мінералізацію і виснаження ґрунтів, а відтак і зниження гумусності з усіма негативними наслідками.

Не краща ситуація і з органічними добривами. Якщо у 1990 році їх вносили 8,6 т (в перерахунку на 100% поживних речовин), то в 2000 році — 1,3 т на 1 га, що у 6,6 раза менше. Не збільшилось їх внесення у 2001 і 2002 роках.

За даними Інституту ґрунтознавства і агрохімії УААН, вміст гумусу досить тісно корелює з урожайністю. Його зменшення в ґрунті на 1% призводить до зниження врожайності на 15%. За умов, коли різко зменшено внесення органічних добрив, вміст гумусу у типовому чорноземі може підтримуватися тільки там, де число полів сівозміни з просапними культурами не перевищує числа полів із травами.

Згідно з наказом Міністерства аграрної політики України від 20 квітня 1998 року про Програму "Зерно України" з метою забезпечення цільового, комплексного, науково обґрунтованого розвитку зернового господарства й для забезпечення зерном у повному обсязі внутрішніх потреб і на експорт планувалося застосовувати найбільш ефективні методи використання добрив (рядкове та підживлення), а також асоціативні біопрепарати, які здатні фіксувати атмосферний азот і вивільняти з ґрунтового комплексу зв'язаний фосфор (ризоагрин, мізорин, флавобактерин), вуглеамонійні солі й регулятори росту рослин. Крім того, враховуючи обмежену кількість як органічних, так і мінеральних добрив, Програмою передбачалося застосування найбільш ефективних методів їх використання. Щоб збільшити приріст урожайності зерна на 1 кг д. р., треба внести добрив до 6-7 кг. Передбачалося до 2000 року щорічно вносити на 1 га орної землі 5—6 т органічних добрив, а під зернові культури — по 60—80 кг д. р. мінеральних добрив. У більш віддаленій перспективі ці обсяги планувалося збільшити в 1,5—2 рази.

Реальна картина виявилася протилежною щодо запропонованої у 1998 році Програми. Замість 5-6 т органічних добрив у середньому по Україні у 2000 році вносили їх тільки 0,7 т під посіви зернових. Крім того, з кожним роком ця цифра зменшувалась. Аналогічна ситуація і з внесенням мінеральних добрив.

Однією з головних причин значного зменшення внесення органічних добрив було зниження обсягів виробництва у галузі тваринництва. Зменшення площ посіву кормових культур у свою чергу також зумовило скорочення поголів'я худоби, яке за аналізований період (1991-2000 роки) в середньому зменшилося на 55%.

У ринкових умовах господарювання на економічну ефективність виробництва, яка на кінцевому етапі розглядається як його прибутковість, впливає ціна реалізації продукції. Щоб виявити, як рівень цін впливає на прибутковість вирощування пшениці озимої, нами були проведені відповідні розрахунки на прикладі сільськогосподарських підприємств Київської області за 2001 і 2002 роки.

Ціна реалізації на озиму пшеницю у 2001 році коливалася у межах 260—610 грн. за тонну і в середньому становила 440 грн/т. У 2002 році ціна була у межах 280— 460грн. за тонну і в середньому дорівнювала 330 грн./т, тобто на 110 грн. менше, ніж у попередньому році. Середня рентабельність у 2001 році становила 37,68%, а в 2002 році — 21,98%, тобто у 1,7 раза менше. Причому середня собівартість озимої пшениці у 2001 році була більша на 5,2 грн./т, затрати праці вищі на 8,4 люд.-год. на 1 т порівняно з 2002 роком.

Звичайно, середня ціна реалізації не є об'єктивним показником, вона не показує градації цін по структурі реалізації і потребує глибшого дослідження в даному напрямі. Розрахунки свідчать про взаємовплив таких показників, як обсяг виробництва, одержаний прибуток від реалізації даного обсягу і ціна реалізації, та тенденцію, спричинену збільшенням або зменшенням ціни. Так, у взятих для розрахунків сільськогосподарських підприємствах обсяг виробництва озимої пшениці становив 487,8 тис. т, що на 18,1 тис. т більше, ніж у 2001 році. При цьому прибуток від реалізації у 2002 році був на 21,2 млн. грн. менший, ніж у 2001 році внаслідок зниження ціни. На 1 т дані підприємства втратили у середньому 92 грн.

Низькі ціни у 2001—2002 роках, на думку аналітиків, були зумовлені значною перевагою пропозиції над попитом¹. Про те, що саме попит і пропозиція відіграють головну роль у встановленні цін, свідчить ситуація, яка склалася на ринку зернових у 2003 році.

Ринок зернових демонструє безпрецедентний ріст, причому максимум цін на продовольчу пшеницю ще не досягнуто. З вересня 2003 року на пшеницю 3 класу ціни зросли від 970—1050 грн./т ЕХW до 1200 грн./т ЕХW наприкінці місяця. Кілька великих угод укладено за ціною 1220 грн./т ЕХW, однак попит на ринку продовольчого зерна значно перевищує пропозицію. Уперше за багато років продовольча пшениця дорожче соняшнику, що нині пропонують на ринку за ціною 900—950 грн/т ЕХW. Основними факторами, що спричинили ріст цін, називають такі: відсутність внутрішньої пропозиції, нерівномірний імпорт продовольчої пшениці, що призводить до нерівномірного насичення ринку.

Таким чином, сільськогосподарські підприємства у 2002 році втратили значні прибутки через низькі ціни на сільськогосподарську продукцію. Щоб забезпечити прибутковість національних виробників зернової продукції, в першу чергу держава повинна втручатися в процес ціноутворення на зерновому ринку, політичними й економічними важелями забезпечувати рівень цін, який би стимулював зерновиробництво і надавав можливість розширеного відтворення для сільськогосподарських виробників у цій галузі.

Ще одним важливим чинником, що впливає на прибутковість зерновиробництва, є конкурентоспроможність продукції даної галузі. Високу конкурентоспроможність вітчизняного зерна на внутрішньому і зовнішньому ринках може забезпечити застосування нових, цінних у продовольчому і кормовому відношенні сортів та впровадження середньо- і низьковитратних енергозберігаючих технологій вирощування зернових культур, які дають можливість одержувати відносно високі врожаї зерна належної якості за низької його собівартості.

Таким чином, зважаючи на вищенаведений аналіз, зернове господарство ще не вийшло із затяжної кризи, в якій перебуває вся сфера сільського господарства. Хоча слід відмітити, що відбулися деякі позитивні зрушення починаючи із 2001 року: підвищення рівня врожайності зернових у 2001 році в цілому на 28,5%, валового збору — на 38,4%. Але забезпечення матеріально-технічними засобами залишається на дуже низькому рівні й має тенденцію до погіршення.

Отже, щоб вивести зернове господарство на належний рівень та забезпечити його прибутковість, у першу чергу товаровиробникам потрібна фінансова підтримка з боку держави, яка б спрямовувалась на придбання та застосування новітніх технологій щодо вирощування зернових; високоврожайних, стійких проти хвороб сортів посівного матеріалу; розробку науково обґрунтованих програм з підтримки зерновиробництва, які б реально працювали.

Експорт у найближчій перспективі прогнозується на рівні 3 млн. т. Досвід Франції показує, що, виробляючи близько 60 млн. т. зерна, можна експортувати його у розмірах, які перевищують 50 % виробництва. Цей результат може бути досягнутий через інтеграцію проектів менеджменту і маркетингу, необхідне інвестування в інфраструктуру. Україна, маючи таке велике зернове поле, повинна мати свій власний комбайн – і за еквівалентною до значення зерна вартістю. Необхідно підкреслити, що 30% втрат зерна – втрати через нестачу комбайнів, затягування строків збирання. На 1000 га зернових культур припадає всього 7 комбайнів, а в Херсонській, Одеській, Запорізькій, Донецькій областях – 6.

Порівняно з 1997 р. кількість зернозбиральних комбайнів у господарствах України зменшилась з 110 тис. до 80 тис., кукурудзозбиральних – з 14 тис. до 10 тис., а їх технічний стан – на рівні повного спрацювання: недостатня кількість зернозбиральної техніки зумовлює не тільки великі втрати зерна, але й погіршення його якості.

Концепція стійкого розвитку зернового господарства має будуватися на засадах удосконалення його структури, усунення втрат і збалансування попиту з урахуванням природного потенціалу земель, які можуть використовуватися у господарствах товарного землеробства без порушення агротехніки від збільшення посівів зернобобових культур.

Охарактеризуємо за допомогою таблиці 1 урожайність зернових культур.

З даних таблиці можна зробити висновок, що у 1999 вона знизилася на 20 % порівняно з 1990 р. Надзвичайно знизилась за останні роки урожайність озимого жита, озимого ячменю, кукурудзи на зерно (26 ц/га). Дальше підвищення врожайності по групі зернових у цілому можна досягти завдяки удосконаленню структури їх посівних площ, зокрема збільшенню питомої ваги площ високоврожайних і зменшенню низьковрожайних культур. При цьому слід враховувати потреби країни в необхідній кількості зерна різного господарського призначення – хлібного, круп’яного, технічного і фуражного.

Важливим показником рівня виробництва зерна є валовий збір, який наведений у таблиці 2 . Питома вага валового виробництва пшениці в останні роки становить близько 50 % від загальної кількості виробленого зерна в Україні. Як показано у таблиці з кожним роком в Україні зменшуються валові збори зернових, особливо озимої пшениці, проса, вівса, кукурудзи на зерно. Поряд із збільшенням виробництва зерна особливе значення має підвищення його якості. Для того, щоб збільшити валові збори зерна при високій його якості необхідно перш за все впроваджувати у виробництво нові сорти інтенсивного типу і вирощувати їх з урахуванням фізіологічних особливостей. Необхідно вирощувати зернові культури по найкращих попередниках на основі прийнятих сівозмін, перехід від окремих заходів боротьби з шкідниками, хворобами і бур’янами до інтегрованих систем боротьби з ними і інші заходи. Важливим показником рівня виробництва зерна є кількість його на душу населення. В Україні цей показник різко зменшується з кожним роком. Так, як у 1990 р. виробництво зернових і зернобобових культур на душу населення становило 490 кілограмів.

Охарактеризуємо за допомогою таблиці 3 виробництво зерна по категоріях господарств України.

З таблиці видно, що найбільша частка виробництва зерна припадає на с/г підприємства і особисті підсобні господарства населення, включаючи орендарів-громадян. Також, з даних таблиці свідчить те, що в Україні, починаючи з 1991 р. частка виробництва зерна фермерськими господарствами поступово зростає і у 1999 р. вона становить 500 тис. тонн.

Ці всі дані можна відобразити і у динаміці виробництва зерна по категоріях господарств (діаграма 1).

Щоб охарактеризувати стан зернового господарства України, то необхідно проаналізувати товарну пропорцію зерна за каналами реалізації.

Зміни, що відбулися за останні 5-6 років у реалізації зерна і впроваджені маркетингу, свідчать про поступовий перехід від адміністративної економіки до ринкової. Вважаючи державні закупівлі зерна основою політичної і соціально-економічної стабільності в країні, держава тривалий час контролювала процес реалізації цього виду продукції, диктувала селянину умови збуту через державне замовлення і держконтракт, одночасно намагаючись заінтересувати товаровиробника авансуванням (безпроцентним кредитом), матеріально-технічним забезпеченням, стимулюванням обсягів продажу зерна понад рівень держзамовлення, компенсацією транспортних витрат по доставці на елеватори, рівнем орієнтованої закупівельної ціни, що вважалась нижньою межею при закупівлях підприємствами хлібопродуктів. Динаміка обсягів товарної пропозиції в Україні, зміни в структурі каналів розподілу зерна у господарств суспільного сектора наведена в таблиці 4

Реалізація зерна по різних каналах в 1990-99 рр. господарствами суспільного сектора

Структура розподілу зерна по каналах реалізації за 90-99 рр. господарствами суспільного сектора

Характеризуючи динаміку торгівлі, слід відзначити, що у 1990-92 рр. вона була досить стабільною. В урожайному 1993 р. її обсяги досягли максимуму – 20 млн. т., а в наступні 5 років зменшились, сягаючи лише 13 млн. т. Загальне зменшення продажу за 1991-1997 рр. становило майже 10 % і насамперед звузився внутрішній ринок зерна (від 17,8 до 10,1 млн. т.); а також нерозвиненість ринкової інфраструктури, яка не змогла вчасно компенсувати втрачені можливості гарантованого збуту.

Для товаровиробників, які мають великі партії продовольчого і фуражного зерна, більш привабливим є продаж зерна на біржах, де вони можуть скористатися перевагами поточної кон’юктури ринку, протягом п’яти днів отримати гроші. Реалізація зерна в рахунок держкомітету і продаж на біржах – це ті канали, які дозволили товаровиробнику виручити максимальну ціну за його продукцію у період мінімально низьких цін – зразу після збирання врожаю. У цей період реалізувалось до 90 % всього товарного зерна. Продаж підприємством споживкооперацій, населенню і видача в рахунок оплати праці, реалізація на ринку та через власні магазини, бартерна торгівля не забезпечили господарством значних доходів. Проте слід сказати, що продаж зерна населенню в останні роки збільшився від 4 млн. т. у 1991 р. майже до 44 млн. т. у 1997-1998 рр. У 1,5 рази виросла реалізація зерна на ринку, через власні магазини. І хоч тут ціни порівняно з цінами держконтракту нижчі більш як на третину, проте в умовах високої інфляції господарства вигравали на швидкості обігу грошей, які зразу ж спрямовувались на придбання матеріальних ресурсів.

Зерно є традиційним біржовим товаром, його ринок не вимагає інтеграційних процесів і зайвих посередників. Однак з огляду на велике стратегічне значення ринку зерна, роль і місце державного посередництва в ньому не викликають сумніву. Зерновому господарству і ринку зерна властиві регіональні проблеми, пов’язані з різницею між виробництвом і потребами, попитом і пропозицією на регіональних ринках.

Порівняння даних за 1991-1998, 99 рр. щодо потреби в зерні з його середньорічним виробництвом показує, що Україна забезпечує себе власним зерном лише на 70 %, зокрема, області Полісся – 64 %, Карпат – 23%, Лісостепу – на 86 % і Степу – на 73 %. Найбільший дефіцит зерна мають Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Донецька, Київська області. Виробляють зерна понад потреби Херсонська, Черкаська, Хмельницька, Тернопільська, Вінницька, Сумська, Полтавська і Чернігівська області.

У перспективі Україна повинна мати достатню кількість продовольчого і фуражного зерна для повного забезпечення своїх власних потреб, а також для його експорту на зовнішній ринок.

Розвиток приватного свинарства і птахівництва тісно пов’язується з розвитком ринку зернофуражних ресурсів. Якщо для повного забезпечення населення хлібопродуктами достатньо виробляти 110-120 кг борошна на одного жителя України (всього 6-7 млн. т.), то для розв’язання стратегічних питань сталого розвитку свинарства, птахівництва в експортно-орієнтованих моделях потреба у зернофуражних ресурсах може сягнути 38-40 млн. т. Цього рівня можна досягти через розширення та інтенсифікацію зернового господарства.

Серед важливих проблем розвитку зернового господарства необхідно врахувати можливості розвитку спиртової, лікеро-горілчаної та пивоварної галузей промисловості, а також можливості експорту озимої пшениці, особливо її цінних сортів і пивоварного ячменю.

ІІ. Рівень розвитку господарства та економічна оцінка виробництва зерна в ТОВ “Великоглибочецьке”