Творчий розвиток виявлених позитивних похилостей, здібностей, захоплень

4. Творчий розвиток виявлених позитивних похилостей, здібностей, захоплень.

Усі ці групи заходів спрямовані на рішення задач, що коштують перед програмою реабілітації і ресоціалізації, на перетворення особистості, перебудову її психології і переключення енергії негативного потяга особи до споживання наркотичних засобів на соціально схвалювану діяльність і, у кінцевому рахунку, на подолання психологічної залежності від наркотику і психотропної речовини. Проведена на науковій основі і з урахуванням особливостей конкретної особистості реабілітаційна діяльність не може не дати позитивних результатів, тим більше що світовий досвід свідчить про її раціональність і достатній рівень ефективності [3].

Практично значимим є питання про форми реалізації програми реабілітації і ресоціалізації наркоманів. У світовій практиці найбільш поширені такі форми, як поселення, наркоманів, що бажають позбутися від наркотичної залежності, створювані по їхній власній ініціативі, наприклад, що згадувалося поселення "Синанон-Хаус" у США, а також співтовариства, комуни, формовані громадськими організаціями, об'єднаннями і користуються державною підтримкою (наприклад, церковні притулки для наркоманів в Угорщині). В окремих випадках програми реабілітації реалізуються в рамках діяльності наркоамбулаторій і лікарень.

Привертає увагу та обставина, що подібні поселення, комуни, співтовариства формуються не на державної, а на суспільній основі. Виникає питання: невже такі держави, як США, Великобританія, Швеція, Данія й ін. не мають у своєму розпорядженні необхідні ресурси для створення державних структур, які б займалися реабілітаційною діяльністю? Очевидно, справа тут не в наявності або відсутності засобів. Необхідно додати всім перерахованим вище формуванням недержавного характеру – вірне і психологічно правильне рішення. Наркоман, переслідуваний поліцією, приваблюваний до суду за незаконні дії з наркотиками, бачить у державі свого ворога, якому не можна довіряти і з яким не можна співробітничати. Державний реабілітаційний центр буде сприйматися наркоманом як "пастка", як в'язниця полегшеного типу. Усі заходи, проведені в такому центрі, не будуть належним образом впливати на реабилитируемого в силу психологічного відштовхування, підозрілості. А подібна цитуація недовіри, несприятливий психологічний клімат не тільки не забезпечать ефективну реалізацію програми, але і можуть привести до несприятливих наслідків, до поглиблення конфлікту між державою і суспільством, з одного боку, і наркоманом – з іншої. А от суспільні формування (і, тим більше, створювані самими наркоманами) сприймаються, навпроти, з великою довірою, як союзники і помічники в сформованій важкій ситуації.

Однак сказане не означає, що держава може залишатися осторонь від здійснення реабілітаційної діяльності. Воно повинно створювати усіляку підтримку: правову, фінансову, кадрову і т.д. Державні органи, органи місцевого самоврядування могли б сприяти рішенню питань трудової зайнятості реабілітованих, медичного обслуговування, загальноосвітнього і професійного навчання. Крім того, на них обов'язково повинна бути покладена функція контролю за діяльністю зазначених установ. Подібний контроль необхідний, інакше реабілітаційний центр із формування, що переслідує позитивну соціальну мету, може переродитися в існуючий на офіційній основі кубло для споживання наркотичних засобів і психотропних речовин. Варто мати на увазі, що представники наркобізнесу не залишать без уваги місце скупчення наркоманів і будуть починати спроби перетворити його в черговий ринок збуту свого товару. Однак контроль повинний здійснюватися в таких формах і таким чином, щоб пацієнти не випробували на собі впливу твердого державного імперативу. Основна задача держави в даній ситуації - не допустити проникнення в середовище реабілітованих представників наркобізнесу і перекрити джерела надходження туди наркотичних препаратів [2].

Якщо ж реабілітаційні центри будуть створюватися все-таки на державній або муніципальній основі і будуть, по суті, державними (муніципальними) установами, то й у цьому випадку необхідно надавати якнайбільше самостійності в рішенні внутрішніх проблем, крім надмірно владної опіки і тиску відповідних державних структур.

Необхідно відзначити, що в останні роки також став накопичуватися визначений досвід проведення реабілітаційної діяльності: програми реабілітації наркоманів реалізуються в рамках суспільних рухів: "За майбутнє без наркотиків", "Батьки за майбутнє без наркотиків", "Аутрич". Створено і діють реабілітаційні центри; ведеться будівництво подібних центрів для дорослих наркоманів і для неповнолітніх. Вивчивши відповідні програми й організацію роботи реабілітаційних центрів у Росії, відзначимо, особливий інтерес представляє діяльність реабілітаційного центра для наркозависимых "Повертайся" у Свердловской області. Реабілітаційна робота в центрі проводиться в чотири етапи:

Перший етап – діагностико-адаптаційний. Він починається після проходження наркозависимым медичної реабілітації, тобто по завершенні курсу лікування від наркоманії і зняття фізичної залежності від наркотичного засобу або психотропної речовини. Після проведення психологічного тестування, співбесід із психологом і соціальним працівником, після виявлення індивідуальних психологічних особливостей особистості реабилитируемого у відношенні кожного робиться висновок про ступінь мотивації відмовлення від наркотиків і рівні реабілітаційного потенціалу. Тільки на основі подібних досліджень і висновків можна розробити діючу персональну програму реабілітації, основану на "індивідуальній стратегії рішення внутрішніх психологічних конфліктів наркозалежного, що є головною умовою зняття психологічної залежності від наркотичних речовин". Якщо першою задачею початкового етапу реабілітації є усебічне вивчення особистості наркозалежної людини і розробка основ індивідуальної програми зняття психологічної залежності від наркотику, то другий не менш важливою задачею виступає адаптація пацієнта до умов центра [62].

Другий етап – соціально-психологічна реабілітація. На цьому етапі передбачається проведення заходів, спрямованих на дозвіл внутрішніх психологічних конфліктів пацієнта, вироблення навичок спілкування, стресостійкості, зміна структури потреб і інтересів. Основу діяльності на цьому етапі складає визнана світовим співтовариством і розроблена під керівництвом ВOЗ ООН програма "12 кроків".

Третій етап – соціально-трудова реабілітація. Задача цього етапу - підготувати пацієнта до життя в нормальному суспільстві. Основний натиск робиться на проведення трудотерапії.

Четвертий етап – психологічна діагностика. На цьому етапі розробляється стратегія подальшої реабілітації, тобто це Діяльність, що ми позначили вище як закріплення, стабілізація досягнутих результатів. На цьому етапі пропонується два варіанти "закріпної" діяльності:

- повернення в родину і стабілізація результатів у рамках програми "12 кроків" (у групах особистісного росту, у спеціальних центрах і ін.);

- напрям на подальшу реабілітацію в центр-комуну

- Свердловської області - це центр-комуна "Николин джерело"). Вибір варіанта залежить від особистісних характеристик пацієнта, від рівня звільненості від наркозалежності і ряду соціальних умов (наприклад, наявність у нього родини, житлової площі, можливість працевлаштування і т.д. ).

Охарактеризована програма цілком відповідає міжнародним підходам до реабілітаційної діяльності і наших представлень про останню. Однак викликає сумніву обґрунтованість поділу на самостійні етапи соціально-психологічної і соціально-трудової реабілітації. Безперечно, що за змістом впливу на пацієнта і за розв'язуванням задач психологічна і трудова реабілітація - відносно самостійні види діяльності. Але здійснюватися вони повинні паралельно, а не різночасно, "по черзі", як пропонується творцями аналізованої програми. Так, вироблення комунікативних навичок найбільш ефективні в процесі трудової діяльності, зміна структури цінностей і потреб неможливо без прилучення до соціально корисної діяльності і т.д. Тому заходу, розподілені на два вищевказаних етапи, варто об'єднати і проводити в рамках одномасштабного "кроку" реабілітації. Тільки в сполученні вони приведуть до бажаних позитивних трансформацій в особистості суб'єкта [62].

Поряд з реабілітаційними центрами, створюваними державними, муніципальними органами і громадськими організаціями, існують об'єднання, формовані самими наркоманами, по їх власній ініціативі і керовані особам" прагнучими позбутися від наркозалежності. Подібний рух, безумовно, варто вітати і підтримувати. Але при цьому необхідно мати у виді, що в діяльності названих формувань складно уникнути серйозних витрат і навіть негативних результатів.

Які ж конкретно моменти викликають побоювання? У громади наркоманів, що бажають позбутися від наркозалежності, поєднуються особи з різним реабілітаційним потенціалом і з найрізноманітнішою мотивацією стримування від споживання наркотичних і психотропних препаратів. Це й особи, що твердо вирішили позбутися від залежності, і особи, що прийняли таке рішення, але сумніваються в можливості його успішної реалізації, і особи, по тій або іншій причині зробивши перепочинок, перерив у прийомі наркотиків і використовуючи громаду як тимчасове пристановище за браком іншого. Подібне змішання настроїв не може не позначитися на загальному психологічному кліматі громади, не може не спричинити внутрішніх конфліктів, своєрідної стратифікації середовища. І при відсутності досвідчених психологів, соціальних працівників формування відповідного психологічного настрою на рятування від залежності навряд чи буде можливим. При цьому не можна забувати, що такі комуни, громади будуть знаходитися в центрі уваги представників наркобізнесу: скупчення наркоманів – зручний концентрований ринок збуту відповідних препаратів. А як тільки в це середовище почнуть практично безперешкодно надходити наркотичні засоби, результат заходу буде вирішений. Крім того, для осіб, що зловживають наркотиками і не бажаючих рятуватися від недуги, громада собі подібних, що нехай навіть намагаються звільнитися від наркозалежності, буде представлятися своєрідним притулком, де можна сховатися від владного ока держави. Проникнення таких осіб у громаду, подібно улученню вірусу в сприятливе середовище, і спричинить повернення до споживання наркотиків і що сумніваються, і осіб, що тимчасово перервали це пагубне заняття. Адже тут досить, по-перше, прикладу споживання і входження в ейфорійний стан. А по-друге, свій вплив зробить і прозелітизм наркоманів [62].

Відповідним суспільним рухам або державним, муніципальним органам з появою інформації про створення наркоманами своїх громад, комун з метою рятування від наркозалежності необхідно дуже обережно і коректно намагатися установити з ними контакт, організувати взаємодію і надалі сприяти, надаючи фахівців, вирішуючи питання працевлаштування, навчання, надання медичної допомоги і т.д. Владні структури повинні організувати контроль за діяльністю подібних утворень, щоб виключити встановлення "опіки" над ними з боку наркобізнесу. Також вони повинні стежити за тим, щоб не відбулося трансформації позитивних цілей об'єднання в інші і перетворення його, таким чином, в офіційно існуючий кубло для споживання наркотичних засобів і психотропних речовин.

На сьогодні говорити виразно про ефективність діяльності реабілітаційних центрів в Україні поки ще рано, тому що процес їх створення почався зовсім недавно, немає устояних програм реабілітації і ресоціалізації наркозалежних, тобто ми знаходимося ще на стадії експериментів. Але у фахівців не викликає сумнівів необхідність проведення такої роботи і прогнозуються позитивні результати.

Аналізуючи питання про форми проведення реабілітаційної діяльності, не можна не торкнутися ще одну немаловажну проблему: на яких початках варто здійснювати реабілітацію наркозалежних – добровільних, примусових, добровільно-примусових? Більшість реабілітаційних установ у світі діють на основі добровільності. Наркоман, у силу певних причин звільнення, що прийшов до висновку про необхідність, від наркозалежності, по власній волі надходить у центр, вступає в громаду для проходження відповідної програми. Такий варіант, безперечно, є переважаючим оскільки в даній ситуації особа вже хоча б у якийсь мірі психологічно готова до корінної перебудови свого існування, до зміни своєї особистості. Працювати з таким пацієнтом буде набагато простіше, і шанси на успіх значно підвищуються. Однак світова практика знає і приклади примусово реабілітації наркоманів (наприклад, реалізація Концепції примусової реабілітації в Сінгапуру). Аналізувати результати подібного підходу ще рано, ніяких свідчень у печатці про них поки немає. Але, проте, дати визначену оцінку примусової реабілітації можна. На наш погляд, категорично заперечувати можливість проведення примусової реабілітації не випливає [47].

Інша справа, що подібна діяльність буде більш трудомісткої в психологічному змісті і більш тривалої за часом. Якщо у випадку добровільної реабілітації відпадає необхідність у формуванні в наркозалежного рішучості пройти відповідний курс, тому що визначена психологічна база для цього в нього вже склалася, її потрібно лише зміцнювати, то при здійсненні примусової реабілітації спочатку варто сформувати в підопічного переконаність у корисності для нього подібного кроку, переломити негативне його сприйняття, активно впливаючи на мотиви останнього. З опитаних нами наркозалежних лише 40% висловили готовність пройти курс реабілітації, а 60% висловили негативне до неї відношення. Мотиви подібного підходу різна: відсутність довіри до реабілітаційних центрів і їхнього персоналу, передбачувана марність реабілітаційного курсу, небажання в силу задоволеності своїм способом життя, острах утратити, що знаходяться під впливом споживання наркотиків ілюзії, страх перед реальною дійсністю без наркотиків, з яким загублені всі колишні зв'язки. Але ж ці 60% респондентів підлітки і молоді люди у віці від 15 до 27 років. Думаємо, що навіть більш широкомасштабні дослідження не дали б оптимістичніших результатів. Тому і не можна говорити категоричне "ні" примусовій реабілітації. У зв'язку з цим представляється, що режим реабілітаційної діяльності повинен бути добровільно-примусовим [62].

Однієї з невід'ємних характеристик реабілітаційної діяльності є суб'єкти її здійснення. Говорячи про форми реалізації реабілітаційних програм, ми вже якоюсь мірою торкнулися цього питання. Це насамперед громадські організації й об'єднання, що мають метою своєї діяльності реабілітацію, ресоціалізацію осіб, що зловживають наркотиками, і здійснення профілактики наркотизму в суспільстві. Крім названих організацій, можна, наприклад, відзначити наступні, що мають свої відділення в багатьох регіонах світу: Центр міжнародного взаєморозуміння, Загальноросійський дитячий фонд.

Наступну групу суб'єктів здійснення реабілітації утворять відповідні державні органи, муніципальні утворення й органи місцевого самоврядування. Серед них – органи охорони здоров'я, утворення і науки, праці і соціального розвитку, юстиції. Визначені функції, зв'язані в першу чергу зі здійсненням контролю за проведенням реабілітаційної діяльності, повинні здійснювати органи внутрішніх справ і прокуратури.

Акцентуючи увагу правових основах реалізації програм реабілітації наркозалежних, необхідно зазначити, що, по суті, такі відсутні. Відповідних нормативних актів, що детально регламентують діяльність реабілітаційних центрів, не існує. На наш погляд, їхнє видання необхідне. Основою діяльності реабілітаційних центрів, що існують на суспільній основі, може служити Федеральний закон "Про суспільні об'єднання" від 19 травня 1995 р., але цього явно недостатньо. Необхідно хоча б на рівні суб'єктів Федерації розробити Положення про реабілітаційний центр для наркоманів, розраховане на центри, що діють як на державній або муніципальної, так і на недержавній основі. Насущний характер подібного нормативного акта обумовлюється, з одного боку, специфікою змісту і цілей діяльності названих установ, а з іншого боку - і наявністю потенційних небезпек, про які говорилося вище і які можуть реалізуватися при правильній організації функціонування реабілітаційних центрів, перетворивши останні, по суті, у їхню протилежність.

Самим "хворим" питанням, зв'язаним з діяльністю реабілітаційних установ, є питання про ресурси, необхідних для реалізації відповідних програм, і про їхні джерела. Говорячи про ресурси, ми припускаємо не тільки фінансове забезпечення діяльності центрів реабілітації наркозалежних. Коло ресурсів набагато ширше. Крім необхідних фінансових засобів і матеріально-технічного забезпечення (будинок, меблі, необхідна техніка, література, медикаменти, харчування і т.д. ), це - фахівці різних профілів (лікарі, психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги для неповнолітніх і ін.), можливості з забезпечення реабілітованих робочими місцями (якщо питання трудової зайнятості не може бути вирішений усередині самої установи), організації їхнього навчання (особливо для реабілітованих підлітків і молодих людей) і т.д.

Де ж шукати необхідні засоби на існування реабілітаційних установ? Як показує світова практика, такі засоби заробляють самі реабілітовані, по-перше, обслуговуючи самостійно свою установу і роблячи необхідні продукти харчування, виготовляючи меблі, одяг і т.д., і, по-друге, займаючись якою-небудь комерційною діяльністю з метою одержання засобів, необхідних для нормального функціонування установи. При реабілітаційних центрах можуть створюватися майстерні, невеликі цехи для виробництва якої-небудь продукції, пацієнти можуть бути задіяні для надання яких-небудь послуг населенню й ін. Більш того, подібна трудотерапія вкрай необхідна і є найважливішим чинником, що впливає на процес реабілітації і ресоціалізації наркозалежного [61].

Фахівці Дніпропетровського обласного наркологічного диспансеру підбили підсумки трирічного експерименту по впровадженню так називаної "сімейної" терапії наркотичної залежності. Дніпропетровські лікарі відзначають ефективність нового методу і рекомендують застосовувати його колегам з інших регіонів України.

Дніпропетровські наркологи затверджують, що наркоманія часто пов'язана з проблемами в родині, тому в терапії повинні брати участь не тільки хворий, але і члени родини. Реабілітація триває 4-6 місяців, і виглядає як щоденне багатогодинне спілкування з психотерапевтами. А ще з хворими працюють такі ж наркомани, яким удалося досягти стійкої ремісії. Такі зустрічі дають пацієнтам можливість повірити у власні сили, розповідає головний лікар обласного наркодиспансера Наталія Била.

За три роки проведення експерименту родинну методику випробували на собі 350 людей, третина з них кинула наркотики.

Звичайно, на думку завідувача реабілітаційним центром Андрій Шаповалів, успіхом вважається, якщо до нормального життя повертається один з десяти пацієнтів.

Крім того, експеримент виявив несподівані можливості родинної методики - з її допомогою дніпропетровські лікарі навчилися лікувати комп'ютерну й ігрову залежність у дорослих і дітей [57].

Існує кілька моделей реабілітаційних центрів. Розглянемо їх.

"Терапевтичні громади" побудовані на принципах дисципліни, твердій ієрархії і трудотерапії. У громадах діє строга заборона на психоактивні речовини (включаючи алкоголь і, часто, тютюн), насильство і сексуальні контакти. Широко використовується принцип заохочень і покарань. Новачки виконують найважчу і брудну роботу, але поступово переходять на іншу ступінь, якщо справляються зі своїми обов'язками. Персонал центра найчастіше складається з випускників цього ж центра. Реабілітація, звичайно, тривала – від одного року і більш. На останньому етапі реабілітації видужуючу частину часу проводить у суспільстві, а частина в реабілітаційному центрі. Більш докладно про такі центри можна прочитати на narcozona.ru. А тут можна прочитати розповідь людини, що проходили реабілітацію в польському центрі Монар.

Християнські реабілітаційні центри, звичайно, також побудовані за моделлю терапевтичних співтовариств, тільки із сильним додаванням релігії. Віра в Бога дуже часто стає стрижнем для людини, що втратили віру в людей. І терапевтичні громади і християнські реабілітаційні центри намагаються жити на принципах самозабезпечення, тому лікування в них найчастіше безоплатне.

Інший підхід до реабілітації – так звана "мінесотська модель".

В основі "мінесотскої моделі" лежить програма "12 кроків" Анонімних Наркоманів, доповнена сучасними інтенсивними методами психологічної корекції. Крім "консультантів", тобто людей, що перебороли власну хворобу за допомогою програми "12 кроків", з пацієнтами працюють також психологи, психотерапевти й інші фахівці. Персонал центра не протиставляє себе пацієнтам, а співробітничає з ними. Суність мінесотської моделі - у духовному перетворенні особистості пацієнта, що досягається в результаті його спільної роботи з лікувальним персоналом. Реабілітація проходить у стаціонарі терміном від одного до трьох місяців, але після закінчення реабілітації обов'язкова робота в групах ("90 груп за 90 днів").

Період реабілітації дуже важкий.

Цей період для наркоманів і справді жахливий. При абстиненції, або "ломці", різко виявляються вегетативні розлади: серцебиття, пітливість, гіперсекреція слизуватих, позіхання, чхання, кашель. Пульс стає частим і слабким. Зіниці розширюються. Голос робиться хрипким, тембр його змінюється. У період абстиненції в наркомана загострюються вже наявні захворювання. У кістах і м'язах з'являються сильні болі, що іноді носять характер лоскотання, що вкрай болісно для хворого наркоманією. Втрата апетиту, нудота, блювота, гурчання і болі в животі, понос. Хода невпевнена, руки тремтять, тіло покривається потім. У наркоманів настає безсоння, що довго триває після зникнення інших абстинентних явищ [57].

Принципи рятування від наркотичної залежності:

Насамперед потрібно цього по-справжньому ЗАХОТІТИ САМОМУ. Якщо лікування відбувається за замовленням когось іншого - результат якщо і буде, то тимчасовий. Потім усе почнеться знову.

Якщо ви хочете, щоб ваша дитина вилікувалася від наркоманії - почніть аналіз ситуації із себе і зі своїх сімейних відносин. Де і як у родині були створені умови того, що дитина захотіла втекти у світ наркотиків? І перш ніж лікувати дитини, варто позбутися від цих умов.

Пам`ятайте, що ваша дитина - особистість. Як мінімум, не можна його насильно вести до нарколога. Навчите його колись поважати самого себе. Тоді він зможе поважати і вас, і все суспільство. А поки вона залежна, і поважає тільки свій наркотик, себе як особистість не ставить (навіть якщо його наркоманія - це наслідок його крайнього егоцентризму).

Щоб дитина сама захотіла вилікуватися, те нехай, зрештою, почне заздрити вашому повнокровному щасливому життю без наркотиків. А якщо ви, батьки, нещасливі самі, як ви можете довести дитині, що життя - цінність, і що в реальному світі жити краще, ніж у наркотичному? Адже нерідко наркоманія - не що інше, як розтягнутий у часі схований суїцид.

Але навіть власне бажання вилікуватися не може позбавити наркомана від тяги до наркотику. До речі, бажання вилікуватися носить половинчатий характер: так, він хотів би позбутися від неприємних симптомів залежності – наприклад, від ломки. Але не згодний рятуватися від кайфу. У цьому випадку основний етап лікування - "перейти через перший прояв абстинентного синдрому, але як тільки він пережив цю першу "ломку", його ні в якому разі не можна кидати на одинці з проблемою! Робота з психологічної адаптації і соціалізації повинна початися раніш, ніж він встигне дотягтися до наступної дози або почне розважатися з "товаришами по нещастю" спогадами про минулий кайф.

Процес рятування від наркотичної залежності - тривалий, і не можна проводити його так – щоб просто помістити дитину в будь-яку клініку. Протягом усього процесу лікування вашій дитині потрібна психологічна підтримка, у тому числі і батьківська. Навіть скоріше не тільки моральна підтримка, а стимул - стати дорослим і цінувати свій інтелект, своє життя. Адже якщо з вашою допомогою ваша дитина знайде своє місце в реальному житті - вона сама буде сторонитися наркотиків, тому що тоді вони їй будуть заважати, а не допомагати.

Отже, використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною необхідності позбавитися від хімічної залежності та скорішому одужанню, поверненню до нормального життя.

2.3 Психокорекційна робота

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає цілеспрямований психологічний вплив на клієнта або пацієнта з метою приведення його психічного стану до норми у випадках діагностики в нього яких-небудь характерологічних девіацій або особистісних аномалій, а також для освоєння їм якої-небудь діяльності. Психологічна корекція в клінічній психології спрямована на активне зовнішнє втручання у формування адекватного і шуканого психічного стану людини, його активності і щиросердечного комфорту, гармонізації його відносин із соціальним оточенням [7].

Цілями застосування психологічної корекції (психокорекції) є оптимізація, виправлення і приведення в норму яких-небудь психічних функцій людини, відхилень від оптимального рівня його індивідуально-психологічних особливостей і здібностей. Виділяється п'ять видів стратегій психокорекції (Ю.С.Шевченко):

- психокорекція окремих психічних функцій і компонентів психіки (увага, пам'ять, конструктивне і вербальне мислення, фонематичне сприйняття, ручна вмілість, пізнавальна діяльність і т.д.), або корекція особистості.

- директивна або недирективна стратегія психокорекційного впливу.

- корекція, спрямована на індивіда або сконцентрована на родині.

- психокорекція у формі індивідуальних або групових занять.

- психокорекція як компонент клінічної психотерапії в комплексному лікуванні нервово-психічних захворювань, або як основної і ведучої метод психологічного впливу на людину з відхиленнями в поводженні і соціальній адаптації.

На відміну від психологічного консультування при психокорекції роль клієнта або пацієнта виявляється не настільки активної і навіть частіше пасивної. Корекція має на увазі вироблення нових психологічно адекватних і вигідних навичок у процесі спеціально розроблених тренінгових програм. Активність клієнта або пацієнта полягає лише в бажанні змінитися, але аж ніяк не в екзистенціальній роботі над собою. Людина готова "вручити себе" клінічному психологові або психотерапевтові для того, щоб той заповнив наявні недоліки, виправив відхилення, прищепив нові уміння і навички. Навіть, якщо мова йде про психокорекції особистісних або характерологічних властивостей, то мається через, що основним способом змін і психологічної допомоги повинний бути процес научення ефективному прийняттю себе і реальності, а не філософське осмислення свого місця у світі, своїх можливостей і здібностей [12].

Психокорекція на відміну від психологічного консультування використовує як основні методи маніпулювання, формування і керування людиною, маючи чіткі представлення про шуканий стан, рівень розвитку психічних функцій або індивідуально-особистісних якостей. Заданими виявляються еталони й ідеали. Людина виступає в ролі матеріалу, з якого "ліпиться" оптимальний для нього або ідеальний для суспільства образ. Відповідальність за психологічні зміни лягає винятково на психолога. Класичним є спектр маніпулятивних методик: від порад Карнегі до нейролінгвістичного програмування і різноманітних тренінгів (жіночої чарівності, особистісного росту, сексуальний тренінг і ін.).

У клінічній психології психокорекція використовується при психологічних проблемах, що виявляються в клієнта, що виникають у зв'язку з характерологіченими девіаціями й особистісними аномаліями, а також при невротичних психосоматичних розладах. Вироблення оптимальних навичок відбувається у процесі тренінгів, серед яких найбільш відомими є: аутотренінг, поведінкова (біхевіоральна) терапія, нейролингвістичне програмування, психодрама, трансактний аналіз (E.Bern) [10].

Аутогенне тренування (аутотренінг) є методикою, що спрямована на оволодіння навичками психічної саморегуляції за допомогою релаксаційних способів. Під релаксацією (розслабленням) розуміється стан пильнування, що характеризується зниженою психофізіологічною активністю, що відчувається або у всьому організмі, або в будь-якій його системі. У клінічній психології, особливо при психосоматичних розладах і захворюваннях використовуються такі різновиди як власне аутогенне тренування з нервово-м'язовою релаксацією і методика біологічно зворотного зв'язку.

При прогресивній м'язовій релаксації відбувається навчання людини контролюванню стану м'язів і введенню в стан релаксації (розслаблення) у визначених групах м'язів з метою зняття вторинної емоційної напруги. Аутогенне тренування проводиться в кілька етапів, спрямованим на освоєння вправ по ослабленню нервово-м'язової напруги до конкретного м'яза або групи м'язів, з наступним становленням "звички відпочивати".

Методика біологічно зворотного зв'язку побудована за принципом умовно-рефлекторного закріплення навички змінювати свій соматичний стан при контролюванні його за допомогою різних приладів [10].

У процесі тренінгу пацієнт самостійно контролює за допомогою приладу біологічне функціонування його організму (від швидкості протікання елементарних біохімічних реакцій до складних видів діяльності) і навчається змінювати його, застосовуючи різні способи саморегуляції. Виділяють наступні типи біологічного зворотного зв'язку (Александров):

-     електроміографічний бізворотній зв'язок

-     температурний бізворотній зв'язок

-     електрошкірний бізворотній зв'язок

-     електроенцефалографічний бізворотній зв'язок

При електроміографичному бізворотньому зв'язку відбувається научіння процесу розслаблення конкретного м'яза або груп м'язів, а також загальної релаксації. Методика температурного біологічного зворотного зв'язку дозволяє знайти навички розширення і звуження периферичних судин, що приводить до зміни температури кінцівок і тіла. Електрошкірний бізворотній зв'язок дає можливість навчитися контролювати шкірно-гальванічні реакції, впливаючи на симпатичну нервову активність. При електроенцефалографічному бізворотньому зв'язку відбувається формування навичок зміни біоелектричної активності головного мозку за допомогою зміни співвідношення хвиль різної частоти і, у першу чергу, збільшення альфа-активності для зниження рівня збудливості і заспокоєння [12].

Поведінкова психотерапія буяє методиками, заснованими на виробленні умовно-рефлекторної діяльності з метою купірування психопатологічної симптоматики або навичок адекватних звичок замість неадекватним, невротичним. Найбільш відомими методиками є методики "систематичної десенсибілізації" і "парадоксальної інтенції", застосовувані для лікування нав'язливих страхів. При "систематичній десенсибілізації" відбувається занурення людини в ситуацію, що викликає страх (уявлюваним або реальне) з формуванням нової адекватної реакції на ситуацію і загасанням старої хворобливої. Методика, названа "парадоксальною інтенцією", спрямована на зміну відношення пацієнта до фобій за рахунок "перекидання" цього відношення і доведення ситуації до абсурду. Задача парадоксальної інтенції – позбавити емоційно негативного підкріплення страхів, замінивши них на іронію і гумор.

Нейролінгвістичне програмування являє собою систему психологічних маніпуляцій на підставі вивчення лінгвістичної позначки-моделі людини, суть якого укладена у визнанні шаблонності для кожної групи людей або однієї людини лінгвістичної системи пізнання світу і самого себе, вираження почуттів і рішення проблем. Для цього в нейролінгвістичному програмуванні (НЛП) існує поняття модальності - найбільш типового і характерному для індивіда способі сприйняття і відображення навколишньої реальності. Виділяють три різновиди модальності: візуальна, аудіальна і кінестетична. Після виявлення домінуючої модальності людини передбачається корекція його поводження, що може самою людиною усвідомлюватися або не усвідомлюватися. У першому випадку можна говорити про керування індивідом, у другому - про маніпулювання їм за допомогою вербальних і невербальних методів. Метою програмування є вироблення визначеної стратегії поводженні, бажаної для людини або оточення [13].

У рамках нейролінгвістичного програмування використовується трохи технік: "змах", "вибух", "метафора".

Основним же вважається "рефреймінг" - переформування особистості, додання їй нової заданої форми. В основі рефреймінгу лежать наступні базові положення нейролінгвістичного програмування:

1. Будь-який симптом, будь-яка реакція, або поведінка людини носять захисний характер і тому корисні; шкідливими вони вважаються тільки тоді, коли використовуються в невідповідному контексті;

2. У кожної людини існує своя суб'єктивна модель світу, яку можна змінити;

3. Кожна людина має сховані ресурси, що дозволяють змінити і суб'єктивне сприйняття, і суб'єктивний досвід, і суб'єктивну модель світу.

Рефреймінг здійснюється найчастіше в шість етапів. На першому визначається симптом; на другому пацієнтові пропонується зробити своєрідне „розщеплення” себе на частини (здорову і патологічну, представлену симптомом) і вступити в контакт із частиною, що відповідає за формуванням і прояв симптому, і осмислити механізм його виникнення; на третьому - виробляється відділення симптому від первісний мотив (намір); на четвертому - виявлення нової частини, здатної задовольнити цей намір іншими шляхами з "постановкою якоря" (асоціативного зв'язку між подіями або думками); на п'яте і шостому - формування згоди усього Я на новий зв'язок.

У процесі психодрами відбувається розігрування людиною ролей з метою вивчення внутрішнього світу і вироблення навичок оптимального соціального поводження. Як правило, психодрама використовується при наявності в індивіда характерологічних девіацій і "комплексу неповноцінності". Людина в процесі ігрової діяльності засвоює стереотипи поводження в різних життєвих ситуаціях, апробує них, вибирає найбільш підходящі йому і тим самим переборює комунікаційні проблеми [27].

Трансактний аналіз розглядає особистість людини як сукупність трьох станів "Я", умовно названих Батько, Дорослий і Дитина. Суттю їх є генетично запрограмований патерн поведінки і прояви емоційних реакцій. Дитина виявляє себе інфантильними рисами характеру і відносини до реальності, Дорослий - ознаками зрілої психічної діяльності, а Батько характеризується наявністю нормативних і оцінюючих стереотипів поводження. Психологічна взаємодія, з погляду E.Bern, відбувається у виді діадного контакту (трансакції) при використанні тих або інших ролей. Основна мета трансактного аналізу полягає в тому, щоб дати зрозуміти індивідові особливості його взаємодії з навколишніми за допомогою відповідної термінології і навчити його нормативному й оптимальному поводженню.

Отже, психокорекційна робота базується перш за все на консультуванні та передбачає цілеспрямований психологічний вплив на пацієнта. Психологічна корекція спрямована на адекватне втручання психічного стану людини.

Висновки до розділу 2

При роботі з хімічнозалежниим людьми можна виділити такі форми роботи як групова та індивідуальна. Кожна з форм роботи потребують ретельної підготовки та врахування віково-психологічних особливостей пацієнтів. Використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною необхідності позбавитися від хімічної залежності та скорішому одужанню, поверненню до нормального життя. Психокорекційна робота базується перш за все на консультуванні та передбачає цілеспрямований психологічний вплив на пацієнта. Психологічна корекція спрямована на адекватне втручання психічного стану людини.

РОЗДІЛ 3 ДОСЛІДЖЕННЯ ЗМІНИ ЖИТТЄВИХ ПРІОРИТЕТІВ ПІД ЧАС ЛІКУВАННЯ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ З ХІМІЧНОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ 3.1 Методи і методики дослідження

Мета дослідження – за допомогою методик провести дослідження бачення ідеального та реального образу друга серед оточуючих.

Об`єкт дослідження – особи з різним рівнем хімічної залежності.

Предмет дослідження – взаємовідносини в малих групах.

Завдання дослідження:

-                    провести методику Т. Лірі;

-                    провести методику М. Рокича;

-                    проаналізувати результати дослідження.

Методика створена Т. Лірі використовується для дослідження уявлень суб`єкта про себе та ідеальне „Я”, а також для вивчення взаємовідносин в малих групах. За допомогою даної методики виявляють переважаючий тип ставлення до людей в самооцінці та взаємооцінці. Схема Т. Лірі основана на припущеннях, що чим ближче результати досліджуваного до центра кола, тим сильніше взаємозв`язок цих двох змінних. Опитувальник містить 128 оцінних суджень, яз яких в кожному по 8 типів ставлень утворюють 16 пунктів, впорядкованих за зростаючою інтенсивністю. Методика складена так, що судження спрямовані на виявлення будь-якого типу ставлення, розміщені не підряд, а в особливому порядку: вони згруповані по 4 і повторюються через однакову кількість визначень. При обробці підраховується кількість ставлень кожного типу.

Система ціннісних орієнтацій визначає сторону спрямованості особистості і складає основу її ставлення до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і "філософії життя".

Найбільш розповсюдженою в даний час є методика вивчення ціннісних орієнтації М. Рокича, що базується на прямому ранжуванні списку цінностей [16].

М. Рокич розрізняє два класи цінностей:

-     термінальні - переконання в тому, що кінцева мета індивідуального існування коштує того, щоб до неї прагнути;

-     інструментальні - переконання в тому, що будь-який образ дій або властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.

Цей розподіл відповідає традиційному розподілові на цінності-цілі і цінності-засоби.

Достоїнством методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів, гнучкість - можливість варіювати як стимульний матеріал (списки цінностей), так і інструкції. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість нещирості. Тому особливу роль у цьому випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і досліджуваним.

Аналізуючи ієрархію цінностей, варто звернути увагу на їх згрупування досліджуваним у змістовні блоки за різними характеристиками. Так, наприклад, виділяються "конкретні" і "абстрактні" цінності, цінності професійної самореалізації й особистого життя і т.д. Інструментальні цінності можуть групуватися в етичні цінності, цінності спілкування, цінності справи; індивідуалістичні і конформістські цінності, альтруїстичні цінності; цінності самоствердження і цінності прийняття інших і т.д. Це далеко не всі можливості суб'єктивного структурування системи ціннісних орієнтації. Психолог повинен спробувати вловити індивідуальну закономірність. Якщо не вдається виявити жодної закономірності, можна припустити несформованість у респондента системи цінностей або навіть нещирість відповідей.

Отже, психокорекційна робота сприяє усвідомленню хімічнозалежних людей цінностей свого життя, переосмисленню приоритетних життєвих позицій.

3.2 Вибірка і процедура дослідження

Дослідження проводилось анонімно, кожному з опитаних присвоювався порядковий номер від 1-го до 60-го. Таким чином забезпечувалась анонімність. Кожен з опитаних заповнював бланк добровільно та самостійно.

Кількість осіб, що взяла участь у дослідженні складала 60 чоловік, серед яких 30 – жіночої статі та 30 чоловічої, віком від 18 до 40 років.

Респондентові пред'явлені два списки цінностей (по 18 у кожному), або на аркушах папера за абеткою, або на картках. У списках піддослідний привласнює кожної цінності ранговий номер, а картки розкладає одну по одній за значимістю. Остання форма подачі матеріалу дає більш надійні результати. Спочатку пред'являється набір термінальних, а потім набір інструментальних цінностей.

Інструкція: "Зараз Вам буде пред'явлений набір з 18 карток з позначенням цінностей. Ваша задача - розкласти їх по порядку значимості для Вас як принципів, якими Ви керуєтеся у Вашому житті.

Кожна цінність написана на окремій картці. Уважно вивчіть картки і, вибравши ту, яка для Вас найбільш значима, помістіть її на перше місце. Потім виберіть другу за значенням цінність і помістіть її слідом за першою. Потім проробіть те ж із усіма картками, що залишилися. Найменш важлива залишиться останньої і займе 18 місце.

Розробіть не поспішаючи, вдумливо. Якщо в процесі роботи Ви зміните свою думку, то можете виправити свої відповіді, помінявши картки місцями. Кінцевий результат повинний відбивати Вашу щиру позицію".