Методи соціального прогнозування

36. Методи соціального прогнозування

З огляду на джерела інформації про майбутнє існують три основні способи вироблення соціальних прогнозів. Перший — опитування населення й експертів. Другий спосіб — екстраполяція в майбутнє тенденцій, закономірності яких в минулому і в певний конкретний час добре відомі. При цьому широко використовують можливості математики й обчислювальної техніки. І, нарешті, моделювання стану об'єкта на момент його дослідження у вигляді, сприятливому для прогностичних висновків, побудова пошукових і нормативних моделей з урахуванням імовірних і бажаних змін прогнозованого явища. Існують різноманітні методи, процедури і прийоми прогнозування. Найчастіше використовують у соціальному прогнозуванні: — опитування експертів;

—опитування населення;

—моделювання;

—прогнозний сценарій.

Специфічним методом соціального прогнозування, який майже не застосовується в інших галузях прогнозування, є опитування населення. Математичні ж методи через велику складність об'єктів соціального прогнозування використовують досить обмежено. Особливо цінними є експертні оцінки.

Методи опитування експертів

Надійність прогнозів підвищує колективне опитування експертів. Якщо на індивідуальні експертні оцінки впливає суб'єктивізм експерта, його конкретний досвід, то в груповому експертному опитуванні з дотриманням певних методичних вимог відбувається процес об'єктивізації суб'єктивних оцінок. Одним з найпоширеніших конкретних методів прогнозування у формі експертного опитування є «інтелектуальна атака», або «колективна генерація ідей». Це — колективне обговорення проблеми, в процесі якого забезпечується взаємний стимулюючий вплив експертів, виникає своєрідна ланцюгова реакція ідей і генерується якісно нова інформація про майбутнє предмета прогнозування. Результатів досягають завдяки конкуренції ідей, самонавчанню під час колективного обговорення групою експертів приблизно однакового наукового і посадового статусів, категоричній забороні критики будь-якої, навіть неконструктивної думки, скрупульозній реєстрації всіх висловлювань. Такі обговорення бувають простими, у формі спонтанної дискусії зі сформульованої проблеми; синектичними (керованими), коли обговорення відбувається за заздалегідь розробленим планом з чітким розподілом ролей між експертами залежно від їх здібностей. Одним із варіантів синектичної процедури очного колективного опитування експертів є метод «віднесеної оцінки». Його суть — у повторенні кількох циклів дискусії зі з'ясуванням розбіжностей і виробленням на цій основі єдиної думки (консенсусу) в оцінці майбутнього певного явища або процесу. Ще одним різновидом очного колективного опитування експертів є «метод комісії», «традиційна дискусія». Цей метод ефективний за умови, коли порушена проблема добре відома учасникам обговорення. У практиці прогнозування широко використовують заочні види опитування експертів. Найпростіший з них — разове анонімне опитування. Метод досить простий, але ефективність його занизька. Найперспек-тивнішим є заочний варіант «методу віднесеної оцінки», або, як його часто називають, «метод Дельфі». В його основі — ідея самонавчання експертів, але вже у процесі заочного опитування протягом проведення кількох турів з гарантією анонімності відповідей, що «розковує» респондентів, усуває «тиск авторитетів», забезпечує можливість змінювати свої попередні позиції з урахуванням надходження нової інформації без ризику для власної репутації. Методи опитування населення Поширення цих методів пов'язане з тим, що в прогнозуванні багатьох соціальних явищ і процесів звичайного респондента можна значною мірою розглядати як своєрідного експерта, який володіє певним соціальним досвідом. У практиці прогнозування особливо успішно використовують вивчення ціннісних орієнтацій, які відображають потреби, інтереси, мотиви і установки респондентів. Особливо ефективні періодичні опитування населення з урахуванням змін, яких зазнає ситуація. Подібні опитування одних і тих самих груп населення називають моніторингом. Найчастіше це поняття соціологи і політологи застосовують, коли йдеться про спостереження, оцінку та прогноз соціально-політичної ситуації локального, регіонального чи загальнодержавного масштабу.

37. Націоналізм як соціальний феномен

Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікацїі нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо. Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінацію. Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікацїі нації у вирішенні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноманітних формах діяльності. Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологічних його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), етнічний, дифузний. Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології. Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого в стресових ситуаціях. Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру. Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етнонаціональних утворень.

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо.

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.

38. Соціальна сутність культури

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Культура як соціальний феномен — явище складне, полі структурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою. У вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії особистості, спільноти із середовищем існування, які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності.

Культура - структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості. Існує кілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Функціональний підхід. Розглядає основним елементом культури цінності. Конфліктний підхід. Аналізує культуру як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Технологічний підхід. Розглядає культуру як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого начала культури.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи;

Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного;

Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль. Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами. Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури: 1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цін ностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти

3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності

Одним із впливових елементів культури є менталітет (від лат. mentalis — розумовий), тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини.