Розмежування прислів’я та приказки

1.3 Розмежування прислів’я та приказки

До загальних ознак прислів’їв та приказок відносяться такі: стабільність (здатність до відтворювання), комплікативність (специфічне ускладнення семантичної структури, пов’язаної з пізнавальною діяльністю людини), експресивність (виразність та вплив на реципієнта), дидактичність (зміст повчального характеру), афористичність (здатність у лаконічній формі виразити чітке спостереження, що є узагальненням досвіду), лаконічність (здатність виразити повноту змісту у стислій формі) [18, 124].

Проте не менш важливим є питання про розмежування прислів’їв та приказок та їх ознак. У науці про мову ще не склалося загальноприйнятої думки щодо їх розмежування. Деякі вчені у якості основного критерію розмежування прислів’їв та приказок акцентують увагу на особливості синтаксичної структури [25, 1].

Так, відносячись до одного жанру, прислів'я і приказки відрізняються певними структурними особливостями. Прислів'я – це довершений за змістом вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення: «Поженешся за двома зайцями – жодного не здоженеш».

За визначенням В. Даля, прислів'я – це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за Далем, – це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. Приказка – це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і т. ін., і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів'ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів'я. На відміну від прислів'я приказка не висловлює повне твердження й висновок з нього, не дає узагальнення, а підкреслює особливість конкретного предмету чи явища, дає в дотепній образній формі спостереження над цим явищем. З цього випливає те, що на противагу синтаксичній двочленній завершеності прислів'я, приказка – одночленна з синтаксичного погляду. Вона переважно є неповним реченням або частиною речення [1, 26].

З.К. Тарланов вважає, що приказка відноситься до прислів’я як частина до цілого [19, 43]. Прислів’я може функціонувати окремо, приказка завжди повинна бути включена в переважаючу її одиницю, у складі якої вона набуває функціонального статусу.

С.Г. Гаврин дотримується іншої думки та вважає, що не лише прислів’я, але й приказки можуть мати форму завершеного речення [3, 75]. За думкою, О.Н. Широкової, до прислів’їв відносяться сталі народні вислови, що мають переносне значення, а до приказок – народні вислови, що не мають переносного значення [24, 1].

Існує думка про те, що паремії потрібно розглядати в функціональному аспекті. Говорячи про функціонування в мовленнєвих актах, приказки реалізують номінативну функцію, в той час як прислів’я – комунікативну [10, 102].

Інколи сама приказка не дає жодної поради і не містить застереження, але її можна легко перетворити на прислів’я.

Наприклад, ми можемо узяти приказку to cry for the moon [14, 61] (англ.) чи nach dem Mond greifen (langen) [14, 62] (нім.) (бажати неможливого) і надати їй форму поради:

Don't cry for the moon або

Only fools cry for the moon. – Лише дурні бажають неможливого [14, 61].

Звертаючи особливу увагу на деякі систематизовані ознаки прислів’їв та приказок, можна по-новому переосмислити терміни „прислів’я” та „приказка” та зробити висновки щодо їх розмежування. Першою такою признакою є емоційне забарвлення. Прислів’я – це ціле завершене судження, воно завжди має яскравий емоційний ореол, приказка використовується носіями мови лише у відношенні конкретної ситуації як частина будь-якого судження [23, 106], тому приказка поза цим судженням не наділена емоційним ореолом, тобто в ній ця ознака не завжди присутня. Наступною ознакою може служити оцінювання. По-перше, прислів’я у загальному вигляді констатує риси людей та властивості явищ, наприклад:

Das leben ist kein Kinderspiel - leben ist eine Kunst. – Життя пережити – не поле перейти [2, 16];

по-друге, дає їм оцінку:

Lehre tut viel, das Leben mehr. – Наука навчає багато чого, а життя – ще більшого [2, 76];

по-третє, встановлює характер дії:

He that lies down with dogs must rise up with fleas. – З ким поведешся, від того й наберешся [2, 81].

Приказка з’явилась з утвердженням в мовленні сталих мовленнєвих образних виразів, що використовуються за принципом аналогії до подібних явищ [21, 76]. Вона підкреслює порівняння та надає новизну та оригінальність цьому порівнянню, тому оцінювання може бути присутнє.

Говорячи про наступну рису, це – сталість. Сталість може бути кількох видів: сталість вживання, структурно-семантична, лексична, морфологічна та синтаксична [11, 32]. Прислів’я володіє усіма перерахованими видами сталості, завдяки тому, що прислів’я – це цільнопредикативна конструкція. Щодо статусу приказки, то не можна із впевненістю казати, що прислів’я стале у морфологічному аспекті, оскільки воно завжди повинно бути включеним у переважаючу її одиницю і синтаксично несамостійна.

У структурному відношенні приказка являє собою образ, що визначає або особу, або дію, або обставини дії [13, 87]; прислів’я завжди має форму речення; частіше всього має структуру загально-особового речення. Прислів’я – це цільнопредикативні конструкції, що побудовані переважно за діючими моделями простого та складного (складносурядного та складнопідрядного речень). Не лише прислів’я, а й приказки можуть мати форму завершеного речення, але прислів’я – на відміну від приказки – завжди синтаксично та композиційно завершений поетичний твір, воно здатне до самостійного функціонування, та не має контекстуальної прив’язки [3, 143] (відсутність прив’язки – це показник жанрової незавершеності).

Переосмислення компонентів є ще одним показником. Мова йде не лише про перенос у метафоричному чи метонімічному плані, але й нерівноцінність сумарного значення змісту відповідного речення (сумі лексичних та граматичних значень його компонентів) [12, 57]. Прислів’я та приказки у цьому відношенні рівні.

Глава II. Прислів’я та приказки у функціонально-семантичному

аспекті

Прислів’я та приказки виступають родовою характеристикою людини, родини, суспільства, народу, культури [5, 23]; тому виявлення специфіки їх мовної реалізації необхідно для з’ясування характеру сприйняття й інтерпретації причинно-наслідкових зв’язків подій, що відбуваються в мовному колективі.