Навигация
Мовознавство у стародавньому Китаї
69926
знаков
0
таблиц
0
изображений
3. Мовознавство у стародавньому Китаї
Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося зовсім самостійно при незначному впливі індійського мовознавства.
Стародавнє китайське класичне мовознавство являє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій, відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською, давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив па японське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаї існували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.
Перша з них найдавніша, називається сюньгу; ця наука тлумачила давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхом перекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Друга галузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури і етимології ієрогліфів. Третя — фонетика, або точніше фонологія, що вивчала відмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятися із схоластики лише в XVIII—XIX ст.
В історії розвитку китайського мовознавства Ван Лі виділяє три основні періоди: у першому з них розвивалася майже тільки схоластика; у другому — основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваються паралельно всі три напрями.
В історії розвитку фонетики виділяються три етапи: перший починається з появою фонетичних словників, другий — фонетичних таблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайського мовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичної фонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичної системи китайської мови минулих епох,.
З російських праць про китайське мовознавство слід указати на граматику китайської мови П. Шмідта «Опыт мандаринской грамматики с текстами для упражнений».
Звертаючись до словника «Шовень», як до праці, де відображена лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньому такі основні думки: 1. Кожне слово мислилось як певна єдність ряду елементів його складників— єдність, відмінна від інших подібних єдностей. Свідченням такого уявлення є сувора індивідуалізація графічного символа слова — його графічного знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знак елементів, а й їх число і розташування. 2. Основним елементом слова вважається значення, що потверджується змістом словникової статті. При всіх своїх модифікаціях словникові статті мають одну мету: розкриття значення слова. 3. Другим елементом слова вважається звучання. Про наявність уявлення про звукову сторону слова свідчить уведення в певних випадках у склад граматичного знака слова спеціального фонетичного визначника — окремого графічного елемента, призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певним графічним символом. 4. Існувало уявлення про лексичну омонімію. Це можна вбачати* по-перше, у застосуванні одного й того самого ж фонетичного визначника для вказання на звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення про лексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілого знака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням... У цьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю. 5. Існувала думка про співвіднесеність значення слова з поняттям, яке в свою чергу розглядалось як щось похідне від уявлень. Наявність ідеї про таку співвіднесеність можна вбачати в тому, що графічним символом слова в одних випадках служив рисунок — зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічним символом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.
6. Існувало уявлення про групу слів, про що свідчить розподіл у словнику «Шовень» за певними групами, причому основою для віднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексу властивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смислового деривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова «старість», входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення яких було саме поняття старості.
До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже у давнину в Китаї виникло уявлення про звукову сторону мови.
1. Фонетичною одиницею вважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складі такого комплексу — «звуки» і «голос» сприймаються як компоненти цілого.
2. «Звуки», тобто якісні компоненти звукової сторони слова, розглядалися не тільки як елементи, що становлять вимовне ціле — слово, а й як елементи, що породжують це ціле.
3. Такі назви відображають уявлення про те, що початкові й кінцеві к' чюненти вимовного цілого слова протилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичною природою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими — голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні і голосні.
4. Про те, що початковими компонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст. класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні, напівзубні, напів'язикові.
5. Протилежними початковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними, що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: «внутрішні», «зовнішні», «відкриті», «вільні» тощо.
6. У фонетичну характеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія, підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявність протяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як «повільність» та поривність. Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимову слова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3) необхідність транскрибування іншомовних власних імен.
Наступною частиною національної традиції китайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про «повні», «пусті» та «службові» слова.
У період розквіту китайської класичної філософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало. Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися в питанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовники вчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управління державою, він відповів: «Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища». У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядків у суспільстві. Цю теорію «виправляння імен» визнавали і представники іншої філософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали, що зв'язок між словом і річчю — довільний.
Синтез цих двох поглядів у III ст. дав Сюнь Куан, який вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюються звичаєм». Немає первісного зв'язку між назвою і реальністю, назву дають люди за домовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним
Китайська мовознавча думка органічно пов'язана з розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структури китайської писемності відбувалося у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточна нормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилі китайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо і скоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточним становленням графічної системи китайської рукописної мови.
Систему китайського письма створили самі китайці, про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок так звані ворожильні кості, що являли собою кості тварин, на яких гострим стилетом були надряпані писемні знаки. Прочитання текстів цих численних ворожильних костей та й інших надписів іншого змісту дало підстави думати про багатовіковий процес становлення стародавньої китайської писемності.
У VIII ст. до н. е. за імператора Сюань Ваня було проведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартних однотипних знаків.
У III ст. до н. е. в результаті утворення єдиної китайської держави було створено єдину державну обов'язкову систему китайської графіки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання. Поряд з державним стандартом чжуань китайці вживали ще у ділових документах створене в'язнем Чен Мао письмо лішу, в якому наявні спеціальні скорочення і спрощення у написанні букв.
У результаті цих реформ створено багатознакову китайську ієрогліфічну писемність, у якій діє принцип: один ієрогліф однозначно відповідає одній морфемі.
Перевагою китайського письма е те, що багато морфем-омонімів позначаються на письмі різними ієрогліфами, а одні й ті самі морфеми ще по-різному звучать у діалектах, об'єднані одним і тим самим ієрогліфом. Хибою китайської писемності є багато писемних знаків.
Вивчення граматики китайської мови почалося за династії Хань, тобто з часу остаточного становлення китайської ієрогліфічної писемності. Результатом граматичних досліджень були праці «Ер'я», «Фан'янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін».
«Ер'я» являє собою сукупний орфографічний, енциклопедичний та ідеологічний норматив знань стародавніх китайців у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожний розділ — це тлумачення однієї категорії світу: найменування,. тлумачення, споріднення, небо, земля і т. ін.
«Ер*я» дає філософську картину світу та кількісний склад тематичних угрупувань, відображає порядок розгортання так званих містичних чисел.
У частині, де йдеться про твірне слово, синонімні слова, організовані у певній послідовності. Так, перший слнонімний ряд містить слова-найменування із значенням «початок», наприклад, чу «зачинати», шоу «голова» тощо.
Текст «Ер'я» в його сучасній редакції складено в III—І ст. до н. е. як книгу, що допомагала читати і тлумачити зміст канонічних творів. Пізніше на зразок книги «Ер'я» було укладено словник «Гуанья».
На рубежі нашої ери Ян Сюн створив працю «Фаньянь», яку вважають початком китайської діалектології. У ній витлумачено народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певного слова.
Найважливішою давньокитайською писемною пам'яткою вважаєть-ться словник Сю Шеня «Шовень цзецзи», закінчений в 100 р. н. е., який нагадує словник, побудований за алфавітом. Сю Шень встановив, що 9353 ієрогліфи, які він подав у словнику, укладені в результаті різних комбінацій 540 елементів, або «частин» знаків,— «бу». Словник «Шовень цзецзи» е першою працею, де описано китайську мову як предмет власне граматичного мистецтва. Сю Шень створив і розвинув теорію шести категорій ієрогліфів: зображальну, вказівну, ідеографічну, фонографічну, видозмінну і категорію запозичених ієрогліфів.
Ієрогліфи розподіляються па прості і складні, утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і в ієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корені.
Справжні складні ієрогліфи становлять дві категорії — меншу ідеографічну і більшу — фонетичну. Всі шість категорій ієрогліфів відмінні у структурио-фупкціональиому відношенні.
Наступною важливою працею давньокитайської філології є «Шимін». Це етимологічний словник, який уклав Лю Си у II ст. н. е. У цьому словнику дано етимологію кожного імені.
Усі чотири стародавні китайські писемні "пам'ятки: «Ер'я», «Фань-янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін» становлять основу головних напрямів китайської філології.
Давньокитайські лінгвісти приділяли особливу увагу вивчанню синхронічної та історичної фонетики, дослідженню питань текстології, ієрогліфіки та діалектології, а також проводили відповідні граматичні студії на матеріалах давньоіндійських писемних пам'яток
Похожие работы
... аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення. Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, ...
... зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків. Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо ...
0 комментариев