Навигация
Давнє арабське мовознавство
69926
знаков
0
таблиц
0
изображений
6. Давнє арабське мовознавство
Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії і завойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабська держава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова. Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, яка була створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури була Аравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова, Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина» хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, в історії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиною арабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.
Причини виникнення і розвитку стародавнього арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що ви і порилося па ґрунті арамейського, відоме у написах із IV ст. и. е., а однією з перших визначних його пам'яток був Коран, укладений десь у першій половині VII ст. Мухаммедом, або Магометом, чи кимось із членів його сім'ї, що належала до численного роду Караїш. У ко-рані викладено іслам, або мусульманство, або магометанство. Разом з арабами-завойовниками ішов в інші країни і іслам, і священна книга Коран. А тому, що Коран не можна було ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом, то підкорювані народи із ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих самих країнах, де вживалося інше письмо, як-от наприклад, у Єгипті, Персії або Сірії, останнє поступалося місцем перед арабським письмом.
Поширенню арабської писемності сприяла також і та обставина, що в корані на відміну від інших тогочасних рукописів, було суворо витримано позначення голосних, а це забезпечувало, мало забезпечувати стандартність, точність вимовляння кожної форми, фрази. А тим часом жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів. Мова Корану ніби застигла у своїй непорушності, вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню. її мають араби розуміти, засвоювати, вживати такою, якою вона є у всій своїй величі, недоторканості.
Все це вимагало від учених Арабського халіфату виготовляти все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, створювати довідники, посібники, словники, граматики — створювати науку про арабську мову.
У здійсненні цих завдань стародавні арабські мовознавці не могли не використовувати мовознавчих надбань інших народів і передусім наукових досягнень у вивченні мов, мовних явищ Стародавньої Греції та Індії. Філологічні надбання Греції йшли у халіфат здебільшого через Сірію, індійських філологів — через Персію. Та стародавня арабська філологія створювалася не тільки арабами, а й підпорядкованими халіфату іншими народами, які використовували арабську мову для наукової творчості і не могли не вносити у споруджувану науку про арабську мову позитивних надбань і своєї філологічної науки. Тим-то цілком природними є виразні риси впливу концепцій давньогрецьких і давньоіндійських філологів на стародавнє арабське мовознавство і в фонетиці, і в граматиці, і в лексикології та лексикографії.
І все ж стародавнє арабське мовознавство — це не копія давньогрецького мовознавства, як і не синтез давньогрецької та давньоіндійської граматик: надто вже своєрідною є будова арабської мови у порівнянні з будовою грецької та санскритської мов, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття, граматичні категорії цих мов на мову арабську. Самобутність наукової творчості арабських філологів полягає у старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови та лексичного складу арабської мови, у виявленні, окресленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні античній філології.
Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. У VII—VIII ст. у цих містах утворилися мовознавчі школи, які без кінця сперечалися між собою аж до IX ст., коли Куфа втратила своє колишнє значення, і вся наукова робота з арабської філології була зосереджена у старій Басрі та новому Багдаді.
Перші представники басрської школи Іса ас Сагафі, Абу Амр ібн аль-Ала і його учень Юнус ібн-Хабіб призбирували і витлумачували давні пам'ятки арабської словесності. Одним з основоположників арабського мовознавства є Халіл аль-Фарахаді — фонетист, граматист, дослідник арабської метрики, автор першого арабського словника «Книга Айна». Учнем Халіла був найвидатніший мовознавець, перс із походження, Сібавейхі — автор праці «Книга», у якій підсумовано попередні пошуки і подано у викінченому вигляді систему арабської граматики. Вивченню словникових і фразеологічних багатств живої арабської мови та арабської поезії присвятили свою діяльність аль-Асмаї і його учень, грек із походження, Абу Абайда. Багатою на фактичний матеріал, хоч і не в усьому впорядкованою, є книга «Катії» про класичну арабську мову аль-Мубаррада. Останній видатний представник басрської школи Мохамед ібн-Дурейд продовжував працю своїх попередників і сучасників над призбируванням і класифікацією словникового складу арабської мови, зокрема її синоніміки.
Менше фактичних матеріалів збереглося для характеристики куфської школи. Виникла вона трохи пізніше, ніж школа в Басрі. Засновником її вважають аль-Руасі, але про його наукову діяльність майже нічого не відомо. Один із перших представників куфської школи аль-Кісаї написав «Трактат про помилки народної мови», у якому вперше наводить матеріал із різних говіркових відхилень від класичної арабської мови, називаючи ці відхилення «помилками». Традиції аль-Кісаї продовжив Ібн ас-Сіккіт — автор твору «Про поліпшення мови», що неодноразово перевидавався, і видавець давньоарабських поетичних творів, з філологічними поясненнями та критичними примітками до них. Його учень Мохамед аль-Абмарі видав чимало розвідок з арабської лексикології, зокрема розвідку про слова з протилежним значенням.
Відмінності між басрською і куфською школами чітко не окреслені. Авторитет Сібавейхі, який очолював басрську школу, визнавали представники і куфської школи. Можна припускати лише, що куфська школа у порівнянні з басрською приділяла більше уваги вивченню живої розмовної мови і в деяких випадках виправдовувала відхилення у живій мові від граматичних норм класичної арабської мови. І коли осередком вивчення арабської мови став Багдад, учені столиці прагнули вже об'єднати всі школи, спрямувати зусилля їх в одне русло, а наслідки теоретичних пошуків зробити корисними для практики.
У межах нового, багдадського напрямку в арабському мовознавстві розгорнулася наукова діяльність таких учених, як: Абдалла ібн-Котайба — дослідник усіх галузей арабської філології, автор практичного посібника з арабської стилістики, укладач антології доісламської поезії; аль-Дінаварі, перс із походження — автор відомої розвідки.«Книга рослин», книжонл «Про мовні помилки низького народу», «Поліпшення мови» та ін.;, Осман ібн-Джінні — дослідник теоретичних проблем граматики та етимології; Ісмаїл аль-Джаухарі, тюрк із походження — автор оригінального підручника з метрики і не менш оригінального словника арабської мови під назвою «Сихах»; Маухіб аль-Джаваліхі — автор граматики у віршах, книжки про мовні помилки народу, автор першого арабського словника іншомовних слів; Абдаррахан ібналь-Анбарі — автор біографічних нарисів про діячів арабської філології.
Годиться, нарешті, назвати і тих учених, які створили свої праці арабською мовою вже в той період, коли арабська класична мова перетворювалася із живої мови Арабського халіфату на мову писемну — мову науки і релігії. Це — таджик із походження, аз-Замахша-р і — автор великого коментарія до корана, підручника з граматики, арабсько-персидського словника та ін.; Юсуф аль -Саккіні — автор докладної праці з граматики і риторики під назвою «Ключ наук»; Махмуд аль-Кашгарі, турок із походження — автор написаної в 1073— 1074 pp. багатотомної праці під назвою «Диван тюркських мов»; Мухамед ібн-Малік — автор поеми про граматику в 1000 віршів під назвою «Тисячниця»; аль-Фірузабаді, перс із походження — автор 60-томного словника, скомпонованого із праць ібн-Сіда та індійського мусульманина Сагані і значно доповненого матеріалами південноарабської лексики; словник цей не зберігся, але на його основі Фірузабаді уклав інший, під назвою «Kamus» — «Океан». Про популярність цього словника свідчить той факт, що після Фірузабаді іменем Kamus почали називати в арабській філології будь-який словник.
Не важко помітити, що арабські мовознавці, починаючи з Халіла аль-Фарахаді, завжди приділяли дуже багато уваги укладанню словників. Найвищі досягнення арабського мовознавства — в арабській лексикографії. Арабські мовознавці зібрали величезний лексичний матеріал і згрупували його у словниках найрізноманітнішого типу,. Вони всіляко підкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови, подаючи, наприклад, для слова меч 500 синонімів, для слова лев 500 синонімів, для слова верблюд 1000 синонімів. Така # величезна кількість синонімів, окрім наявності численних діалектизмів, пояснюється, за словами А. Кримського, ще й тією обставиною, що «лексикологи арабський словник дуже захарастили головним чином завдяки тому прийому, що суто індивідуальні поетичні епітети предметів наводяться ними як окремі слова; наприклад, прізвисько «пожирач», дане левові одним поетом, «розтрощувач», дане йому іншим, і всі подібні позначення зазначені у словниках як синоніми до слова «лев». Невміння розмежувати авторські поетичні неологізми і загальновживанї слова, відсутність діалектологічної та історичної перспективи — найістотніша вада арабських лексикографів.
Античні філологи не розрізняли літер і звуків, ототожнюючи їх* Арабські філологи чітко розмежовують літеру і звук, графічний символ вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, указують на невідповідність між написанням і вимовою. Опис звуків у них ґрунтується на принципі фізіологічному, хоча береться до уваги і принцип акустичний. Арабські філологи виділяли звуки голосові і безголосові, звуки напружені і ненапружені, звуки закриті і відкриті, звуки «при-підняті» і «неприпідняті». Сібавейхі створив своєрідну систему координат для характеристики звуків, визначивши 16 місць утворення звуків У працях арабських філологів подано точний опис артикуляції окремих звуків і різноманітних їх комбінаторних змін. Значного розвитку досягло в арабському мовознавстві і вчення про просодію та метрику.
В аналізі частин мови араби йшли за Арістотелем, виділяючи три категорії: дієслова, імена і частки. Але з надзвичайною чіткістю арабські філологи виділяли поняття триприголосного кореня, специфічного для семітських мов, поняття афікса і внутрішньої флексії, або флексії основи. Вчення про корінь, афікси і внутрішню флексію мало неабиякий вплив на наступні граматичні теорії європейських учених. Синтаксис, як і у греків та індійців, лишався найменш опрацьованою ділянкою арабської граматики.
Арабські філологи опрацьовували мовознавчі проблеми на фактичному матеріалі майже виключно арабської мови. У тих рідкісних випадках, коли за матеріал дослідження правили інші мови, як-от, наприклад, турецька або монгольська, вони розглядалися крізь призму будови арабської мови та її категорій, без уваги до специфічних рис досліджуваних мов, таких, як скажімо, явище сингармонізму ' в турецькій мові. Для арабської лінгвістичної думки ідея порівняльного або історичного вивчення мов була ще невідомою.
Тим більший подив і захоплення викликає загадкова постать Махмуда аль-Кашгарі, праця якого «Диван тюркських мов» написана в 1073—1074 pp. і опублікована в Стамбулі тільки в 1912—1915 pp., і «в основу якої покладена порівняльність як свідомий науковий принцип» г. Натхненний патріотичним почуттям довести рівноцінність турецької і арабської мов, Махмуд аль-Кашгарі створює виключну за точністю опису і багатством самостійно призбираного і вправно систематизованого фактичного матеріалу порівняльну фонетику, граматику і лексикологію тюркських мов із щедрими ілюстраціями з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен.
Похожие работы
... аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення. Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, ...
... зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків. Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо ...
0 комментариев