Знакоутворювання- необхідна умова лексичної номінації
Вторинна номінація
Словотвір і його роль в розвитку нових номінацій
Класифікація назв музичних груп та виконавців за музичними стилями
Особливості номінації назв музичних груп
Особливості змін в правилах номінації популярних музичних груп в період з 1923 по 2006 рік
Семантичні зміни в структурі назв
Аналіз універсального електронного словника Lingvo
Компіляція та підключення словника
Аналіз негативного впливу рок музики на оточуюче середовище та суспільство
Характеристика та аналіз шкідливих і небезпечних факторів при роботі в приміщенні за комп’ютером з точки зору охорони праці
Зменшення дії небезпечних та шкідливих факторів на працівників
One); Velvets
Навигация
Вторинна номінація
Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців
196379
знаков
5
таблиц
4
изображения
1.2. Вторинна номінація
Вторинна лексична номінація - це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції найменування. Вторинна номінація може мати як мовний, так і мовленнєвий характер. У першому випадку результати вторинної номінації з'являються як прийняті мовою й конвенціонально закріплені значення словесних знаків, у другому - як оказіональне вживання лексичних значень у невласній для них номінативної функції. При цьому в самих процесах вторинної номінації - мовній або мовленнєвій - немає істотної різниці. Однак у мові закріплюються, як правило, такі вторинні найменування, які являють собою найбільш закономірні для системи даної мови способи іменування й заповнюють відсутні в ньому номінативні засоби. Всі вторинні найменування формуються на базі того значення слова, чиє ім'я використовується в новій для нього функції найменування.
Характер номінативної цінності нових лексичних значень - їхня здатність позначати “шматочки” дійсності - тісно зв'язаний зі значенням опорного найменування, що знаходить вираження в несамостійній номінативній функції таких непрямо-похідних значень слів і проявляється в синтагматичній обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході побудови пропозиції[2] [6, с. 373].
Номінативна діяльність, пов'язана із практичним оволодінням, пізнанням і відбиттям об'єктивного для людини й суб'єктивного його світу, не вичерпується ні простим відтворенням уже готових найменувань, ні створенням зовсім нових, первісних імен. Словесні знаки, будучи засобом зберігання “знятої” у них внемовної інформації, тобто відомостей, знань, даних про світ [29, с. 17], одночасно служать і засобом язикового мислення. Тому й значення слів постійно утягуються в круговорот розвитку самих понять, матеріалізованих у словесній оболонці. Саме відносно іменування, що пов’язують концептуальний зміст, для якого характерна безперервність у силу саморуху й саморозвитку понятійних форм відбиття дійсності, і дискретні звукоряди, що одержують функцію імені, - у самому цьому відношенні закладена можливість переосмислення й формування вторинних знакових функцій слів.
Здатність свідомості відбивати в процесі мислення пізнавані сторони дійсності, розглядаючи їх в усіх нових зв'язках і відносинах і відкриваючи всі нові властивості світу, стримується в мові необхідністю використовувати в цих процесах обмежений обсяг засобів вираження й підкоряється репродуктивному характеру язикової техніки в силу конвенціональної природи мови як історично сформованого засобу зберігання й передачі інформації [9, с. 168].
Додання готових язикових значень до нових образів - це і є реальні процеси функціонування мови, у яких відбувається припасування й пристосування значень слів і синтаксичних конструкцій до того, що позначається в даному висловленні, а тим самим завжди існує можливість переосмислення значень. Кожний мовний акт - це одночасно й акт номінації. Мова не була б “дійсною свідомістю”, якби її будівельний матеріал - слова й синтаксичні моделі - не здатні були б виражати знову пізнаване у світі й у людині.
У властивості актуалізувати в складі висловлення понятійний зміст й укладене одне з істотних властивостей словесних знаків. Значення слова як одиниці лексикона, як засобу зберігання інформації - це свого роду “внутрішня сторона” знака, як писав у свій час А.І. Смірницький [21], що звернена до язикового коду й одночасно - до дійсності й співвідноситься з пізнавально-відбивною діяльністю людської свідомості. У значенні слова концептуальний зміст, тобто зміст як спосіб даності денотата, перетворено в поняттєво-язиковій формі відбиття, що орієнтована на властивості позначуваного й містить відомості, що як би вказують шлях до нього й до його зв'язків і відносин. Структурний же компонент значення забезпечує дотримання правил, що співвідносяться із пристроєм язикового коду. Як тільки слово, вибране мовцем відповідно до його комунікативного наміру, досягає мети - представляє позначуване, воно стає знаком понятійної форми відбиття елемента або фрагмента дійсності. У складі висловлення у слова як би збуджується його предметна або понятійна співвіднесеність, що й створює сприятливий ґрунт для переосмислення значення слова.
Збагачення знання про світ зручно й природно фіксувати за допомогою вже відомих образів, закріплених у лексичних значеннях. Чим більше в існуючому значенні слова втримується інформації, що збігає із властивостями пізнаваного об'єкта, тим вище ймовірність обрання даного слова для позначення іменованого об'єкта. У цьому й полягає усвідомленість мотиву вибору вже готового найменування для вираження “невласного” для нього позначуваного [20].
У процесах реального функціонування мови його номінативні засоби, відбиваючи елементи структури позначуваного в пропозиції події, пристосовуються до виконання певного комунікативного завдання, що вдихає нові змісти в значення слів, сприяючи їхньому переосмисленню. Вторинна номінація - це семіологічний процес, безпосередньо домінуєма комунікативною сферою мови. Тому процеси вторинної номінації нерозривно пов'язані з комунікативно-функціональними умовами формування найменувань. Комунікативно-функціональний аспект розгляду вторинних найменувань сприяє виявленню причинно-наслідкового зв'язку між їхніми комунікативними ролями й характером номінативної цінності значень, що сформувалися.
Однак мотивом вибору слова як найменування фрагмента позначуваної події служать все-таки історично сформовані й закріплені за даними словами їхні лексичні значення, які є свого роду типовими поняттєво-язиковими образами “шматочків дійсності”. Такий абстрактний характер лексичного значення відкриває можливість для його деталізації щодо тих або інших “подробиць”, позначуваних у даному висловленні й утягаючих значення в асоціативні зв'язки по подібності й суміжності, створюючи умови для переосмислення в підходящих комунікативних умовах [3].
Звертання до мовнорозумової здатності мовців, але не як у психологічних напрямках, що виходять із мовної діяльності індивідуума, або в логічних теоріях змісту, що зневажають соціальний характер мови і його конвенціональну сутність, а звертання до “активної граматики” язикового колективу (про яку писав у свій час ще Л.В. Щерба) припускає й відповідний методологічний результат при дослідженні природи вторинної номінації - від заданого, підлягаючому вираженню змісту - до язикових форм його втілення, від концептуальної, поняттєво-відбивної дійсності свідомості - до формування номінативних засобів мови як знаряддя спілкування. Такий підхід викликає необхідність погодити аналіз відносин іменування не тільки з номінативно-класифікуючим ракурсом розгляду результатів вторинної номінації, але й з їхнім комунікативним призначенням - зі здатністю імен виконувати функцію заміщення (виділення) або характеристики, з їхньою придатністю до референтного або нереферентного вживання [28, с. 113-138].
Формування змісту вторинних найменувань протікає в процесі переосмислення “попереднього” значення слів. Для вільних, номінативно-похідних лексичних значень характерне переосмислення на основі метонімії, а для невільних - фразеологічно зв'язаних або синтаксично обумовлених - на основі метафори[3] [2, с. 189-192].
Для сфери дії індикативної функції більш характерне використання метонімії як способу розвитку значеннєвого змісту на основі суміжності ознак того, що вже позначено в попереднім значенні слова й нового позначуваного. Це створює підставу для “ плавного” переходу одного змісту в іншій і об'єктивну ясність метонімічного переосмислення. Метафора - це твердження про властивості об'єкта на основі деякої подоби із уже позначеним у переосмисленому значенні слова. Тут завжди можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивний початок у погляді на дійсне. Тому метафора так широко експлуатується у кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори - основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисленому значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо змісту й денотації опорного найменування, що створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим - для стрибкоподібного розвитку нового змісту за рахунок інтерференції вже позначених у попереднім значенні властивостей об'єкта й зрощення з ними ознак, атрибутіруемі знову позначуваним “з боку” опорного найменування [11, с. 49-50].
У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.
В основі мовної метафори лежать об’єктивовані асоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем).
Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.
Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].
Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].
Аристотель відзначає моводіяльний характер метафори “створювати гарні метафори значить помічати подібність”[4] [1] (176) і по суті справи вчить, як робити метафори. Метафора, по Аристотелю, подібна до загадки, сутність якої полягає в тому, щоб “говорячи про дійсне, з'єднати з ним неможливе. За допомогою сполучення звичайних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафор можливо” (175). Призначення метафори - так змінювати значення слів, щоб говорити не звичайним способом про дійсне, з'єднуючи з ним неможливе й зберігаючи в той же час ясність.
Таким чином, саме поняття метафори у Аристотеля - це спосіб перенесення - метафоризація й результат цього процесу. Оскільки метафора - засіб впливу й свого роду “обман” (назви “не значать те, що в них говориться”), деякий спосіб “говорити про нове”, створюючи протилежність і рівність на рівні понять, а не твердження про “дійсні обставини”.
Метафора й метонімія - це універсальні у своїй понятійній основі способи переосмислення. Розходження між ними зводиться до того, що метафора як прийом - це предикація нової властивості, отриманої на основі аналогії, і вибір найменування на основі такої подоби, а метонімія - це витяг якої-небудь властивості із уже омовленнєвого відбиття дійсності в силу його суміжності із властивістю нового позначуваного й вибір йому найменування, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Мова віддає перевагу метонімії в індикативній сфері, оскільки вона виходить із того, що справді має місце, а метафора широко використовується у сфері дії експресивної функції мови [19, с. 114-116]. Суть метонімії полягає у фіксації близькості явищ по їх суміжності або зв'язку цілого і частині. Це настільки плавні кроки свідомості, що порівняно з метафорою вони як би менш помітні.
З погляду семіотики і когнітивної психології метафора та метонімія – це різні моделі (схеми, способи, шаблони), по яким свідомість людини, грунтуючись на початковому утриманні знаку, формує нове уявлення (утримуючи його, іноді тимчасово, в колишній формальній оболонці).
Людина порівняла два предмети, побачила між ними схожість і розповсюдила назву першого предмету також і на другий. Таковий механізм метафори (перенесення по схожості), де б він не відбувався, - в звичайній мові, стародавньому міфі або під пером поета. Метафоричність – явище не тільки широко поширене, але і живе, продуктивне. Так, відносно недавно у слів із значенням ‘легені (органи дихання)’ з'явилося значення ‘масиви зелених насаджень; парки, сквери’, ср. рос. Легкі міста.
Метафоричні значення - номінативно-похідні або непрямо-номінативні - пристосовані до виконання характеризуючої функції. І тільки при відповідній актуалізації або придбанні в процесі семантичного розвитку предметної орієнтації такі значення здатні до ідентифікації того, про що йде мова. Метонімічно утворені найменування по самому своєму характеру формування - на основі суміжності в самих позначуваних - орієнтовані на функцію виділення того, про що повідомляється.
Похожие работы
... Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота 2.1 Особливості формування знань, умінь і навиків для розвитку мовної ввічливості в англійській мові (мета, завдання, методика, результати, констатуючого експерименту) Експеримент проводився на базі 7 "А" класу середньої загальноосвітньої школи №47. Метою навчання мовної ввічливості на уроці іноземної мови є формування таких мовних навиків, ...
... і, перебудову управлінської ієрархії), систем планування, контролю, оцінки діяльності персоналу, його винагороди. Подібні корінні перебудови - результат явної невідповідності стратегії і структури. Досвід внутрішньо фірмового управління 1950-1970-х років, коли жорсткість формалізованих, бюрократичних структур, очевидно, суперечила збільшеній динаміці змін зовнішнього середовища, показав, що часті ...
... і. 3. Інноваційні козацько-лицарські технології шкільної освіти. 4. Система психомистецьких технік козацького духовного єднання особистостей. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРОГРАМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ Адамівська школа козацько-лицарського виховання як саморозвивальний духовно збагачений освітньо-виховний заклад інноваційного типу має стати наочним зразком нової національної школи, що вказуватиме один з ві ...
... і, нарешті, крипторотоколу. Це все було зроблено для того, щоб полегшати формалізування опису протоколів для доказування їхньої стійкості. Розділ 3. Оцінка стійкості криптографічних протоколів на основі імовірнісних моделей 3.1. Методика оцінки стійкості Формальний доказ стійкості в рамках обчислювальної моделі складається з трьох етапів. 1. Формальна поведінка учасників протоколу і ...
0 комментариев