Навигация
Етикетні норми спілкування засобами фразеології в українській мові
53595
знаков
3
таблицы
0
изображений
Зміст
Вступ
1. Джерела фразеологізмів етнокультуронавчого змісту
2. Реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність. На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки та методики навчання української мови в початковій школі актуальним видається саме історичний підхід до організації роботи з фразеологічним матеріалом, з'ясування заплутаних шляхів народження фразеологізмів. Етимологічний елемент відбиває конкретні історичні факти та події, особливості етнокультури українського народу. Історичний та етимологічний аспекти аналізу фразеологічних одиниць у центрі уваги дослідників В.М. Мокієнка, В.Д. Ужченка, Ф.П. Медведева, Л.Г. Скрипник, В.М. Русанівського, А.П. Коваль, В.В. Коптілова, В.В. Одинцова, М.М. Шанського, З.М. Люстрової, Л.Г. Скворцова.
Метою дослідження в курсовій роботі є освоєння з функціонально-комунікативним методом вивчення фразеології.
Об’єктом дослідження є джерела фразеологізмів етнокультурного змісту і реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології.
Предметом дослідження є аналіз джерел фразеологізмів.
Завданням дослідження є:
1. Аналіз етнографічної особливості українського народу.
2. Дослідження етнокультурознавчого аспекту змісту фразеологізмів.
3. Розгляд національної своєрідності у спілкуванні.
4. Дослідження української фразеології як вербальних і невербальних засобів спілкування.
Культура писемної і усної мови (мовлення) всього народу й окремої особи полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватись їх. Культура мовлення передбачає нормативне, правильне і найбільш умотивоване користування виражальними засобами мови (багатозначними словами, синонімами, омонімами, антонімами, фразеологізмами, іншомовною лексикою, словами із значенням зменшеності, пестливості, збільшеності, згрубілості, реченнями різної структури тощо). Саме нормативним і стилістично найдоцільнішим використанням мовних засобів досягають таких особливостей справжньої культури мовлення, як його правильність, точність, стислість, чистота, доступність, виразність, образність, яскравість тощо.
Культура мовлення щонайтісніше пов'язана із загальною культурою людини, з культурою її мислення.
Для того щоб літературна мова плідно й розлого розвивалась, необхідно, щоб нею всенародно користувались. Обмеження сфер функціонування національної літературної мови знесилює її, позбавляє основного збагачувального джерела. Це негативно позначається на стані загальної культури народу, знекровлює духовність нації.
1. Джерела фразеологізмів етнокультуронавчого змісту
1.1 Етнографічні особливості українського народу – важлива складова світової культури
Українська мова – складова культури українського народу, і її вивчення тісно пов'язане з етнокультурознавчими знаннями – сукупністю знань про побут, звичаї, традиції народу.
Звичай – це «загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті, побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу; уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят, пов'язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів», «усталений спосіб дії» [4, 352].
Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають у культурні традиції. Традиція – це «досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління» [4, 1260].
Реалізація лінгвоукраїнознавчої лінії навчання української мови передбачає засвоєння вже молодшими школярами групи слів– назв предметів і реалій матеріальної та духовної культури українського народу, які відображають народний досвід. Учні повинні уміти доречно використовувати у мовленні українські прислів'я, приказки з метою його увиразнення [3, 32].
Етнографічні особливості українського народу – важлива складова світової культури. Етнокультура українців є генетичним ґрунтом національних фразеологічних одиниць – етнофразем. «Етнокультурна семантика мовних одиниць – це їхній зміст, який, не маючи чіткого системного та реляційного характеру, стосується особливостей життя, історії, географії, деталей побуту, звичаєвого права, народного календаря, ремесел, професій, обрядів тощо» [11, 39].
Навчально-пізнавальну цінність народних сентенцій – етнофразем доцільно розглядати в двох аспектах: змістовому, що відображає національну історію, культуру, економіку, і лінгвістичному, що дозволяє використовувати етнофраземи як навчально-методичний матеріал у початковій школі.
Пізнання українського народу як етнокультурної спільності має тривалу складну історію і чималий доробок. Саме цей доробок – результат праці багатьох поколінь дослідників традиційно-побутової культури українського народу – і є основою для реалізації змістового аспекту вивчення етнофразем. Учитель початкових класів повинен володіти цими знаннями, оскільки «вивчення етнографії потрібне не тільки для розширення знань про свій народ, повноти уявлень про цілісність його культури, а й для глибшого усвідомлення того, що у винятково складних умовах історичного буття український народ зберігав самобутність, був повноцінним суб'єктом загальнолюдського цівілізаційного розвитку» [7, 25]. Без таких знань неможливе тлумачення змісту й етимології фразеологічних одиниць, адже корені фразеології заглиблюються у світ матеріальної і духовної культури народу.
Невипадково питаннями історичної фразеології активно займалися етнографи. Важливе значення для активізації інтересу до народної культури у 20-30-ті pp. XIX ст. мали історико-етнографічні та фольклористичні праці Амвросія Метлинського, збирацькі роботи молодого Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського. Помітними явищами в цей час були «Рускоє весілє» Й. Лозинського, збірники українських пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, шість книжок «Запорожської старини» І. Срезневського, збірка українських прислів'їв Г. Ількевича.
До важливих видань цього періоду належать «Записки о Южной Руси» П. Куліша, дослідження М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», I. Галька «Народні звичаї і обряди з-над Збруча» та ін.
«Різні спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що пережили все-все пережили, що було, що минуло і чому вже не вертатись, – різні примхи, забобони, примхливі оповідання», «що мимо них промигнула не одна сотня поколінь», які «за стільки літ, при таких бучах не загиблі, не пропали», представлені у фольклорно-етнографічних працях А. Свидницького [21, 414].
У нарисі «Відьми, чарівниці і опирі, чи то примхи і примхливі оповідання люду українського» автор описує вірування неписьменних селян у різні фантастичні істоти, у чудодійну силу ворожбитів, осуджує забобонні звичаї. Майстерність А. Свидницького полягає в тому, що легендарні історії оформлені як своєрідні побутові етюди з цікавим сюжетом, чітко окресленими образами, напруженими діалогами, в яких сяє дотепне народне слово: відьми дощ запродали – про посуху, божа земля – степ, чортова земля – гори, яри [21].
Розвідка «Великдень у подолян» написана російською мовою, але в ній часто і природно звучить українська мова, насичена прислів'ями, приказками, фразеологізмами, які дають можливість зрозуміти народні традиції, вірування, що своїм корінням сягали ще язичницьких часів: доки світа та сонця; вогонь класти; лиса підігнати; хліб від зайця; каші наварити; підтоптати під ноги отця-неньку; врочисті оказії; як на Великдень одягнутися.
Наприкінці XIX – у перших десятиріччях XX ст. винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку роботу в сфері дослідження української народної культури розвинули І. Франко, М. Грушевський, М. Сумцов, В. Гнатюк. З-під пера І. Огієнка, відомого богослова, культуролога, філософа і письменника, вийшли фундаментальні праці «Історія української літературної мови», «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», «Дохристиянські вірування українського народу» та ін. Спостереження за народними звичаями, традиціями, віруваннями, забобонами І. Огієнко ілюструє приказками, фразеологічними зворотами, досліджує їх походження: як курка півнем заспіває; закохався, як чорт у суху грушу; у сорочці народився; святий хліб; жива вода; живий вогонь; всипати бобу та ін.
У 30-ті роки XX ст. виходить ґрунтовна праця «Історія української культури» (1937) за редакцією видатного українського вченого й мистецтвознавця І. Крип'якевича. Автори намагаються ввійти у давні часи, коли жили далекі предки українців, які «мали інші погляди на життя, інакше реагували на події, інші відчували потреби, іншим захоплювалися» [8, 7].
На особливу увагу заслуговують роботи 50-х pp. XX ст. українських дослідників у діаспорі В. Плав'юка «Приповідки або українсько-народня філософія», С. Килимника «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» та О. Воропая «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис».
С. Килимник зосереджує увагу на українській ранній культурі, її предісторії, звичаях, українських традиціях, фольклорі, наголошуючи на тому, що «ділянка ранньої культури така багатогранна й так іще не досліджена, що у наш вік, поки хоч дещо збереглося, треба занотувати, треба вивчати, досліджувати; треба дбати про збереження нашої історичної святині – нашої ранньої культури, – задокументувати бодай те, що дійшло до нас, а це допоможе нам пізнати себе» [9, 10]. Праця С. Килимника дозволяє дослідити походження і значення окремих етнофразем: втерти часнику; домашнє вогнище; загасити свічку; до світ сонця; гонити шуляка; після третіх півнів.
О. Воропай розглядає звичаї не як «відокремлене явище в житті народу», а як «втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми», що «безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості», і «саме тому народна творчість нерозривно зв'язана з звичаями народу» [5, 9]. Окремі матеріали, що стосуються календарних обрядів різних регіонів, дослідник ілюструє прислів'ями, приказками, етнофраземами: давати коляду; з роси та з води; не завжди котові масляна; топтати ряст; справляти тризну.
Праця «Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців» (1992) В. Супруненка відтворює цілісну етнологічну картину України від найдавніших часів, залучає до багатої фразеологічної спадщини українського народу: прислів'я, приказки, замовлення, побажання, народні прикмети. Автор розглядає питання громадського побуту та звичаєвості (Не купуй собі дім, а купуй сусіда); впливу природи на формування поезії народної мови (сліпий дощ – сльози відьми; горобина ніч – нічна буря; козацьке сонце – місяць); описує релігійні та народні українські свята (Тріщи, не тріщи, а минули водохрещі); особливу увагу звертає на родинну обрядовість (народний – зав'язати пупа; весілля – умикнути дівчину; поховання – дзвони за душею) [26].
Спробу дати загальну уяву про річний цикл в Україні робить В.Т. Скуратівський у книзі «Український рік». Автор дає змогу ознайомитися з прислів'ями та приказками, багатьма зразками завбачень погоди, народними й релігійними святами та пов'язаними з ними обрядовими діями. Дослідник наголошує на тому, що «без знання народного календаря важко уявити духовний світ, характер, побут, мораль, культурний набуток нації», але ми мало знаємо про давні традиції попередніх поколінь, «не маючи спеціальних розвідок, мусимо збирати маленькими крихточками окремі свідчення в періодичній літературі чи послуговуватись експедиційними записами» [23, 6].
Похожие работы
... формується на теренах для суспільного і навіть особистого життя людини, а також в правовій, адміністративно-управлінській та державно-політичній сфері. На їх теренах формується офіційно-діловий стиль. Розділ 2. Аналіз застосування штампів, кліше, стандартів 2.1 Сприйняття газетних стереотипів у історичному аспекті Споживання інформації стало однією з первинних потреб сучасної людини ...
... уваги. 3. Вигуки-заповнювачі пауз. 4. Вигуки-прощання. 5. Вигуки-вибачення. 6. Вигуки-подяка. 7. Окремою групою є висловлення з іллокутивною силою привітання. Розділ ІІІ. Англійські вигуки та їх українські еквіваленти Проф. Бархударов Л. С. визначає переклад як “процес заміни мовленнєвого твору (тексту ) на одній мові мовленнєвим твором (текстом) на іншій мові при збереженні ...
... класи добиралися з однаковим складом і рівнем мовної підготовки учнів. Дослідження проводилося поетапно. На першому етапі (І семестр 2007-2008 рр.) вивчався стан проблеми збагачення мовлення молодших школярів фразеологізмами, різними за структурою та тематикою, в педагогічній теорії та практиці; здійснювався аналіз лінгвістичної літератури з обраної теми, визначалися вихідні позиції дослідження ...
... орфоепічних навичок: про збагачення, уточнення й активізацію словникового запасу школярів; про удосконалення граматичного ладу дитячого мовлення. 2.2 ДИФЕРЕНЦІЙОВАНА СИСТЕМА ТВОРЧИХ РОБІТ УЧНІВ ЯК ЗАСОБУ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ Наше дослідження тривало три роки (2005 – 2008 н. рр.). Проводилося воно базі 2 шкіл (с.Острів та с.Буцневе) у двох трет ...
0 комментариев