Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

Після смерті Владислава ІІ Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина-короля Владислава ІІІ (1434-1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389-1455) (Див. Додатки 2, 3). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Керувавши Польщею за малолітнього короля, регентська рада усю увагу звертала на зовнішні справи. Війни з Свидригайлом за Волинь і Поділля, з орденом і молдавським господарем заставляли поляків відволікатися від внутрішніх справ; а обрання в 1440 році Владислава ІІІ і королем Угорщини, підвело Польщу до війни зі страшними завойовниками – турками, які в свою чергу готували нанести останній удар Візантійській імперії, зайнявши вже весь Балканський півострів. Війна ця заставила Владислава ІІІ забути про те, що робилося в Польщі. Але він все ж робив деякі розпорядження щодо православного населення Польщі. При ньому в 1434 і 1435 роках були підтверджені ті обіцянки, які Ягайло дав в Едльському статуті руській землі. Обіцянка розповсюдити польське право і закони і на руські землі, вочевидь не виконувалось при Ягайлі.

Під час коронування Владислава ІІІ шляхта руських земель (Галицької Русі і Поділля) звернулись до короля з проханням втілити в життя дану його батьком обіцянку. Прохання було виконано і в руських землях Корони (Галичини і Поділля) – там було введено польський адміністративний устрій, польські суди, і більш того, місцева шляхта (поляки і руські) звільнялися від всіх повинностей і податків. Відома грамота Владислава ІІІ, видана 22 березня 1443 року, якою він урівнював руське духівництво „в свободі віри і правах” з польсько-католицьким. Всім православним церквам, єпископам і всім духовним особам король давав „тые вси права, водности, способы, звычаи и всякие свободы…такы иж, яковых в королевствах наших Поляском и в Венгерском вси костелы и их арцибискупове, бискупове, преложеные и иные особы костелные, звычаю Римское церкви, заживають и з них веселяться» [6,243]. Така увага до православного духівництва з боку короля пояснюється його сильним бажанням нав’язати руському народу церковну унію.

В 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі була проголошена унія церков західної і східної. Так як руська шляхта не прийняла Флорентійської унії, то ця грамота не мала ніякого практичного значення, але вона цікава в тому відношенні, що знайомить нас з фактичним положенням православної церкви в Польщі; в ній прямо говориться, що „церковь восточная” і її духівництво, із-за різної віри „первей...утисненье поносили” [6,245].

У 1440 році була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав ІІІ став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава ІІІ було протистояти турецькій експансії. В 1444 році на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Середин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов’язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточені короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 року Владислав ІІІ загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою. Польським королем став його молодший брат Казимир ІV Ягелончик (1427-1492) (див. додаток 2).

Царюючи в Польщі, Казимир ІV Ягелончик турбувався про інтереси Великого князівства Литовського і проводив в Вільно майже весь час. За його відсутності владу в Литві здійснював великокнязівська рада. Розв’язав він і польсько-литовський конфлікт в зв’язку з спірними землями, залишивши Волинь за Литвою, а Поділля за Польщею. Казимир ІV відсторонив Збігнева Олесницького і скористався правом короля призначати чиновників. Завдяки цьому, високі державні посади в королівській раді, зайняли вірні йому люди. У 1454 році король надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв’язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Головною в Цереквіцькому привілеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на сеймиках. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти, і оголосила, що в похід не рушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир ІV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один – для Великопольщі, другий – для Малопольщі. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут (див. додаток 4).

Цереквіцький привілей і Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Земські сеймики, про які йдеться у Цереквіцькому привілеї і в Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

Казимир старався бути справедливим і по відношенню до православних, за що і отримав назву справедливого і доброго. В 1456 році на Корчинському з’їзді він підтвердив населенню Галичини всі його права і привілеї і дав нові. Для попередження несправедливості по відношенню до церкви і православного духівництва він не раз приказував своїм смоленським намісникам не втручатися в духовні справи місцевого православного єпископа і не розбирати тих справ, які підлягають веденню єпископа. Жителям Вітебської області дав деякі права і привілеї, а обивателям землі Смоленської, за їх вірну і справедливу службу, обіцяв „християнства их греческого закону не рушити, налоги им на их веру не чинити, а в церковные земли и в воды не вступатися, також в монастыри и в отмерщины не вступатися” [3,610].

Крім наведених вище фактів, які розкривають відносини Казимира ІV до православних існує ще один акт. Це акт приєднання Бельзької землі в 1462 році до Польщі. Бельзька земля займала західну окраїну Волині, в 1396 році була віддана Ягелом в землеволодіння Земовіту, князю Мазовецькому, який колись змагався з Ягелом в отримані руки Ядвіги.

Земовіт та його діти володіли цією областю до 1462 року, коли помер бездітним представник цього роду – князь Владислав. Казимир за проханням поляків, приєднав Бельзьку землю до Корони, на умовах, які зазначались в акті. Він обіцяв захищати Бельзьких обивателей, за їх покірність і відданість, від всіх зовнішніх ворогів і внутрішніх настроїв, обіцяв не відчуждати від Бельзької землі жодної округи, підтверджуються всі особисті права обивателів цієї землі.

На правління Казимира ІV припадає війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. У 1440 році опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Пруський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного помор’я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. На початку 1454 року представники Пруського союзу звернулися у Кракові до Казимира ІV з проханням прийняти Пруссію під свою опіку. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони і водночас оголосив війну ордену. Орден виклик прийняв. Навесні 1454 року могло видаватися, що Польща виграє війну, але у вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам. То був результат військової відсталості Польщі.

Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 року підписали перемир’я. Але у липні 1459 року воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 році воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор’ї. А в 1463 році флот Гданська і Ельблонга, розгромили орденський флот. Війну вінчав Торунський мир 1466 року. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор’я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хеллинську і Міхаловську землі.

Торунський мир 1466 року був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор’я і статус морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного і господарського піднесення. Упродовж Тринацятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з’їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Наступним польським королем став Ян Ольбрехт (1492-1501) – син Казимира ІV. Новий король був дуже популярним серед польського рицарства і міщан. Він бажав зміцнити королівську владу, проте був змушений піти на нові поступки вищій знаті, аби дістати необхідні кошти для здійснення своїх заходів. Він не забув про польські інтереси на Півдні, а венеціанці доклали великих зусиль, щоб переконати його воювати з турками. Розуміючи, що потребує більше часу для підготовки своїх планів, Ян Ольбрехт прийняв пропозицію Баязида ІІ і в 1494 році уклав перемир’я, яке мало тривати до 1497 року. Плани відвоювання чорноморських портів і Кафи обговорювалися в 1494 року на з’їзді всіх Ягелонів у Левочі (Верхня Угорщина). Було ухвалено вжити необхідних заходів для зміцнення авторитету Владислава в Угорщині (брата Яна Ольбрехта), але під час обговорення кампанії проти турків виявилося, що між Польщею і Угорщиною є суперечності щодо статусу Молдавії. Угорщина вважала її своїм васалом, і ця обставина змусила Стефана Молдавського ставитися до Польщі з підозрою.

Ян Ольбрехт підготувався до походу на Чорноморське узбережжя і здійснив його у 1497 році. Литовці на чолі з великим Олександром (молодший син Казимира Ягельна, брат Яна Ольбрехта) влаштували власний похід. На жаль, усе закінчилося катастрофою. Все ще не зрозуміло, що спонукало Стефана Молдавського поставитися до поляків вороже, тільки-но вони ступили на молдавську землю. Замість того, щоб битися з турками, польське військо безуспішно облягло столицю Стефана Сучаву. Коли за дипломатичного втручання Владислава Угорського було укладено перемир’я і польське військо відходило через провінцію Буковину, на нього напали війська Стефана, які завдали йому серйозної поразки. Поляків урятувала допомога, що її надіслав великий князь Олександр, але весь похід польських і литовських військ закінчився провалом. Турки помстилися, двічі вдершись до Польщі та спустошивши країну аж до Львова, Самбора, Сянок та Пшеворська. Яну Ольбрехту довелось укласти оборонний союз із Угорщиною та змиритися зі Стефаном Молдавським. Він відмовився взяти участь у хрестовому поході, організованому для допомоги венеціанцям у їхній війні з турками (1499 року), і розпочав переговори про перемир’я, яке було укладене у 1500 році.

Таким чином, розглянувши внутрішню і зовнішню політику Ягелонів в Польщі ми можемо сказати, що всі вони намагалися укріпити королівську владу, позбавити можновладців якомога більше прав і привілеїв, видаючи таким чином окремі статути і привілеї; а також наділяли шляхту більшими правами. Вони намагалися вести помірковану політику щодо православного населення сусідніх земель. І головною метою їхньої політики було здобуття міжнародного авторитету Польщі та посилення її впливу на Балканах.