Липня 1015 р. князь Володимир помирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами

15 липня 1015 р. князь Володимир помирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами.

Часи Ярослава Мудрого (1019-1054) – період найвищого розвитку Київської держави. Вона відігравала важливу роль у міжнародній політиці. У 1030-1031 рр. Ярослав відвоював захоплені Польщею червленські міста в Забужжі. Унаслідок походів на північ приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв. 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам. Усе ж у зовнішній політиці Ярослав Мудрий надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами, підкріплюючи їх династій ними шлюбами.

Сам він був одружений з Інгігердою – дочкою норвезького короля Ольфа, а другим шлюбом – з Анною, дочкою візантійського імператора. Дочка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха І. Друга дочка Ярослава Мудрого стала дружиною норвезького короля Гаральда Сміливого, а третя, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія. Три сини – Ізяслав, Святослав та Всеволод – були одружені відповідно із сестрою польського короля Казімира, онука німецького цісаря Генріха ІІ і дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Активні дипломатичні відносини мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часи воєнних дій 1030-1031 і 1040-1043 рр. Сторони вважали, що їх відносини будуть взаємовигідні – Русь прагнула мати союзника в боротьбі проти Візантії, Германія в особі Генріха ІІІ хотіла скористатися військовою підтримкою Русі в зовнішньополітичних акціях.

На схилі літ князь поділив Київську Русь між п’ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Древлянську землю з Туровом та Новгородом із Псковом; Святослав – Чернігів, Муромі Тьмуторокань; Ігор – Володимир-Волинський; Всеволод – Переяслав, Суздаль і Ростов; В’ячеслав – Смоленськ. Ярослав увів принцип сеньйорату. Сини князя, які на досягли князівства, називалися “ізгоями”, їх позбавляли права на землю. Система сеньйорату була однією з причин міжусобиць, ослаблення і , зрештою розпаду держави.

Після смерті Ярослава Ізяслав (1054-1078) намагався поширити свою владу і на деякі землі братів. Він зайняв Володимир-Волинський після смерті Ігоря (1060 р.), а також Полоцьк (1067 р.), Отже усі землі на правому березі Дніпра були під його владою. Поразка, завдвнв половцями у 1068 р., викликала повстання киян проти Ізяслава. Вони вибрали собі за князя Всеволода, який перед тим був ув’язнений, Ізяслав мусів тікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Хороброго. Ізяслав усе-таки повернув Київ, але грабіжництво союзників і помста князя киянам викликала нові заворушення. Крім того, Ізяслав посварився з братами і в 1073 р. мусив удруге втікати до Польщі і подався дальше у Європу шукати допомоги.

В цей час у Києві правив колишній чернігівський князь Святослав ІІ (1073-1076). Після його смерті Ізяслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві (1076-1077), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославовичами.

Останній Ярославич на київському престолі – Всеволод І (1078-1093) об’єднав головні землі Київської Русі.

Після Всеволода Святополк ІІ (1093-1113) увесь час вів боротьбу з половцями. У цій боротьбі йому допомагав Володимир Мономах, переяславський князь, під проводом якого було здобуто перемоги над половцями у 1105-1111 рр.

Володимир Мономах (1113-1125) головну увагу приділяв зміцненню політичноїб єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади майже усіма князями. Здійснив переможні походи на половців у 1103, 1107 та 1111 рр.

Володимир Мономах підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою. Син Мономаха Мстислав був одружений зі шведською королівною, а його дочки знайшли чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі взаємини мав Володимир із Візантією.

Із смертю Мономаха зовнішня політика перестає бути найвищим пріоритетом у державному житті. Найстарший син Мстислав І (1125-1132) отримав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до братів. Він прогнав половців з українських степіва. Мстислав підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений зі шведською королівною, а дочок видав заміж за королів Угорщини, Данії, Норвегії.

Після смерті Мстислава І Київська держава розпалась на кілька окремих князівств.

Феодальна роздробленість Русі змінила характер її зовнішньої політики. Єдиній зовнішній політиці наступив кінець. Кожне князівство проводило політику, вигідну тільки йому і часто невигідну для країни загалом. Водночас залишаються і спільні для всіх князівств методи ведення міжнародної політики. Русь продовжує виступати як значна міжнародна сила в Європі.

У часи феодальної роздробленості, підтримуючи з Візантією дружні відносини, Київська Русь однак намагається звільнитися з-під надмірної опіки Візантії., насамперед церковної, що здійснюється через митрополитів-греків. Політичні мотиви переплітаються з теологічними, творячи складну палітру русько-візантійських відносин.

Важливим є відносини українських князівств з Польщею. Польщі був потрібний союзник у боротьбі проти Німеччини. Водночас Польща не відмовлялася загарбати руські землі, які ослабли внаслідок міжусобної війни. До Польщі тяжіли Волинське і Чернігівське князівство. Поляки брали участь у поході чернігівського князя на Галич 1144 р., дочка чернігівського князя Всеволода вийшла заміж за сина польського короля. У великих київських князів були також добрі відносини з Польщею. Син Ізяслава одружився із сестрою Болеславовичів, а Мешко ІІІ взяв за дружину Євдокію Ізяславівну. Наприкінці ХІІ ст. намітився поворот Галича до Польщі. Завдяки цьому галицько-волинсько-польські відносини, не дивлячись на окремі конфлікти, були союзницькими. Ярослав Осьмомисл використовував поляків у конфлікті із сином Володимиром. Міцні зв’язки з польським королем Казімиром ІІ мало і Чернігівське князівство. Відомі і спільні походи польсько-українських князів проти ятвягів. Ці факти свідчать про те, що у ХІІ ст.. відносини між українськими князівствами і Польщею були досить тісними.

Чесько-українські відносини були дружніми. Насамперед це стосується Волині. Ще 1123 р., відстоюючи свої права на Волинь, князь Святослав Ярополчин, крім польських та угорських використовував і чеські наймані війська, які неодноразово брали участь у міжусобицях на Русі. У 30-70-ті рр.. Галицький князь Осмомисл був в анти візантійській коаліції разом з чехами. Чеський князь Володислав повертався із христового походу з Візантії через Київ і мав політичні контакти з великим київським князем.

Криза Візантійської імперії і утворення другого Болгарського царства сприяли зміцненню відносин між болгарами і українцями. Це проявилося при Асені ІІ, який в1207 р. знайшов притулок у Галичі. Тоді ж руські війська перебували у складі болгарських. Русь-Україна також брала участь в угорській війні через Сербію і сприяла боротьбі за самостійність Сербії і Болгарії.

Відносини із Угорщиною мали досить складний характер. Спочатку Угорщина допомагала відокремленню Галичини і Волині, згодом, боячись зміцнення Галицького князівства, підтримувала Волинь. Мадяри також були зацікавленні у сильному союзнику проти Візантії. У 1145-1146 рр. король Геза ІІ скріплює цей союз шлюбом із Єфросинією Мстиславівною, але в конфлікті між Галичиною і Волинню угорські війська несподівано повернулись назад: угорці брали участь у поході волинського війська на Київ. Відомо не менше шести походів на Русь. 1152 р. відбувся похід на Галичину, який закінчився для неї невдало. Загалом у Галичині з Угорщиною склалися дружні зв’язки, які ускладнилися після 1118 р., коли Угорщина вступила в боротьбу за Галич.

У ХІІ ст. відбувся рішучий перелом у русько-половецьких відносинах. Ще Мономах зробив багато для того, щоб це плем’я не було ворожим для Київської Русі. Для цього укладалися династичні шлюби. 1116 р. відбувся переможний похід руських князів на Дінець, під час якого було зруйновано ряд половецьких міст і половці відкотились далеко в степи. Після смерті Мономаха половці зробили спробу напасти на Київську Русь, але були розбиті. 1129 р. Мстислав їх далеко за Дон, Волгу та Яїк, однак боротьба з ними продовжувалася протягом усього ХІІ ст.. Половці використовувалися і в міжусобних війнах. Велику поразку вони потерпіли від об’єднаних сил князів 1184 р., але тільки у 1190 р. ця боротьба закінчилася остаточною перемогою русичів.

Відносини з половецьким степом – одна з найскладніших ланок зовнішньої політики України. Київська Русь зуміла у важкій воєнно-дипломатичній боротьбі втримати лісостеповий кордон аж до монголо-татарської навали.

Битва на Калці з монголо-татарами 1223р. закінчилась поразкою союзників. Вона негативно вплинула н і на зовнішньо-політичне становище Київської Русі. Однак це не згуртувало князів, не змусило їх вжити заходів для оборони країни. У 1239 р. татари знову появилися на Україні і захопили ряд князівств. Із захопленням Києва у 1240 р. Україна потрапила у залежність до татар.

Аналізуючи міжнародні відносини Київської Русі, потрібно коротко зупинитися на її зовнішньополітичних та культурних зв’язках. Слов’янські племена розселилися на берегах Дніпра та його приток – зручних шляхах сполучення. Розвиток торгівлі сприяв розробці природних багатств зайнятої східними слов’янами смуги Руської рівнини, що давала їм досить щедрий та різноманітний матеріал для зовнішньої торгівлі. З того часу хутро, мед, віск, ліс стали головними статтями вивозу Київської Русі.

Успіхами зовнішньої торгівлі сприяли не тільки внутрішні, природні фактори, а й зовнішні обставини, однією з яких була наявність хозарських племен, що розселилися в степах між Доном і Дніпром у УІІ ст. Вони разом з волзькими болгарами стали посередниками торгового обміну між Балтійським північним краєм та арабським Сходом приблизно з половини УІІ ст.. Підкоривши східних слов’ян, позбавивши їх зовнішньої незалежності, хозари разом з тим дали можливість слов’янам виходити на чорноморські та каспійські ринки. Під заступництвом хазар по річках йшла жвава торгівля з Придніпров’ям, про що свідчать історичні документи. Руські купці привозили доля продажу свої товари до Чорного моря, в грецькі міста, де візантійський імператор брав з них десятину (торгове мито), купці по Дону і Волзі спускалися до хазарської столиці, де поводир-хозар брав з них також десятину, входили у Каспійське море, проникали на верблюдах до Багдада. В історичних літописах є дані про те, що у УІІІ ст. виникла і розвивалася торгівля дніпровських слов’ян із хазарським та арабським Сходом.

Наслідком успіхів східної торгівлі слов’ян стало виникнення стародавніх торгових міст у Русі. З політичної сторони виникнення укріплених міст і поселень довкола них, так званих торговельних округів, знаменувало поступове формування Київського князівства як певного державного політичного утворення. Адже місто було центром не лише торгівлі, а й ремесла, релігії та культури.

У ІУ-Х ст. Київ зав’язував торговельні відносини з Візантією, арабським Сходом, із чорноморськими, азовськими та китайськими ринками. Крім того, Київ був найважливішим оборонним пунктом.

Для ведення торгівлі треба було мати безпечні кордони і відкриті торговельні шляхи по степових річках, здійснювати час від часу збройний тиск насаді ринки заради отримання вигідних торговельних умов. Цього можна було досягти тільки об’єднаними зусиллями усіх східних слов’янських племен, причому в окремих випадках через насильницьке підкорення тих, хто не бажав добровільно підтримувати київських князів. Київське князівство через географічні, торговельно-економічні чинники почало виконувати роль економічного та політичного центру слов’ян, виступаючи виразником їх інтересів. Ці спільні інтереси зумовили як внутрішню, так і зовнішню політику перших руських князів. Кордони руської держави в ХІ-ХІІ ст. свідчать про те , що вона була не племінним і не етнічним, а політико державним утворенням.

У внутрішній економічній політиці головною сферою діяльності князівської адміністрації було збирання податків у вигляді данини. Данина у підвладних Київському князівству країн, з інших князівств стягувалася здебільшого натурою. Вона збиралася, як правило, двома шляхами: або підвладні князівства привозили її до Києва (повозом), або київські князі самі збирали цю данину по інших князівствах. Київські князі споряджали по Дніпру торговельні каравани човнів, які відправлялись у Константинополь для торгівлі там зібраною даниною (вироби лісових промислів, хутро, мед, віск). Згідно з договором між грецьким імператором Цімісхієм та київським князем Святославом, руські люди мали право привозити в Грецію для продажу хліб. Головними торговцями були київський князь та його бояри. До торговельних караванів дуже часто приєднувалися в дорозі човни простих купців з тим, щоб під охороною князівського конвою досягти світових ринків.

Київ як центр політичного і господарського життя Руської землі своїми заморськими торговими оборотами підтримував також судовий промисел слов’янського населення усього Дніпровського басейну. Данина була тією основою, яка відзначала і зовнішню економічну діяльність перших руських князів. Ця діяльність в узагальненому вигляді мала щонайменше дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону та підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. Військові походи руських князів у Візантію та інші держави значною мірою були зумовлені прагнення Київської Русі підтримати або відновити перервані через різні причини торговельні відносини. Як правило, такі заходи завершувалися підписанням договорів про щорічні торгівельні зносини Русі з певною державою або містом.

Про характер зовнішньополітичних зв’язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити на основі історичних свідчень, до яких належать насамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи (“Руська правда”).

Головною формою покарання за різні порушення в Київські Русі виступали грошові штрафи. В обігу були куни або гривни кун. Гривна кун – це зливок срібла ½ фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до ХІУ ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 реданам, це хутрові грошові одиниці. Одночасно з “хутровими” грошима в обігу перебували і металеві гроші інших країн. Власні металеві (срібні) монети у стародавній Русі почали карбувати при князювання Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювалися і хутром, і металевими грошима, і досить часто двома валютами.

Окрім суто зовнішньої торгівлі, у Київській Русі значного поширення набули торговельні операції в кредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.

Помітну роль у житті Київської Русі, зокрема у формуванні її державної символіки, розвитку культури, відіграла Візантія. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й у військовій організації Київської держави, будові укріплень, флоту. Візантійським впливом позначені також архітектура, малярство-іконопис, монументальний живопис, книжкова мініатюра, мозаїка. І все ж не можна зводити культуру Київської Русі тільки до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю. Культура докиївської та київської князівської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала вплив культур Переднього Сходу та Греції. Крім цього, ця культура була пов’язана з культурами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Північного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-слов’янської спільності, культура Русі усе ж становила певну автохтонність, хоча була досить відкрита усім впливам і взаємодіям.

Таким чином, з ІХ ст.. до 30-х років ХІІ ст. Київська-Русь Україна як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий різноманітними подіями та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була рання феодальна монархія з центром у Києві. Вона висунулась на провідні позиції в Європі й була вшанована тогочасними найрозвинутішими країнами.