Квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, де присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського

29 квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, де присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського.

2.     Міждержавні зв’язки гетьманського уряду

Уряд П.Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини (Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Також до Української держави увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Розв’язано було територіальний спір із Донецьким урядом – до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці Гетьманату Крим виявив бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. Хоча входження півострова юридично було оформлено, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилась через загострення військо-політичної ситуації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем, пов’язаних з українськими землями Бессарабії окупованими Румунією. Розроблялись проекти входження Кубані до складу Української держави.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представництв розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василько, а з 20 травня його замінив Д.Дорошенко.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави: 1) Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2) Розв’язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами; 3) Встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка втім, тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб’єктами колишньої імперії. З деяким з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не викликало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч – територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу виростали інтереси “третіх” держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини України з Раднаркомом. Брестський мирний договір зобов’язував більшовицьку Росію якнайшвидше підписати договір з Україною, що створило можливість стабілізувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання повернення біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще 30 березня 1918 р. уряд УНР запропонував Радянській Росії розпочати мирні переговори. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П.Скоропадський.

22 травня 1918 р. для ведення переговорів з Москви прибула делегація в кількості біля 40 осіб. Очолював її Раковський і його заступник Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником – І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький. Переговори велися двома мовами за допомогою перекладачів. Обговорювалися питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв’язку, обміну полоненими, економічних та культурних відносин. Надзвичайно гостро стояло питання про кордон, українське населення, яке проживало компактно у прикордонних з Україною російських губерніях, ставило питання приєднання цих територій до України.

12 червня було підписано попередній мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнавала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах. Встановлювалися умови повернення біженців і місця переходу ними кордону. Було відкрито українське представництво в Москві та Петрограді, 30 консульських представництв у різних містах Росії, які займалися питаннями біженців в Україну.

Більшовицька делегація всіляко затягувала переговори і займалася комуністичною та антиукраїнською пропагандою. Відмовилася визнавати право України на території, на яких проживало автохтонне українське населення. Більшовицька делегація потай налагодила зв’язки з Українським національно-державним союзом, який готував повстання проти гетьманського уряду, звернувся про допомогу до більшовиків. З російської сторони їх вели Х.Чаковський та Д.Мануїльський, а з іншого, - В.Винниченко та М.Шаповал.