Травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир’я

21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир’я.

У середині 1649 р. польсько-українські відносини набули нової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили і головні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною Богдана Хмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів, що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційної татарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо. Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.

 Український гетьман змушений був піти на переговори із шляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.

На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:

-        зберегти давні вольності козаків;

-        визнати козацьку територію у таких межах почавши від Дністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територію мала бути амністія польського уряду;

-        скасувати унію, руське духівництво повинно користуватися всіма вольностями так само, як духівництво римської віри;

-        всі посади земські, городські і міські по всіх воєводствах у королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецької віри;

-        всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького мають бути скасовані;

-        щоб духівництва римської віри в Києві не було й київського єпископа;

-           король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цих вимог.

 8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з’являтися коронні війська.

Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави – Гетьманщини.

В Україні посади повинні були займати тільки особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося для розв’язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місце сенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.

Зборівський договір частково забезпечував права та привілеї козацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьох воєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, що поверталися на Україну.

Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649 р., підлягали ратифікації на сеймі.

Однак зразу після підписання Зборівського договору Україною прокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир, також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр. військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.

Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.

 Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількість реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тільки на Київське воєводство.

Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Б.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськими військами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківського договору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України, послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створення антипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом, Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв’язок із Росією.

У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів – Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.

Польське посольство не мало успіху – Б.Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу” полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”. Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночас дипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти Речі Посполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.

Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою, то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писав Б.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.

Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.

Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшина намагалася використати усі канали для налагодження з нею зв’язків. 11 липня цього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався від Яреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи Никифора Плещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.

Прочитавши звернення Б.Хмельницького, Олексій Михайлович доручив Н.Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Росія не виступить на боці Польші. Наприкінці липня 1648 р. Т.Милков, посланець хотзимирського воєводи С.Волховського, прибув у похідний табір під Янушполем як перший офіційний представник російського уряду. Він запевнив гетьмана у доброзичливому ставленні свого уряду до українського народу.

Під час перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Під час розмови з патріархом Пасієм Б.Хмельницький вирішив уповноважити його просити підтримки в російського царя.

Уже 8 лютого 1649 р. царському гінцю Василю Михайловичу гетьман вручив у Переяславі лист до Олексія Михайловича, в якому, зокрема, писав про віроломство польських шляхтичів і просив Олексія Михайловича підтримки у боротьбі проти польської шляхти.

Перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським вирушило на Україну 16 березня 1649 р.

З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між Унковським і Б.Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Якубовича Вишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.

Перед цим посланці Б.Хмельницького побували на Дону. Вони просили допомоги в боротьбі з польською шляхтою. Хоча царя донські козаки запевняли, що вони без царя наказу допомоги дати не можуть, російський посол в Україні весною 1649 р. повідомляв свій уряд про інше, що донські козаки допомагають Війську Запорізькому.

Про активну участь представників донської вольниці у спільних походах разом з українськими повстанцями проти польської шляхти свідчить і “Реєстр Війська Запорожского после Зборовского договора”, куди вписано велику кількість донських побратимів запорожців.

Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася до війни з українськими повстанцями, Б.Хмельницький знову звернувся до царя Олексія Михайловича. Уповноважений послом від козаків до Москви поїхав чигиринський полковник Федір Вишняк, який просив царя про допомогу в боротьбі проти Польщі.

До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка, входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюх гетьманський Островський, “да людей с ними пять человек”.

Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького – “лошадь да лук турской”, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.

На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.

У зв’язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об’єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.

8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. – очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. – на чалі з військовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. – на чолі з К.Бурляєвим і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.

Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак, оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолали Б.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то цар вирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росією незалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земського собору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією у практичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін і Б.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші дні гетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало було зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чого посли вручили грамоту клейноди – корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковник І.Богун, Уманський та Брацлавські полки.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13); про 60 тисячний козацький реєстр (ст.. 2); про права православної шляхти (с. 3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); про вільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринського староства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царським урядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); про збереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільні дії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст.14).

Більшість статей отримали схвалення царя і бояр. Остаточне рішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав і вольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманом Чигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своє відображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.

Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави.

Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проекту договору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.

Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману і козацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо” йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом. Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницьким як протекторат – популярна у середньовічній Європі формула залежності, коли одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювала контроль на її політикою.

Щоб зрівняти становище, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, що царські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте в дипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшини вимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразок тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російські посли відхилили.

Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції (П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”, яку привезли із собою посли.

Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присяги вписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явно не до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягу частина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив’янському і Полтавському полках козаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.

Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союз невдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він став обґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже, заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін “возз’єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправності партнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цих відносин.

Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях” 1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність станового поділу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини.

За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України, цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначались тільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм і Галич” – з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.

З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецького уряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дуже сприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початок війни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складність обстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Україні завершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, було убезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалося уникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дій проти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків з Трансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції проти Польщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілював курс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводив активну зовнішньополітичну діяльність.

Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стає розходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вже весною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із Річчю Посполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальний гетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв свою підступність – він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і не довіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.

Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції у поведінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він добивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер у Чигирині.

Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман не поспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх, прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.

Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії та Трансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильними залишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахія перебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький в оцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвело до укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однак гетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часом відбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому з Трансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).

Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахування інтересів України, був підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії і порушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того – для об’єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України – короля шведського Карла-Густава.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнання своїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні.

Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією. Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодо України. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзу й залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії (негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічних завдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чи весною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні були без відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомога Швеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир’я з ворогами Карла. Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов’язання не допомагати ворогам України, а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішав визнавати незалежність України, обминав питання про входження західноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільше клопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманський уряд.

Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразу поставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, але цілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з - іншого.

Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн – учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, із підписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новою проблемою – можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царською політикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдяки козацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов’язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти.. Також кожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.

Ланкою, що мла об’єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзивіллю Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата Богуслава Радзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородський Юрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожак Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7 вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов’язувалися боронити один від одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.

У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити окупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України. Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на проти турецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, що б мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.

Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіозним задумам.

Виникнення козацької держави на Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило в Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, - вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусив королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українських вольностей”.

Міжнародні зв’язки України після смерті Б.Хмельницького

Смерть Б.Хмельницького дуже сильно вплинула на державне становище України. Реакція Війська Запорізького на Віденський договір між Росією та Польщею, який обмежував права і вольності українського народу, змусив царський уряд серйозно проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні та довкола неї, змінити свою стратегію і тактику. Було взято курс на пошуки опори козацької старшини з метою змінити з її допомогою внутрішню ситуацію.

Активізація цього курсу почалася після смерті великого гетьмана. У цей час цар і бояри визнали слушним для зміцнення своїх позицій в Україні, розгортання наступу на суверенітет козацької держави. В Україну було відправлено два корпуси російського війська – князя Романдовського з Бєлгорода та Шереметьєва з Борисова. На Запоріжжя відправився з конкретними інструкціями князь Трубецькой.

Генеральна рада козацької старшини, висловлюючи волю Війська Запорізького, вручила булаву Івану Виговському без дозволу царя Олександра Михайловича. Такий виявив незалежності Війська Запорізького змусив царський уряд нав’язати Україні нові статті договору. У них, зокрема, йшлося про обмеження війська до 40 тисяч, про вислання царських воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук. Крім того ставилося питання про передачу царській владі Старого Бихова, який “піддався” Хмельницькому.

Коли цей крок став відомий в Україні, то піднялася широка хвиля протестів і обурення в середовищі козацтва, що вбачала в цьому кроці Олександра Михайловича серйозний замах на основу тієї Української держави, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.

Коли на ново скликаній Раді в жовтні 1657 р. Виговський, розтлумачивши її учасникам суть пропозицій Москви і заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву, йому повернули гетьманські реалії, обіцяючи одностайну підтримку свого війська в боротьбі за давні права та вольності України. У 1657 р. І.Виговський оформляє договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішньополітичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалось все більш зростаюча політична незалежність України.

 Ці події зміцнили царя в думці про те, що підкорити козацтво можна, тільки розколовши його лави. Не визнаючи з початку Виговського гетьманом, Олексій Михайлович через свого воєводу Романдовського вів таємні зносини із Запорізькою Січчю, обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана і гетьманською булавою; агенти царя сіяли недовіру і ворожнечу між реєстровиками і запоріжцями. Московські воєводи почали усувати неугодну їм козацьку старшину, розсилаючи по Україні підбурювальні листи.

Трагедія братовбивчої війни, боротьба з повстанським полковником Пушкарем і кошовим Барабашем.

Незабаром відносини з Москвою І.Скоропадський розірвав і сповісти про це Європейські країни, як уже говорилось він відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв’язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. У Гадячі 16 вересня 1658 р. він підписав договір з представниками польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їм автономії ( за зразком Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого Князівства Руського. Українці помагалися, щоб до його складу входили також західні українські землі – воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, Пінський і Мстиславським повіти, а також хотіли зберегти чисельність князівського війська у кількості 60 тисяч (окрім найманого). Польська сторона усі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.

Гадяцький трактат 1658 р. був розроблений у гетьманській канцелярії І.Виговського при вирішальній участі воєводи, дипломата, високоосвіченої людини свого часу Юрія Немировича. Згідно з цим документом, Україна розривала союз із Росією і на федеративних засадах, у вигляді Великого Князівства Руського, входила до складу Речі Посполитої, яка мала складатись з трьох вільних республік (власне Польської, Литовської та Руської). Спільний для всіх король мав обиратися трьома народами, а гетьман ставав безпосереднім військовим і цивільним правителем України. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, і якого затверджує король. Податки і прибутки мали залишатися у князівстві, де передбачалося існування власної скарбниці, монетного двору, війська, утворення генерального трибуналу. Землеволодіння, становий поділ перебували у руках гетьмана. Гарантувалося збереження традицій прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалася до шляхетного стану. Без дозволу українського уряду коронне військо не мало права входити на територію князівства. Православне духовенство отримало політичні права на рівні з римо-католицьким, а також право безперешкодно будувати церкви, монастирі, відкривати нижчі школи, шпиталі, повертати маєтки, а унія значно обмежувалася територією, де вона вже існувала.

Передбачалося відкриття двох академій (Київська повинна була мати ті самі права, що і Краківська), де б навчалися і викладали люди грецької віри; заснування колегіумів – “скільки буде потрібно”; відкриття друкарень тощо.

Ще до свого підписання в 1659 р. Гадяцького договору Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в Порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Після Гадяцької ради Виговський не хотів більше коритися Москві покликав собі на допомогу хана Махмет-Гірея. Почувши про Гадяцькі пакти зложені на раді, московський уряд наказав князю Трубецькому зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромадовського і рушив на Конотоп де 27 червня 1659 р. зазнав нищівної поразки від козацького війська на чолі з Виговським.

Тим часом в травні 1659 р. у Варшаві зібрався сейм на який приїхали і козацькі посли Великого князівства Руського – усього 200 осіб, на чолі якого стояли: Юрій Немирич і Прокіп Верещак. Врешті Гадяцькі пакти були затверджені і 22 травня 1659 р. на урочистих зборах Сенату присягнули на них польський король, арцибискуп Гнізненський, біскуп Віленський, гетьман коронний, литовський гетьман, канцлери, маршалки, київський митрополит і всі посли Великого Князівства Руського.

Гадяцький договір викликав надзвичайне обурення серед широких народних мас України, і тому не набув реальної сили. Один із авторів договору гетьман І.Виговський змушений був у жовтні 1659 р. скликав в Германівні Генеральну Раду і зрікається гетьманської влади. Сам подається до Польщі, де дістає посаду барського старости, потім Київського воєводи, а ще пізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664 р. неподалік Манявського скиту на Галичині. Внутрішнім заворушення в Україні скористалась Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну.

Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького (1659-1653), чого висунула старшина анти польського напряму, яка схилялася до союзу з Москвою. Насамперед Юрій Хмельницький (1659-1663) та старшина хотіла налагодити стосунки з Москвою та добитися прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусії, свободи дипломатичних стосунків, заборону воєводам втручатися у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так званих Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знов обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 р. Юрій приймає замість Жердицьких статей – нібито статті Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 р. Справжні статті в Москві були кардинально перероблені та доповненні, в них було проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського – Московському патріархату (про це в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Згідно з Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися в усіх найбільших містах. Козакам заборонялося вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу Московського царя (стаття 14-а. Послів і гінців з інших держав гетьманові не приймати, а відсилати до царя.). Не дозволялося без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. До статті 6-ї цар зробив істотний допис: після обрання нового гетьмана їздити йому до царя на поклон і вручення булави, хоругви і жалуваної грамоти на гетьманство. Козацькі залоги мали вийти з Білої Русі. Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.

До запропонованих Ю.Хмельницьким статей про політичне і правове становище України цар додав ще 19 своїх: про готовність козацького війська виступити на війну за вказівкою царя; гетьманові бути навіки відданим і вірним його величності; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані бути московським воєводам із ратними людьми для оборони від ворога. Стаття 10 встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на розрив союзу України з Росією. Проте і цей договір не був запроваджений в життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

У 1660 р. між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновим, що на Волині вони потрапляють в польське оточення. Після розгрому Ю.Хмельницький згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званий Слободищенський (інша назва Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору, але без “Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславської угоди 1654 р. та розривом союзу з Москвою – фактично Україна дістала автономію. Але на той час влада гетьман поширювалася лише на Правобережжя.

За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави, що привело до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської та московської орієнтації. Після зречення 1663 р. Ю.Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала собі гетьмана окремо від Правобережної.

Гетьман Правобережжя П.Тетеря (1663-1665) проводи пропольську політику. Наступник Тетері П.Дорошенко (1665-1676) дотримувався інших поглядів – основою його політики було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу. Межами української території він відзначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході Севськ і Путивль. Лівобережний гетьман І.Брюховецький проводив зовсім іншу політику. У вересні 1665 р. Брюховецький поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімум автономію України; усі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україні поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо. Воєводи із залогами розміщалися в усіх більших містах Лівобережжя. Гетьман не мав права вести які не будь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався Московським патріархатом. В обмін на ці поступки, викладені у форми грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і... “московську дівку” в дружини. Народ гнівно зреагував на дії московської адміністрації. Духовенство заявило що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову і старшинська опозиція.

 Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччино йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени кримський хан надав значну допомогу, прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. На нього напав Дорошенко з татарами й ущент розбив карателів під Брацлавом.

Для виснаженої Польщі це було страшним ударом. Вона змушена була укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Згідно з угодою Польща віддає Москві Смоленськ та Сіверську землю і визнає право Москви на Лівобережжя. Київ з Околицями до 1669 р. мав перейти до Російської імперії Польщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. Землі війська Запорізького проголошувалися під спільним управлінням та слугували буферною зоною проти нападу татар. Усе це викликало страшне обурення в Україні, почалося повстання.

Восени 1667 р. українське військо кількістю 24 тисячі чоловік та з кількома десятками тисяч татар під проводом Дорошенка оточує польську армію біля Підгайців на Галичині. Та в той час запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на Перекоп і Дорошенкові союзники укладають з поляками сепаратний мир. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко з військом переходить на Лівобережжя. Перед тим в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання. Брюховецький також звернувся до Порти і Криму, за допомогою яких очистив все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжені і Чернігові. Однак з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Гетьман заарештував посланців, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького вбили власні козаки. Сам Дорошенко проголошує себе гетьманом усієї України. Того ж таки 1668 р. він скликає Раду, де складає умови турецького протекторату: звільнення України від Вісли до Путивля.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік ХІУ намагався через свого варшавського посла встановити контакт з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем. Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна – з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували дотримуватися умов Андрусівської угоди – залишитися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

 Закріпити успіху Дорошенко не зміг. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (1668-1672). Полишений на власні сили Дорошенком Многогрішний піддався на намови прихильників Москви в першу чергу архієпископа Лазаря Барановича вступив в переговори з представниками Москви. У Новгороді Сіверському рада старшин обрала Многогрішного “сіверським” гетьманом. У січні 1669 р. делегація Многогрішного у Москві висловила бажання Лівобережжя приєднатися до Москви, хоч деякі полки трималися Дорошенка ще рік. 1669 р. між лівобережним гетьманом Дем’яном Многогрішним і російським царем було укладено нові договорні статті.

Глухівські статті хоч і поступалися Березневим статтям Хмельницького, проте до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної). Складалися з вони з 27 основних та 12 додаткових пунктів: московські воєводи мали залишитися тільки в п’яти містах – Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі, але без права втручатися в місцеві справи; податки теж мали збирати представники гетьмана. Реєстрове військо становило 30 тисяч і отримувало певну платню з місцевих коштів. До них доручався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліцій ними функціями – здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялося підтримувати зносини з іншими державами. Українцям було суворо заборонено ввозити до Московії на продаж горілку і тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Дорошенко спочатку не визнав Многогрішного гетьманом, але згодом нав’язав з ним дружні стосунки. Між двома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину. Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта їх зустріла прихильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернуся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 р. Але поляки відбулися “самими лише компліментами”. Вони воліли укласти наваго вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його пристиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Рязіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина і Крим. Перше посольство до Константинополя Дорошенко вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були змушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом Дорошенко почав готувати договір про постійні зв’язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Б.Хмельницького: Українська Держава мала дістати територію від Перемишля до Путивлю; за Запорізьким Військом залишалося право свобідно обирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, посли також мають володіти цією мовою; турки не будуть ставити в Україні мечеті, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не будуть укладати миру без згоди України. Султан Мухам мед погодився на деякі з цих пунктів, а саме – на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. І навесні 1672 р. між Правобережною Україною і Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, і восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічну змушена була виплачувати солідну контрибуцію Туреччині – 22 тисяч злотих. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верств народу. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися важкою ситуацією для Польщі та розпочинає війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро до них приєдналися Канівський та Черкаський полки. В 1675 р. Петро Дорошенко вирішує зректися і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодовського, як хотів Московський цар.

За гетьмана Івана Самойловича (1672-1686) більшість договірних статей продиктував цар. Зокрема, кількість реєстрових козаків зменшено до 20 тисяч. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об’єднати його з лівим під своїм керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею, турки ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилось на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши до них Дорошенка. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарським союзником. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки і в 1676 р. був засланий до Москви.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 р. проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники – Московія, Польща, Крим і Туреччина – взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини. Московія з Польщею 1678 р. уклали між собою Андрусівське договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж утримала викуп у сумі 200 тис. карб. Московія з Кримом 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну і середню Київщину. Цей регіон мав залишитися безлюдним і нейтральним.

У 1681 р. турки в Кам’янець-Подільському стратили Ю.Хмельницького. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдавському господареві Івану Дуді. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками і поступово їх витіснила з Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля і Київщини. Дільний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 р. 5 тис. козаків допомагала королеві визволяти від турківської облоги Відень.

Але поляки дуже були зацікавленні в підписанні “вічного миру” з Москвою. Ще в 1683 р. вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусеві. Цьому всіма силами опирався Самойлович. На першому етапі переговорів йому вдавалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте в 1686 р. “вічний мир” було підписано у Москві.

Умови миру не враховували інтереси України. Польща назавжди зрікалася Правобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов’язалися поки що не заселяти середньої Київщини. Був створений союз проти Туреччини й Криму.

В останні роки свого гетьманування Самойлович почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти турецьку, а разом з тим антикримську коаліцію, так звану “Священну Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі коаліції, він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль оточували б московські володіння. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 р “вічного миру” між Польщею та Москвою його плани створення незалежної держави стали примарними. В 1687 р. починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мусили вдарити по Туреччині, Росія – на Крим. І все ж, як підданий царя, змушений взяти участь у поході московського війська проти Криму 1687 р., який очолив фаворит царівни Софії Василь Голіцин. Похід був страшно невдалим. Галіцин звалив всю відповідальність за невдачу на Самойловича і його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру.

Якщо підсумувати міжнародне становище яке склалося навколо українських земель після смерті Б.Хмельницького, то можна дійти до висновку, що найбільш зацікавленими були три держави у його вирішенні на свою користь це Польща, Туреччина та Росія. Польща після повстання 1648 р. втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміло її бажання повернути Україну в свій склад будь-якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інші). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами і турками. Для Туреччини Україна – це постачальник основного джерела доходів турецької казни – работоргівлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилася на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань. Таке собі “вікно” в південно-західну Європу.

Гетьманування Івана Мазепи (1687-1709) припало на час, коли Росія і Польща у “Вічному мирі” 1686 р. підтвердили попередній Андрусівським договір про поділ України між собою. Ці держави створили проти турецький союз, щоб відірвати від Туреччини її володіння на північному узбережжі Чорного моря. Ареною їх інтересів стала Україна. З політичного боку для української державності не були корисними ні вічний московсько-польський мир, ні протитурецький союз цих держав. Недовірливо ставився до московсько-польської коаліції І.Мазепа. І хоч протягом тривало часу він ішов по лінії російської політики, обставини змусили його орієнтуватися на союз із Швецією. Чинники, які вплинули на таке рішення, такі: напружені відносини між Мазепою і Запоріжжям, складна ситуація на українських землях, нескоординованість самих українських сил і змагань, боротьба різних течій.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи після приходу до влади було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, він, підписуючи “Коломацькі статті”, відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини. 1) влада гетьмана зводилась до політичних функцій – стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи і документи всіх сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов’язане було брати участь у воєнних експедиціях Москви; 4) в гетьманську столицю – Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям “под жорстким наказанием” заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова, ключової турецької фортеці на Азовському морі. Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорного і Азовського узбережжя, такий важливий для економічних її інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зміни у політичному житті України настали з початком Північної війни. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилась на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий – підтримував чинного короля Августа ІІ і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя і українського гетьмана збігалися. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу ІІ, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з’єднання Правобережної України з гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тис. козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилася під владою гетьмана І.Мазепи. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа ІІ були розбиті і він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами “Вічного миру”.

У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Її населення терпіло від свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новий напад Польщі. Такі обставини змусили гетьмана перейти на бік шведського короля Карла ХІІ і укласти з ним у 1708 р. угоду. Ще до цього у своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Тривалий час Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. З приходом до влади Петра І гетьман скерував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного-заходу від Польщі, і з півдня, від Криму і Туреччини. Мазепа був прихильником союзу з Москвою до того часу доки Петро не надумав знищити усі прояви української державності. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України – все це сповіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Однак зносини українських опозиціонерів з союзниками почались задовго до вступу шведів на Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С.Лещинського пропонували гетьманові вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися в глибокій таємниці і привели до того що коли І.Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІ значна частина українського населення йому не повірила. Українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у той час, коли вся Україна була окупована царськими військами. Гетьман вирішив дочекатися наслідків вирішальної суперечки між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І.Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. До цього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував що союз із шведами допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновить її самостійність. На переговорах з Карлом ХІІ І.Мазепою було висунута головна вимога – незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об’єднався зі шведським королем – це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни й залишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв’язків з гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з’єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-ти тис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка.

І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії і насильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобували тільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановами й наказами Петра І.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Впав і Батурин. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця. Повна поразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Мазепу втікати з України і шукати притулку в Туреччини, на території Молдавії, де біля міста Бендери 21 вересня 1709 р. він помер. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано Пилипа Орлика (1672-1742). “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького” – результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – була скріплена підписом і печаткою гетьмана у день його обрання на цей пост – 5 квітня 1710 р. Вона стала першою писемною Конституцією у світі, яка увібрала звичаєві закони Війська Запорізького.

Вона мала здійснюватися після здобуття Україною незалежності. Документ складався з 16 статей. У преамбулі Конституції подавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких свобод після Переяславської Ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен бути відновлений по річці Случі (як за Хмельницького), а запорожцям повернуті всі відібрані у них землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, який обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гетьман, за прикладом московських царів, не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшини, а також Генеральною радою (своєрідним козацьким парламентом), яка скликатиметься тричі на рік.

Після невдалого виступу І.Мазепи, російський цар Петро І (1682-1725) взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборів нового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю. Старшина хотіла вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку. Але заявивши, що з полуботка може вийти новий Мазепа, Петро І наказав обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського.

Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові “статті”, але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь І.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. У 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмаїлова, яким мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями. Гетьманська резиденція переносилась в Глухів, що розміщувався на московському кордоні і де перебувало постійно два російських полки.

Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. У 1715 р. Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначати одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше – цар сам призначав полковників і як правило росіян або інших чужинців.

Другий напрямок політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні її населення. Системою стали примусові канальні роботи, будівництво міст і оборонних споруд. До цих акцій залучалося десятки тисяч козаків, селян і міщан. Додому поверталося лишень 30-60% усіх мобілізованих, решту гинуло від тяжких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду тощо.

Третій аспект колонізаторської політики – економічне свавілля царських чиновників на Україні. Усе частіше українським купцям заборонялося займатися зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводилися закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари тільки у російських купців. Московські чиновники визначали ярмарку і передусім порти в Росії, де могли торгувати купці з України. Цар значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля на Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Російський уряд прагнув збувати на українських землях тільки мідні гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишалися золоті та срібні монети і якомога більше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багато численні постої російської армії.

Сила царської влади була також спрямована і проти української культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилась сфера вживання української мови, насамперед в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. У 1720 р. царський указ забороняв друкування українських світських книг. Українську еліту стали насильно забирати у Росію.

Весною 1722 р. Скоропадський в черговий раз приїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні так званої Малоросійської колегії. Складалася вона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, очолював її представник центральної влади – московський бригадир Вельямінов, який і почав правити Гетьманщиною. Повернувшись на Україну, І.Скоропадський через кілька днів помирає – 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1723 рр.).

Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І.Скоропадського. Із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині виникло двовладдя. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. П.Полуботко раз за разом нагадує Петру І про статті Б.Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями і самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Але ще більше розлютило царя.

3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум’янцева – для збору “компромату” проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо на вулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основними пунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів проти П.Полуботка не було, тоді було пред’явлене інше звинувачення – державна зрада. П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Заарештовану старшину з в’язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.

На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол (1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шести чоловік.

Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманом Кирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїй резиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербурга краєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з’їзди старшини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з’їзди мали перетворитись у щось більше – подібне до українського Сейму. Вони мали відновити конституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цього твору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українській шляхті.

За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота з реформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацьку армію. Було заведене обов’язкове навчання козацьких синів. Вони не тільки здобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів також заснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування.

Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно не входила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. З кожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населення збільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких і набиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, на політичній карті Російської імперії з’явилась нова губернія – Слобідсько-Українська.

Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тільки після знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія. На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське Генерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщини обкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишалася за ними. З них здійснювався набір до армії – три новобранці з кожних 500 козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати до війська на правах російського офіцерства.

Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.

Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші – пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянській академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українське духівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.

Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.

Запорізька Січ. Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росія формально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російських царів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, де вони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р. Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої волдіння.

Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядом регулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувалися російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі і школа, в якій навчалося 150 хлопчаків.

Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв’язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.

Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Ново російської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшу частину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і це сприяло переселенню людей в ці краї.

В період Гетьманщини міжнародні відносини України не обмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов’язана системами союзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.

Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольної війни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісареві точні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїх інструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб не допустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар був змушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.

За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступали разом із запорожцями проти Криму.

Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепа зобов’язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського війська Сіверщину з твердинями – Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими; мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських (білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомоги Карлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов’язувалися не розоряти українські землі.

У договорі, що був укладений водночас між Мазепою і Польщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське й Чернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися до Польщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького та Вітебського воєводств) у Білорусії.

Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родина українських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу з державами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вів дипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зі шведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери під час перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном – націй і мов. Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодий Орлик, син Пилипа – Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов до давнішого проекту Дорошенка й Мазепи – опиратися дипломатично в Європі на Францію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасно союзниками Версалю.

Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя. Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичне значення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії, Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польща побачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цим країнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючи пам’ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностей України, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона – Козацька Нація – звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щоби зорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції Григора Орлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.

У період козацької доби активно розвивалася дипломатична діяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьох випадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись до застережень і прямих заборон Росії.

Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепаду Київської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищити цієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурність – це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.

Тема 5. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав (кінець ХУІІІ ст. – 1917 р.)

Період кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. був часом великих політичних перемін і соціальних перетворень в Україні, спричинених передусім новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну військову загрозу для українських земель.

Унаслідок цих змін з історичної сцени зійшли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні в попередні століття. Після першого поділу Польщі(1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно-причорноморські степи; 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина – частина колишньої Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна ( Київщина, Волинь, Поділля); після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Такий стан речей без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця ХУІІІ аж до початку ХХ ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Однак ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав до складу яких входили українські землі наприкінці ХУІІІ ст., зменшилась із чотирьох до двох. Проте кордон між Росією та Австрією був не тільки географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому – цілком протилежних суспільно-політичних систем.

У Росії царат намагався затерти сліди давньої автономії. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх. Тоді введено російську урядову мову в судах і русифіковано всі школи. Русифікації мав служити також відкритий в 1834 р. Київський університет ім.. св. Володимира. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки унії.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов’язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.

У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, це відкрило епоху чорноморської колонізації.

Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії – сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше цукор.

Українське дворянство. Нащадки української старшини мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувало свої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєю лояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона на Москву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ні на які політичні поступки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, “цілком зруйнувало козаків”. Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під час польського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війна закінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши “крізь строй”.

Українсько-російські відносини. Економічна подітика російського урядуввесь свій час йшла врозріз із інтересами України як чисто хліборобського краю. Міністр фінансів граф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства України своїми митними тарифами й фінансовою політикою, немилосердно стягаючи з українського населення податки і доводячи його до розорення.

Після польського повстання 1830 року, російський уряд змусив змінити своє ставлення до правобережних українських губерній. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна – це старий “русській” край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддержуючи натомість елемент “русській”.

Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецький ліцей і всі польські середні школи закрито, натомість у Києві в 1832 р. засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл реформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу вгиб Росії, натомість спроваджено учителів росіян або українців з Лівобережжя. За школою настала черга за церквою. Більшість римо-католицьких монастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 р. Вона залишилась який час на Холмщині.

На лівобережній Україні було в 1831 р. скасовано чинність Магдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указом із 1835 р., а в 1842 р. скасовано було Литовський статут, який давно вже став українським національним правом. У Києві разом з Магдебурзьким правом скасовано і міську міліцію в числі понад 2000, озброєну і обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент в Києві, купців-українців виселено з центру міста на окраїни.

Українське дворянство в усьому було зрівняне з російським і нарешті саме “малоросійське” генерал-губернаторство було ліквідоване, щоб не залишилось будь-якого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська і Полтавська.

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно стати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й невиявні вирази маніфесту, виданого, очевидно, малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самі священики пояснювали селянам, що вони мусять стати на оборону своєї віри й батьківщини, так, як колись предки їх, козаки. Всяка робота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх в козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення повстань були вислані військові підрозділи. Але селяни вчинили їм опір. Опір селян був зломлений і почалися жорстокі репресії. Тисячі селян були побиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру.

Крах Росії в Кримській війні був крахом цілої державної системи царя Миколи І. Бюрократично-поліційне господарювання в краї не витримало того серйозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було ніякої комунікації. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, несла страшенні втрати в боях. Технічне озброєння було відсталим у порівнянні з ворогом. Цар Микола отруївся. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра ІІ, вихованого в ліберальному дусі. Він дав амністію членам Кирило-Мефодіївського братства.

Загальне піднесення, яке охопило освідченні круги в цілій Росії, торкнулося також українського громадянства. Вся увага кращих представників українського громадянства зосереджувалась на ліквідації кріпацтва.

Духовним осередком українського національного руху став спочатку Петербург. Тут засновується українська громада, українські друкарні й організації видавничого характеру. Видається багато українських творів і з кінця 1860 р. український місячник “Основа”, який виходив протягом 1861-1862 рр., зробившись основним органом українського руху. На самій Україні також почали засновуватися “Громади” в містах. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання і розповсюдження українських книжок, влаштовували українські театральні вистави, концерти, звіти і взагалі старалися поширити українську національну свідомість серед усіх кругів громадянства.

19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва. Увільнення селян з кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово протягом двох років. Селяни діставали у свою власність землю, на якій вони раніше працювали у поміщика, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Взагалі селяни, хоча стали особисто вільними, не мали всіх громадських прав, із яких користувалися інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціальної адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої вони належали: нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована. Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливості її проведення. Вибухали повстання.

“Недільні школи”, “ходження в народ”, “хлопомани”, культурно-просвітницька діяльність.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітницьких змагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р. відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст української культурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російські круги, які хоч і називали себе слов’янофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх слов’янських народів Росії. На сторінках слов’янофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племені й українська мова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили проти українського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.

Українсько-російські і українсько-польські суперечки загострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухнуло в 1863 р. Підготовка цього повстання на правобережній Україні мала своїм осередком Київ, сприяла появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Серед польської шляхти на Правобережжі появилося романтичне українофільство і так звана українська школа в польській літературі. Рух “хлопоманів”. Вони покинули польський національний табір і перейшли до українського. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Києві почалася активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участь, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народним масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю – не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання не потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берега заснувала окрему українську громаду.

Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністрація навіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польським повстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів. Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл, проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудило традиційну підозрілість й недовір’я російської адміністрації й уряду до українського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але серед війська, й що метою цієї пропаганди є “відділення України від Росії”. Він почав репресії, почалися численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніших їх членів, так само, як низка українських діячів Києва та Харкова, після тюрми слідства були заслані до далеких північних губерній Росії.; багато було вислано з місць їх побуту до других губерній, багато урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків і або їх дітей інтерновано в їх маєтки без права виїздити. Всі недільні та інші школи з українським навчання було закрито. Цар вислав на Україну свого флігель-ад’ютанта Мезенцева спеціально розслідувати справу “малоросійської пропаганди”. Нарешті 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що “не було, нема й бути не може ніякої української мови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний перерив, який затягнувся аж до 70-х років.

Галичина

В кінці 1775 р. Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в 1774 р. приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє “Пониззя”, яке лише в ХІУ ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав у 1775 р. свою згоду. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини аж до 1849 р., коли її відокремлено в окрему провінцію.

Як Галичина, так і Буковина перейшли під владу Австрії дуже занедбаному стані, як економічного, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовано. Уніатське духовенство в другій половині ХУІІІ ст. значно підупало матеріально й духовно. Нижче духовенство було темне й матеріально незабезпечене. Австрійський уряд побачивши тяжкий стан уніатського духовенства і вжив заходів до поліпшення його долі. Насамперед він подбав про підвищення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові і Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже не високу освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні семінарію для уніатського духовенства, перенесену в 1884 р. до Львова, де вона стала генеральною семінарією для всіх греко-католиків Австро-Угорської держави. Поліпшено й матеріальне та правове становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженні національної свідомості їх.

Австрійський уряд звернув серйозну увагу на становище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася в руках монарших орденів, які мали в Східній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською і польськими мовами. Австрія перемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 р. заведено було й вивчення польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, в 1808 р. відкрито першу гімназію в Чернівцях. Вже в 1774 р. заведено три роди народних шкіл: 1) однокласові “парафіяльні”, з наукою рідною мовою, 2) трикласові “тривільні”, 3) чотирикласові “нормальні” з наукою німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська, властиво церковоно-слов’янська з українською вимовою.

У кінці 1784 р. у Львові засновано університет із чотирьох факультетів, із викладанням німецькою, а на богословськім відділі – латинською мовою. Бажаючи швидше підготовити кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд заснував у 1787 р. у Львові провізоричний філософський і богословський інститути спеціально для українських студентів, т.зв. “Studium Ruthenum”, який проіснував до 1809 р. В цьому інституті викладання було руською, тобто українською мовою того часу. Рівень викладання відповідав університетському навчанню. Він мав велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесено в 1789 р. до Чернівців, у 1818 р. цю школу скасовано й аж тільки в 1827 р. засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: філософського, богословського й правничого.

Особливу велику увагу звернув австрійський уряд на економічне становище краю й на соціальні відносини в ньому, головно стан сільського населення. В кінці 1772 р. вийшов “патент” (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 р. введено русти кальний податок від землі. Ще раніше австрійський уряд скасував обов’язок шляхти служити у посполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 р. наказала панам по-людськи поводитися з “хлопами” й не вимагати від них більше панад те, що стояло в інвентарях. Але за Марії-Терези все залишалося по-старому: нова ера наступила за Йосипа ІІ (1780-1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Він був натхненний бажанням зробити якнайбільше добра для своїх підданих. Радикально реформуючи життя своєї різноплемінної монархії Йосип зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих народів, ані з традиціями і звичаями. Він скрізь заводив централізм в управлінні, в культурі панування німецької мови. Закрив монастирі, а з їх майна утворив т. зв. “релігійні фонди” для добродійних цілей. Заборонив церковні процесії і паломництва, скасував всі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер.

Весною 1781 р. Йосиф заявив про свій намір “скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане підданство”, він видав в кінці року (спеціально для Галичини 5.ІУ.1782 р.)свій знаменитий патент, який зберігаючи ще панську юрисдикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу пана й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шукати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мав дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту панщина було обмежена до30 днів. Далі пішли патенти, які ще більше облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від кріпацької залежності і від усяких докучливих податків та обов’язків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани і залишалися суддями, але мали скласти для цього спеціальний іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так званого юстицісаря або мандатора. Сільські громади діставали право вибирати своїх “пленіпотентів” – заступників на суді. Патентом із 1785 р. наказано скласти кадастр і, коли за чотири роки його закінчено, патент із 1789 р. встановив нове оподаткування на користь селянина і з його залишків. Податки на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві. Він також хотів замінити всяку панщину грішми, але він не був введений в життя, бо незабаром Йосиф ІІ помер.

За його наступника Леопольда ІІ (1790-1792) наступила певна реакція. Хоч він не був таким сильним прихильником селян, але був настільки ліберальним, що відхилив бажання поміщиків відновити старі порядки. Він тільки скасував патент про заміну панщини грішми, але наказав адміністрації стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщини. Франц ІІ (1792-1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування почалася справжня реакція. Тим часом для Австрії наступили важкі часи через постійні війни з Францією, які зовсім зруйнували господарство Австрії і привели її до повного банкрутства. Випущенгі у величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти і до банкрутства багатьох людей. При таких обставинах уряд не дуже поспішав з селянською реформою, боячись нових економічних потрясінь. Економічне становище селянство погіршилось від часу заведення в 1821 р. ґрунтового податку на основі нових інвентарів 1819 р., коли було допущено багато зловживань при визначені приналежності лісів і лугів, позаписуваних майже скрізь за панами. Багато сіл було внаслідок цього зруйновано економічно.

Реформи за австрійських часів, хоча й провадженні бюрократичним способом і не доведені до кінця, підняли дух українського народу. Значення духовенства ( Іван Могильницький, Іван Снігурський), “руська трійця”.

“Русалка Дністрова” (1837).

Москвофільство. Корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущасливить усі слов’янські народи.

Революція 1848 р. Ще за кілька років до революції оживилась в Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом генерала Мерославського почали готувати збройне повстання для відбудови Польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів став нацьковувати селян на дідичів. У Східній Галичині народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд провести остаточне скасування панщини, що було проголошено 16 квітня 1648 р. Основою реформи був викуп селянських грунтів державою, якій селяни мали сплачувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Та при проведенні реформи не було впорядковане право володінь на ліси й пасовиська, це пізніше викликало нескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі феодальні привілеї, наприклад монополь на викурювання і продаж горілки та деякі інші, що на довгі часи залишилося джерелом різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Французька революція в лютому 1848 р. розворушила всю Європу й відгукнулася дуже скоро в Австрії. Вже в березні 1848 р. Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставленні мадярами домагання широкої автономії. Слідом за цим заворушилися чехи й запропонували цісареві домагатися злуки Чехії, Моравії й Шленська в єдине ціле, повного зрівняння чехів з німцями в шкільництві та адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т.д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті вирішило скликати слов’янський конгрес у Празі, який мав пройти 2 червня й на якому мали бути представленні всі слов’янські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спочатку серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 р. й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Польська Рада Народова видала 19 квітня відозву до українців, закликаючи їх до згоди і спільної праці. Але серед українського громадянства вже наросла реакція. Пропущення українців в адресі до цісаря й агресивність польської преси і громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. 19 квітня українці подали до цісаря петицію, в якій говорилось, що українці творять частину великого слов’янського народу, що вони автохтони Галичини й мали свою державну самостійність. Петиція вимагала введення української мови в народних і вищих школах, щоб закони видавалися українською мовою й урядовці обов’язково її знали, щоб зрівняне було духовенство трьох обрядів і щоб українці могли входити у всі уряди. 2 травня було засновано Головну Руську Раду. По всіх більших містах засновано окружні ради. Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб українці виступили спільно з поляками. Для протистояння Головній Руській Раді організовано 23 квітня “Руський Собор” а супроти заснованої першої газети українською мовою “Зоря Галицька” засновано газету “Дневник Руський”. Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то українці створили свою гвардію – батальйони “руських стрільців”.

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців. Намісник Галичини граф Стадіон радив урядові спертися на українців як лояльного з політичного погляду елементу. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину на Галичині. Він майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Українці взяли участь в Слов’янському Конгресі в Празі, Головна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступили на з’їзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібельт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції почалися протиріччя, українці домагалися поділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина – емігранта Бакуні на осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, рівноправність двох краєвид мов, спільна національна гвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні і середні школи. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців в новітній історії.

Тимчасом у Львові відбувся “Собор руських учених” (19 жовтня 1848 р.). Собор ухвалив прийняти етимологічний правопис Михайла Максимовича, встановити єдину граматику української мови, домагатися впровадження української мови у всі школи і підтримав домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування “Галицько-Руської матиці. Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути центром українського письменництва і мови. До своєї діяльності Галицько-Руська Матриця приступила аж у 1850 р. В кінці 1848 р. цісарським декретом засновано у Львівському університеті кафедру української мови й літератури. В листопаді 1848 р. у Львові почалося повстання. Але українці виявили лояльність до монархії. Вони організували батальйони для охорони угорського кордону.

10 липня 1848 р. зібрався перший австрійський парламент, з 383 послів Галичину представляли 96 послів, з них 39 українців. Українські посли винесли питання про поділ Галичини і ще декілька домагань національного характеру. Українські посли дуже енергійно виступили відносно реформи скасування кріпацтва, домагаючись якнайменшого викупу панам за свої грунти. Але вже 7 березня 1849 р. парламент було розпущено. В Австрії взяла гору реакція, яка запанувала після того як австрійський уряд за допомогою російського війська, присланого царем Миколою І, приборкав революцію в Угорщині. Конституцію 1848 р. було скасовано. Літом 1851 р. була розпущена “Головна Руська Рада”. Все це ще більше зміцнило москвофільські настрої в Галичині.

1848 р. позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й перетворено в окрему провінцію корони.

На зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого і енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття належить до єдиниї з українцями Галичини етнічної групи, Добрянський також домагався, щоб головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі відіграватимуть суперечки про національну приналежність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. У цей переломний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовизначитися як нація. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. Вона змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки на організаційну твердиню українства.

Але 1848 р. висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав’язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійські сили обожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючи наслідки.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 р. 20 жовтня 1860 р. оголошено в Австрії нову конституцію, в якій впроваджено крайові сейми, які мали обирати від себе делегатів до Державної Ради у Відні. 26 лютого конституцію було змінено в ліберальному дусі. Галицький сейм мав складатися з 150 послів. На перших виборах до нього попало 49 українських послів. Австрія була розбита в 1866 р. у війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це привело до відкритих проявів російської орієнтації. Але Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державницький устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд вирішив спертися на поляків як на більш розвинутий культурно і політично елемент, і то до того більш лояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошена рівноправність двох народів, але фактично крайова влада була передана в руки місцевої польської шляхти, в сеймі через куріальну систему виборів польським послам була забезпечена величезна перевага. В школі – від нижчої до університету польська мова діставала повні права і стала пануючою. Центр ваги у вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося вести постійну і вперту боротьбу у сеймі за культурну і економічну рівноправність. Число українських послів у сеймі і віденському парламенті стало зменшуватися при кожних нових виборах. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Український рух в кінці ХІХ ст.

На лівобережній і степовій Україні в 1864 р. було впроваджене земське самоврядування, але завдяки цензовій системі виборів до земських органів увійшли представники дворянства. Після заведення 1870 р. міського самоврядування до нього увійшли русифікована міська буржуазія і несвідоме дрібне міщанство.

В 1874 р. була запроваджена загальна військова служба, за якою вся українська молодь мала служити в царській армії. Всіх призовників-українців висилали відбувати службу поза межами України, а в Україні війська комплектувалися виключно з росіян. Йшов процес русифікації через поширення російської преси і літератури, при повній відсутності через заборону українського друкованого слова. Русифікована була школа, офіційна церква стала знаряддям русифікації, всі державні установи були могутнім засобом масової русифікації. Українська інтелігенція була під пильним наглядом поліції.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий бачив в ньому новий прояв політичного сепаратизму України. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ у Емсі видає таємний указ про абсолютну заборону української писемності. Заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, ставити українські театральні п’єси й використовувати прилюдно українські пісні. Одночасно уряд вирішив підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині, видаючи таємні субсидії москвофільським виданням, які особливо завзято борються з українським рухом.

Значна частині української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон. Наказ 1876 р. не вбив ані української національної думки, ані української літератури, але він, у зв’язку з загальною реакцією своє діло зробив. Політична активність українських громад впала.

Міжнародні відносини напередодні та в роки І світової війни

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністю втягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзником блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.

Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великі анексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалися планів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів – ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки.

Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).