Основні заняття людей у первісний період, розвиток знарядь праці

2.   Основні заняття людей у первісний період, розвиток знарядь праці.

У добу верхнього палеоліту в Центральній та Східній Європі постійно вдосконалювалися знаряддя праці. Виділяється ряд археологічних культур, які співіснують протягом періоду 40—10 тис. років тому. В цей період людина винайшла лук зі стрілами. Для доби верхнього палеоліту характерні два типи жител: невеликі округлі та овальні хижі діаметром до 6 метрів з одним вогнищем та каркасом із кісток, бивнів мамонта або жердин (Ме-зин, Межиріч, Добранічівка на Україні, Шолвар в Угорщині, Елькніца в Німеччині) та багатовогнищеві будин­ки (близько 9 х 2,5м) — Костенкі (Росія), Вернене (Німеччина), Пушкарі (Україна), Дольні Вестоніце (Чехія).

Саме тоді найбільш поширеною формою співіснування стала родова община, яка виникла ще в добу середнього палеоліту. Наприклад, територію Угорщини (93 тис. км2) заселяли приблизно 74 общини. Мисливці-збирачі, з яких складалися ці родові общини, являли собою асоціації сімей, пов'язаних умовами проживання, відносинами спорідненості, спільною мисливською територією. У плані духовної культури ця доба позначена поширенням тотемізму та анімізму, пов'язаних з мисливською магією. З'являються ознаки розвитку первісного мистецтва. На більшій частині Центральної та Східної Європи формується область, в якій переважа­ють дрібна пластика, геометрична орнаментація та гравірування на скелях, рідко трапляються зразки печерного живопису, більш поширеного в Західній Європі.

Великі зміни відбуваються в добу мезоліту (10— 7 тис. років до н. є.). Закінчення льодовикового періоду призвело до загибелі деяких тварин, котрі були об'єктами полювання людей. Мамонт на теренах України жив до XI тис. до н. є., шерстистий носоріг та степовий бізон — до IX—VIII тис. до н. є. Зникли мускусний бик, гігантський олень, лев, гієна, а північний олень та хутрові звірі переселились на північ регіону. Характерною особливістю мезоліту став розвиток знарядь праці в бік вдосконалення кидальної зброї та появи дрібних крем'яних та ка-м'яних інструментів, мотик, кам'яних ступ тощо.

У добу верхнього палеоліту та мезоліту відбувалися певні зміни в структурі родової общини. Вона стала більшою (до 100 осіб) та охоплювала певну територію, на якій займалися полюванням, збиральництвом або рибальством декілька груп, що утворювали великі чи малі роди-фратрії.

На добу мезоліту припадає формування племені — етнокультурної спільноти, яка характеризується спільністю мовних та культурних традицій. В умовах міграцій плем'я стає об'єктом розширення шлюбних зв'язків. Усередині великих спільнот починають формуватися органи управління, що складалися із впливових старійшин громад (вони займалися організацією колективного полювання, переселення, побудови житла, розподілу здобичі, здійснення певних обрядів). Іноді обрядова сторона та контроль за сімейно-шлюбними звичаями покладалися на вождів-шаманів (формальних лідерів, які замінювалися шляхом успадкування посади за материнською лінією). Лінія вождів відігравала важливу роль у період воєнних конфліктів, оскільки мала жорсткий авторитарний характер. Старійшини діяли в мирний час і, як правило, узгоджували свою діяльність зі старійшинами інших родів.

Ускладнилася система соціалізації (передачі досвіду молодим поколінням). Першим кроком у цьому напрямку була поява в первіснородовій общині обрядів ініціації і підготовки до неї (випробування для зарахування у члени роду). Потреби господарської та соціальноі діяльності привели до появи тимчасової парної сім і як інституту або нижчої ланки колективу. Вона не мала стійкого характеру, але допомагала відповідально ставитися до виконання колективних дій, зберігаючи колективний характер присвоєння природного продукту та екзогамні статеві стосунки в межах общини.

3. Неолітична революція.

У VII тис. до н. є. до Європи приходить "відтворювальне господарство". З півдня Балкан ці імпульси спрямовувалися на північний захід, північ та північний схід. У середині V тис. на території східного угорського За-дунав'я, Моравії, Південно-Західної Словаччини складається самобутня культура лінійно-стрічкової кераміки. Носії цієї культури в другій половині V — на початку IV тис. до н. є. поширюють рільництво та скотарство по водних артеріях (Дунай, Вісла, Лаба, Рейн, Дністер та Прут) на величезну територію від Маасу (на заході) до Дністра (на сході), від межиріччя Сави та Драви (на півдні) до Одри (на півночі).

Поселення носіїв лінійно-стрічкової кераміки зосереджувалися поблизу річок. Дерев'яні будинки каркасно-стовпової конструкції розташовувалися на відстані 15—20 м. У будинку проживали від одної до кількох сімей. Могильники цієї культури дають цікавий матеріал. У могильному інвентарі чоловічих поховань знаходяться поліровані кам'яні сокири, вироби з немісце-вої сировини, ремісничі вироби.

Рільництво в Європі спочатку було мотичним. Воно виявилося досить трудомістким і малопродуктивним. Дрібна рогата худоба теж не могла повністю витіснити полювання. Лише поява в VII тис. до н. є. рала, деяких елементів орного рільництва і примітивного підсічно-вогневого комплексу та іригації дала рільникам змогу отримати певні переваги в здобуванні продуктів харчування. Саме тоді відбувається перехід від круглої до прямокутної форми житла, що засвідчує стійку тенденцію до повної осілості, оскільки така форма осель давала можливість добудовувати необхідні житлові та господарські приміщення.

Перехід до відтворювальних форм господарювання та підвищення ефективності результатів господарської діяльності людей привели до змін у їх побуті та психології. Земля, на якій відбувалося виробництво, набула нової ознаки: вона стала не лише предметом, а й результатом людської праці. Змінився й характер праці. Вона потребувала більшого рівня кооперації і водночас формувала спеціалізацію виробничих процесів. Розподіл праці всередині общини став необхідною умовою її подальшого існування. З'явився також міжобщинний обмін. Общини зі скотарським профілем обмінювали­ся продуктами з рільничими або мисливсько-збиральницькими. Об'єктами обміну були предмети ремесла (кераміка, знаряддя) та сировина.

Усе це привело до модифікації поняття "власність". Виникають розуміння особистого права на знаряддя й предмети побуту та усвідомлення спадкового, колективного права на землю. Право власності на землю характеризувалося певною ієрархічністю: розпоряджатися нею міг лише рід, дорослі члени мали право володіти окремими ділянками, а сім'я — лише користуватись нею. Особисте майно успадковувалося, враховуючи цю ієрархію. Родова територія мала певну назву і на ній виділялися ділянки, що мали загальнородове значення: місце для ритуалів, святилища, джерела питної води та сировини, ліс. З посиленням ролі чоловіків у орному рільництві структура общинної власності набула патріархального характеру, а потреба в зайвих робочих руках стимулювала перетворення родової общини в сусідську.